Контрольна робота

Методи менеджменту

Управління — складний і динамічний процес, керований і здійснюваний
людьми для досягнення поставленої мети. Після того, як встановлені цілі
управління, необхідно знайти найбільш ефективні шляхи та методи їх
досягнення. Іншими словами, якщо при визначенні цілей потрібно
відповісти на запитання «чого потрібно досягти?» то слідом за цим
вимагається відповісти на запитання: «як найбільш раціонально досягти
мети?» Таким чином, виникає необхідність застосування арсеналу засобів,
тобто методів управління (менеджменту), які забезпечують досягнення
цілей управління.

Методом називається захід або сукупність заходів у якій-небудь сфері
людської діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення якого-небудь
завдання.

Засоби цілеспрямованого впливу на трудовий колектив або на окремих його,
членів називають методами менеджменту.

Методи являють собою важливий елемент процесу менеджменту. Наявність
прогресивних методів та їх вміле використання є передумовою ефективності
менеджменту і господарських процесів.

Методи менеджменту покликані забезпечити високу ефективність діяльності
колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобілізації
творчої активності кожного працівника, забезпечити своєчасну і дійову
ліквідацію відхилень від накресленої програми. Цим вони відрізняються
від усіх інших технічних чи технологічних методів, які використовуються
у ході вирішення комплексних виробничо-господарських завдань.

Особлива роль методів менеджменту полягає у тому, щоб створити умови для
чіткої організації процесу управління, використання сучасної техніки і
прогресивної технології організації праці та виробництва, забезпечити їх
максимальну ефективність при досягненні поставленої мети. Таким чином,
зміст поняття «методи менеджменту» витікає із суті і змісту управління і
відноситься до числа основних категорій менеджменту.

Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх окремих
членів безпосередньо пов’язане з мотивацією, тобто використанням
факторів, які визначають

поведінку людини в колективі у процесі виробництва. Звідси витікає дуже
важлива вимога до методів управління: методи менеджменту повинні мати
свою мотиваційну характеристику, яка визначає напрям їх дії. Ця
характеристика показує мотиви, які визначають поведінку людей і на які
зорієнтована відповідна група методів.

Відповідно до мотиваційної характеристики розрізняють три групи методів
менеджменту: економічні, організаційно-розпорядчі, соціальні.

1 Економічні методи

Група економічних методів орієнтована на економічні інтереси людей, як
індивідуальні, так і колективні. Ці методи реалізуються шляхом створення
системи прямого та побічного стимулювання окремих працівників,
виробничих та управлінських груп і трудового колективу в цілому залежно
від результатів господарської діяльності.

Економічні методи в менеджменті посідають центральне місце серед системи
наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскільки на
підставі їх встановлюється цільова програма господарського розвитку
окремих підприємств і організацій та визначається такий режим роботи і
такі стимули, які об’єктивно спонукають та зацікавлюють колективи і
окремих працівників в ефективній праці.

Таким чином, шляхом впливу на безпосередні інтереси об’єкту управління
створюється механізм його орієнтації на найбільш оптимальний режим
роботи без повсякденного і безпосереднього втручання зверху.

До складу економічних методів менеджменту належать
організаційно-виробниче планування, метод цільових комплексних програм,
комерційний розрахунок, система економічних регуляторів господарської
діяльності.

Під плануванням розуміється продумана підготовка майбутньої діяльності,
систематично орієнтована на цілі організації чи підприємства. Економічне
планування полягає в розробці системи показників, які є найбільш
важливими, визначальними, ключовими показниками господарської
діяльності. Ці показники охоплюють всі сфери діяльності організації:
виробництво, реалізацію, закупівлю сировини, матеріалів та
товарів, фінанси, запаси товарів і матеріалів,
робочу силу та ін.

Планування як метод управління характеризується рядом специфічних ознак:

1) цільовою визначеністю, оскільки кожен показник вказує
виконавцям, які результати діяльності бажано досягти;

2) конкретною адресною спрямованістю, оскільки планове
завдання завжди конкретно адресоване певному виконавцю
(працівнику, групі працівників, колективу в цілому);

3) часовим інтервалом дії (рік, квартал, місяць, декада чи інший
проміжок часу).

Система планування господарської діяльності, яка існувала в колишньому
СРСР, мала позитивні і негативні сторони. До позитивних сторін
планування слід віднести внесення за допомогою плану елементу свідомого
програмування комплексу дій по досягненню поставлених цілей, розробка
методології планування на різних щаблях і в ланках управління,
уніфікація системи показників планів та деякі інші.

Разом з тим, для соціалістичного планування були характерні і значні
недоліки, які багато в чому зводили ефект планування до нуля. Це
дефективність планових завдань і відсутність гнучкості планів,
волюнтаристський підхід до визначення показників плану, надмірна
деталізація планів і регламентація діяльності підприємств та
організацій, недостатня розробка методології планування господарської
діяльності на рівні підприємств та інші. В результаті не були виконані
планові завдання жодної п’ятирічки в масштабах всього СРСР, а
підприємства і організації із-за бажання досягти запланованих показників
нерідко підривали свої економічні можливості для подальшої діяльності чи
виробляли продукцію, яка в умовах справжнього ринку ніколи б не одержала
суспільного визнання.

Після розпаду СРСР разом з відмовою від централізованого планового
керівництва економікою, на жаль, були відкинуті і раціональні елементи
планування, напрацьовані за минулі десятиліття. На сьогодні фактично не
існує сучасної методології планування господарської діяльності на рівні
підприємств і організацій, яка відповідала б умовам їх функціонування в
передринковий період, і тим більше при наявності розвинутого ринку.

Отже, суттєвою проблемою для науковців і практиків-менеджерів є
створення сучасної методології внутрішньо-виробничого планування
господарської діяльності. Така методологія повинна базуватися на
наступних принципах:

— орієнтація на досягнення кінцевих результатів, на постійне
підвищення ефективності господарських процесів і виробництва;

— досягнення цілей виробництва на основі поєднання
індивідуальних та групових інтересів учасників виробництва;

— безперервність планування, яка повинна проявлятися у наступності
перспективних і поточних, річних і оперативно-календарних планів;

— наукова обгрунтованість показників, їх пропорційність і
збалансованість;

— висока конкурентоздатність продукції та послуг, її відповідність
потребам внутрішнього і зовнішнього ринків;

застосування в процесі планування економіко-математичних методів,
електронно-обчислювальної техніки, які передбачали б багатоваріантну
розробку плану і його послідовну оптимізацію.

Планування як метод управління, охоплює всю багатогранність
господарської діяльності організації чи підприємства. Однак існують
проблеми, які потребують розробки спеціальних планових програм їх
розв’язку, концентрації засобів та зусиль і навіть створення
спеціального апарату, який керує ходом виконання даних програм. У цих
випадках застосовується метод цільових комплексних програм (ЦКП) або
метод програмно-цільового управління.

Програмно-цільове управління за останні роки одержало інтенсивний
розвиток у зв’язку з необхідністю вирішення найбільш складних завдань
управління технологічними, організаційними та соціально-економічними
системами. Специфіка даних завдань полягає у тому, що в подібних
системах виникають нові цілі, для яких не має в наявності механізмів
досягнення.

При використанні методу ЦКП система цілей стає відправним пунктом
планування, а кожній значимій проблемі відповідає планова програма її
розв’язку.

ЦКП являє собою певну цілісність, властиву тільки їй одній і може
розглядатиси у двох аспектах: як інструмент управлінння і як новий вид
систем. Як інструмент управління, ЦКП є плановим директивним документом,

який діє до моменту досягнення поставленої у ньому мети. Заходи програми
повинні бути узгоджені з завданнями інших розділів плану
господарсько-фінансової діяльності підприємства чи групи підприємств,
які входять в певне об’єднання (систему).

Отже, цільова комплексна програма — це намічений для планомірного
здійснення, об’єднаний єдиною метою та прив’язаний до певних термінів
комплекс взаєпов’язаних завдань та адресних заходів соціального,
економічного, наукового, технічного та організаційного характеру.

Ядром програми є ціль, або група цілей, які конкретизуються у ряді
завдань, їх вирішення здійснюється за допомогою системи заходів, що
реалізуються конкретними виконавцями, яким виділяються для цього
необхідні ресурси. Для програми характерна цілеспрямованість
використання ресурсів і реалізація програмних заходів незалежно від
інтересів структурних підрозділів загальної системи управління.

Розрізняють три групи програм, які використовуються в управлінні.

Перша група — програми народногосподарського рівня (соціально-економічні
програми, програми розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і т.п.).

Друга група — це програми галузевого та регіонального рівня, а також
міжгалузеві програми по окремих об’єктах. До них відносяться
науково-технічні програми, програми виконання великих
дослідно-конструкторських робіт, будівництва та вводу в експлуатацію
важливих підприємств та споруд і т.д.

До третьої групи відносяться програми розвитку підприємств, а також
програми, які координують розробку та впровадження окремих видів машин,
технологій, устаткування, приладів і т.д.

Структура ЦКП повинна відповідати їх призначенню, ролі, яку вони
виконують у забезпеченні загальної ефективності господарської
діяльності.

У кожній програмі повинні бути відображені:

— стан проблеми, основні передумови її програмного
вирішення;

— головна мета програми, її місце в загальній системі цілей
галузі чи підприємства;

— система цілей та основних завдань програми;

— цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації
програми;

— шляхи досягнення цілей програми, система програмних заходів;

— організаційно-виконавча структура програми;’

— дані про ресурси, необхідні для виконання програми, та
терміни її здійснення;

— оцінка ефективності (наслідків) реалізації програми. Ефективність
реалізації плану чи ЦКП залежить від

механізму регулювання системи економічних взаємовідносин на рівні
окремих підприємств, організацій і галузей. Таким механізмом в умовах
ринкової економіки є комерційний розрахунок

Комерційний розрахунок базується на загальних принципах ринкової
економіки: максимальній розкріпаченості економічних суб’єктів; повній їх
відповідальності за підсумки господарської діяльності; конкуренції
виробників товарів та послуг; вільному ціноутворенні; відмові держави
від прямої участі в господарській діяльності ринкових суб’єктів;
соціальній захищеності громадян. Іншими словами, необхідною умовою
ефективного функціонування ринкового механізму регулювання економіки є
наявність незалежних, самостійних, володіючих свободою господарської
ініціативи і підприємництва суб’єктів ринкових відносин.

В національній економіці України застосовуються дві форми комерційного
розрахунку: повний і внутрішній.

На повному комерційному розрахунку знаходяться підприємства з правами
юридичних осіб, які мають самостійний баланс, бухгалтерську і
статистичну звітність, створюють і витрачають фонди стимулювання
працівників, відкривають рахунки у банках, володіють правами незалежної
господарської діяльності, тобто укладання угод, договорів з будь-якою
юридичною чи фізичною особою як суб’єктом ринкового господарювання.

Повний комерційний розрахунок як метод управління застосовується на
підприємствах, організаціях і в установах усіх форм власності:
державної, колективної (кооперативної), приватної, змішаної.

На засадах внутрішнього комерційного розрахунку працюють відносно
самостійні у вирішенні питань виробничо-господарської діяльності середні
та дрібні виробничо-господарські одиниці підприємств і організацій. Вони
ведуть облік своїх витрат та результатів, складають бухгалтерський
баланс (або спрощені розрахунки, подібні до бухгалтерського балансу) та
створюють фонди матеріального стимулювання. Взаємовідносини з
підприємствами чи організаціями, часткою яких вони є, грунтуються на
системі договорів, що містять взаємні зобов’язання організації чи
підприємства і їх складової частини щодо ведення господарської
діяльності. Правом самостійної економічної діяльності за межами
підприємства чи організації, часткою яких вони є, такі структурні
одиниці не володіють.

Система економічних регуляторів. Комерційний розрахунок повністю не
виключає регулюючого впливу на господарську діяльність суб’єктів
господарювання з боку держави або вищих щодо них керуючих систем. Таке
регулювання здійснюється не волюнтаристським впливом на господарські
процеси, а застосуванням системи економічних регуляторів господарської
діяльності.

Ці економічні регулятори поділяються на загальнодержавні, місцеві і
внутрішньосистемні.

До загальнодержавних регуляторів господарської діяльності відносяться
податки, умови кредитування, економічні пільги та санкції, регульовані
ціни, рентні платежі.

Серед економічних регуляторів господарської діяльності, застосовуваних
державою, основне місце посідають податки. Державні податки поділяються
на прямі і непрямі. До прямих державних податків відносяться податок з
прибутку організацій та підприємств, податок на добавлену вартість та
інші. Непрямі податки — це акциз, державне мито, зовнішньоторговельне
мито. За допомогою податків держава регулює напрями діяльності
господарюючих суб’єктів, встановлюючи податки більш високого рівня на
діяльність, яка не має суспільного значення, і знижуючи або зовсім
відміняючи на певний час податки у тих сферах, які потребують
пріоритетного розвитку.

Важливим регулятором господарської діяльності є кредит. Кредитування
господарюючих суб’єктів всіх форм власності і сфер діяльності
здійснюється нині системою комерційних банків. Вони визначають розміри
процентів за кредит, виходячи з заплаченої Національному банку
процентної ставки, швидкості обороту кредитних ресурсів, видів кредитів
та ін., здійснюючи, таким чином, цілеспрямований вплив на господарську
діяльність підприємств та організацій, на їх ефективність.

Держава може також використовувати такий важіль економічного впливу на
господарську діяльність, як регульовані ціни. Регулювання цін може
здійснюватися шляхом встановлення верхніх меж цін на окремі товари,
фіксованих (твердих) цін, граничних норм рентабельності виробництва та
розмірів торгової націнки для ланок товаропросування. Отже, ціни на
деякі товари формуються не під впливом попиту і пропозиції, а залежно
від способу і величини обмежень, накладених державою на складові
елементи цін. Цей важіль застосовується державою для соціального захисту
окремих категорій населення (ціни на товари повсякденного вжитку),
стимулювання чи дестимулювання виробництва деяких товарів (товари
розкоші). Аналогічний підхід застосовується державою при встановленні
тарифів на послуги.

Досить ефективними регуляторами господарської діяльності є також
економічні пільги, які встановлюються державою по сплаті податків,
порядку розрахунків між бюджетом і підприємствами, між підприємствами
різних галузей народного господарства та ін.

На господарську діяльність впливають також

місцезнаходження виробничих, торговельних та інших підприємств та
ступінь розвитку інфраструктури в місцях їх діяльності. Місцеві органи
влади використовують в якості економічного регулятора рентні платежі для
того, щоб підприємства, які знаходяться у більш вигідних умовах у
порівнянні з іншими, одержані надприбутки перераховували в місцеві
бюджети.

Крім того, місцеві органи влади мають право встановлювати ряд місцевих
податків, зборів і платежів.

Таким чином, регулювання господарської діяльності підприємств та
організацій здійснюється державою через уповноважені нею органи влади
загальнодержавного та місцевого рівнів.

Регулювання діяльності конкретного суб’єкту господарювання здійснюється
також системою більш високого рівня по відношенню до нього. Такими
регуляторами господарської діяльності виступає централізоване створення
фондів капітальних вкладень, підготовки кадрів, резервних фондів, фондів
страхування, розвитку науки і техніки та внутрішньогосподарські
відрахування.

Система економічних регуляторів господарської діяльності повинна бути
гнучкою, негайно реагувати на зміну економічної ситуації. Нині
застосовується досить широкий арсенал цих регуляторів. Надалі, в умовах
розвинутого ринку, кількість таких регуляторів зменшиться, однак ринок
не передбачає повної відмови від економічного регулювання господарських
процесів.

Реалізація економічних методів управління здійснюється в рамках системи
виробничих відносин між людьми, що входять до складу трудового
колективу. Ця система взаємовідносин надзвичайно складна і включає в
себе економічні, соціальні, психологічні та організаційні відносини.
Останні знаходять своє вираження у вертикальних та горизонтальних
зв’язках, що проявляються у формі зацікавленості працівників в
організації спільної праці.

2. Організаційно-розпорядчі методи

Для виконання будь-яких робіт виробничого характеру кожен працівник має
свої обов’язки, права, відповільність, які формуються у процесі
здійснення функції менеджменту «Організація». Реалізація організаційних
відносин в системі відбувається шляхом застосування в менеджменті
організаційно-розпорядчих методів, які ще називають адміністративними.
Однак поняття «організаційно-розпорядчі методи» більш широке, оскільки
адміністративні методи базуються на застосуванні нормативних актів
(постанов, наказів, інструкцій органів влади і управління), а
організаційно-розпорядчі — охоплюють весь зміст організаційної складової
механізму управління.

Організаційно-розпорядчі методи тісно пов’язані з економічними методами,
адже як перші, так і другі спрямовані на вирішення єдиних завдань по
досягненню цілей господарської діяльності.

Застосування організаційно-розпорядчих методів передує застосуванню
економічних, тому, що перш ніж застосувати останні, потрібно
організаційно сформувати об’єкт управління та структуру управління. В
процесі функціонування господарської системи економічні методи

управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу
суб’єкту управління на об’єкт (постанови, накази, розпорядження і т.п.).
Тісний зв’язок цих двох груп методів синтезує ефективний вплив керуючої
підсистеми на керовану.

Разом з тим, організаційно-розпорядчі методи менеджменту відрізняються
від економічних методів. Основою їх розмежування є механізм дії та форма
прояву цих методів у процесі управління. Економічні методи базуються на
врахуванні економічних інтересів людей і на їх поєднанні за схемою:
людина — колектив — суспільство. Формою прояву економічних методів
менеджменту є певні плани, завдання, програми, виражені економічними
параметрами чи ступінь задоволення індивідуальних, групових, колективних
інтересів, виражений стимулами індивідуальної і колективної праці.

Організаційно-розпорядчі методи базуються на таких індивідуальних і
групових властивостях людей, як почуття обов’язку, відповідальності,
дисципліни та розуміння можливості адміністративного покарання.

Організаційно-розпорядчі методи витікають із суті менеджменту,
особливостей і властивих йому взаємовідносин, вони є стрижнем
управлінського впливу, специфічним управлінським явищем. Необхідність
застосування організаційно-розпорядчих методів управління існує за
будь-якої системи господарювання. В цих методах управлінський вплив
одержує предметну форму і спонукає до конкретних дій виконавців.
Особливе значення мають організаційно-розпорядчі методи в період
зародження ринкової економіки в Україні. На нинішньому етапі потрібно
сформувати нові структури управління, регламентувати їх діяльність,
визначити раціональне співвідношення між всіма групами методів
управління та напрями цілеспрямованої зміни цього співвідношення до
стану, рекомендованого сучасним науковим та практичним менежментом.
Організаційно-розпорядчі методи управління можуть бути ефективним
засобом активізації працівників на перехідному етапі, оскільки для цього
потрібні як перебудова психології людей, так і поступове створення
системи економічного регулювання господарських процесів.

Характерними особливостями організаційно-розпорядчих методів є:

— прямий вплив на об’єкт управління;

— обов’язковий характер виконання вказівок,

— розпоряджень, постанов та інших адміністративних рішень вищих
органів управління для підпорядкованих об’єктів;

— суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок та
розпоряджень.

Акти управління, які здійснюються управлінськими працівниками,
поділяються на два види: нормативні та індивідуальні.

Нормативні акти не мають конкретного адресата. Вони містять загальні
норми дій стосовно тих чи інших умов і розраховані, як правило , на
тривалий період. До них можна віднести примірні статути, положення про
господарські суб’єкти та їх підрозділи, посадові інструкції, норми і
нормативи витрат, матеріалів, праці, стандарти і т.п.

Індивідуальні акти управління адресуються певним суб’єктам управління.
До них відносяться накази, постанови, розпорядження, циркуляри,
вказівки.

Організаційно-розпорядчі методи можна класифікувати за різними ознаками.

За джерелами впливу виділяють способи організаційного впливу першого,
другого та наступних рівнів управління. Практика показує, .що кожний
рівень системи управління має свої особливості організаційного впливу і
виділяє ті з них, які виявляються для цього рівня найбільш ефективними.
На вищих рівнях системи управління переважають регламентаційні та
нормативні способи організаційного впливу. На низовому щаблі управління
на передній план виходять розпорядчі методи, покликані регулювати та
підтримувати повсякденну виробничо-господарську діяльність.
Диференціація способів організаційного впливу за рівнями системи
управління закономірна, відображаючи об’єм повноважень, якЗ<Іми володіють керівники певного рангу, юридичне становище кожного рівня управління, специфіку процесу управління, його функціональний зміст на певному щаблі управління. Обгрунтована диференціація організаційно-розпорядчих методів за рівнями системи управління відіграє важливу роль в системі управління, сприяє найбільш повному врахуванню організаційних відносин у соціально-економічній системі. І навпаки, застосування організаційно-розпорядчих методів, які не відповідають положенню щабля управління в ієрархії управлінської структури, призводить до зривів, порушення ритмів виробничо-господарських процесів. Організаційно-розпорядчі методи можна класифікувати за їх спрямованістю. Виділяють методи управління, спрямовані на суб'єкт і об'єкт управління. Специфіка тої чи іншої підсистеми визначає специфіку організаційного впливу на кожну з них. Організація інтелектуальної праці (діяльності суб'єкту управління) має свої особливості. У цьому процесі . основну роль відіграють регламентуючі акти, відповідно до яких діють працівники апарату управління, використовуючи права, повноваження та виконуючи певні обов'язки в загальній системі управління. Трудова діяльність людей, які є об'єктом управлінського впливу, містить дещо менше інтелектуального елементу і потребує застосування розпорядчих актів у форм" економічного, соціального та інших видів впливу. Найважливіше значення має класифікація, побудована на врахуванні специфіки важелів організаційного впливу. Такими важелями є регламент, норма, інструкція, дисциплінарні вимоги, відповідальність, повноваження тощо. Групуючи ці засоби впливу за роллю в процесі управління, у складі організаційно-розпорядчих методів виділяють дві підгрупи: організаційно-стабілізуючі та розпорядчі. Обидві підгрупи цих методів використовуються спільно, доповнюючи одна одну. В той же час вони взаємозамінні, що і визначає особливості обраного в менеджменті типу організації чи просто головні аспекти організаційної діяльності в процесі менеджменту. Організаційно-стабілізуючий вплив спрямований на встановлення, підтримку та покращення організаційних структур та порядку діяльності суб'єктів і об'єктів управління. Так, на тривалий період за допомогою цих методів визначаються структури управління, способи взаємодії елементів системи управління, функції, повноваження і форми відповідальності суб'єкту і об'єкту управління. Об'єктами організаційного впливу виступають як суб'єкт, так і об'єкт управління і частково зовнішнє середовище. Організаційний вплив на об'єкт управління полягає у зміні організації його функціонування, тобто функцій, структури, організації управлінської праці, визначенні чи зміні прав, обов'язків і т.п. Звичайно, що вплив, здійснюваний на суб'єкт управління, спричинює певні зміни і в діяльності об'єкту управління, оскільки обидві підсистеми знаходяться у нерозривному зв'язку. Суб'єкт управління здійснює самостійний організаційний вплив на об'єкт, встановлюючи режим його функціонування. У свою чергу, зміни режиму функціонування суб'єкта чи об'єкта управління, або обох разом, впливають на оточуюче середовище через виходи системи. Воно може пристосовуватися до змін відповідної системи управління або ж не сприймати їх і спричинитися до нового циклу організаційних змін у даній системі управління. До складу організаційно-стабілізуючих методів входять регламентування, нормування та інструктування. Регламентування за своїм характером є досить жорстким способом організаційного впливу. Його суть полягає у розробці та введенні в дію організаційних положень, обов'язкових для виконання протягом певного, визначеного цими положеннями часу. Розрізняють три види регламентуючих організаційних положень: положення загальноорганізаційного характеру, положення внутрішньо-організаційного характеру та посадове регламентування. Положення загальноорганізаційного характеру встановлюють організаційну відокремленість і порядок функціонування соціально-економічної системи в цілому. Це закони держави, які стосуються діяльності окремих господарських систем та статути організацій і підприємств. Положення внутрішньоорганізаційного характеру визначають і встановлюють внутрішні організаційні основи діяльності: структуру і організаційний статус різних ланок, їх завдання, функції, повноваження і т.п. До них відносяться положення про господарюючі суб'єкти, структурні виробничі та управлінські підрозділи, норми і нормативи технічного, економічного чи соціального спрямування. Посадове регламентування здійснюється шляхом розробки і затвердження посадових інструкцій, які встановлюють основні вимоги до працівників, їх права та обов'язки. З наукової точки зору система регламентів повинна охоплювати всі ланки соціально-економічної системи - від робочих місць до бригад, відділів, секцій, підприємств та верхніх щаблів управління. Побудова і функціонування всіх цих ланок повинна регламентуватися спеціальними положеннями про структурні підрозділи і посадовими інструкціями для окремих посад. Наряду з регламентуванням застосовують такий метод організаційно-стабілізуючого впливу як нормування. Цей метод вважається більш м'яким способом організаційної стабільності і полягає у встановленні норм та нормативів, які служать орієнтиром в діяльності. Норми і нормативи, що використовуються в практиці управління, можна класифікувати таким чином: за рівнем управління - народногосподарські, загальносистемні і внутрішньовиробничі. Прикладами народногосподарських норм можуть бути ставки вивізного мита, норми оподаткування діяльності підприємств, мінімальний розмір заробітної плати у народному господарстві і т.д. До загальносистемних норм і нормативів відносяться нормативи створення фондів, норми амортизації приміщень, обладнання та механізмів, норми природніх втрат товарів при перевезенні, зберіганні та ін. Внутрішньовиробничі норми розробляються безпосередньо на підприємствах. Це норми витрат матеріалів, сировини і палива у виробництві, норми виробітку, нормативи часу на технологічні операції тощо; - за видами - техніко-технологічні, планово-економічні, трудові, фінансово-кредитні, матеріально-постачальницькі, організаційно-управлінські та ін. Техніко-технологічні норми регулюють використання сировини, обладнання та допоміжних матеріалів. Група планово-економічних норм охоплює регулювання та стимулювання оплати праці, нормування товарних залишків, терміни подання статистичної .звітності і т.п. Трудові норми - це норми виробітку, нормативи чисельності працівників, норми часу для праці і відпочинку, норми трудового розпорядку тощо. Фінансово-кредитні норми регулюють порядок одержання кредитів та ліквідації заборгованості, створення фондів загального та спеціального призначення, порядок віднесення втрат та збитків на результати діяльності та ін. Матеріально-постачальницькі норми визначають порядок надходження сировини, матеріалів та товарів на підприємства, терміни поставки, встановлюють мінімальні об'єми відвантаження тощо. До числа організаційно-управлінських норм відносяться типові управлінські структури, норми підпорядкування, порядок розробки та прийняття управлінських рішень і т.п.; - за термінами дії норми поділяються на довготермінові та короткотермінові; - за напрямом впливу розрізняють норми впливу на колектив в цілому та на окремих його працівників. Норми і нормативи є необхідною умовою наукової організації управління, оскільки якраз на них базується виконання функцій менеджменту. Тому надзвичайно важливо постійно покращувати нормативне господарство, розширювати коло нормативних величин, своєчасно переглядати раніше прийняті норми і нормативи, щоб вони не стали перепоною на шляху оптимізації управління. Накінець, найбільш м'яким способом організаційного впливу є інструктування. Воно полягає в ознайомленні з умовами роботи чи обставинами дорученої справи, виясненні питань, можливих складнощів, пересторозі від можливих помилок, в порадах по виконанню певних видів робіт. Інструктування завжди має форму методичної та інформаційної допомоги, спрямованої на успішне виконання роботи. Інструктування може здійснюватися за допомогою радіо, телефону, відеопристроїв, шляхом особистих контактів, індивідуально і колективно. Воно може мати наочну форму. До інструктування відноситься оформлення приміщень організаційною документацією про умови роботи. Це стенди з назвами організаційних підрозділів, схеми їх розташування, порядок роботи, внутрішньоорганізаційні інструкції. Важливу роль тут відіграють лаконічність, простота, врахування психології сприйняття. Це все покращує організаційні умови роботи-, сприяє її успішному виконанню. Вказані методи організаційного впливу регламентування, нормування та інструктування, рекомендується застосовувати в комплексі. В практиці менеджменту можуть виникнути такі проблеми, які не вкладаються в установлені регламентаційними актами чи нормами межі. Іншими словами, нерідко виникає конкретна ситуація, не передбачена в регламентаційних актах, або ж передбачена ними як розпорядча діяльність. Ситуаціями першого роду є відхилення від раніше прийнятих планів, викликані порушенням зв'язків між суб'єктом і об'єктом управління, недостатньою обгрунтованістю деяких управлінських рішень, зривами в постачанні товарами і сировиною підприємств, змінами в характері попиту на ринку і т.п. Відхилення, які виникли, порушують планову програму розвитку господарської діяльності і вимагають обов'язкового активного втручання управлінських органів для термінового виправлення становища, яке склалося. Ситуаціями другого виду, тобто передбаченими в організаційних нормах, але такими, що вимагають конкретної розпорядчої діяльності в кожному випадку, є, наприклад, діяльність по підбору і розстановці кадрів, оперативне керівництво виробничо-господарським процесом і т.п. У всіх цих випадках застосовуються способи розпорядчого впливу. Основою розпорядчого впливу є порядок управління, розроблений у результаті актів організаційного впливу. Якраз на підтримання і покращення цього порядку спрямований розпорядчий вплив. Він виходить від керівника, носить обов'язковий характер і не підлягає обговоренню чи зміні. Всі акти розпорядчого впливу надходять суворо в одному напрямі: від вищих управлінських ланок до низових, від керівника до підлеглих. Для розпорядчого впливу характерна нерегулярність його виникнення, оскільки відхилення в прийнятому порядку управління виникають раптово і їх складно передбачати наперед. В добре організованій системі ці відхилення зведені до мінімуму, але і в ній через різноманітні зовнішні і внутрішні причини інколи виникає необхідність застосування • розпорядчого впливу. Розпорядчий вплив здійснюється на основі розробки управлінських рішень про способи подолання відхилень, які виникли, або про способи підвищення ефективності організаційної системи і передачі цих рішень конкретним виконавцям для реалізації. Формою вироблення розпорядчого впливу постають усні та письмові розпорядження. До їх складу входять директиви, постанови, накази, вказівки, розпорядження, резолюції. Все це види ропорядчої діяльності, розпорядчого впливу, а не документи. Документи з аналогічними назвами - лише зовнішній прояв розпорядчого впливу. Сам же розпорядчий вплив може бути усним чи документально оформленим. Кожна з цих форм має свої переваги. Усна форма більш оперативна. Документальна форма сприяє кращому обліку і контролю за виконанням розпоряджень. Поєднання форм ропорядчої діяльності визначає важливу складову сторону діяльності керівника. Постанови - це розпорядчі акти, які приймаються колегіальними органами управління (з'їздами, конференціями, зборами, комісіями, правліннями) і містять шляхи вирішення важливих питань, які відносяться до всієї організації чи системи в цілому. Основною формою розпорядчого впливу на підприємствах, якими керують керівники на засадах єдиноначальства, є накази. Наказ - це письмове вирішення певного завдання з переліком конкретних шляхів, термінів, порядку, відповідальних осіб і форм контролю. Виконання наказу обов'язкове, оскільки він виражає волю лінійного керівника, який володіє правом одноособового прийняття рішень. Сам наказ обов'язково повинен відповідати нормам адміністративного права, інакше він у юридичному відношенні може бути неправомірним. Наступною різновидністю розпорядчого впливу є розпорядження. Розпорядження деталізує конкретні шляхи і способи вирішення певних завдань в масштабах окремо взятих служб та підрозділів. Розпорядження може бути видане лінійним чи функціональним керівником у межах його повноважень. Специфічною формою розпорядчого впливу є директива. що являє собою рішення про цілі перспективного розвитку окремих структурних підрозділів, підприємств, організацій, господарських систем та галузей. Директиви відрізняються тою особливістю, що визначають загальну мету господарювання, розраховану на тривалий період, яка вимагає якісної зміни способів і методів роботи. Реалізація директив пов'язана з виданням наказів, розпоряджень, постанов і вказівок для вирішення проміжних завдань. В управлінні також широко застосовується резолюція, яка являє собою конкретну вказівку виконавцю по здійсненню тих чи інших дій, передбачених відповідним документом. Резолюція накладається керівником в лівому верхньому куті документа під кутом до його тексту. Таким чином, розпорядчий вплив реалізується в різноманітних формах. Різноманітність цих форм дозволяє успішно підтримувати стійкість системи управління відповідно до характеру проблем, що виникають, і усувати відхилення від загальної програми в уже існуючій організаційній системі підприємств та організацій. Одним з найважливіших питань управління є ефективність використання розпорядчих методів управління. Визначити її можна, співставляючи те, що було передбачено наказами, постановами, розпорядженнями та іншими формами розпорядчого впливу, з тим, що було фактично досягнуте при їх реалізації. Ефективність письмових розпоряджень (наказів) обумовлюється їх кількістю, ступенем обгрунтованості, рівнем виконавчої дисципліни, ступенем прояву творчості та ініціативи з боку виконавців. Практикою управління соціально-економічними системами виявлена така залежність: чим вищий рівень (якість) організації праці, виробництва та управління, тим менше видається письмових розпоряджень. Велика кількість розпоряджень послаблює їх впливову силу, перетворюючи у формальні акти, збільшує об'єм роботи управлінського апарату. Потрібно підкреслити ще одну обставину: чим більше письмових вказівок видається, тим більша вірогідність появи взаємовиключних пунктів, неузгоджених заходів, термінів, порушень принципу матеріальної та часової забезпеченості розпоряджень. Обгрунтованість розпоряджень та вказівок потрібно, перш за все, розглядати з юридичного боку, тобто під кутом зору відповідності їх змісту правовим нормам. Разом з правовою обгрунтованістю вказівок розрізняють їх ресурсну обгрунтованість, тобто наявність чи виділення матеріальних, трудових, фінансових та часових ресурсів для виконання цих вказівок і розпоряджень. Використовуючи розпорядчі методи управління, сучасний менеджер повинен чітко і грамотно ставити завдання, компетентно аналізувати та ефективно контролювати хід їх реалізації, проводити необхідну інструктивно-роз'яснювальну роботу, налагоджувати та підтримувати виконавчу дисципліну. Під виконавчою дисципліною розуміється вміле виконання наказів, розпоряджень, вказівок керівника, яке забезпечується кваліфікацією, досвідом, творчістю та ініціативою виконавців. Для налагодження високої виконавчої дисципліни потрібні наступні умови: - чітко встановлені ерміни виконання завдань та заходів, що містяться в постановах, розпорядженнях, наказах і сувора перевірка їх дотримання; - персональна відповідальність виконавців за виконання завдань та заходів; - встановлення заохочень виконавцям за своєчасне та дострокове виконання завдань та проведення заходів. Спеціалісти вважають, що при недотриманні перерахованих вище умов, відсутності дієвого контролю за виконанням розпоряджень, своєчасно виконується лише 50-65% загальної їх кількості. В розпорядчій діяльності керівника проявляється його мистецтво управління. Вміле використання різних розпорядчих методів, поєднання їх з організаційно-стабілізуючими, упорядковує управлінський вплив на об'єкт управління, підвищує ефективність управлінської діяльності, забезпечує ритмічну роботу всієї соціально-економічної системи. Розглянуті економічні та організаційно-розпорядчі методи управління спрямовані, в основному, на виробничо-господарську діяльність організацій і підприємств. Однак, як уже підкреслювалося, організація чи підприємство постає в суспільстві не тільки як виробничо-економічна ланка, але і як соціальний фактор. У зв'язку з цим менеджер повинен володіти соціальними методами управління. 3. Соціальні методи Під соціальними методами управління розуміють систему засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на трудову та соціальну активність колективу та його окремих працівників. Методи соціального управління спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у колективі шляхом задоволення соціальних потреб працівників - розвитку особистості, соціального захисту і т.п. До складу методів соціального управління належать соціальне прогнозування, соціальне нормування, соціальне регулювання та соціальне планування. Соціальне прогнозування використовується для створення інформаційної бази розробки планів соціального розвитку та застосування методів соціального впливу у конкретному колективі. Параметри соціального прогнозу включають такі показники: вікові і статеві зміни в колективі; зміни загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників; зміни в матеріальному забезпеченні та в побутових умовах працівників; динаміка співвідношення фізичної і розумової праці та ін. Соціальне нормування проявляється у наявності таких соціальних норм, які встановлюють порядок поведінки окремих осіб і їх груп у колективі. Норму звичайно розуміють як певний визнаний обов'язковим порядок, правило. Відповідно до такого розуміння соціальні норми регулюють різні сторони господарського і соціального життя колективу і підпорядковують їх єдиним цілям і завданням, які визначені характером виробничих відносин та призначенням системи. Соціальне управління базується на використанні великої різноманітності соціальних норм, оскільки різноманітні регульовані ними відносини людей і соціальних систем. За ознакою формування та реалізації управлінські відносини регулюються трьома видами соціальних норм: 1) юридичними (правовими) нормами, які встановлюються або санкціонуються державою; 2) суспільними (неюридичними) нормами, які встановлюються громадськими організаціями та спільностями; 3) нормами моралі, які формуються у свідомості людей в процесі їх виховання і життєдіяльності. - Правові норми встановлюються державою і їх дотримання забезпечується як переконанням, так при необхідності і засобами примусу. Порівняно з іншими видами соціальних норм правові норми відрізняються більшим ступенем розробленості та формалізації і регулюють найбільш суттєві відносини. Як правило, дія правових норм поширюється на державні, а у більшості випадків, і на громадські системи. Норми які приймаються громадськими організаціями, діють у межах відповідних організацій. Однак можливе і виключення з цього правила, коли нормативні акти готуються і видаються спільно державним і громадським органом і тим самим набувають одночасно як правового, так і громадського характеру. Такими є, наприклад, норми права, що регулюють оплату і охорону праці, пенсійне забезпечення та ін. Діяльність громадських організацій також регулюється нормативними актами різного походження. Мова в першу чергу йде про акти, які визначають статус тих чи інших громадських організацій (наприклад, Закон України "Про споживчу кооперацію"). Однак більшість актів, що регулюють управлінські відносини в громадських організаціях, розробляються ними самими. Такі акти об'єднуються у три групи: статути громадських організацій, положення про окремі громадські організації, постанови з окремих питань діяльності громадських організацій, інструкції громадських організацій. Виконання норм, розроблених громадськими організаціями, гарантується авторитетом цих організацій, а також деякими формами примусу, передбаченими документами, що визначають статус цих організацій. Постійно зростаючого значення у регулюванні управлінських відносин набувають норми моралі. Під мораллю, як відомо, розуміють правила (принципи) поведінки людей, які відносяться до сфери взаємовідносин між ними, а також їх взаємовідносин з суспільством. Норми моралі, на відміну від норм права, підтримуються авторитетом громадської думки, і, як правило, їх дотримання базується на власних переконаннях та громадській думці Громадська думка проявляється як специфічна форма колективного судження суспільства, класу чи соціальної групи, виражаючи їх ставлення до певних явищ і фактів соціальних систем, а також вчинків окремих людей. В якості інструменту регулювання відносин управління громадська думка цінна тим, що вона завжди звернена до особистості як до члена суспільства і вимагає від неї відповідальності перед суспільством і соціальною системою, у якій вона працює. Тим самим здійснюється вплив на психічний стан людини, її емоції і волю, сприяючи виробленню у неї бажаних ціннісних орієнтацій. На нинішньому етапі розвитку соціальних систем у нас і за кордоном помітна тенденція до зростання значення морально-етичних норм. Наступним методом соціального управління є соціальне регулювання. Соціальне регулювання - це заходи по підтриманню соціальної справедливості у колективі та удосконаленню соціальних відносин між працівниками. Засобами соціального регулювання є колективні договори, угоди, контракти, взаємні зобов'язання, правила внутрішнього розпорядку, статути ( в частині, що регулює поведінку службових осіб), правила етикету, ритуали. Сюди поки що відноситься також черговість задоволення соціальних потреб в залежності від трудового стажу, виробничої активності працівників тощо. Соціальне регулювання спрямоване на стимулювання колективної та особистої ініціативи працівників та їх інтересу до праці. Стимулювання колективної ініціативи здійснюється різними шляхами. Це знайомство працівників з історією підприємства, його кращими працівниками та їх заслугами, наслідування добрих старих традицій та створення нових, прагнення до того, щоб працівники дорожили маркою підприємства, досягали високої якості праці, підвищували кваліфікацію, створення ядра найбільш ініціативних та знаючих людей. Велике значення має стимулювання особистої ініціативи шляхом використання моральних стимулів. Такими стимулами при високій якості індивідуальної праці є підвищення рівня відповідальності працівника та його авторитету; висування в резерв на заміщення більш високої посади; неформальні стосунки з підлеглим і т.п. При недостатній якості індивідуальної праці ефективно спрацьовують такі моральні стимули як особиста розмова керівника з підлеглим, доброзичлива, позитивна і конкретна критика допущених недоліків, пониження відповідальності працівника (регулювання повноважень), доведення до відома колективу фактів несумлінного виконання обов'язків працівником і т.п. Моральні стимули ефективної праці повинні поєднуватися з економічними заохоченнями. Соціальне планування як метод соціального управління, реалізується шляхом складання плану соціального розвитку колективу організації (підприємства). План соціального розвитку складається не менше ніж на п'ять років, оскільки за менший період часу, як правило, соціальні проблеми вирішити неможливо. План соціального розвитку містить чотири розділи: 1. "Удосконалення соціальної структури колективу" 2. "Удосконалення умов праці, її охорона та зміцнення здоров'я працівників" 3. "Підвищення життєвого рівня, покращення житлових та культурно-побутових умов працівників" 4. "Підвищення трудової та громадської активності працівників ". План соціального- розвитку трудового колективу органічна складова частина комплексного плану економічного і соціального розвитку підприємства (організації), у якій передбачається науково обгрунтована і матеріально забезпечена система заходів по удосконаленню структури колективу, формуванню та найбільш повному задоволенню матеріальних і духовних потреб працівників. Планування соціального розвитку повинне відштовхуватися від базового рівня розвитку (соціального паспорту колективу), включаючи завдання по його змінах (соціальний прогноз) і містити перелік конкретних заходів з термінами їх реалізації, відповідальних осіб, розмірів та джерел фінансування. В окремих розділах плану соціального розвитку відображаються наступні показники. Перший розділ "Удосконалення соціальної структури колективу" повинен містити дані про планові зміни співвідношення між оперативними працівниками, інженерно-технічними працівниками та службовцями у зв'язку з кваліфікаційно-професійними змінами, скороченням застосування фізичної праці, механізацією та автоматизацією виробничо-господарських та управлінських процесів. У цьому розділі планується також підвищення рівня загальної та професійної освіти, статевовікові зміни складу працівників, заходи по управлінню рухом кадрів. У другому розділі "Удосконалення умов праці, її охорона та зміцнення здоров'я працівників" передбачається усунення виробничих факторів, які являють собою небезпеку для життя і здоров'я людей, породжують нервово-психічні перевантаження, підвищену інтенсивність праці і т.д.; попередження і зниження виробничого травматизму, захворювань, покращення медичного обслуговування. Третій розділ плану соціального розвитку "Підвищення життєвого рівня, покращення житлових та побутово-культурних умов працівників" охоплює заходи по удосконаленню організації заробітної плати, матеріального і морального стимулювання. Особливе значення приділяється у цьому розділі покращенню житлово-побутових умов, роботі дитячих закладів, баз відпочинку, культурному і побутовому обслуговуванню працівників. При цьому особлива увага повинна бути звернена на зменшення питомої ваги працівників з низькою заробітною платою і доходами на одного члена сім'ї. У цьому розділі повинні плануватися кошти підприємства чи організації, виділені на спорудження житла, допомогу працівникам в індивідуальному і кооперативному будівництві. Четвертий розділ плану "Підвищення трудової та громадської активності працівників" містить заходи по зростанню виробничої і соціальної активності членів колективу, по економічному, правовому, моральному, естетичному і фізичному вихованню, розвитку спортивної та культурно-масової роботи. Складений план соціального розвитку повинен бути погоджений з відповідними заходами по соціальному розвитку і соціальному захисту працівників, розроблюваними профспілковою організацією. Отже, складність системи виробничих відносин між людьми, що входять до трудового колективу, вимагає застосування комплексу методів впливу на колектив і окремих його членів, - як економічних, так і організаційно-розпорядчих та соціальних. В раціональному поєднанні цих методів - запорука ефективної діяльності організації чи підприємства.

Похожие записи