ЗАСТОСУВАННЯ АНТИБІОТИКІВ У ХІРУРГІЇ

Антибіотики широко застосовуються в хірургії для лікування та
профілактики інфекції. Ефективність їх безперечна. Призначення
антибіотиків хворим з гострою та хронічною інфекцією в більшості
випадків є конче потрібним заходом. Ефективність їх залежить від
характеру інфекції та адекватності вибору режиму лікування. Загальними
правилами антибіотикотерапії є:

1) обгрунтування необхідності в призначенні антибіотиків;

2) якщо відомий збудник інфекції, треба призначати потрібні антибіотики
із найменш токсичних, доступних та дешевих, наприклад з групи
пеніцилінів при стрептококовій інфекції;

3) за невизначеності збудника інфекції і тяжкості перебігу останньої
спочатку треба застосовувати антибіотики широкого спектру дії:
аміноглі-козиди (гентаміцин), цефалоспорини (мефоксин, роцефін),
напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін, амоксик-лав), тієнам тощо;
якомога швидше визначити збудника інфекції та його чутливість до
антибіотиків з подальшою корекцією антибіотикотерапії у разі потреби;

4) суворе дотримання схеми введення антибіотика (доза, тривалість тощо);

5) зміна антибіотика у разі його неефективності протягом рекомендованого
інструкцією строку застосування на інший;

6) уникати призначення пар антибіотиків, які взаємоослаблюють дію один
одного (наприклад, левоміцетин з тетрациклінами), або діють
антагоністично (препарати групи пеніцилінів, левоміцетин), або
взаємопідсилюють свої токсичні властивості, наприклад два аміноглікозиди
(гентаміцин і кана-міцин; мономіцин чи стрептоміцин тощо);

7) з’ясування чутливості організму хворого до антибіотиків, насамперед з
групи пеніцилінів, перед їх призначенням (анамнестичні дані та дермальні
тести на переносність — інтрадермаль-не введення 0,1 мл розчину або за
наявності алергічної реакції в анамнезі нанести краплину на шкіру після
скарифікації чи навіть без останньої);

8) уникати місцевого застосування антибіотиків системного призначення;

9) не застосовувати антибіотики з метою лікування абсцесів, за винятком
легеневих, до хірургічного розтину їх;

10) не застосовувати антибіотики з метою профілактики інфекції при
чистих операціях на поверхні тіла (зашивання грижі, струмектомія,
маст-ектомія та ін.);

11) профілактично вводити антибіотики головним чином при операціях на
травному каналі, переважно на кишечнику, з відкриттям його порожнини,
при операціях на серці та легенях, при трансплантації органів та
ксенопротезуванні судин (за 1— 2 год перед операцією з умовою досягнення
піку їх концентрації в період виконання оперативного втручання на
органі);

12) застосовувати антибіотики в комбінації з іншими протимікробними
препаратами (сульфаніламіди, хіноквінолони та ін.);

13) залежно від характеру інфекції, її локалізації та перебігу вибирати
найдоцільніші шляхи парентерального введення антибіотиків
(внутрішньом’язо-вий, внутрішньовенний, внутрішньо-артеріальний,
ендолімфатичний, ен-долюм бальний). Ендолімфатичний шлях введення
антибіотиків при деяких формах інфекції, наприклад при перитоніті,
вважається багатьма авторами навіть ефективнішим від
внутрі-шньосудинного завдяки тривалому перебуванню їх в організмі.

Дотримання викладених вище правил дозволить уникнути можливих негативних
впливів антибіотиків, які справляють багато з них, особливо у разі
недостатнього контролю за їх застосуванням.

Треба пам’ятати, що майже всі антибіотики пригнічують імунітет.
Напруженість останнього вища у тих людей, які не користувались
антибіотиками. Цим, мабуть, пояснюється частіше реципування інфекції у
людей, що лікувались антибіотиками. Тому призначення антибіотиків
повинно бути добре аргументованим. Але у антибіотиків є чимало й інших
побічних впливів. Це насамперед алергічні реакції на них, особливо на
препарати з групи пеніцилінів. Алергічні реакції варіюють від нерізко
виражених, що обмежуються висипанням на шкірі та слизових оболонках,
набряком їх, диспепсичними проявами тощо, до дуже тяжких і навіть
смертельних (анафілактичний шок). З огляду на це у хворого перед
призначенням йому антибіотиків потрібно зібрати відомості про
переносність ним ліків взагалі і антибіотиків, зокрема, особливо з групи
пеніцилінів. Крім того, у хворих, що мають підвищену чутливість, треба
провести пробу на пеніцилін (інтра-дермальну, ін’єкційну чи
поверхнево-шкірну).

Антибіотики токсично впливають також на певні органи та системи.
Наприклад, препарати з групи пеніцилінів токсично діють на нервову
систему, зокрема головний та спинний мозок. Тому ендолюмбальне введення
їх допустимо лише в дуже очищеній формі та в значному розчиненні і за
абсолютних показань.

Аміноглікозиди (гентаміцин, нео-міцин, канаміцин) мають ототоксич-ну
дію, тобто спричинюють неврит слухового нерва (при цьому слух не
відновлюється), а також впливають на печінку й нирки.

Тетрацикліни спричинюють ураження слизової оболонки травного каналу,
алергію та фотосенсибілізацію.

Левоміцетин (хлорамфенікол) та синтоміцин, ристоміцин токсично впливають
на кров, гемопоез, зумовлюючи іноді ретикуло-, гранулоцито-пенію,
анемію, та на слизові оболонки і шкіру (висипка, диспепсичні явища
тощо).

Макроліди (еритроміцин, олеандоміцин, олететрин) гепатотоксичні.

Окрім перелічених прямих впливів, антибіотики спричинюють у разі їх
тривалого застосування також ряд опосередованих негативних наслідків.
Серед них найнебезпечніша так звана суперінфекція, під якою розуміють
розвиток в організмі на тлі дисбактеріозу кандидозу, насамперед Candida
albicans (як локального, так і у вигляді кандидозного сепсису). Локальна
інфекція спостерігається переважно в порожнині ротоглотки в формі
глоситу, стоматофарингіту та вульво-вагініту.

Для запобігання цим ускладненням потрібно не тільки дотримувати
рекомендованих для кожного з антибіотиків схем застосування, але й
поєднувати антибіотики з вітамінами, ферментами, гормонами (невеликі
дози кортикостероїдів, при септичному шоку — великі), а також поряд з
антибіотиками, активними щодо гнійної інфекції, призначати також
антибіотики протигрибкової дії (ністатин, леворин, диф-лукан, пімофуцин
та ін.).

Похожие записи