.

Пропагандистські моделі комунікації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
405 4020
Скачать документ

Реферат на тему:

Пропагандистські моделі комунікації

Поняття політичної пропаганди (від. лат. propaganda / propagare —
розповсюджувати) визначається як діяльність по поширенню ідей,
спрямована на формування у суспільстві певних настроїв і вкорінення у
свідомості громадян тих чи інших цінностей та уяв з метою максимального
розширення кола прибічників.

Не зважаючи на те, що є чимало вчених, які називають минуле сторіччя
сторіччям пропаганди (Ф. Тейлор, Великобританія), потрібно розуміти, що
пропагандистська комунікація використовувалася в політичних цілях з
давніх-давен.

Скажімо, війська Чингізхана використовували лазутчиків для підриву
морального духу противника. Ці “пропагандисти” поширювали чутки про
надзвичайну жорстокість монголо-татарського війська, деморалізуючи своїх
ворогів і готуючи психологічний ґрунт для успішного ведення військової
кампанії.

Аналогічні підходи у психологічній та “гарячій” війнах демонстрував і
Александр Македонський під час своїх походів до Індії та Середньої Азії.

Це, так би мовити, “експортна” модель пропагандистської комунікації. Але
непоодинокими були й внутрішньокомунікативні пропагандистські моделі.

Наприклад, культивація у стародавньому суспільстві пропагандистського
висловлювання “з щитом, або на щиті” була спрямована на підтримку
високого бойового духу воїнів.

І таких прикладів можна навести безліч. Чого тільки варта інформація про
те, що 1633 р. Папа Римський Урбан ?? заснував спеціалізовану політичну
інституцію — конгрегацію пропаганди, яка була покликана по суті
рекламувати католицьку церкву.

Так що відділи пропаганди і агітації у комуністів (Радянський Союз) та
націонал-соціалістів (Німеччина) не є, власне кажучи, ексклюзивним
винаходом тоталітарних політичних режимів XX ст. Буржуазні ідеологи
розпочали цю роботу ще на початку XIX ст. Скажімо, Британське
казначейство 1809 р. запровадило у своєму штаті посади прес-секретарів,
а 1912 р. тамтешній уряд Ллой-да Джорджа перед запровадженням пенсійної
реформи організував групу лекторів, що була спрямована в маси для
роз’яснення політики правлячих кіл британської імперії.

Все це так. Але вищезгаданий Ф. Тейлор — директор Інституту
комунікативних досліджень Лідського університету з Великобританії —
безумовно має рацію, іменуючи XX ст. сторіччям пропаганди.

Вивчаючи японську модель пропагандистської комунікації часів Другої
світової війни, він звернув увагу на те, що всередині країни
заборонялося прослуховування зарубіжних радіостанцій, у той час як сама
Японія активно “працювала на експорт”, віщаючи на двадцяти двох мовах.
Таку саму політику проводило керівництво Німеччини і СРСР, а після
початку бойових дій і всі учасники Другої світової війни.

Хоч би як там було, а ефективність пропаганди всередині тоталітарних
країн була надзвичайно високою. В тій самій Японії на суспільну
свідомість навіть не вплинули ядерні бомбардування Хіросіми і Нагасакі
Те саме можна було побачити в СРСР та Німеччині.

Скажімо, Радянський Союз, втративши на початку війни майже всю
європейську частину території і більше половини промислового потенціалу,
за рахунок високої змобілізованості суспільних верств та суспільної
свідомості зумів кардинально змінити ситуацію і виграти війну.

Німеччина також вела війну до останнього солдата і капітулювала лише
після падіння Берліна та загибелі свого лідера.

До речі, А. Гітлер дуже непогано розбирався у питаннях пропаганди,
відводячи їй найголовніші ролі: “Завдання пропаганди — вербувати
прибічників; завдання організації — вербувати членів партії. Коли
пропаганда завоювала для цих ідей майже весь народ, тоді відповідні
висновки може зробити організація вже з невеликою жменькою людей”.

Нам достеменно не відомо, чи ознайомлений був фюрер націонал-соціалістів
з філософією партійного будівництва більшовиків, але ідеї В. Ульянова
щодо шляхів приходу до урядування в Росії є майже тотожними: спочатку
пропаганда (через партійну пресу та агітаторів), а потім захоплення
влади за допомогою зброї.

Різниця лише в тому, що А. Гітлер прийшов до влади, вигравши
парламентські вибори, а В. Ульянов — через майже безкровне збройне
повстання. Але потім все відбувалося за одним сценарієм: масова
пропаганда, залякування і фізичне знищення політичних опонентів.

Ось тут вже, очевидно, варто навести спільні характеристики тоталітарної
свідомості, над створенням якої так потужно працювали пропагандистські
машини Й. Сталіна, А. Гітлера, Б. Муссоліні, Мао-Цзедуна та інших
лідерів тотальних країн.

На думку російських дослідників В. П. Пугачева та А. І. Соловйова,
тоталітарні системи не виникають стихійно, оскільки ґрунтуються на
певному ідеологічному образі. Саме ідеологія всього суспільного життя є
найважливішою характеристикою тоталітарного суспільства. Тоталітарна
ідеологія характеризується:

Хіліалістичними ідеями (позиченими у релігій) щодо щасливого завершення
історії (комунізм, тисячолітній рейх тощо); телеологізмом, який полягає
в закономірностях просування до певної мети, а також у приматі мети над
засобами її досягнення (“мета виправдовує засоби”); революційністю,
котра ґрунтується на базових соціальних міфах (про капіталізм і
соціалізм, про керівну роль пролетаріату, про переваги арійської раси чи
певної релігії тощо); патерналізмом, що характеризується наявністю
мудрих вождів і недостатньо мудрих мас; ритуалізацією політичної
пропаганди, повним контролем над ЗМК; заміною громадської думки
офіційними політичними оцінками (звідси й популярний анекдот часів СРСР:
“Я маю свою думку, але я з нею не згоден”); руйнуванням загальнолюдської
моралі через запровадження політичної доцільності; пригніченням
індивідуальності, зрівнялівкою в думках, поведінці, одязі, підозрілістю,
доносительством. культивацією образа ворога — класового, національного,
релігійного, зовнішнього тощо.

Повертаючись до проблем пропагандистської комунікації в сучасних умовах,
варто навести думки фахівців, які плідно працюють в цій галузі.

Загальні проблеми історії та методології пропаганди ґрунтовно дослідив
француз Ж. Еллюль.

А ось американець А. Едельстейн, наприклад, вважає, що нині настала ера
нової пропаганди, позаяк розширилася аудиторія й ускладнилася структура
повідомлень.

Е. Роджерс визначає пропаганду через поняття масового переконання (mass
persuasion), акцентуючи на присутності в зви-

чайному варіанті переконання потужного інтерактивного компонента [109],
а Г. Джовіт і В. О’Донелл взагалі пропонують відокремити пропаганду і
просто комунікацію. Мотивується такий підхід тим, що пропаганда не
враховує інтереси споживача інформації, як це відбувається у процесі
комунікації.

На думку Дж Брауна, пропагандистська мод ель комунікації передбачає:

1. Активацію уваги і створення інтересу (до події, доктрини, особистості
та ін. — В. Б.);

2. Емоційну стимуляцію (“ці “самостійні” українці крадуть газ з нашої
труби”);

3. Демонстрацію шляхів зняття напруги (потрібно побудувати газопровід
Росія — Західна Європа в обхід України).

У сучасному світі за умови глобалізації діяльності засобів масової
комунікації та розвитку нових інформаційних технологій, насамперед
Інтернету, реалізація моделі пропагандистської комунікації в “чистому”
вигляді малоймовірна. Тому можна говорити про перевагу тієї чи іншої
моделі в певному суспільстві в певний проміжок часу. Наприклад, під час
війни НАТО в Югославії (1999) західні ЗМК подавали виключно антисербську
інформацію, створюючи образ ворога. Насправді ж все виявилося зовсім не
так, як показували провідні ЗМК США та Західної Європи..

Список літератури:

Тимофеев Т. Виклики XXI століття — дебати про альтернативи // Політична
думка. — 1999. — № 4.

Удовик С. Л. Глобализация: семиотические подходы. — ?., 2002.

Урсул. Информация. Методологические аспекты. — М., 1971.

Уткин А. И. Глобализация: процесс осмысления. — М., 2001.

Фрейд 3., Буллит У. Томас Вудро Вильсон. — М, 1992.

Фрейд 3. По ту сторону принципа удовольствия. — М., 1992.

Харше Р. Глобализация и процесс изменения границ в международных
отношениях // Восток — Запад. Региональные подсистемы и региональные
проблемы международных отношений. — М., 2002.

Хорни К. Невротическая личность нашего времени. Самоанализ. — М., 1993.

Ціеак В. Трансформація преси в Україні та Польщі в контексті суспільних
змін (1989-1999). — К, 2000.

Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. — М., 1980.

Эко У. Отсутствующая структура Введение в семиологию. — СПб., 1998.

Юнг К. Г. Психология безсознательного. — М., 1994.

Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991.

Юнг К. Г. Структура психики и процесс индивидуализации. — М., 1996.

Якобсон Р. Лингвистика и поэтика // Структурализм: “за” и “против”. —
М., 1975.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020