Реферат на тему:

Вартість і структура капіталу

План

Суть капіталу та його складові частини

Вартість капіталу та методи його оцінки

Управління структурою капіталу

1 Суть капіталу та його складові частини

Капітал будь-якого підприємства постійно перебуває у русі, а процес
обороту капіталу має циклічний характер. У зв’язку з цим вводиться
поняття вартісного циклу капіталу, який змінюється за спіраллю.

Якщо фірма успішно здійснює свою фінансову політику, то вартісний цикл
розвивається по висхідній лінії, при невдачах, витратах, збитках — по
низхідній. Тому основною метою фінансової політики корпорації є розробка
таких рішень, котрі забезпечують висхідну тенденцію розвитку вартісного
циклу. Під час розкручення спіралі вартісного циклу за висхідним
варіантом покращується конкурентна позиція фірми. Це означає, що
компанія або розширила ринки збуту і потіснила своїх конкурентів, або
знизила витрати виробництва й таким шляхом підвищила прибутковість, або
виробила принципово новий товар і, отже, створила нові ринки. Все це
врешті-решт підвищило прибутковість, збільшило внутрішні грошові потоки,
сприяло подальшому зростанню ринкової вартості випущених цінних паперів,
поліпшило можливості доступу корпорації на фінансові ринки і по другому
колу привело до поліпшення позиції корпорації в конкурентній боротьбі за
ринки збуту. Закон ринкової економіки полягає в тому, що всі її суб’єкти
прагнуть поліпшення своєї конкурентної позиції, а перемагає
найсильніший.

Прийняття рішень з управління фінансами корпорації передбачає
«стикування» головних фінансових «вузлів». У західній літературі
підкреслюється, що основна складність під час прийняття рішень полягає у
визначенні фондів для нових інвестицій в основний та оборотний капітал і
фондів для виплат інвесторам у вигляді дивідендів. Тобто у визначенні
пропорцій між прибутком, що не розподіляється, і прибутком, що
розподіляється. З одного боку, чим більше прибутку буде виділено для
розподілу між акціонерами, тим більшу ціну за акцію дадуть на
фінансовому ринку, тим кращі умови складуться для розміщення нових
цінних паперів. З іншого боку, при збільшенні прибутку, що
розподіляється, в компанії менше залишається прибутку, що не
розподіляється. Але саме він є одним з основних внутрішніх джерел
фінансування фірми. Управління фінансами завжди має базуватися на
доступності інформації та її глибокому аналізі. Чималу роль відіграє
також інтуїція менеджера.

Існує два основних джерела надходження капіталу. Кошти можна позичати у
фінансових інститутів або одержувати у власника. В останньому випадку
капітал у формі акцій може бути одержаний одним із двох шляхів – або
шляхом випуску та реалізації нових акцій, або ж за рахунок неповної
виплати всього отримуваного прибутку по дивідендах. Проте необхідно
зазначити, що перший спосіб – випуск та реалізація нових акцій –
непопулярний захід, оскільки призводить до спаду біржового курсу акцій
на фондовій біржі. При застосуванні другого способу компанії отримують
необхідний додатковий капітал і заощаджують кошти на витратах по випуску
нових акцій.

Більшість фірм використовує змішані форми джерел капіталу — позиковий та
власний. Співвідношення між цими формами капіталу відоме ще в
економічній літературі як «взаємодія» між позиковим та власним
(звичайним) капіталом компанії.

На практиці не існує будь-якого рівня співвідношення між формами
капіталу, котрий би вважався оптимальним для всіх компаній. Кожна
компанія на основі аналізу фінансового стану за попередній період
діяльності, перспективних оцінок власного розвитку та гарантованості
процентного доходу і розмірів покриття капіталу визначає це
співвідношення самостійно. У більшості сфер бізнесу вважається, що якщо
частка позикового капіталу перевищує 50%, то взаємодія визначається
високою, хоча в окремих випадках це співвідношення може бути вищим.

Власний капітал підприємства складається зі статутного фонду, доданого
капіталу, резервного капіталу, фондів нагромадження та споживання,
амортизаційних відрахувань, нерозподіленого прибутку.

Статутний капітал являє собою суму внесків засновників суб’єкта для
забезпечення його життєдіяльності. Величина статутного капіталу
відповідає сумі, зафіксованої в установчих документах, і є незмінною.
Збільшення чи зменшення статутного капіталу може прийматися у
встановленому порядку (наприклад, за рішенням загальних зборів) тільки
після перереєстрації господарського суб’єкта. Як внески в статутний
капітал можуть бути внесені: будинки, споруди, устаткування та інші
матеріальні цінності; цінні папери; права користування землею, водою,
будинками, спорудами, устаткуванням. Крім цього, інші майнові права (у
тому числі на інтелектуальну власність: «ноу-хау», право на використання
винаходів і т.д.), а також кошти в гривнях та валюті. Вартість внесків
оцінюється в гривнях спільним рішенням учасників господарських суб’єктів
і становить їхню частку в статутному капіталі.

Приріст доданого капіталу в більшості випадків відображає приріст
вартості позаоборотних активів за рахунок їх переоцінки. Ця переоцінка
регламентується державою і фактично враховує інфляцію. У такій ситуації
зміна доданого капіталу має характер поправочного приросту і не виражає
реального нагромадження власного капіталу.

Резервний фонд створюється господарськими суб’єктами на випадок
припинення їхньої діяльності для покриття кредиторської заборгованості.
Утворення резервного фонду є обов’язковим для акціонерного товариства,
кооперативу, підприємства з іноземними інвестиціями. Відрахування в
резервний фонд та інші аналогічні за призначенням фонди проводяться до
досягнення розмірів цих фондів, встановлених установчими документами,
але не більше 25% статутного капіталу.

Фонд нагромадження являє собою джерело засобів суб’єкта, що акумулює
прибуток та інші джерела для створення нового майна, придбання основних
фондів, оборотних коштів і т.п. Фонд нагромадження показує ріст
майнового стану господарського суб’єкта, збільшення його власних
засобів.

Фонд споживання є джерелом засобів господарського суб’єкта,
зарезервований для здійснення заходів щодо соціального розвитку (крім
капітальних вкладень) і матеріального заохочення колективу.

Амортизаційні відрахування є стійким джерелом фінансових ресурсів.
Амортизаційні відрахування проводяться тільки до повного перенесення
балансової вартості фондів на собівартість продукції (робіт, послуг).
Амортизаційні відрахування можуть нараховуватися рівномірним чи
прискореним методами. В Україні застосовується головним чином
рівномірний метод нарахування амортизації. Амортизація основних засобів
нараховується по всіх групах основних засобів, включаючи і незавершене
будівництво (за винятком земельних ділянок, продуктивної худоби,
бібліотечного фонду і т.д.). При рівномірному методі амортизація
нараховується за єдиними нормами амортизації, встановленими у відсотках
до залишкової вартості основних засобів.

Нерозподілений прибуток у першу чергу повинен направлятися на покриття
збитків минулих років, що погіршують оцінку діяльності організації.
Залишок нерозподіленого прибутку після покриття збитків і списання
витрат за рахунок чистого прибутку безпосередньо розподіляється між
фондами нагромадження, фондом соціальної сфери і фондами споживання. До
витрат за рахунок чистого прибутку, зокрема, відносяться:

витрати для створення нових і вдосконалювання діючих технологій, а також
на підвищення якості продукції, зв’язані з проведенням
науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, створенням нових
видів сировини і матеріалів, переоснащенням виробництва;

витрати на проведення заходів щодо охорони здоров’я й організації
відпочинку, не пов’язані безпосередньо з участю працівників у
виробничому процесі;

платежі за перевищення гранично допустимих викидів (скидань)
забруднюючих речовин у природне середовище;

витрати, пов’язані з ревізією або аудиторською перевіркою
фінансово-господарської діяльності організації, проведеною з ініціативи
одного з засновників (учасників) цієї організації;

витрати для створення й удосконалювання систем і засобів керування
капітального (інвестиційного) характеру;

витрати, пов’язані з утриманням навчальних закладів і наданням їм
безкоштовних послуг;

оплата проїзних документів, що призначені для працівників організації;

витрати на утримання (включаючи амортизаційні відрахування і витрати на
усі види ремонтів) культурно-побутових та інших невиробничих об’єктів,
що знаходяться на балансі підприємств, а також витрати на проведення
робіт, виконуваних у порядку надання допомоги й участі в діяльності
інших підприємств і організацій;

інші види витрат відповідно до чинного законодавства, що включаються не
в собівартість продукції (робіт, послуг) і не вносяться на рахунок
прибутків і збитків.

Основною формою поповнення власного капіталу організації має
бути розподіл чистого прибутку у фонди нагромадження. Капіталізація
прибутку визначається наступними пропорціями:

(4.1)

(4.2)

(4.3)

(4.4)

Тактика капіталізації прибутку може бути формалізовано описана у вигляді
оптимізаційної задачі:

Оптимальне значення пропорції П4 не обов’язково повинно бути
мінімальним. Воно залежить від виду діяльності, етапу розвитку
організації поточного фінансового стану. У випадку нестабільного
фінансового стану кращим буде жорсткий варіант керування власним
капіталом: не розподіляти прибуток у фонди споживання і не
використовувати фонди нагромадження на збільшення позаоборотних активів.
Останнє, звичайно, нереально, але принаймні необхідне тверде лімітування
витрат підрозділів організації з придбання основних засобів, що полягає
в наступному:

а) наприкінці звітного періоду підрозділи здають заявки на майбутній
квартал для придбання основних засобів;

б) за підсумками звітного періоду формується фонд нагромадження;

в) розпорядженням організації встановлюються ліміти, виходячи з
загальної суми на придбання основних засобів, не перевищуючи визначеної
частки (наприклад, 10%) прибутку, розподіленої у фонди нагромадження.

Не розподіляти прибуток у фонди споживання також досить важко, оскільки
не можна цілком виключити випадки надання організацією матеріальної
допомоги співробітникам. У зв’язку з цим фонд споживання в частині
матеріальної допомоги повинен формуватися в мінімальних розмірах,
переважно у вигляді фіксованої суми, а не у відсотках від чистого
прибутку.

Позичковий капітал формується, в основному, за рахунок кредитів –
надання в борг грошей або товарів. До видів кредитів належать:
банківський; комерційний; державний; лізинговий.

Банківський кредит являє собою позичку, видану банком чи кредитною
установою на умовах терміновості, зворотності, платності. Суб’єкт
господарювання одержує позичку на визначений час з обов’язковим
поверненням у встановлений термін і зі сплатою відсотків за користування
позиковим капіталом. У залежності від терміну кредитування банківські
кредити підрозділяються на короткострокові і довгострокові.
Короткострокові кредити даються на термін до одного року, довгострокові
— на термін понад один рік. У залежності від мети кредитування
банківські кредити підрозділяються на кредити, що видаються на
фінансування оборотних коштів (як правило, короткострокові кредити), і
на кредити, що видаються на фінансування капіталовкладень (звичайно
довгострокові кредити). Кредити видаються в гривнях, а також в іноземній
валюті. Плата за кредит стягується за ставками, що склалися на грошовому
ринку короткострокових кредитів і на ринку капіталів довгострокових
кредитів. Відсотки, сплачені за кредитами, відповідно до чинного
законодавства можуть відноситися або на собівартість продукції, або на
балансовий прибуток, або на чистий прибуток.

Комерційний кредит являє собою відстрочку платежів одного суб’єкта
іншому. Комерційні кредити видаються суб’єкту постачальниками продукції
(робіт, послуг) у формі вексельного кредиту, фірмового чи кредиту
відкритого рахунку. Комерційний кредит також дається покупцем
постачальнику у формі авансу.

Державний кредит – це господарські відносини між державою і суб’єктами
господарювання, а його джерелом є кошти державного бюджету, які
направляються в уповноважені банки для проведення кредитування
підприємств.

Лізинговий кредит – це стосунки між суб’єктами господарювання, які
виникають за орендування майна.

Потреба підприємства в кредитах визначається на основі розробленої
програми (проекту) за етапами її реалізації та з врахуванням власних
джерел фінансування.

2 Вартість капіталу та методи його оцінки

В умовах переходу до ринкових відносин, роздержавлення та приватизації
національної економіки, створення рівних умов для існування різних форм
власності одним із важливих моментів є визначення вартості капіталу. Без
визначення вартості капіталу фактично неможливо здійснити перехід до
ринкової моделі економічного розвитку, реально існуючих ринкових
відносин.

Особливо важливого значення визначення вартості капіталу набуває під час
переходу підприємств на акціонерну форму власності, оскільки від цього
значною мірою залежать остаточні результати діяльності акціонерного
підприємства, обсяги отримуваних дивідендів. З огляду на це набуває
практичного інтересу розгляд ринкових методів оцінки вартості капіталу.

Капітал не існує у вільному стані. Інвестуючи капітал у фінансування
будь-яких проектів, кожна фірма сподівається на повернення своїх
інвестицій і одержання доходу на активи, причому ці доходи, принаймні,
мають дорівнювати вартості капіталу, яка вимірюється нормою відсотка на
капітал. Інакше інвестори не вкладатимуть кошти у проекти, а це стане на
перешкоді зростанню капіталу. Тому необхідно встановити мінімально
необхідну норму прибутку, котра забезпечить рентабельність новим
інвестиціям. Ця норма прибутку повинна принаймні дорівнювати вартості
різних форм капіталу.

Вартість капіталу являє собою ціну, яка підприємство платить за його
залучення з різних джерел.

Концепція такої оцінки виходить з того, що капітал, як один з важливих
факторів виробництва, має, як і інші його фактори, визначену вартість,
що формує рівень операційних і інвестиційних витрат підприємства. Ця
концепція є однією з базових при керуванні прибутком у процесі
фінансової діяльності. При цьому вона не зводиться тільки до визначення
ціни залучення капіталу, а визначає цілий ряд напрямків господарської
діяльності підприємства в цілому.

Розвиток підприємства вимагає насамперед мобілізації і підвищення
ефективності використання власного капіталу, тому що це забезпечує ріст
його фінансової стійкості і рівня платоспроможності. Тому першочергова
увага повинна бути приділена оцінці вартості власного капіталу в розрізі
окремих його елементів і в цілому.

Розглянемо механізми оцінки і управління вартістю власного капіталу.

Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в звітному
періоді визначається за наступною формулою:

, (4.5)

де ВКфо – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в
звітному періоді, %;

ЧПс – сума чистого прибутку, виплачена власникам підприємства в процесі
її розподілу за звітний період;

– середня сума власного капіталу підприємства в звітному періоді.

Процес керування вартістю цього елемента власного капіталу визначається
насамперед сферою його використання — операційною діяльністю
підприємства. Він пов’язаний з формуванням операційного прибутку
підприємства і здійснюваної ним політики розподілу прибутку (форми такої
політики будуть розглянуті далі).

Відповідно вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді
визначається за формулою:

ВКфп = ВКфо ? ПВт, (4.6)

де ВКфп – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в
плановому періоді, %;

ВКфо – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в звітному
періоді, %;

ПВт – планований темп росту виплат прибутку власникам на одиницю
вкладеного капіталу, виражений десятковим дробом.

Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду оцінюється
з врахуванням визначених прогнозних розрахунків. Нерозподілений прибуток
являє собою ту капіталізовану його частину, що буде використана в
майбутньому періоді, а ціною сформованого нерозподіленого прибутку
виступають плановані виплати власникам, яким вона належить.

Такий підхід до оцінки нерозподіленого прибутку грунтується на тому, що
якби він був виплачений власникам капіталу при розподілі за результатами
звітного періоду, то вони, інвестувавши його в будь-які інші об’єкти,
одержали б відповідний прибуток, що було би ціною цього інвестованого
капіталу. Але власники зволіли інвестувати цей прибуток у власне
підприємство, отже, його ціною виступає запланована до розподілу сума
чистого прибутку майбутнього періоду на цю частину інвестованого
капіталу.

З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого прибутку
прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства
у плановому періоді. Даний підхід дозволяє зробити висновок – коли
вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді і вартість
нерозподіленого прибутку в цьому ж періоді рівні, то при оцінці
середньозваженої вартості капіталу в плановому періоді ці елементи
капіталу можуть розглядатися як єдиний підсумований елемент.

Процес керування вартістю нерозподіленого прибутку визначається
насамперед сферою його використання — інвестиційною діяльністю. Тому
мета керування цією частиною капіталу підпорядкована цілям інвестиційної
політики підприємства і, відповідно, норма інвестиційного прибутку
(внутрішня ставка прибутковості) завжди повинна співвідноситися з рівнем
вартості нерозподіленого прибутку.

Вартість додатково залученого акціонерного (пайового) капіталу
розраховується в процесі оцінки диференційовано за привілейованими
акціями і за простими акціями.

Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісії привілейованих
акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів. Це
значно спрощує процес визначення вартості даного елемента капіталу, тому
що обслуговування зобов’язань за привілейованими акціями багато в чому
збігається з обслуговуванням зобов’язань позикового капіталу. Однак
істотною розбіжністю у характері цього обслуговування з позицій оцінки
вартості є те, що виплати з обслуговування позикового капіталу
відносяться на витрати (собівартість) і тому виключені зі складу
оподатковуваного прибутку, а дивідендні виплати на привілейовані акції
здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства. Крім виплати
дивідендів, до витрат підприємства відносяться також емісійні витрати з
випуску акцій (так звані «витрати розміщення»), що становлять відчутну
величину.

З урахуванням цих особливостей вартість додатково залученого капіталу за
рахунок емісії привілейованих акцій розраховується за формулою:

, (4.7)

де ВКз – вартість власного капіталу, залученого за рахунок емісії
привілейованих акцій, %;

Дпр – сума дивідендів, передбачених до виплати відповідно до контрактних
зобов’язань емітента;

Кз — сума власного капіталу, залученого за рахунок емісії привілейованих
акцій;

Ве — витрати з емісії акцій, виражені в десятковому дробі стосовно суми
емісії.

Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісії простих акцій
вимагає обліку таких показників:

а) суми додаткової емісії простих акцій;

б) суми дивідендів, виплачених у звітному періоді на одну акцію (чи
суми прибутку, виплаченого власникам на одиницю капіталу);

в) планованого темпу росту виплат прибутку власникам капіталу у формі
дивідендів (чи відсотків);

г) планованих витрат з емісії акцій (чи залучення додаткового пайового
капіталу).

У процесі залучення цього виду власного капіталу варто мати на увазі, що
за вартістю він є найбільш дорогим, тому що витрати на його
обслуговування не зменшують базу оподатковування прибутку, а премія за
ризик — найбільш висока, тому що цей капітал при банкрутстві
підприємства захищений найменше.

Розрахунок вартості додаткового капіталу, залученого за рахунок емісії
простих акцій, здійснюється за наступною формулою:

, (4.8)

де ВКпа – вартість власного капіталу, приваблюваного за рахунок емісії
простих акцій (додаткових паїв), %;

Ка – кількість додатково випущених акцій;

f j l 3/4 $

&

° ? .

0

?????th?l 3/4 L

„@

^„@

j+

виплачених на одну просту акцію в звітному періоді, %;

ПВт – плановий процент виплат дивідендів, виражений десятковим дробом;

Кпа – сума власного капіталу, залученого за рахунок емісії простих
акцій.

Процес керування вартістю залучення власного капіталу за рахунок
зовнішніх джерел характеризується високим рівнем складності і вимагає
відповідно високої кваліфікації виконавців. Це керування здійснюється
шляхом розробки і реалізації емісійної політики підприємства, а також
його дивідендної політики. З урахуванням оцінки вартості окремих
складених елементів власного капіталу і питомої ваги кожного з цих
елементів у загальній його сумі може бути розрахований показник
середньозваженої вартості власного капіталу підприємства.

Відсутню потребу в капіталі, що не може забезпечити його формування за
рахунок власних внутрішніх і зовнішніх джерел, підприємство задовольняє
шляхом залучення позикового капіталу. Різноманіття джерел і умов
пропозиції позикового капіталу визначає необхідність здійснення
порівняльної оцінки ефективності формування позикового капіталу в
розрізі окремих його видів і форм. Основу такої оцінки становить
визначення вартості приваблюваного позикового капіталу в розрізі окремих
його елементів.

Оцінка вартості позикового капіталу має ряд особливостей, основними з
яких є:

а) відносна простота формування базового показника оцінки вартості.
Таким базовим показником, що підлягає наступному корегуванню, є вартість
обслуговування боргу у формі відсотка за кредит, або купонної ставки за
облігацію. Цей показник передбачений умовами кредитного договору або
іншими формами контрактних зобов’язань підприємства;

б) облік у процесі оцінки вартості позикових засобів податкового
коректора. Оскільки виплати з обслуговування боргу (відсотків за кредит
і інші форми цього обслуговування) відносяться на витрати продукції,
вони зменшують розмір оподатковуваної бази підприємства і, відповідно,
знижують розмір вартості позикового капіталу на ставку податку з
прибутку.

Розглянемо особливості оцінки і керування вартістю позикового капіталу в
розрізі базових його елементів.

1. Вартість фінансового кредиту оцінюється в розрізі двох основних
джерел його надання на сучасному етапі — банківського кредиту і
фінансового лізингу (принципові положення такої оцінки можуть бути
використані і при залученні підприємством фінансового кредиту з інших
джерел).

Вартість банківського кредиту, незважаючи на ромаїття його видів, форм і
умов, визначається на основі ставки відсотка за кредит, що формує
основні витрати з його обслуговування. Ця ставка в процесі оцінки
вимагає внесення двох уточнень: вона повинна бути збільшена на розмір
інших витрат підприємства, обумовлених умовами кредитної угоди
(наприклад, страхування кредиту за рахунок позичальника), і зменшена на
ставку податку з прибутку з метою відображення реальних витрат
підприємства.

З врахуванням цих положень вартість позикового капіталу у формі
банківського кредиту ВКбк розраховується за наступною формулою:

, (4.9)

де ПКб – ставка відсотка за банківський кредит, %;

СПп – ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

РВз – рівень витрат на залучення банківського кредиту до його суми,
виражений десятковим дробом.

Керування вартістю банківського кредиту зводиться до виявлення таких
його пропозицій на фінансовому ринку, що цю вартість мінімізують як за
ставкою відсотка за кредит, так і за іншими умовами його залучення. У
цих цілях використовується «грант-елемент» — спеціальний показник, що
дозволяє порівняти вартість залучення кредиту на умовах окремих
комерційних банків із середніми умовами на фінансовому ринку. Розрахунок
цього показника здійснюється за формулою:

, (4.10)

де Кге – показник гранта-елемента, що характеризує розмір відхилень
вартості конкретного кредиту на умовах, запропонованих комерційним
банком, від середньоринкової вартості аналогічних кредитних
інструментів, %;

і – одиниця платіжного періоду;

t – кількість одиниць платіжного періоду протягом загального терміну
надання кредиту;

В – сума виплат відсотка й основного боргу в і-ому періоді за конкретний
кредит;

КРб — сума залученого банківського кредиту;

Сп — середня ставка відсотка за кредит, що склався на фінансовому ринку,
виражена десятковим дробом.

Оскільки грант-елемент порівнює відхилення вартості залучення
конкретного кредиту від середньоринкової, його величина може
характеризуватися як додатними, так і негативними величинами. Ранжуючи
значення гранд-елемента, можна визначити рівень ефективності умов
залучення кредиту відповідно до пропозицій окремих комерційних банків.

Вартість фінансового лізингу є однією із сучасних форм залучення
фінансового кредиту і визначається на основі ставки лізингових платежів
(лізингової ставки). При цьому варто враховувати, що ця ставка включає
дві складові:

а) поступові повернення суми основного боргу (він являє собою річну
норму амортизації активу, залученого на умовах фінансового лізингу,
відповідно до якого після його оплати він передається у власність
орендарю); б) вартість безпосереднього обслуговування лізингового боргу.
З урахуванням цих особливостей вартість фінансового лізингу оцінюється
за наступною формулою:

, (4.11)

де ВКфл – вартість позикового капіталу, залученого на умовах фінансового
лізингу, %;

ЛС – річна лізингова ставка, %;

НА – річна норма амортизації активу, залученого на умовах фінансового
лізингу, %;

Снп – ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

ЗПфл – рівень витрат на залучення активу на умовах фінансового лізингу
до вартості цього активу, виражений десятковим дробом.

Керування вартістю фінансового лізингу зводиться до двох моментів: а)
вартість фінансового лізингу не повинна перевищувати вартості
банківського кредиту, наданого на аналогічний період (інакше
підприємству вигідніше одержати банківський кредит для купівлі активу у
власність); б) у процесі використання фінансового лізингу повинні бути
виявлені такі пропозиції, що мінімізують його вартість (у цьому випадку
також може бути використана формула «гранта-елемента»).

2. Вартість позикового капіталу, залученого за рахунок емісії облігацій,
оцінюється на базі ставки купонного відсотка по ній, що формує суму
періодичних купонних виплат. Якщо облігація продається на інших умовах,
то базою оцінки виступає загальна сума дисконту по ній, виплачувана при
погашенні. У першому випадку оцінка здійснюється за формулою:

, (4.12)

де ВКо – вартість позикового капіталу, приваблюваного за рахунок емісії
облігацій, %;

СК – ставка купонного відсотка по облігації, %;

Снп – ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

У другому випадку розрахунок вартості позикового капіталу проводиться за
формулою:

, (4.13)

де Дг – середньорічна сума дисконту по облігації;

Но – номінал облігації, що підлягає погашенню;

Керування вартістю приваблюваного капіталу в цьому випадку зводиться до
розробки відповідної емісійної політики, що забезпечує повну реалізацію
емітованих облігацій на умовах, не вище середньоринкових.

3. Вартість товарного (комерційного) кредиту оцінюється в розрізі двох
форм його надання: а) кредит у формі короткострокової відстрочки
платежу: б) кредит у формі довгострокової відстрочки платежу, оформленої
векселем.

а) вартість товарного (комерційного) кредиту, наданого у формі
короткострокової відстрочки платежу, на перший погляд представляється
нульовою, тому що у відповідності зі сформованою комерційною практикою
відстрочка розрахунків за поставлену продукцію в межах обумовленого
терміну (як правило, до одного місяця) додатковою платою не
обкладається. Інакше кажучи, зовні ця форма кредиту виглядає як
безкоштовно надана постачальником фінансова послуга.

Однак насправді це не так. Вартість кожного такого кредиту оцінюється
розміром знижки з ціни продукції, при здійсненні наявного платежу за
неї. Якщо за умовами контракту відстрочка платежу допускається в межах
місяця з дня постачання (одержання) продукції, а розмір цінової знижки
за наявний платіж складає 5%, це і буде місячна вартість товарного
кредиту, а в розрахунку на рік ця вартість становитиме 60%.

Таким чином, на перший погляд безкоштовне надання такого товарного
кредиту може виявитися найдорожчим за вартістю залучення джерелом
позикового капіталу.

Розрахунок вартості товарного кредиту, наданого у формі короткострокової
відстрочки платежу, здійснюється за формулою:

, (4.14)

де ВКткк – вартість товарного (комерційного) кредиту, наданого на умовах
короткострокової відстрочки платежу, %;

ЦС – розмір цінової знижки при здійсненні наявного платежу за
продукцію, %;

ПО – період надання відстрочки платежу за продукцію, у днях.

З огляду на те, що вартість залучення цього виду позикового капіталу
носить прихований характер, основу керування цією вартістю складає
обов’язкова оцінка її в річній ставці кожного наданого товарного кредиту
і її порівняння з вартістю залучення аналогічного банківського кредиту.
Практика показує, що в багатьох випадках вигідніше узяти банківський
кредит для постійної негайної оплати продукції й одержання відповідної
цінової знижки, ніж користуватися такою формою товарного (комерційного)
кредиту.

б) вартість товарного (комерційного) кредиту у формі довгострокової
відстрочки платежу з оформленням векселя формується на тих же умовах, що
і банківського, однак повинна враховувати при цьому втрату цінової
знижки за наявний платіж даної продукції. Керування вартістю цієї форми
товарного кредиту, як і банківської, зводиться до пошуку варіантів
постачань аналогічної продукції, які мінімізують розміри цієї вартості.

Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства при
визначенні середньозваженої вартості капіталу враховується за нульовою
ставкою, тому що являє собою безкоштовне фінансування підприємства за
рахунок цього виду позикового капіталу. Сума цієї заборгованості умовно
прирівнюється до власного капіталу тільки при розрахунку нормативу
забезпеченості підприємства власними оборотними коштами. У всіх інших
випадках ця частина так званих «стійких пасивів» розглядається як
короткостроковий позиковий капітал (у межах одного місяця). Це
пояснюється тим, що терміни виплат цієї нарахованої заборгованості не
залежать від підприємства і вона не відноситься до керованого
фінансування з позицій оцінки вартості капіталу.

З урахуванням оцінки вартості окремих складових елементів позикового
капіталу і питомої ваги кожного з цих елементів у загальній його сумі
може бути визначена середньозважена вартість позикового капіталу
підприємства.

3 Управління структурою капіталу

Структура капіталу являє собою співвідношення власних і позикових
фінансових засобів, використовуваних підприємством у процесі своєї
господарської діяльності. Структура капіталу визначає багато аспектів не
тільки фінансової, але й операційної та інвестиційної його діяльності,
впливає на кінцеві результати цієї діяльності. Вона впливає на
коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рівень
економічної і фінансової рентабельності підприємства), визначає систему
коефіцієнтів фінансової стійкості і платоспроможності (тобто рівень
основних фінансових ризиків) і в кінцевому рахунку формує співвідношення
ступеня прибутковості і ризику в процесі розвитку підприємства.

Формування структури капіталу нерозривно пов’язане з урахуванням
особливостей кожної з його складових частин. Власний капітал
характеризується наступними основними позитивними особливостями:

– простотою залучення, тому що рішення, пов’язані зі збільшенням
власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його
формування), приймаються власниками і менеджерами підприємства без
необхідності одержання згоди інших суб’єктів;

– більш високою здатністю генерувати прибуток у всіх сферах діяльності,
тому що при його використанні не потрібна сплата позичкового відсотка у
всіх його формах;

– забезпеченням фінансової стійкості розвитку підприємства, його
платоспроможності у довгостроковому періоді, а відповідно і зниженням
ризику банкрутства.

Разом з тим йому властиві такі недоліки:

– обмеженість обсягу залучення, а отже, і можливостей істотного
розширення операційної та інвестиційної діяльності підприємства в
періоди сприятливої кон’юнктури ринку на окремих етапах його життєвого
циклу;

– висока вартість у порівнянні з альтернативними позиковими джерелами
формування капіталу;

– невикористовувана можливість приросту коефіцієнта рентабельності
власного капіталу за рахунок ефекту фінансового левериджа, тому що без
залучення позикового капіталу неможливо забезпечити перевищення
коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності підприємства над
економічною.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має
найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює
одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (тому що не може забезпечити
формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої
кон’юнктури ринку) і не використовує фінансові можливості приросту
прибутку на вкладений капітал (тобто не одержує ефект фінансового
левериджа).

Позиковий капітал характеризується наступними позитивними особливостями:

– досить широкими можливостями залучення, особливо при високому
кредитному рейтингу підприємства, наявності чи застави гарантії
поручителя;

– забезпеченням росту фінансового потенціалу підприємства при
необхідності істотного розширення активів і зростання темпів росту
обсягу його господарської діяльності;

– більш низькою вартістю в порівнянні з власним капіталом за рахунок
забезпечення ефекту «податкового щита» (вилучення витрат на його
обслуговування з оподатковуваної бази при сплаті податку з прибутку);

– здатністю генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнта
рентабельності власного капіталу) за рахунок ефекту фінансового
левериджа.

У той же час використання позикового капіталу має наступні недоліки:

– використання цього капіталу генерує найбільш небезпечні фінансові
ризики в господарській діяльності підприємства – ризик зниження
фінансової стійкості і втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків
зростає пропорційно росту питомої ваги використання позикового капіталу;

– активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, генерують меншу (за
інших рівних умов) норму прибутку, що знижується на суму виплачуваного
позичкового відсотка у всіх його формах (відсотка за банківський кредит;
лізингової ставки; купонного відсотка по облігаціях; вексельного
відсотка за товарний кредит і т.п.);

– висока залежність вартості позикового капіталу від коливань
кон’юнктури фінансового ринку. У ряді випадків при зниженні середньої
ставки позичкового відсотка на ринку використання раніше отриманих
кредитів (особливо на довгостроковій основі) стає невигідним
підприємству у зв’язку з наявністю більш дешевих альтернативних джерел
кредитних ресурсів;

– складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), тому що
надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших суб’єктів, що
вимагає в ряді випадків відповідних сторонніх гарантій застави (при
цьому гарантії страхових компаній, банків чи інших суб’єктів даються, як
правило, на платній основі).

Таким чином, підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш
високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування
додаткового обсягу активів) і можливості приросту фінансової
рентабельності діяльності (за рахунок використання ефекту фінансового
левериджа). Однак у більшій мірі генерує фінансовий ризик і загрозу
банкрутства (що зростають у міру збільшення питомої ваги позикових
засобів у загальній сумі використовуваного капіталу).

Можливість і доцільність управління структурою капіталу давно є
предметом наукової дискусії. Існує декілька теорій з цього приводу.
Прихильники “традиційної” теорії вважають, що:

ціна капіталу залежить від його структури;

існує “оптимальна структура капіталу”.

При цьому наводяться аргументи, що зважена ціна капіталу залежить від
ціни його складових, які підрозділяються узагальнено на два види —
власний і позиковий капітал. У залежності від структури капіталу ціна
кожного з цих джерел змінюється, причому темпи зміни різні. Численні
дослідження показали, що з ростом частки позикових засобів у загальній
сумі джерел довгострокового капіталу ціна власного капіталу постійно
збільшується зростаючими темпами, а ціна позикового капіталу,
залишаючись спочатку практично незмінною, потім теж починає зростати.
Оскільки ціна позикового капіталу (Цз) у середньому нижча, ніж ціна
власного капіталу (Цв), існує структура капіталу, названа оптимальною,
при якій показник Цс має мінімальне значення, а ціна підприємства буде
максимальною (рис. 4.1).

Рис.4.1 – Традиційний погляд на залежність ціни капіталу

від структури капіталу

Моделлю М.Міллера та Ф.Модільяні передбачається наступне. Якщо ринкова
вартість боргу корпорації підвищується внаслідок фінансового левериджа
корпорації, то відповідно на цю ж саму суму знижується ринкова вартість
оплаченого капіталу. Тому на ринкову вартість усього капіталу його
структура не впливає. Ринкова вартість не зміниться, якщо корпорація
профінансує свою економічну експансію на 100 % у борг або, навпаки,
тільки оплаченим капіталом. Міллер і Модільяні вводять поняття
арбітражу, тобто визначення різниці у вартості капіталу на двох різних
ринках. Вони доходять висновку, що вартість капіталу двох корпорацій,
які відрізняються за структурою капіталу, однакова. Інакше інвестори
продавали б цінні папери тієї корпорації, вартість капіталу якої нижча,
і, навпаки, купували б цінні папери корпорації, вартість капіталу якої
вища. Але закони ринкової економіки такі, що ціни на різних ринках
зрівноважуються внаслідок намагання інвесторів одержати високий
прибуток.

Найважливішим моментом в управлінні фінансами є визначення оптимальної
структури капіталу.

Оптимальна структура капіталу є відношенням використання власних і
позичкових коштів, при якому забезпечується найбільш ефективна
пропорціональність між коефіцієнтом фінансової рентабельності і
коефіцієнтом фінансової стійкості підприємства, тобто максимізується
його ринкова вартість.

В практичній діяльності оптимізація структури капіталу проводиться з
допомогою відповідних методів.

1. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня
фінансової рентабельності. Для проведення таких оптимізаційних
розрахунків використовується механізм фінансового левериджа.

2. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації його
вартості. Процес цієї оптимізації ґрунтується на попередній оцінці
вартості власного і позичкового капіталу при різних умовах його
залучення та здійснення багатоваріантних розрахунків середньозваженої
вартості капіталу.

3. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня
фінансових ризиків. Цей метод оптимізації структури капіталу пов’язаний
з процесом диференціального вибору джерел фінансування різних складових
частин активів підприємства.

Більш детально з перерахованими методами можна ознайомитися у фаховій
літературі.

ЛIТЕРАТУРА

1. Конституція України.—К., 1996.

2. Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України.—
1991—№20.

3. Закон України «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради
України. — 1991. — № 14.

4. Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної
Ради України. — 1991. — № 49.

5. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визначення його банкрутом». 784-ХІУ від 30.06.1999.

6. Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії» // Урядовий кур’єр. — 1994. — № 31—32.

7. Закон України «Про банки й банківську діяльність» // Урядовий кур’єр
від 17.01.2001.

8. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991.

9. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні» // Інформаційний бюлетень. Асоціація українських банків. —
1996.— №12.

10. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять
капиталом — М.: Финансы и статистика, 1995.

Ціна

капіталу

Частка

залученого

капіталу

Цв

Цс

Цз

Похожие записи