Реферат на тему:

Банки і банківська система

З розвитком товарного виробництва постала потреба у спеціалізованих
фінансово-кредитних установах, що обслуговують рух коштів і сприяють
прискоренню економічного зростання шляхом раціонального використання
тимчасово вільних грошових ресурсів товаровиробників і споживачів. Так
історично з’явилися банки і банківська система держави.

У сучасних ринкових умовах банки—це фінансові організації (установи), що
зберігають, надають, розподіляють, обмінюють, контролюють кошти й обіг
грошей і цінних паперів. Найважливіші функції банків такі:

• емісія засобів обігу, у тому числі грошей і цінних паперів;

• акумуляція (зберігання) тимчасово вільних коштів депонентів
(вкладників) з виплатою їм доходу у вигляді відсотка (депозитного
відсотка);

• надання позичок дебіторам, яким тимчасово потрібні гроші, із
стягуванням позичкового відсотка;

• посередницькі послуги в розрахунках і платежах із стягуванням
комісійної винагороди;

• інвестування власних коштів банку в об’єкти народного господарства з
одержанням доходу на правах власності у формі прибутку, дивідендів за
акціями тощо.

Залежно від основних функцій розрізняють банки центральні (емісійні),
комерційні (депозитні), іпотечні, зовнішньоторговельні, міжнародні та
ін.

У колишньому СРСР існувала фактично єдина монополізована банківська
система, до складу якої входили емісійний Держбанк, інвестиційний
«Будбанк» СРСР і «Зовнішторгбанк» СРСР.

Досягнутий рівень монополізму Держбанку призвів до того, що
республіканські та місцеві банки фактично були відділеннями Центрального
державного банку країни. Мало того, позаяк Держбанк СРСР був
безпосередньо підпорядкований уряду і Міністерству фінансів, виникла
безконтрольна державна фінансово-банківська олігархія, яка тримала у
своїх руках випуск в обіг грошей, розподіл і використання коштів,
тримала в таємниці інформацію про золотий запас і державний борг.

Гранична централізація банківської системи мала і свої переваги для
окремих економічних суб’єктів. Грошова система перебувала в одних руках,
що давало змогу стримувати інфляцію та збільшення державного
внутрішнього і зовнішнього боргів, стабілізувати грошовий обіг.
Вдавалося здійснювати практично безвідсоткове банківське кредитування
державних підприємств, особливо радгоспів та колгоспів; в окремих
випадках борги державному банку просто не повертались і перетворювалися
на дотації.

Уже в перші роки перебудови виявилося, що одержавлена і централізована
банківська система не відповідає вимогам здійснення ефективної
кредитно-грошової політики, не сприяє розвиткові товар-

но-грошових відносин. Проведена у процесі перебудови (1987-1988 pp.)
реформа банків з виокремленням із системи Держбанку СРСР спеціалізованих
«Промбудбанку», «Житлосоцбанку», «Агропромбанку», «Ощадбанку» і
перейменуванням «Зовнішторгбанку» у «Зовніш-економбанк» СРСР по суті
мало що змінила, оскільки спеціалізовані банки стали розділеним
централізованим банком, до якого додалися вертикальні структури. Це була
спроба удосконалити централізовану загальнодержавну банківську систему
її частковою модернізацією. У результаті переходу до ринкової економіки
стало зрозуміло, що сформована банківська система потребує ліквідації
державної монополії, встановлення контролю законодавчих органів над
державним банком, передання ряду функцій і повноважень державного банку
республіканським, регіональним, місцевим банкам, відродження комерційних
недержавних банківських структур.

В умовах командно-адміністративної системи роль і функції банків були
надто обмежені. Вони зводилися до здійснення безготівкових розрахунків
між підприємствами, до касового обслуговування, а також фінансування
капітального будівництва за рахунок коштів держбюджету і спеціальних
цільових фондів. Як складова державного апарату банки при
централізованому загальнодержавному плануванні здійснювали кредитні
операції в межах суворо регламентованих напрямків використання коштів і
лімітованих фондів кредитування. Позапланові операції допускалися тільки
з дозволу партійно-урядових органів. Для керівників підприємств і
банківських працівників фактично не було істотної відмінності між
бюджетним і кредитним фінансуванням; кредитування здійснювалося з того ж
бюджету за умовними відсотками. Така банківська система могла лише
гальмувати розвиток товарно-грошових відносин.

Треба мати на увазі, що банки — не просто сховища і каси для видачі
грошей і надання кредитів. Вони становлять потужний інструмент
структурної політики і регуляції економіки, здійснюваної через
перерозподіл фінансів, капіталу у формі банківського кредитування
інвестицій, необхідних для підприємницької діяльності, створення і
розвитку виробничих і соціальних об’єктів. Банки можуть спрямовувати
кошти, фінансові ресурси у вигляді кредитів у галузі, сфери, регіони, де
капітал матиме краще застосування.

Непродумана політика кредитування, штучно занижені відсоткові ставки
призводять до руйнівних інфляційних процесів, дефіциту державного
бюджету, неефективного витрачання коштів. В умовах, коли банки
підпорядковані державному апарату, фінансова саморегуляція замінюється
примусовим розподілом найчастіше не реальних, а фіктивних коштів
(приміром, прибутку від залишкового валового обсягу будівельно-монтажних
робіт), рухом омертвілого капіталу. Перехід до ринкової економіки
потребує звільнення банківської системи від командно-адміністративного
управління, перетворення її на активний інструмент управління фінансами
в економіці країни, регіону, адміністративних територій.

В економіці ринкового типу кредитно-банківська система складається з
різноманітних банків і кредитно-фінансових установ. В організаційному
аспекті банківська система є сукупністю взаємозалежних і взаємодіючих
банків, кожний з яких виконує функції, що випливають з його призначення.

Одночасно з переліченими банками досить активно почали створюватися
комерційні, інвестиційні, страхові та інші фінансові компанії,
спеціальні (пенсійні, соціальні, інноваційні) фонди і банки. Разом усі
ці фінансово-кредитні установи утворюють банківсько-кредитну систему.

У централізованій економіці функції багатьох банків були не зовсім
зрозумілі, вони найчастіше дублювали один одного. Охарактеризуємо
основні функції банків сьогодні.

Центральний (емісійний) банк держави — це «банк банків», наділений
монопольним правом випуску банківських білетів (грошових знаків,
банкнот, державних цінних паперів). Основним його завданням є здійснення
державної політики у сфері грошового обігу, кредитування і розрахунків,
регулювання діяльності всієї банківської системи, здійснення функцій
центральної системи. Цей банк звичайно націоналізований і його
діяльність перебуває під контролем держави. Тому його називають
державним, або центральним.

Державний банк зберігає і використовує в разі потреби золотий запас
держави, обов’язкові резерви всіх інших банків країни і надає їм
кредити, здійснює касове виконання державного бюджету, встановлює
правила банківської діяльності. Ці функції такі важливі для нормального
функціонування економіки, що в багатьох країнах світу центральні банки
підпорядковані не уряду (виконавчій владі), а безпосередньо парламенту
або главі держави. Емісійні банки відіграють роль «останнього кредитора»
у критичній, кризовій ситуації, їх політика і резерви істотно впливають
на відсоткові ставки, економічну активність, інфляцію. Як важіль
здійснення державної економічної політики використовується пряме
фінансування центральним емісійним банком державних витрат або придбання
ним цінних паперів у кредитних операціях на відкритому ринку. Там, де
центральний банк підпорядкований уряду (приміром, як було в СРСР),
дефіцит державного бюджету часто покривається додатковою емісією грошей,
не забезпечених товарною масою. При цьому розвивається інфляція,
зростають ціни.

Комерційні банки — найчисленніший вид банків, що обслуговують грошовий
ринок. Щоб зацікавити депонентів у зберіганні грошей, банки виплачують
за вкладами певний відсоток. У разі надання позичок з дебіторів
стягується вищий відсоток. За рахунок різниці між цими відсотками
утворюється банківський прибуток. Його норма, як і в інших сферах
економіки, прагне до середньої норми прибутку.

Абсолютний розмір облікового (позичкового) відсотка визначається в
кожний певний момент попитом і пропозицією на позичковий капітал, рівнем
інфляції у країні, очікуваними перспективами розвитку економіки.
Відсотки, стягнуті банками, розрізняються залежно від строків і розмірів
наданих позичок, їх спроможності, форм кредитування, ступеня кредитного
ризику тощо. Для великих надійних дебіторів, як правило, застосовують
знижені відсоткові ставки і пільгові умови кредитування. Рівень
відсоткових ставок зазнає великих коливань. Скажімо, у 70-х — на початку
80-х років ставки відсотка піднімались у СІЛА до 20 %, у Франції — до 24
%. До кінця 80-х років ці ставки знизилися до 4,5 %. Інвестиційна
діяльність великих банків дає їм можливість зосередити у своїх руках
великі пакети акцій промислових та інших підприємств. Комерційні банки
звичайно недержавні.

Інвестиційні банки спеціалізуються на фінансуванні та довгостроковому
кредитуванні різних підприємств і галузей. Звичайно розрізняють
фінансові інвестиції — купівля банком цінних паперів, тобто вкладення
грошей у цінні папери, і «реальні» інвестиції — вкладення капіталу у
промисловість, будівництво, сільське господарство, тобто в об’єкти
виробничої і невиробничої сфери.

Іпотечні банки надають позички під заставу нерухомого майна, переважно
землі на тривалий термін (10-15 років). Іпотека — одна з перших форм
кредиту—на жаль, забута у країнах неринкового типу.

Віддаючи в заставу нерухомість, боржник лише формально зберігає право
власності на неї, фактично ж він перебуває у становищі орендаря, що
виплачує кредитору орендну плату у формі відсотка. У разі несплати
іпотечного боргу вчасно нерухомість продають з аукціону. У США ставка
відсотка за іпотечним кредитом досягає 19-20 % річних.

Інноваційні банки, або фонди, здійснюють кредитування (в основному
венчурне, тобто пов’язане з певним ризиком) на всіх етапах і стадіях
інноваційного процесу створення та впровадження різних нововведень і
науково-технічних розробок.

Ощадні банки — це фінансово-кредитні установи, які залучають вільні
кошти населення, зберігають заощадження, здійснюють безготівкові
розрахунки, надають населенню кредити, здійснюють розрахунково-грошові
операції з обслуговування населення, включаючи операції з цінними
паперами.

Існує багато інших різновидів фінансово-кредитних організацій, зокрема
ломбарди, які видають грошові позички під заставу рухомого майна,
ротарі-фонди та інші добродійні фонди, що фінансують програми підвищення
освіти й охорони здоров’я.

Важливу роль у світі відіграють міжнародні, міждержавні банки, зокрема
Міжнародний банк реконструкції і розвитку. Банк міжнародних розрахунків,
Міжнародний банк економічного співробітництва. Європейський
інвестиційний банк.

Аналіз розвитку банківської системи України показує, що незважаючи на
труднощі переходу до ринкових відносин вона все-таки просувається до
ринку. Про це свідчить роздержавлення банків і створення недержавних
банківських структур в особі комерційних банків. Спостерігається
тенденція до значного обмеження прав, повноважень, функцій Центрального
державного банку. З’являються перші ознаки конкуренції між комерційними
банками.

В умовах ринкової економіки різні комерційні банки виплачують за
вкладами різні відсотки. Тому вкладники самостійно вирішують, у який
банк вигідніше вкласти гроші. Найчастіше вибір припадає на банк, який
дає більший відсоток за депозитами (вкладами), однак одночасно слід
ураховувати надійність, стабільність банку. У капіталістичній ринковій
економіці стабільний твердий відсоток виплачують державні банки, але він
дещо нижчий, ніж той, який виплачують комерційні банки. Таким чином, у
своїй діяльності банки використовують як власний капітал, так і
залучений у формі різних вкладів, що акумулюють вільні кошти підприємств
і населення.

Умовою успішного і надійного функціонування кожного комерційного банку,
як і банківської системи загалом, є не тільки підприємливість банків, а
й політика регулювання і страхування з боку держави. В Україні
законодавче розмежовано відповідальність держави і банків, що виражено у
принципах: «Банки не відповідають за зобов’язаннями держави, держава не
відповідає за зобов’язаннями банків», «Комерційні банки незалежні від
державної влади у прийнятті ними рішень, пов’язаних з оперативною
банківською діяльністю». Однак здійснювати централізоване регулювання
процесу створення і діяльності банків, запобігати краху банківської
системи, контролювати кількість грошей і кредитувати, страхувати
банківські депозити повинна держава.

Органом такого регулювання покликаний бути Центральний державний банк
незалежно від типу економіки (ринкової чи неринковоі), який у своїй
діяльності повинен підпорядковуватися не уряду, а вищому законодавчому
органу держави.

Центральний державний банк повинен забезпечувати стабільність грошового
обігу, сприяти здійсненню єдиної державної фінансово-кредитної політики,
регулювати діяльність комерційних банків, захищати інтереси кредиторів і
вкладників.

Одним із поширених способів регулювання діяльності комерційних банків і
функціонування фінансово-кредитної системи є встановлення та зміна
відсоткових ставок. Наприклад, при збільшенні встановлюваних Центральним
банком відсотків за надання позичок відсоток за кредити, що їх надають
клієнтам комерційні банки, також збільшується.

Утруднений комерційний кредит знижує масштаб інвестицій у
підприємницькому секторі. Щоб одержати прибуток і сплатити відсотки за
кредити, підприємці робитимуть інвестиції у високоприбуткові цінні
папери.

До того ж Центральний банк здатний регулювати господарську,
підприємницьку діяльність, запроваджуючи обмеження на розмір відсоткових
ставок за операціями комерційних банків у вигляді мінімальної і
максимальної меж коливання ставок. Приміром, щоб знизити активність
банків за кредитними операціями з метою зменшення розмірів інвестицій,
Центральний банк може встановити мінімальну відсоткову ставку на дуже
високому рівні — 20 або ЗО % річних. Тоді брати комерційний кредит для
здійснення інвестицій буде доцільно тільки при невеликому терміні
окупності, що не перевищує, скажімо, 5 років. Після закінчення цього
терміну вкладення почнуть приносити підприємцю прибуток.

Інший спосіб регулювання дії комерційних банків полягає у встановленні
норм обов’язкових резервів. За законом усі комерційні банки зобов’язані
тримати частину своїх коштів у Центральному банку. Це робиться з метою
страхування, спроможності та ліквідності вкладів. Розмір обов’язкових
резервів встановлюється у відсотках до зобов’язань комерційних банків.

Центральний банк має право давати дозвіл на створення комерційних банків
і може відмовити в їх відкритті, якщо цілі організації не відповідають
інтересам економіки держави, в разі хисткого фінансового становища
засновників або учасників, надання недостовірних відомостей.

Центральний банк має право ліцензувати операції, які здійснюють інші
банки в іноземній валюті у країні і за кордоном, видавати дозвіл на
залучення кредитів з-за кордону в межах ліміту зовнішньої
заборгованості. Центральний банк веде книгу реєстрації банків.

З метою забезпечення фінансової стабільності комерційних банків і
захисту інтересів їх кредиторів Центральний банк має право встановлювати
економічні нормативи для комерційних банків.

Центральний банк може бути наділений правом встановлювати порядок або
організаційні обмеження кредитування, здійснювати інші операції.

У сфері організації обігу грошових знаків Центральний банк має
монопольне право випуску в обіг і вилучення з обігу грошових знаків. Він
організовує виготовлення, перевезення та збереження грошових знаків,
визначає порядок їх заміни і знищення.

Список використаної та рекомендованої літератури

Бочаров В. В. Финансово-кредитные методы регулирования рынка инвестиций.
— ?.: Финансы и статистика, 1993. — 243 с.

Гильфердинг Р. Финансовый капитал. Исследования новейшей фазы в развитии
капитализма. — М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1959. —491 с.

Розвинення фінансово-банківської сфери—шлях до удосконалення
інвестиційної політики / Д. В. Степанов, В. В. Степанова, В. Г.
Фе-доренко та ін. // Фондовий ринок. — 2001. — № 2 — С. 12-16.

Похожие записи