Лідерування.

План лекції

Поняття і сутність лідерування.

Поведінкові теорії лідерування.

Ситуаційні теорії лідерування.

1. Поняття і сутність лідерування

В кожній організації здійснюється горизонтальний та вертикальний поділ
праці, в процесі якого менеджери отримують повноваження, тобто право
впливати на поведінку підлеглих для забезпечення цілей діяльності
організації. Наявність права впливати на діяльність підлеглих є
необхідною передумовою керування, але ще не гарантує ефективності такого
впливу. Існують різні способи реалізації такого права: від жорсткого
автократичного до найменшого (ліберального) втручання в діяльність
підлеглих.

Кожний з цих способів має право на існування і широко використовується
на практиці. Вибрати у кожному конкретному випадку кращий з них, при
чому так, аби забезпечити здатність чинити вплив на окремі особи та
групи в процесі спрямування їх діяльності на найефективніше досягнення
цілей організації є одним із найважливіших завдань менеджера.

За словами Дж.Пітера Лоуренса: «Багатьох називають керівниками тільки
тому, що вони очолюють команди або знаходяться на верхівці
адміністративної піраміди. Але перебуванням нагорі визначає лише
видимість керування, а не його сутність».

Справжніх керівників відрізняє наявність специфічної властивості –
здатність підібрати для кожної конкретної ситуації щонайкращий механізм
впливу на підлеглих, здатність до ефективного лідерування.

Для розуміння сутності лідерування важливо спочатку розібрати такі
категорії:

повноваження;

вплив;

влада.

Повноваження являють собою формально санкціоноване право впливати на
поведінку підлеглих.

Вплив — це така поведінка однієї особи, яка вносить зміни в поведінку
іншої. З точки зору управління важливим є не вплив взагалі, а такий
вплив, який забезпечує досягнення цілей організації.

Можливість впливати на поведінку інших людей і називається владою.

Чим відрізняються категорії “повноваження” і “влада”? Влада лише
частково визначається повноваженнями. Як можна побачити із схеми
елементарної одиниці влади (див. рис.6.1.), вона визначається не стільки
рівнем формальних повноважень керівника, скільки ступенем залежності
підлеглого.

Рис.6.1. Елементарна одиниця влади

Повноваження надають керівникові владу над підлеглими. Наприклад,
підлеглі залежать від керівника у таких питаннях як:

підвищення заробітної плати;

просування по службі;

робочі завдання тощо.

Проте і підлеглі мають владу над керівником. Він, зокрема, залежить від
них у питаннях:

отримання необхідної для прийняття рішень інформації;

встановлення неформальних контактів з робітниками інших підрозділів;

здійснення впливів, які підлеглі можуть чинити на своїх колег тощо.

Отже, використання керівником своєї влади у повному обсязі може
примусити підлеглих продемонструвати свою владу. Це, безперечно, буде
впливати на рівень досягнення цілей організації. Тому розумний керівник
намагається підтримувати так званий “баланс влади”.

Виділяють такі основні форми влади (див. рис.6.2.).

Вплив через участь – менеджер залучає підлеглого до прийняття рішень і
сприяє вільному обміну інформацією

Рис.6.2. Основні форми влади та впливу

Зміни у середовищі функціонування організації (зокрема, у рівні освіти
керівника і підлеглих, їх фінансовому стані тощо) зменшують можливості
впливу на підлеглих за допомогою традиційних форм влади. Вин икає
потреба шукати шляхи співробітництва з підлеглими, аби мати можливість
впливити на них.

Основними засобами такого впливу є переконання і залучення до участі.

Переконання грунтується на владі прикладу та владі експерта, але
відрізняється від них тим, що виконавець повністю усвідомлює, що робить
і чому. При цьому керівник розуміє, що виконавець має певну частку
влади, яка здатна зменшити можливості керівника діяти. Проте, отримавши
згоду, керівник чинить сильний вплив на потреби виконавця у повазі.
Переконання впливає тим, що виконавець усвідомлює, що зробивши так, як
цього вимагає керівник, він задовольняє свої власні потреби. Слабкими
сторонами переконання є: повільність впливу; невизначеність результатів;
одноразова дія.

Залучення до участі. Керівник у цьому випадку не пркладає зусиль, аби
нав’язати підлеглому свою думку або волю. Керівник лише спрямовує
зусилля підлеглого і сприяє вільному обміну інформацією. Процес впливу у
цьому випадку здійснюється краще завдяки тому, що люди, як правило ,
більш старанно працюють для досягнення мети, яка була сформульована за
їх участю. Участь у прийнятті рішень забезпечує апеляцію до потреб більш
високого рівня (владі, компетентності, самоповаги).

Повноваження, вплив і влада є інструментами управління. Як такі їх можна
застосовувати по-різному. Звичайно, різними будуть і результати. Отже,
результативність управління залежить від способу реалізації менеджером
наданих йому повноважень для досягнення цілей організації. Саме для
характеристики таких способів і використовується поняття “лідерування”.

Лідерування – це здатність чинити вплив на окремі особи та групи в
процесі спрямування їх діяльності на досягнення цілей організації.

2. Поведінкові теорії лідерування

Існує багато засобів впливу на інших людей. Внаслідок цього закономірно
виникає запитання: які засоби впливу є найбільш ефективними у процесі
спрямування людей на досягнення цілей організації? У дослідженнях щодо
відповіді на таке запитання можна виділити три підходи:

підхід з позиції особистих якостей керівника;

поведінковий підхід;

ситуаційний підхід.

Підхід з позицій особистих якостей керівника. В основу теорії
особистості покладено ідею, що кращі з керівників мають певну сукупність
загальних для них особистих якостей. Отже, основними завданнями підходу
з позіції особистих якостей є:

1) визначення сукупності особистих якостей, які забезпечують успіх в
управлінні;

2) визначення способів виховання таких особистих якостей.

В межах підходу з позицій особистих якостей були проведені чисельні
дослідження різних якостей, що демонстрували успішні керівники: рівень
інтелекту; рівень спеціальних знань; здоровий глузд; відповідальність;
ініціативність; впевненість у собі тощо. Проте результати досліджень
засвідчили, що:

по-перше, не існує певної сукупності особистих якостей, які притаманні
усім успішним керівникам;

по-друге, один і той самий керівник демонстрував у різних ситуаціях
різні (протилежні) особисті якості.

На закладі цього дійшли висновку, що людина не стає успішним керівником
лише завдяки тому, що має певну сукупність особистих якостей.

Поведінковий підхід. Згідно поведінкового підходу до лідерування
результативність управління визначається не стільки особистими якостями,
скільки тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Отже,
поведінковий підхід спирається на стиль керування. Стиль керування – це
манера поведінки керівника щодо підлеглих, через яку і здійснюється
вплив на робітників організації.

При цьому слід зауважити, що манера поведінки керівника формується під
впливом багатьох факторів, які до того ж постійно змінюються. Яких саме
факторів:

-особистих якостей керівника;

-особистих якостей підлеглих;

-завдань та дій, які вони виконують тощо.

Внаслідок цього дуже важко окреслити чіткі межі того або іншого стилю
керування. Тому в теорії управління стиль даного конкретного керівника
виступає як позиція на континуумі. Отже будь-який з проміжних стилів
керування характеризується різним ступенем впливу крайніх позицій
континууму.

Автократично-демократичний континуум стилів керування. В основу
автократично-демократичного континууму стилів керування покладено теорію
Х та теорію Y Дугласа МакГрегора, який виділив дві системи уявлень щодо
мотивів виробничої діяльності людей.

1. Згідно “теорії Х” робітники за своєю природою є лінивими,
безвідповідальними, такими що при першій ліпшій нагоді намагаються
уникнути праці. Отже для досягнення цілей організації їх необхідно
постійно примушувати, спрямовувати та контролювати. Справедлива
заробітна плата здатна зробити роботу терпимою, а необхідний рівень її
виконання буде наслідком постійного контролю.

“Теорія Х” характеризує основи автократичного керування. Автократ має
достатньо влади, аби нав’язати свою волю виконавцям і у разі
необхідності без вагань вдається до цього. Автократ вважає, що його
керівництво грунтується на авторитеті посади, яку він обіймає. Сила
влади автоматично примушує підлеглих безостережно коритися наказам та
інструкціям. Автократ звичайно:

щонайбільше централізує повноваження;

щонайбільше структуризує роботу підлеглих;

різко обмежує свободу підлеглих щодо прийняття рішень;

вимагає дотримання чисельних правил поведінки;

звертається до потреб більш низького рівня у підлеглих (за пірамідою
Маслоу).

За “теорією Y”, навпаки, менеджер бачить своїх підлеглих працьовитими,
відповідальними, такими що прагнуть до схвалення та підтримки. Цією
теорією визнається, що зовнішній контроль та загроза покарання не є
єдиним засобом, який спрямовує зусилля людей. Людина і сама здатна себе
контролювати, якщо вона прямує до мети, у досягненні якої вона
зацікавлена. “Теорія Y” характеризує основи демократичного керування.
Для демократичного стилю керування характерними є:

високий ступінь децентралізації повноважень;

активна участь підлеглих у прийнятті рішень;

добре налагоджена система комунікацій між керівником і підлеглими;

апеляція до потреб більш високого рівня у підлеглих.

Результати теоретичних досліджень МакГрегора знайшли відображення і
отримали розвиток у моделі автократично-демократичного континуума
стилів керування Танненбаума-Шмідта (див. рис.6.3.).

Влада і вплив

Влада і вплив

менеджера

Поле свободи

менеджера

Поле свободи

Менед- жер приймає рішення і пові- домляє про це підлег- лим

Менед- жер роз’- яснює своє рішення, щоб до- могтися його вико- нання

Менед- жер подає рішення, але при- слухову- ється до запитань підлег-лих

Менед- жер пропонує варіант рішення, який мо- же бути змінений за пропо-
зицією підлег- лих

Менед- жер форму-лює проб- лему, отримує поради підлег-лих, а потім
приймає рішення

Менед-жер вста- новлює межі, в яких підлеглі прийма- ють рішення

Менед- жер і підлеглі спільно прийма- ють рі- шення в межах, визначе них
орга- нізацій- ною струк- турою

Рис.6.3. Континуум стилів керування Танненбаума-Шмідта

Ліберальний стиль керування. Ліберальне керівництво характеризується
мінімальною участю керівника. Підлеглі при цьому мають майже повну
свободу визначати цілі, приймати рішення та контролювати свою роботу.

Дослідження ліберального стилю порівняно з автократичним, які проводив
К.Левін дозволили йому зробити такі висновки:

1) автократичне керування порівняно з ліберальним домагалося виконання
більших обсягів роботи, проте призводило:

до низької мотивації;

до меншої оригінальності;

до більшої агресивності до членів групи;

до більшої залежності та покірної поведінки щодо керівника;

2) ліберальне керування призводило:

до зменшення обсягів роботи;

до зниження її якості;

до недостатнього задоволення підлеглих таким стилем керування.

Континуум стилів керування Р.Лайкерта. Інші критерії континууму стилів
керування були запропоновані Р. Лайкертом. За граничні позиції
континууму були взяті принципово нові стилі керування:

1) стиль керування зосереджений на роботі;

2) стиль керування зосереджений на людині.

Керівники, що зосереджені на роботі (орієнтовані на задачу) піклуються
(дбають) перш за все про виконання завдання, про систему винагородження
за виконання роботи, про підвищення продуктивності праці.

Керівники, що зосереджені на людині (орієнтовані на робітника) прагнуть
підвищити продуктивність праці перш за все шляхом удосконалення людських
відносин (участь підлеглих у прийнятті рішень, допомога у вирішенні
проблем тощо).

Р.Лайкерт дотримувався думки, що стиль керування може бути орієнтований
або на роботу, або на робітника. При цьому результати його досліджень
свідчили, що стиль, орієнтований на робітника майже у всіх випадках
сприяв підвищенню продуктивної праці.

Р.Лайкерт запропонував 4 базових системи стилів керування (див.
рис.6.4.):

експлуататорсько-авторитарна;

прихильно-авторитарна;

консультативно-демократична;

партисипативно-демократична.

На думку Р.Лайкерта четверта система є найдієвішою.

Система 1

Система 2 Система 3 Система 4

“Експлуатаційно- авторитарна” “Доброзичливо-авторитарна”
“Консультативно-демократична”

“Партисипативно-демократична”

( ( ( (

Керівники автокра- тичні, не довіря ють підлеглим, мотивують
праців-ників загрозою по-карання, застосову-ють заохочення, інформацію
допус-кають тільки зверху вниз,обмежують прийняття рішень тільки вищою
лан-кою Керівники поблаж-ливо впевнені в собі і вірять у підлеглих,
мотивують їх заохо ченнями та в якійсь мірі страхом і покаранням,
до-пускають деяку інформацію знизу, отримують ідеї від підлеглих, дозво-
ляють приймати рішення з деяких питань, але під суворим контролем
Керівники довіряють підлеглим, але не повністю, прагнуть конструктивно
використати їх ідеї і пропозиції, вико-ристовують для мотивації
заохо-чення з рідким покаранням, організовують потік інформації в обох
напрямках, консультуються з підлеглими Керівники виявля ють повну довіру
до підлеглих з усіх питань, завжди вислуховують їх думки та конструк
тивно їх використо вують, заохочують підлеглих, залуча ють їх до
постанов ки цілей і оцінки роботи по їх досягненню, органі зовують
широкий обмін інформацією, діють як рівні у складі груп

Рис.6.4. Континуум системи керівників Р.Лайкерта

Двомірне трактування стилів керування. Вчені університету штату Огайо
запропонували принципово нову класифікацію стилів керування. За
результатами своїх досліджень вони дійшли висновку, що хоча
автократичний керівник не може одночасно бути демократичним, але він
здатний, приділяючи багато уваги роботі, піклуватися і про людські
відносини (хіба не можна бути водночас вимогливим та уважним, дбайливим
до людей). Іншими словами, керівник може поводити себе так, що буде
одночасно орієнтований і на роботу і на людей.

Звідси з’являється можливість класифікувати стилі керування одразу за
двома критеріями. Розвиваючи цю концепцію Р.Блейк та Дж.Моутон
побудували сітку (ГРІД), яка містить 5 основних стилів керування.

Вертикальна ось схеми ранжує турботу менеджера про людину за шкалою від
одного до дев’яти, а горизонтальна – турботу менеджера про роботу за
такою самою шкалою. Стиль керування визначається за обома наведеними
критеріями одночасно. Блейк та Моутон визначають чотири граничних та
одну середню позиції ГРІД як показано на рис.6.5.

9 1.9. Управління в стилі позаміського клубу

9.9. Колективне

управління

8

7

6

5

5.5. Організаційне управління

4

3

2

1 1.1. “Бідність

управління”

9.1. Режим підпоряд-

Рис.6.5. ГРІД стилів керування Р.Блейка та Дж.Моутон

Блейк та Моутон вважали, що найефективнішим стилем керування є поведінка
керівника у позиції 9.9.

Дев’ятибалова шкала у теорії Блейка та Моутон пов’язана з розумінням, що
існує декілька проміжних варіантів стилів керування. При цьому, як
відзначали Блейк та Моутон: “Будь-які переваги, що можна отримати з
проміжних варіантів, не варті тих зусиль, які необхідні для
ідентифікації їх характеристик”.

Крім того, Блейк та Моутон виділили три додаткових стилі керування, які
розглядаються як певні сполучення п’яти “чистих” стилів у ГРІДі. Це,
зокрема:

1) патерналізм (сполучення ситуації 9.1, з точки зору управління та
контролю, з системою заохочення у ситуації 1.9). Патерналізм як тип
поведінки керівника асоціюється з фігурою батька родини. Він не скупий
на похвали за виконану роботу, заохочує, підтримує, але створює
середовище, у якому робітники не діють без його ухвали. Винагородження
та підтримка надаються підлеглим в обмін на слухняність та лояльність;

2) опортунізм – це сполучення будь-яких або усіх підходів до управління,
які здатні закріпити позицію керівника або надати йому певні особисті
переваги. Кожний крок опортуніста здійснюється з тактичних міркувань і є
засобом досягнення особистого успіху (внесок в успіх організації на
другому плані відносно до особистої вигоди);

3) фасадизм або зовнішнє благополуччя – це імітація ситуації 9.9 з метою
приховати дійсні мотиви власної поведінки керівника.

3. Ситуаційні теорії лідерування

Головний недолік усіх поведінкових теорій лідерування – це намагання
виділити єдиний певний оптимальний стиль керування. Наступні дослідження
з теорії лідерування показали, що разом з особистими якостями та манерою
поведінки керівника на ефективність управління суттєво впливають так
звані ситуаційні фактори.

Метою сучасних ситуаційних теорій лідерування є визначення особистих
якостей менеджерів і стилів керування, які щонайкаще відповідають певним
ситуаціям. Це означає, що стиль керування має змінюватися в залежності
від конкретної ситуації, тобто керівник повинний вміти вести себе
по-різному за різних обставин.

Ситуаційна модель керування Ф.Фідлера. В моделі Ф.Фідлера виділені три
фактори:

1) характер відносин між керівником та підлеглими (лояльність підлеглих,
ступінь довіри до керівника, привабливість особистості керівника тощо);

2) структура завдання підлеглому (звичність завдання, чіткість його
формулювання, можливість структуризації тощо);

3) посадові повноваження керівника (межі влади, що пов’язані з посадою
керівника, ступінь підтримки менеджера вищим керівництвом організації
тощо).

При цьому Ф.Фідлер вважав, що стиль кожного конкретного керівника
залишається в цілому постійним (стабільним) і він не здатний
пристосувати його до умов конкретної ситуації. Тому ідея моделі
Ф.Фідлера полягає у тому, щоб призначати конкретного менеджера керувати
таким підрозділом, ситуація у якому щонайбільше відповідає стабільному
стилю керування даного менеджера. Такий підхід і забезпечує баланс між
вимогами ситуації та особистими якостями керівника.

Для визначення особистих якостей керівника (його стабільного стиля
керування) Ф.Фідлер запропонував проводити опитування керівників.
Опитування має на меті з’ясувати ставлення керівника до підлеглого, з
яким менш за все хотілося би працювати (найменш привабливий колега –
НПК). Логіка оцінки результатів опитування є такою:

– керівник, який порівняно доброзичливо характеризує НПК, як правило,
орієнтований на людські відносини, уважно ставиться до підлеглих;

– керівник, який жорстко негативно описує НПК, в основному зосереджений
на завданні і мало стурбований людськими аспектами в управлінській
діяльності.

Далі у моделі Ф.Фідлера передбачається, що:

відносини між керівниками і підлеглими можуть бути як хорошими, так і
поганими;

завдання може бути структурованим і не структурованим;

посадові повноваження керівника можуть бути сильними та слабкими.

Різні сполучення (комбінації) цих факторів дають 8 можливих
(потенційних) стилів керування. Залежно від рейтингу НПК змінюється і
стиль ефективного керування.Тобто менеджера з певним ставленням
(відношенням) до НПК слід призначати керувати підрозділом з відповідною
комбінацією ситуаційних факторів (див. рис.6.6.).

Хороші

Структуроване

Не структуроване

Структуроване Не структуроване

Сильні Слабкі Сильні Слабкі Сильні Слабкі Сильні Слабкі

Рис.6.6.Ситуаційна модель керування Ф.Фідлера

Графік, наведений на рисунку 6.6., дозволяє зробити такі висновки:

керівники, орієнтовані на завдання, найефективніші у ситуаціях 1, 2, 3 і
8;

керівники, орієнтовані на людські відносини, ефективно керують у
ситуаціях 4, 5 і 6;

у ситуації 7 добре можуть працювати обидва типи керівників.

Теорія “життєвого циклу” П. Херсі і К. Бланшара. В основу теорії
“життєвого циклу” покладено гіпотезу, що ефективність стиля керування
залежить від ступеня “зрілості” виконавців (підлеглих). В рамках цієї
теорії під “зрілістю” розуміється:

здатність підлеглого нести відповідальність за свою поведінку;

бажання досягти поставленої перед ним мети;

освіта та досвід щодо конкретного завдання, яке необхідно виконати.

При цьому “зрілість” не є постійною (незмінною) рисою (властивістю)
конкретної особи або групи виконавців, це скоріше характеристика
конкретної ситуації. Це означає, що в залежності від завдання, яке
виконується, люди виявляють різний ступінь “зрілості”. Відповідно і
керівник має змінювати свою поведінку залежно від ступеня зрілості
підлеглих.

Модель “життєвого циклу” П.Херсі та К.Бланшара схематично представлена
на рис.6.7.

низький
Ступінь високий

орієнтації на

завдання

“ Зрілість” виконавця

М4 М3 М2 М1

висока
середня низька

Рис.6.7. Ситуаційна модель керування П.Херсі та К.Бланшара

У моделі виділені 4 стилі керування залежно від ступеня “зрілості”
виконавців:

S1 – “давати вказівки”. Це сполучення низького рівня орієнтації на
людину і високого – на задачу. Такий стиль до підлеглих з низьким рівнем
“зрілості” (М1). У даному випадку підлеглі або не хочуть, або не здатні
відповідати за конкретне завдання. Тому для них потрібні інструкції,
вказівки, жорсткий контроль;

2. S2 – “продавати”. Це одночасно висока орієнтація як на людину, так і
на роботу. Підлеглі бажають приймати відповідальність, але не спроможні
внаслідок середнього рівня “зрілості” (М2). Отже, керівник обирає
поведінку, орієнтовану на завдання, і підтримує ентузіазм виконавців;

3. S3 – стиль, який грунтується на залученні підлеглих до прийняття
рішень. У такій ситуації підлеглі спроможні, але не бажають відповідати
за виконання завдання. Підлеглі знають, що і як треба робити, їм не
потрібні конкретні вказівки (середній рівень зрілості – М3). Проте вони
мають відчувати свою причетність до виконання поставленого завдання.
Керівники можуть підвищити мотивацію підлеглих, надаючи їм можливість
приймати участь у прийняття рішень.

4. (4 — делегування. Підлеглі і спроможні, і бажають приймати
відповідальність. Поведінка керівника за такої ситуації може поєднувати
низький рівень орієнтації як на завдання, так і на людські відносини.
Керівник дозволяє підлегли діяти самостійно.

PAGE

PAGE 1

елементарна одиниця влади

яка задовольняє

низький

веде

на поведінку особи Б

до спроби впливу

Намір особи А

високий

S3 S2

S4 S1

Оцінка НПК

низький

високий

Мотивовані люд-ськими відносинами керівники працюють ефективно

Ступінь орієнтації на людські відносини

1.1. “Бідність управління”. З боку керівника потрібне лише мінімальне
зусилля, щоб добитися такої якості робіт, котре дозволить уникнути
звільнення

1.9. Управлінські стилі позаміського клубу. Гранична увага до потреб
підлеглих призводить до створення комфортної і дружелюбної атмосфери

9.1. Режим підпорядкування керівнику. Створення таких робочих умов, де
людські аспекти присутні у мінімальній мірі

9.9. Колективне управління. Завдяки посиленій увазі і до підлеглих і до
ефективності керівник добивається того, що підлеглі свідомо притягуються
до мети організації

5.5. Організаційне управління. Керівник досягає прийнятої якості
виконання завдань, знаходячи баланс ефективності та хорошого морального
настрою

Сту

пінь

вра

ху

ван

ня

інте

ре

сів

пра

ців

ни

ків

В

и

с

о

к

и

й

(

н

и

з

ь

к

и

й

Ступінь врахування інтересів виробництва

Мотивовані завдан-ням керівники працюють ефективно

Ситуаційні фактори

Взаємовідносини між керівниками та підлеглими

Структура завдання

Посадові повно-важення керівника

Похожие записи