.

Державні торгові підприємства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
295 2642
Скачать документ

Реферат на тему:

Державні торгові підприємства

У більшості країн держава займається торгівлею тільки у виняткових
випадках.

Державні підприємства стали виникати внаслідок бажання держав взяти на
себе відповідальність за розвиток деяких важливих галузей економіки, що
мають суспільне необхідний характер (наприклад, електроенергетика,
дороги, пошта). З іншого боку, характер цих галузей такий, що приватні
особи не зацікавлені ними займатися.

Тому держави почали створювати підприємства, майно яких, як і самі
підприємства, є власністю держави.

На відміну від приватних об’єднань, одержання прибутку для державних
організацій не головне. Тому їхні менеджери не завжди прагнуть працювати
з найменшими витратами і з найбільшим прибутком. Через це державні
підприємства нерідко збиткові, і їх необхідно субсидіювати. Все це
спотворює економічну діяльність у країні.

У двадцятому столітті під впливом марксистських і соціалістичних ідей
роль держави в економіці багатьох країн значно зросла. Мова йде,
насамперед, про так звані соціалістичні держави, але не тільки. В
багатьох країнах були націоналізовані деякі галузі промисловості. На
сьогодні існує зворотна тенденція – до денаціоналізації.

У будь-якому випадку, щоб займатися торгівлею, необхідно залучати
спеціалістів, які мають знання і досвід у торгівлі. Чиновники, що
працюють у міністерстві, мерії і т.ін., не завжди володіють достатніми
знаннями і досвідом в комерційній діяльності. Крім того, багато питань у
діловому житті потрібно вирішувати оперативно, що неможливо, якщо
підприємством безпосередньо керує державний чиновник, у якого є ще й
інші обов’язки.

Основні юридичні питання, що можуть виникнути в роботі з державними
підприємствами, такі.

1. Чи може держава відповідати за своїми зобов’язаннями в іноземному
суді? Якщо так, то в яких випадках?

2. Чи може державне підприємство посилатися як на форс-мажорні обставини
на рішення держави, що цілком контролює це підприємство?

3. Чи можна піддавати сумніву законність акту іноземної держави,
наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги
міжнародного права (норми звичаєвого міжнародного права або норми,
закріплені в міжнародному договорі, обов’язковому для держави, яка
видала акт)?

Чи може держава відповідати за своїми зобов ‘язаннями в іноземному суді?
Якщо так, то в яких випадках?

Історично держава не могла бути відповідачем у суді. Так було зручніше –
суд все одно не міг би здійснити юрисдикцію над іноземною державою. З
іншого боку, у визнанні такої юрисдикції просто не було необхідності,
оскільки держава дуже рідко брала участь у комерційній діяльності. Вона
збирала данину, змушувала відбувати військову повинність і т.ін. Іншими
словами, вона виконувала тільки функції суверена. Держава майже ніколи
не діяла як приватне підприємство. Держава не займалася будівництвом,
постачанням електроенергії, не купувала і не продавала товарів.

Питання про імунітет держави виникло у міжнародному торговому обігу
невдовзі після того, як держава почала брати участь у комерційній
діяльності нарівні з іншими торговцями.

Коли підприємства беруть участь у торговому обіг, вони хочуть мати
гарантії того, що їхній контрагент, навіть якщо це іноземна суверенна
держава, виконає усі свої зобов’язання. Такою є сутність торгового
обігу. Саме потреби торгового обігу призвели до того, що з’явилася
концепція обмеження імунітету від іноземної юрисдикції. Відповідно до
цієї концепції, коли держава вступає в комерційну діяльність (наприклад,
укладає контракт з іноземною особою), вона позбавляє себе імунітету від
юрисдикції з питань, пов’язаних з цією діяльністю. 

Не у всіх випадках держава, чиї інтереси порушені, погоджується з такою
концепцією. Щоб уникнути можливих ускладнень, багато торговців
домагаються включення в договір із державою спеціального застереження
про те, що держава відмовляється від державного імунітету для цілей
виконання цього договору.

Цікаво, що в країнах континентальної Європи питання про імунітет держави
від іноземної юрисдикції теж не закріплені в законодавчих актах, і суди
керуються в цих питаннях як допоміжними джерелами доктриною і рішеннями
судів. Проте таке положення, можливо, незабаром зміниться, після
прийняття європейської конвенції з цього питання.

Так вже історично склалося, що саме в країнах англосаксонського права
норми про імунітет держави були закріплені в законодавчих актах.
Зрозуміло, ще до їхнього прийняття існували судові прецеденти з тих або
інших питань. Але багато з цих юридичних норм суперечили одна одній, або
були прогалиною в праві.

У США був прийнятий Акт про іноземний суверенітет 1976 р. У Великій
Британії питання про іноземний суверенітет було врегульовано у 1978 р.

Чи може державне підприємство посилатися як на обставини непереборної
сили на рішення держави, яка повністю контролює це підприємство?

У процес торгівлі нерідко втручається держава. При цьому не
виключається, що своїми діями вона унеможливить виконання міжнародного
комерційного контракту. Наприклад, фірма “А” має зобов’язання перед
фірмою “Б” виплатити за товар 10 000 дол. США. Після укладення договору,
країна У – країна місцезнаходження фірми “А”, приймає закон, що
забороняє переведення іноземної валюти за кордон. Швидше за все, фірма
“А” зможе посилатися на цей факт як на “обставини непереборної сили”
(force majeure), що звільняють її від відповідальності за невиконання
договору. А якщо фірма “А” – державне підприємство? Адже в цьому випадку
держава сама собі створює force majeure.

В законодавстві і практиці більшості країн ще не вироблено єдиного
підходу до цієї проблеми. Є приклади визнання таких актів держави як
force majeure, навіть якщо мова йде про державне підприємство.

Чи можна піддавати сумніву законність акта іноземної країни, наприклад,
якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права
(норми звичайного міжнародного права або норми, закріплені в
міжнародному договорі, обов’язковому для держави, яка видала акт) ?

Припустимо, що законодавство країни А вимагає, щоб законодавчі акти
публікувалися не пізніше, ніж за 10 днів до набуття ними чинності, і
передбачає, що всі акти, які не були своєчасно опубліковані, не мають
юридичної сили.

Фірма “1” подає в суд у країні Б і вимагає визнати акт держави А, що не
був своєчасно опублікований, недійсним. Скоріше за все, суд країни Б не
розглядатиме такий позов, оскільки в багатьох країнах існує концепція
“акта держави”, що забороняє оспорювати в суді однієї країни акти іншої
країни. Причина появи такої концепції дуже проста – якби суди мали право
визнавати недійсними акти інших держав, це могло б призвести до
ускладнень у міждержавних відносинах. Останнім часом з’явилися
законодавчі акти і судові рішення, що до певної міри обмежують концепцію
“акта держави”.

Насамперед іноземна держава може сама відмовитися від права на
використання концепції “акта держави”. Хоча чекати такого від держави
можна тільки в рідкісних випадках, але таке право існує.

Інше запитання, що виникає в таких випадках і відповідь на яке не зовсім
зрозуміла, – чи може держава, яка відмовилася від використання концепції
“акта держави”, потім знову заявити про використання цієї концепції?

?

?

?

ла про це прямо, але висунула зустрічний позов, визнавши, таким чином,
допустимість розгляду в суді свого акта? На це запитання в більшості
держав також немає відповіді.

Важко також із певністю.сказати, чи залишається концепція “акта держави”
в силі, якщо питання виникло у зв’язку з комерційною діяльністю
відповідної держави. В законодавстві і практиці більшості країн ще не
було вироблено єдиного підходу до цього питання.

Безпосереднє втручання держави в економіку – виняток? У будь-якому
випадку, пряме втручання держави в економічну діяльність – явище
виняткове і незвичне.

ПРЕДСТАВНИЦТВА І АГЕНТСТВА ПІДПРИЄМСТВ

У міжнародній економічній діяльності дуже велика кількість угод
здійснюється не прямо, а за допомогою посередників, представників. За
оцінками спеціалістів, більше половини світової торгівлі здійснюється за
допомогою представників або посередників, без яких неможливо було б
вирішити багато питань у підприємництві.

Допомога посередників може використовуватися для:

– пошуку закордонного контрагента;

– підготовки і укладення угоди;

– супроводження товару в дорозі (транспортно-експедиційні послуги);

– страхування товарів при транспортуванні; 

– виконання митних формальностей;

– проведення рекламних і інших заходів для просування товару на ринки
інших країн;

– технічного обслуговування.

Право представництва – дуже складне. Особливо багато питань виникає про
права представника і наслідки його дій (наприклад, коли його дії
створюють права або обов’язки для довірителя). Для того, щоб звести ці
труднощі до мінімуму, потрібно якомога детальніше передбачити всі
питання в угоді про представництво. Багато країн навіть встановили в
законодавстві умови договору представництва, що будуть діяти, якщо
тільки сторони не домовляться про інше.

Так складається, що довіритель знаходиться в більш сильному економічному
положенні, порівняно з представником, і нерідко може диктувати
представнику умови угоди, які можуть бути невигідними для представника.
Багато держав, намагаючись захистити представників, обмежують свободу
договору про представництво. До таких обмежень належать, наприклад:

– обмеження права сторін вибирати право, застосовуване до угоди. Такі
обмеження існують у Бельгії і у державах Латинської Америки;

– встановлення обов’язкових правил припинення відносин представництва,
від яких сторони договору не можуть відійти.

В міжнародній практиці є багато видів представників. Найбільш типові –
це незалежні агенти та незалежні дистриб’ютори.

Незалежні агенти. Агент, як правило, може своїми діями створювати права
й обов’язки для довірителя. До незалежного агента, зазвичай, не
переходить право власності на товар довірителя.

Агенту виплачують комісійні, як правило, у відсотках від сум угод,
здійснених з його допомогою. Якщо агент продає товар довірителя, то
відсотки він одержує вже після того, як покупець заплатить за товар.
Довіритель може також гарантувати агенту регулярну виплату мінімальних
комісійних, а також відшкодовувати витрати агента на виконання доручень
довірителя.

Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на довірителі, а
не на агенті.

Незалежні дистриб’ютори. Незалежний дистриб’ютор продає товари від свого
імені і за свій рахунок. Як правило, за отриманий товар він виплачує
довірителю оговорену суму. Після цього дистриб’ютор має право продати
товар за будь-якою ціною. Якщо дистриб’ютор не зуміє продати товар,
гроші експортер йому не повертає.

Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на дистриб’юторі,
а не на експортерові.

Довіритель, як правило, надає дистриб’ютору виняткові або переважні
права на розповсюдження своєї продукції на визначеній території.

Законодавство багатьох країн забороняє іноземним підприємствам або
громадянам бути дистриб’юторами на своїй території.

Таким чином, агенти і дистриб’ютори – дві “крайні форми” представництва.
Між ними існують проміжні види, у яких тією чи іншою мірою поєднуються
ознаки агентів або дистриб’юторів.

Англо-американський і континентальний підхід до представництва.
Історично склалися два основних підходи до тлумачення відносин
представництва:

– англо-американський;

– континентальний.

Різниця в цих підходах полягає в тому, що:

– у країнах із континентальним підходом (насамперед, країни
континентальної Європи) існує більше обмежень свободи договору про
представництво, ніж у країнах з англо-американським підходом;

– ці обмеження в країнах із континентальним підходом встановлені в
законодавстві, у той час як у країнах з англо-американським підходом
вони розвинулися в судовій практиці.

Як вибрати представника. Приймаючи рішення про те, якому виду
представництва віддати перевагу, необхідно враховувати:

– особливості ринку відповідного товару;

– той факт, що торгівля через представників на зовнішньому ринку дуже
часто пов’язана з додатковими труднощами і перешкодами.

В багатьох країнах, наприклад у Бельгії і країнах Латинської Америки,
свобода договору між довірителем і представником обмежена. Наприклад,
якщо представник діє на їхній території, сторони не можуть самі обирати
право, застосоване до договору. Таким правом у всіх випадках буде право
Бельгії (або країн Латинської Америки, відповідно).

Дуже часто експортери укладають торгові угоди через представника або
посередника, щоб уникнути податкових зобов’язань у країні імпорту.

Податкові зобов’язання виникають, як правило, тільки в таких випадках:

– коли експортер здійснює діяльність на території країни імпорту через
дочірню компанію;

– якщо агент знаходиться в трудових відносинах із своїм довірителем;

– коли експортер діє на території країни імпорту через постійне
представництво.

Визначення “постійного представництва” відрізняються в різних країнах.
Це викликає додаткові труднощі.

Щоб уникнути плутанини і зайвих непорозумінь у процесі торгівлі, щоб
торговці могли заздалегідь знати, які податки і де доведеться
сплачувати, багато країн уклали спеціальні двосторонні угоди (угоди про
уникнення подвійного оподаткування). 

Наприклад, така угода між країною А і країною Б передбачає, що особи з
країни А, які одержують прибутки в країні Б, сплачують податки тільки в
країні А. Проте якщо особа з країни А одержує всі або частину прибутків
у країні Б через постійне представництво, то ці прибутки або їхня
відповідна частина оподатковуються тільки в країні Б.

При цьому багато міжнародних угод у цій галузі передбачають, що особа
однієї країни (довіритель) “має постійне представництво” в іншій країні,
навіть якщо діяльність довірителя здійснюється через представника, якщо
особа, що діє від імені довірителя, має право своїми діями створювати
договірні зобов’язання для свого довірителя. Така особа “не має
постійного представництва”, якщо вона діє через брокерів, комісіонерів
та інших незалежних агентів у рамках звичайного процесу торгівлі.

Українському підприємству, перед тим як починати експортувати товар,
бажано вивчити положення відповідної міжнародної угоди про уникнення
подвійного оподаткування, якщо така угода існує і діє.

Література

Грачев Ю.Н. Внешнеэкономическая деятельность. Организация и техника
внешнеторговых операций: Учеб.-практ. пособие. – М., 2001.

Солошенко Л. Внешнеэкономическая деятельность: организация и
документальное оформление. – X., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020