медицина

Реферат

на тему:

Запальні захворювання неспецифічної етіології: бартолініт, вульвіт,
вагіноз і т.п.

Бартолініт

Бартолініт — запалення великої залози присінка піхви. Може викликатися
стафілококами, ешерихіями, гонококами тощо. Незалежно від виду збудника,
процес починається у вивідній протоці залози — виникає каналікуліт, далі
він може поширитися і на саму паренхіму залози, при цьому з’являється
серозне, серозно-гнійне або гнійне запалення.

Клініка. Хворі скаржаться на загальну слабість, нездужання, неприємні
відчуття в ділянці зовнішніх статевих органів. Температура тіла
підвищена. Спостерігають набряк і гіперемію в ділянці бартолінової
залози, при пальпації — різка її болючість, місцеве підвищення
температури і набряк м’яких тканин. Якщо гнійний ексудат заповнює всі
часточки залози — утворюється псевдоабсцес (рис. 85). Стан жінки різко
погіршується: температура тіла стає генетичною, виникають озноб, сильний
головний біль. При обстеженні виявляють різко болючий пухлиноподібний
утвір. Після прориву гнійника стан хворої поліпшується: знижується
температура тіла, зменшуються набряк і гіперемія в ділянці бартолінової
залози. Якщо лікування недостатнє і вивідна протока перекривається знову
— спостерігаються рецидиви і формування ретенційної кісти, яку помилково
можна вважати за доброякісну або навіть злоякісну пухлину зовнішніх
статевих органів.

Лікування. Антибіотики, відповідно до чутливості мікроорганізмів,
сульфаніламідні препарати. Показані теплі сидячі ванночки з розчином
калію перманганату (1:6000), теплові процедури (грілка, солюкс) у
поєднанні з мазевими аплікаціями (іхтіол, лінімент бальзамічний (за
Вишневським)) до появи флюктуації, симптоматичні засоби. При утворенні
псевдоабсцесу чи ретенційної кісти — хірургічний розтин, при рецидивному
бартолініті — екстирпація залози. Опромінення зони рани інфрачервоним
напівпровідниковим лазером у поєднанні з магнітним полем у терапевтичних
дозах. Курс лікування — 5-6 процедур. При гонорейній етіології —
специфічне лікування.

Вульвіт

Вульвіт (vulvitis) — запалення зовнішніх жіночих статевих органів.
Розрізняють первинний і вторинний вульвіт. Виникненню первинної форми
сприяють запрілість (при ожирінні), недотримання гігієни статевих
органів, хімічні, термічні, механічні подразнення, розчухи, садна,
цукровий діабет тощо. Вторинний вульвіт виникає внаслідок інфікування
зовнішніх статевих органів патогенними мікроорганізмами, що містяться у
виділеннях з піхви при кольпіті, цервіциті, ендометриті.

У жінок репродуктивного віку вульвіт трапляється на тлі гіпофункції
яєчників, авітамінозу, частіше буває у дівчаток та жінок у
постменопаузі.

Клініка. При гострому вульвіті є гіперемія і набряк зовнішніх статевих
органів, серозно-гнійні нашарування. Хворі скаржаться на біль,
свербіння, печію, нерідко — на загальну слабість. У хронічній стадії ці
прояви вщухають, але періодично поновлюються.

Діагностика базується на описаній клінічній картині. Для встановлення
збудника доцільно провести бактеріологічне та бактеріоскопічне
дослідження виділень. Необхідно встановити, первинним чи вторинним є
запальний процес.

Лікування насамперед спрямовують на усунення захворювання, яке
ускладнилося вульвітом. У гострий період застосовують відвар квіток
ромашки, слабкий розчин калію перманганату, борної кислоти; при
бактеріальних, грибкових, паразитарних вульвітах — тержинан по одній
піхвовій таблетці перед сном, тривалість лікування — 10 днів. Якщо
збудником вторинного вульвіту є гриби роду Candida, то доцільно
призначати Гіно-Певарил — по 1 свічці (150 мг) на ніч протягом 3-х днів,
при рецидивах — по 1 свічці (50 мг) 2 рази на добу протягом 7 днів, а
також нанесення крему на зовнішні статеві органи — протягом 10 днів.
Висока ефективність лікування спостерігається при використанні орунгалу
— по 100 мг 2 рази на день упродовж 6-7 днів, потім протягом 3-6
менструальних циклів по 1-й капсулі в перший день циклу. Ефективне
опромінювання зовнішніх статевих органів за допомогою гелієво-неонового
чи напівпровідникового лазера. Якщо є виражене свербіння, призначають
препарати брому, собачої кропиви, валеріани, місцево — анес-тезинову
мазь.

Вагінізм

Вагінізм — больовий спазм м’язів входу до піхви і тазового дна. Він може
розвиватися при запальному процесі зовнішніх статевих органів, піхви або
мати неврогенний характер (наприклад, розвивається після грубої спроби
здійснити статевий акт).

Клініка. При спробі здійснення статевого акту, іноді лише від думки про
нього, виникають спазми стискача піхви і привідних м’язів стегна, що
перешкоджає введенню статевого члена у піхву. Гінекологічний огляд слід
проводити обережно, оскільки болючий спазм може спричинитися від одного
дотику до статевих органів.

Лікування. За наявності вульвіту, кольпіту проводять протизапальне
лікування. При неврогенній формі необхідні тактовне ставлення чоловіка
при статевих зносинах, психотерапія, гіпноз. Хвора потребує консультації
сексопатолога.

Кольпіт

Кольпіт (colpitis) — інфекційно-запальне захворювання піхви. Належить до
найбільш поширених гінекологічних захворювань у жінок репродуктивного
віку. Запалення слизової оболонки піхви може бути спричинене
стафілококом, стрептококом, кишковою паличкою та іншими збудниками.

Форми перебігу захворювання: гостра, підгостра, хронічна (рецидивна).
Запалення піхви найчастіше поділяють на дві форми: серозно-гнійний
кольпіт (vaginitis simplex) та дифузний кольпіт (vaginitis granularis).

Клінічна картина неспецифічного кольпіту може проходити по-різному,
залежно від важкості запального процесу. Основним симптомом захворювання
є виділення, які можуть бути пінистими, гнійними, водянистими, рідкими,
при сильному злущенні епітелію стають густими, з неприємним запахом.
Хворі скаржаться на біль, печію, свербіння у піхві, на неможливість
статевого життя, посилення болю і печії під час сечовипускання. У
хронічній стадії ці явища вщухають, переважають скарги на виділення,
печію, свербіж.

Діагностика ґрунтується на даних огляду в дзеркалах. У гострій стадії
захворювання слизова оболонка піхви набрякла, гіперемійована, при дотику
кровоточить, вкрита гнійним або серозним нашаруванням. При
серозно-гнійному кольпіті з’являються яскраво-червоні ділянки
неправильної форми, слизова оболонка різко потовщена, набрякла,
гіперемійована, покрита сірими плівками, а при дифузному—слизова
яскраво-червона, крапкова інфільтрація сосочкового шару слизової
оболонки піхви, що виступає над поверхнею. У хронічній стадії кольпіту
біль стає незначним, гіперемія слизової оболонки менш інтенсивна.
Збудника виявляють за допомогою бак-теріоскопічного, бактеріологічного
дослідження вмісту піхви, каналу шийки матки, сечівника, вивідних проток
бартолінових залоз.

Лікування неспецифічного кольпіту комплексне:

використання етіотропних протизапальних препаратів;

лікування супутніх захворювань, нейроендокринних, імунодефіцитних

станів;

обстеження та лікування статевого партнера, до повного видужання

забороняються статеві контакти.

Місцеве лікування: спринцювання піхви відваром квіток ромашки, листків
шавлії, розчинами антисептичних засобів (калію перманганату, фурациліну,
діоксидину, хлоргексидину, фунгізону) не більше 3-4 днів. Хлорофіліпт
застосовують для спринцювання (по 1 столовій ложці 1 % спиртового
розчину на 1 л води) і для вагінальних тампонів (2 % олійний розчин).
Використовують також обліпихову олію, галаскорбін. При гострих та
хронічних формах кольпіту проводять лазеротерапію (газові та
напівпровідникові лазери). Призначають загальнозміцнювальні засоби,
проводять лікування супутніх захворювань, нейроендокринних, обмінних та
інших порушень. До повного одужання забороняють статеві зносини.
Проводять повне обстеження статевого партнера, а за необхідності — його
лікування. Методом вибору є призначення метронідазолу (флагіл —
вагінальні свічки), хлорхінальдину, тержинану, далацину, дифлюкану,
орунгалу, Гіно-Певари-лу. Антибактеріальну терапію призначають залежно
від збудника. Незалежно від збудника, який є причиною кольпіту, для
нормалізації біоценозу піхви використовують солкотриховак, вагілак.

Бактеріальний вагіноз

Бактеріальний вагіноз — дисбактеріоз піхви. В основі захворювання є
порушення мікробіоценозу. Захворювання характеризується появою рясних
виділень, що неприємно пахнуть. Візуальні ознаки запалення слизової
оболонки піхви при цьому відсутні, патогенні збудники також.
Вагіналь-ний секрет в нормі має рН 3,8-4,2, що зумовлено молочнокислими
штамами лактобактерій.

Бактеріальний вагіноз виникає при дестабілізації мікробіоценозу в піхві
внаслідок порушень гормонального гомеостазу, імунологічного статусу, а
також після масивної антибактеріальної терапії. Відбувається різке
зниження лактобактерій, збільшення рН вагінального вмісту — від 5,0 до
7,5. Виникають умови для масового розмноження гарднерел, анаеробних
бактерій, які ще більше пригнічують ріст лактобактерій і стимулюють ріст
умовно патогенних мікроорганізмів.

Клініка. Основною скаргою хворих на бактеріальний вагіноз є значні
виділення з неприємним рибним запахом. На початку захворювання вони
мають рідку консистенцію, білий або сірий колір. У подальшому набувають
жовто-зеленого забарвлення, стають густішими, липкими, можуть пінитись.

Кількість виділень на добу збільшується до 20 мл, що у 10 разів більше
за норму. Хвора може відчувати локальний дискомфорт, свербіння та печію
в ділянці вульви, турбує диспареунія.

При огляді статевих органів ознаки запалення відсутні. Немає гіперемії,
набряку, слизова оболонка рожевого кольору.

Діагностика. Основними ознаками захворювання є:

скарги на значні виділення з піхви;

наявність «ключових клітин» у вагінальному мазку;

підвищення рН;

позитивний амінотест вагінальних виділень;

наявність піхвових гарднерел.

Для встановлення діагнозу бактеріального вагінозу достатньо трьох ознак
із щойно названих.

Основним методом діагностики є бактеріоскопічний. У мазках, забарвлених
за Грамом, виявляють злущені клітини епітелію піхви, вкриті
грам-негативними паличками, так звані «ключові клітини». У здорових
жінок таких клітин немає.

Використовують також амінотест. При змішуванні у рівних кількостях
вмісту піхви та 10 % розчину гідроокису калію з’являється або
посилюється неприємний запах гнилої риби.

Лікування. Завданням першого етапу лікування є оптимізація
фізіологічного середовища піхви та корекція місцевого і загального
імунітету. На другому етапі лікування слід відновити нормальну
мікрофлору піхви.

Лікування починають з інстиляції у піхву 100 мл 2-3 % молочної або
борної кислоти протягом тижня щоденно. Молочна кислота сприяє
відновленню кислого середовища, поновлює процес самоочищення піхви,
створює несприятливі умови для розвитку анаеробів та гарднерел.

Застосовують свічки або тампони з метронідазолом або тинідазолом,
синестролом, фолікуліном, флагілом, далациновий крем. Доцільно проводити
десенсибілізуючу терапію тавегілом, піпольфеном, супрастином.

Другий етап — місцеве застосування біопрепаратів (лактобактерин,
біфідумбактерин, апілак, біфідин) на тампонах. Перед уживанням препарати
розводять у 5 мл кип’яченої води з додаванням лактози, вводять у піхву
по 2,5-3 дози двічі на день з 10-12-годинними інтервалами. Застосовують
також препарати вагілак, солкотриховак, які сприяють заселенню піхви
нормальною мікрофлорою.

Ендоцервіцит

Ендоцервіцит — запалення слизової оболонки каналу шийки матки.
Збудниками можуть бути хламідії, гонококи, трихомонади, віруси, гриби
роду Candida, мікоплазми, стафілококи, кишкова паличка. Ендоцервіцит
часто поєднується з іншими запальними процесами статевих органів —
аднекситом, ендометритом і кондиломами. Проникненню мікроорганізмів у
шийку матки сприяють травми шийки під час пологів, абортів,
внутрішньоматкові втручання. Хламідії можуть проникати у слизову
оболонку цервікального каналу без попереднього пошкодження її. Характер
запальної реакції залежить від вірулентності збудника та від стану
захисних сил організму, зокрема місцевого імунітету. Тому ендоцервіцит
може проходити у гострій та хронічній формі.

Перебіг захворювання залежить також від характеру збудника. При
хламідійній етіології процес первинно проходить у стертій формі із
слабо-вираженими клінічними ознаками, тому часто набуває хронічного
перебігу. Ендоцервіциту гонорейної етіології притаманна більш чітко
виражена клінічна картина, тому його частіше діагностують у гострій
фазі. Вчасно не діагностований і не лікований у початковій стадії
ендоцервіцит переходить у тривалий хронічний процес. Тривалість перебігу
пов’язана з проникненням збудників у розгалужені залози (крипти)
слизової оболонки, де вони стають менш доступними для дії місцевих
лікувальних процедур.

Запальний процес у шийці матки супроводжується набряком слизової,
утворенням інфільтратів у субепітеліальному шарі та стромі. Інфільтрати
складаються з лейкоцитів, лімфоцитів та плазматичних клітин. У хронічній
стадії запальна реакція не так виражена, у місцях відшарування епітелію
починається його регенерація. Під час регенерації може відбутися
метаплазія епітелію і часткове заміщення циліндричного епітелію плоским.

Клініка. Для захворювань шийки матки біль не характерний. При гострому
ендоцервіциті основною скаргою хворих є слизово-гнійні виділення, які
зрідка супроводжуються тупим болем унизу живота, попереку. Виникнення
інших скарг — біль при сечовипусканні, біль переймоподібного характеру
тощо – зумовлене переважно супутніми захворюваннями (уретритом,
ендометритом, сальпінгоофоритом тощо). При огляді в дзеркалах виявляють
гіперемію довкола зовнішнього вічка і слизисто-гнійні виділення з каналу
шийки матки. Запалення шийки матки призводить до виникнення спочатку
справжньої, а згодом несправжньої ерозії шийки матки. При тривалому
перебігу захворювання запалення розповсюджується не тільки на слизову
оболонку, але й на підлеглі тканини, відбувається їх ущільнення, шийка
матки гіпертрофується — розвивається хронічний цервіцит.

Діагностика ґрунтується на огляді в дзеркалах, кольпоскопії,
бактеріологічному дослідженні виділень. При кольпоскопії видно дифузну
гіперемію, судинні петлі, особливо їх багато навколо зовнішнього вічка
цервікаль-ного каналу. При цитологічному дослідженні виявляють клітини
циліндричного та багатошарового плоского епітелію без ознак атипії.
Бактеріологічне дослідження необхідне для ідентифікації збудника і
призначення еті-отропного лікування.

Лікування. У гострій стадії захворювання проводять переважно
антибактеріальну терапію, залежно від виду збудника (див. Гонорея,
Хламідіоз, Трихомоноз). Місцеві процедури протипоказані (існує ризик
висхідного розповсюдження інфекції), їх проводять після вщухання
процесу. Застосовують спринцювання, ванночки з хлоргексидином,
рекутаном, димексидом, балізом (див. розділ «Консервативні методи
лікування у гінекології»). Ла-зеротерапію рекомендовано як у гострій,
так і в хронічній стадії захворювання. Застосовують гелієво-неонові та
напівпровідникові лазери.

При хронічних ендоцервіцитах і цервіцитах, що супроводжуються
гіпертрофією шийки матки, особливо за наявності псевдоерозій, ерозованих
ектропіонів, слід здійснювати оперативне лікування — діатермоконізацію
шийки матки, клиноподібну або конусоподібну ампутацію шийки матки.

Гострий ендометрит

Інфікування внутрішньої оболонки матки відбувається найчастіше як
наслідок внутрішньоматкових втручань—діагностичних вишкрібань, абортів
або після пологів. Гострий запальний процес ендометрія викликають
бактерії, віруси, грибки, мікоплазми, спірохети. Останніми роками зросла
роль хламідійної інфекції та вірусу генітального герпесу. Найчастіше
зустрічаються асоціації 3-4 анаеробів і 1-2 аеробів.

Факторами, що сприяють виникненню запального процесу ендометрія, є
наявність у порожнині матки залишків плацентарної тканини, згустків
крові, децидуальної тканини, плідного яйця. Важливу роль відіграє
імунний статус організму.

Матка — орган, у якому досить розвинені фактори місцевого захисту. Так,
у стромі її слизової оболонки визначають Т-лімфоцити, макрофаги та інші
елементи клітинного імунітету. Регуляція рівня місцевого імунітету
пов’язана з рівнем статевих гормонів, зокрема естрадіолу. В середині і в
пізній лютеїновій фазі ендометрій секретує ос2-глобулін, який має
імуно-супресивний ефект. У підтримці нормального гомеостазу в порожнині
матки велику роль відіграє неушкодженість епітелію, а також наявність у
підлеглих тканинах лейкоцитарної інфільтрації поліморфноядерними
нейтрофілами та добре кровопостачання матки, що забезпечує надходження з
кров’ю неспецифічних гуморальних захисних елементів — лізоциму,
опсонінів, трансферину тощо.

Запальний процес характеризується розладами мікроциркуляції в тканинах
(розширення судин, спазм, тромбоутворення), ексудацією. У випадку, коли
ендометрит викликаний анаеробами, може виникати некротична деструкція.
Запальний процес може захоплювати міометрій.

Розрізняють специфічні та неспецифічні ендометрити. Специфічні
ендометрити викликають мікобактерії туберкульозу, гонокок, хламідії,
актиноміцети.

Клініка гострого ендометриту. Захворювання починається на 3-4 день після
інфікування. Підвищується температура тіла, з’являється озноб. При
гінекологічному дослідженні виявляють серозно-гнійні виділення, деколи
вони бувають сукровичними за рахунок затримки регенерації ендометрія.
Цервікальний канал нерідко відкритий. Матка помірно збільшена, чутлива
при пальпації, особливо по боках — за ходом великих лімфатичних судин.

Захворювання триває 8-10 днів і при правильному лікуванні закінчується
видужанням, зрідка гострий ендометрит переходить у хронічний.
Захворювання може перебігати в легкій або абортивній формі.

Лікування ендометриту. У гострій стадії ендометриту призначають
антибіотики відповідно до чутливості мікроорганізмів: напівсинтетичні
пеніциліни, аміноглікозиди, доксициклін, клацид, цефобід, клафоран,
далацин С, уназин. Дози і тривалість введення антибіотиків визначаються
важкістю захворювання. Оскільки захворювання в переважній більшості
випадків викликається асоціаціями аеробних та анаеробних
мікроорганізмів, крім антибіотиків, призначають метронідазол. Проводять
також детоксикаційну, загальнозміцнюючу, десенсибілізуючу терапію.

Похожие записи