Лекція

Запалення

Запалення — типовий патологічний процес, який виникає в результаті
пошкодження тканини і проявляється комплексом структурних,
функціональних і метаболічних порушень, а також розладами
мікроциркуляції.

Крім того, запалення є важливою захисно-пристосувальною реакцією, яка
сформувалася в процесі еволюції як засіб збереження цілого організму за
рахунок втрати його якоїсь певної частини.

Запалення ушкоджує цілу структурно-функціональну одиницю тканини або
органа, яка носить назву гістіон і включає в себе:

1) специфічні для даної тканини чи органа клітини (паренхіматозні
клітини);

2) елементи сполучної тканини: а) клітини (фіброцити, фібробласти,
моноцити, гранулоцити, тканині базофіли), б) сполучнотканинні волокна
(колагенові, еластичні, ретикулярні), в) основна речовина (гіалуронова
кислота, глікозаміноглікани, глюкопротеїди);

3) мікроциркуляторне русло (гематичне і лімфатичне);

4) нервовий апарат.

Е т і о л о г і я запалення.

Фактори, які викликають запалення, називаються флогогенними і
поділяються на: 1) екзогенні і 2) ендогенні.

1) До екзогенних факторів відносяться: а) фактори фізичного походження
(механічні, термічні, іонізуюче і ультрафіолетове випромінювання), б)
хімічні фактори (кислоти, луги, солі важких металів, феноли, альдегіди і
т.ін.), в) біологічні агенти (віруси, бактерії, грибки, найпростіші).

2) Ендогенні фактори: а) продукти порушеного метаболізму (азотисті
сполуки — при уремії, сечова кислота — при подагрі), б) крововиливи та
продукти розпаду формених елементів крові, в) імунні комплекси (комплекс
антиген-антитіло, компоненти комплемента і т. ін.).

Зовнішні ознаки запалення — відомі як пентада Цельса-Галена:

1) припухлість (tumor),

2) почервоніння (rubor),

3) підвищення температури (calor),

4) біль (dolor),

5) порушення функції (functio laesa).

Запалення класифікують:

1) За перебігом: а) гостре, б) підгостре, в) хронічне.

2) За причиною: а) неінфекційного походження (банальне або неспецифічне)
– викликається неінфекційними чинниками; б) інфекційного походження, яке
включає в себе специфічні запалення (туберкульоз, сифіліс, лепра,
склерома, сап).

3) За характером превалювання фази запалення: а) альтеративне, б)
ексудативне і в) проліферативне.

4) У залежності від реактивності організму запалення може бути: а)
нормергічним — адекватним за проявами фактору, який його викликав; б)
гіперергічним – бурний перебіг запалення, наприклад, на фоні
сенсибілізації; в) гіпоергічним – із незначними проявами (у дітей 1-го
місяця життя, у старечому віці, при значному виснаженні організму).

• Патогенез запалення.

В патогенезі запалення розрізняють наступні компоненти: 1) альтерацію
(первинну і вторинну), 2) порушення мікроциркуляції з явищами ексудації
і еміграції складових компонентів крові за межі судинного русла, 3)
проліферацію. Ці компоненти іноді називають стадіями запалення. Все ж
необхідно пам‘ятати, що відмічені процеси не є строго послідовними, вони
перекриваються в часі, оскільки в надрах однієї стадії зароджується
інша.

І А. Первинна альтерація. Запалення завжди починається з ушкодження
тканини. Після дії ушкоджуючого фактора в клітинах виникають структурні
зміни і порушення метаболізму, характер яких залежить від інтенсивності
ушкоджуючого фактора і типу тканини.

І Б. Вторинна альтерація виникає під впливом факторів, які утворюються в
результаті первинної альтерації. Ці фактори називають медіаторами
запалення, які значно розширюють і поглиблюють запальний процес.

Медіатори запалення — це біологічно активні речовини і сполуки, які
утворюються в місці запалення і, по-суті, визначають його патогенез.

Розрізняють медіатори: 1) клітинного походження (утворюються і
активуються в різних клітинах) і 2) плазменного походження (утворюються
у клітинах, але активуються у плазмі крові).

До медіаторів клітинного походження належать:

1) лізосомальні фактори,

2) продукти дегрануляції тканинних базофілів (біогенні аміни: гістамін,
серотонін),

3) похідні арахідонової кислоти,

4) пептиди і білки (лейкокіни, цитокіни, ферменти),

5) нейропептиди, нейромедіатори (адреналін, норадреналін, ацетилхолін).

Медіатори плазменного походження включають:

1) калікреїн-кинінову систему,

2) продукти активації комплементу,

3) продукти активації зсідаючої і фібринолітичної систем крові.

1. До лізосомальних факторів належать: а) лізосомальні ферменти (кислі і
нейтральні гідролази), б) неферментні катіонні білки, в) вільні радикали
і пероксиди.

а) Основним джерелом лізомальних ферментів є лейкоцити. Вони:

— викликають вторинну альтерацію,

— приймають участь в утворенні і активації інших медіаторів запалення:
стимулюють дегрануляцію тканинних базофілів, активують
калікреїн-кінінову систему, систему комплемента, звільняють арахідонову
кислоту із фосфоліпідів клітинних мембран,

— підвищують проникність капілярів завдяки дії колагенази, еластази і
гіалуронідази, які руйнують базальну мембрану судин,

— активують процеси гліколізу органічних речовин з утворенням молочної і
піровиноградної кислот та розвитком місцевого ацидозу і гіперонкії.

б) Неферментні катіонні білки лізосом:

— викликають вторинну альтерацію,

— підвищують проникність судин,

— активують хемотаксис лейкоцитів.

в) Вільні радикали і пероксиди є факторами ушкодження клітин і
позаклітинних структур.

2. Продукти дегрануляції тканинних базофілів (гістамін і серотонін):

— розширюють артеріоли з розвитком артеріальної гіперемії,

— підвищують проникність стінки судин,

— подразнюють нервові закінчення, що веде до виникнення болі.

3. Похідні арахідонової кислоти.

Під впливом фосфоліпази А2 (активується за допомогою іонів Са2+)
відбувається вивільнення арахідонової кислоти із фосфоліпідів клітинних
мембран. В подальшому можливі два шляхи перетворення арахідонової
кислоти: циклоксигеназний (ЦОГ) і ліпоксигеназний (ЛОГ) з утворенням
ейкозаноїдів. В результаті активації ЦОГ утворюються класичні
простагландини Е2, D2 і F2?, тромбоксан (ТхА2) і простациклін (ПГ І2),
при активації ЛОГ – лейкотрієни А4,В4,С4, D4 і Е4.

Простагландини утворюються в усіх клітинах, найбільше у ендотеліоцитах.
Вони: а) розширюють артеріоли, б) звужують венули, в) підвищують
проникність судинної стінки, г) зменшують поріг больової чутливості
нервових закінчень.

Тромбоксан утворюється в тромбоцитах: а) звужує артеріоли, б) викликає
агрегацію тромбоцитів.

Простациклін виділяється ендотеліоцитами і є антагоністом тромбоксану:
а) розширює артеріоли, б) гальмує агрегацію тромбоцитів.

З ціллю пригнічення ЦОГ використовуються нестероїдні протизапальні
препарати: діклофенак, бруфен, ібубруфен, індометацин.

Лейкотрієни утворюються лейкоцитами і тканинними базофілами:
а) володіють спазмогенним впливом на ГМК стінок судин, бронхіол і
кишечника, б) стимулюють хемотаксис лейкоцитів, в) підвищують
проникність судин.

4. Білки і пептиди.

Цитокіни включають лімфокіни і монокіни.

Цитокіни класифікують:

1) За механізмом дії: а) цитокіни, які ушкоджують клітини-мішені
(цитотоксини); б) цитокіни, які викликають проліферацію клітин
(мітогенні фактори); в) цитокіни, які впливають на міграцію різних типів
клітин (хемотаксини).

2) За характером впливу на клітини-мішені цитокіни поділяються на:
а) активуючі і б) пригнічуючі.

П р и к л а д и цитокінів: 1) інтерлейкіни-2-18 – комунікаційні
молекули, за рахунок яких відбувається “спілкування” між клітинами
імунної системи; 2) інтерферон (проявляє противірусну дію, активує
макрофаги та природні кілери); 3) фактор переносу Лоуренса (переносить
ознаки алергії від донора до реципієнта при переливанні крові), 4)
фактори трансформації або фактори росту В-лімфоцитів, серед яких: а)
мітогенний фактор (стимулює розмноження лімфоцитів) і б)
бласттрансформуючий фактор (стимулює утворення бластних форм
В-лімфоцитів); 5) фактор, який пригнічує міграцію фагоцитів (macrophage
inhibition factor — MIF), 6) фактор активації макрофагів (macrophage
activation factor – MАF) – стимулює перетворення моноцитів у макрофаги;
7) фактор хемотаксису (веде до нагромадження лейкоцитів в зоні
запалення); 8) лімфотоксин (володіє цитотоксичною дією — руйнує
клітини);

Клітинами-мішенями для лімфокінів є: 1) різні популяції лімфоцитів,
2) макрофаги, 3) гранулоцити, 4) свої і чужорідні клітини. Є лімфокіни,
які викликають загальні реакції організму (гарячка, головний біль, болі
в м‘язах і суглобах і т.і.) – інтерлейкін-1.

Лімфокіни — продукти діяльності Т-лімфоцитів, серед яких ІЛ-2, ІЛ-3,
ІЛ-4, ІЛ-5, ІЛ-7, ІЛ-8, інтерферон (ІФН), хемокіни.

При цьому, ІЛ-2: а) сприяє накопиченню Т-клітин із цитотоксичними,
хелперними і супресорними функціями; б) сприяє проліферації і
диференціюванню В-лімфоцитів; в) приймає участь у взаємодії моноцит +
Т-лімфоцит;

ІЛ-3 є гемопоетичним фактором росту;

ІЛ-4 стимулює продукцію IgE і IgG В-лімфоцитами;

ІЛ-5: а) індукує синтез IgE і IgG В-лімфоцитами; б) є фактором
диферентціювання еозинофілів;

ІЛ-7: а) підсилює проліферацію В-лімфоцитів; б) індукує цитотоксичність
Т-лімфоцитів;

ІЛ-8 стимулює міграцію нейтрофілів із кровоносного русла;

ІФН: а) володіє антивірусною активністю; б) пригнічує проліферацію
стовбурових клітин; в) індукує цитотоксичну і секреторну активність
макрофагів.

Хемокіни – низькомолекулярні секреторні пептиди, які, в першу чергу,
регулюють переміщення лейкоцитів у вогнище запалення.

Монокіни є продуктами діяльності клітин моноцитарно-макрофагального
ряду. До них відносяться: інтерлейкін-1, інтерлейкін-6, фактор некрозу
пухлин, колонієстимулюючий фактор. Найбільш важливим є ІЛ-1, який: а)
активує Т-хелпери-1, в зв‘язку з чим вони отримують здатність
синтезувати ІЛ-2; б) сприяє проліферації і диференціюванню В-лімфоцитів
та продукції ними антитіл; в) підсилює проліферацію епітеліальних
клітин тимуса та секрецію тимічних гормонів; г) володіє нейроендокринною
дією, направленою на регуляцію функції гіпоталамуса і гіпофіза, через що
викликає в організмі розвиток цілого комплексу змін (гарячку,
сонливість, болі в м‘язах, суглобах, підвищення вмісту в крові білків
“гострої фази запалення”); д) сприяє еміграції лейкоцитів в ділянку
запалення.

ІЛ-6 активує В-лімфоцити, впливаючи на кінцеву стадію їх перетворення в
плазматичні імунопродукуючі клітини

Лейкокіни — загальна назва різних БАР, які утворюються лейкоцитами, але
не відносяться до цитокінів і Ig. З функціональної точки зору
лейкокіни- це місцеві медіатори запалення, до яких відносяться: а) білки
гострої фази, б) катіонні білки, в) фібронектин. Фібронектин, зокрема,
володіє наступними ефектами: 1) опсонізація об‘єктів фагоцитозу, 2)
фіксація об‘єкту фагоцитозу на поверхні фагоцитів, 3) продукти гідролізу
фібронектину володіють високою хемотаксичною властивістю.

Ферменти – в ділянці запалення виявляються ферменти всіх основних груп:
гідролази, трасферази, ліази, синтетази оксиредуктази і т.і.

За походженням вони поділяються на: 1) ендогенні – надходять із власних
клітин ушкоджених тканин і лейкоцитів; 2) екзогенні – ферменти
мікроорганізмів, грибків паразитів, трансплантата і т.і.

За біологічною роллю ферменти поділяються на: 1) регулятори метаболізму;
2) “генератори” медіаторів запалення; 3) регулятори проникності судинної
стінки; 4) регулятори проникності клітинних мембран; 5) “санітари” –
руйнують власні ушкоджені та чужорідні клітини; 6) “будівничі” – беруть
участь у реакціях синтезу органічних речовин клітинних і позаклітинних
структур.

5. Нейромедіатори: 1) катехоламіни (адреналін, норадреналін) володіють
наступними ефектами: а) активують гліколіз, ліполіз, ліпопероксидацію
(активація ПОЛ), б) підвищують транспорт іонів Са2+ в клітини, в)
підсилюють скорочення ГМК і розвиток ішемії, г) регулюють еміграцію
лейкоцитів із судин. 2) ацетилхолін: а) знижує тонус ГМК артеріол,
сприяє розвитку артеріальної гіперемії, б) регулює процес еміграції
лейкоцитів у вогнище запалення, в) стимулю фагоцитоз, г) активує
проліферацію і диференціювання клітин.

6. Калікреїн-кинінова система.

В плазмі крові існує неактивний протеолітичний фермент — калікреїноген.
При появі в крові активних протеаз (лізосомальні ферменти, фактор
Хагемана, трипсин, тромбін, плазмін та ін.) він перетворюється в
активний фермент — калікреїн. Під дією калікреїну відбувається
відщеплення від киніногену, який являє собою ?2-глобулін, пептидів, які
отримали назву — к и н і н и. Найбільш важливими к и н і н а м и є
калідин і брадикинін, які складаються відповідно із 9 і 10
амінокислотних залишків. Вони викликають:

— розширення артеріол і розвиток артеріальної гіперемії,

— підвищення проникності судинної стінки із потенціюванням розвитку
набряку і геморагій (брадикинін в 10-15 разів активніший гістаміну),

— подразнення нервових закінчень і виникнення болей,

— стимуляція міграції фагоцитів в ділянку запалення.

7. Продукти активації комплементу.

Комплемент — система білків сироватки крові, послідовна активація яких
викликає ушкодження (перфорацію) клітинних мембран і, як наслідок,
знищення (лізис) бактерій.

Система комплементу складається з 11 білків, що складають 9 фракцій, які
позначаються С1, С2, … , С9. Білки комплементу регулюються такою ж
кількістю інгібіторів і активаторів.

Активований комплемент здатний викликати вторинну альтерацію в ділянці
запалення імунного походження.

Побічні продукти його активації — С3а і С5а: а) викликають дегрануляцію
тканинних базофілів, б) виступають сильними хемотаксинами для лейкоцитів
(нейтрофілів), в) підвищують проникність судин.

Проміжні продукти, зокрема С3b: а) володіють властивостями опсонінів,
тобто полекшують фагоцитоз бактерій, б) виявляють протеазну активність,
врезультаті чого активують калікреїн-кінінову і зсідаючу системи крові.

Комплекси С567 і С56789 викликають перфорацію клітинних мембран,
здійснюють цитолізис.

8. Продукти активації зсідаючої і фібринолітичної систем крові.

В розвитку запалення мають значення: 1) фібринопептиди (відщеплюються
від фібриногену при перетворенні його в фібрин): а) підвищують
проникність судин, б) активують хемотаксис лейкоцитів; 2) продукти
деградації фібрину: підвищують проникність судин; 3) активні протеази
(тромбін, плазмін): активують калікреїн-кінінову систему і систему
комплемента.

ІІ. Порушення мікроциркуляції із явищами ексудації.

В ділянці запалення відбуваються наступні послідовні зміни місцевого
кровотоку: 1) Короткочасна ішемія (тривалість від 10-20 с до декількох
хвилин), 2) Артеріальна гіперемія (тривалість 20-30 хв., максимум до 1
години), 3) Венозна гіперемія, 4) Стаз.

Вперше вказані зміни були описані Ю.Конгеймом (1867), який вивчав
кровообіг в брижі жаби при запаленні.

1) Короткочасну ішемію на початку запалення обумовлює рефлекторний спазм
артеріол. Він пов’язаний із збудженням судиннозвужуючих адренергічних
нервів і виділенням їх закінченнями катехоламінів. Останні діють на
?-адренорецептори, викликаючи скорочення гладких м’язів судинної стінки.
Ця ішемія короткочасна, тому що швидко настає виснаження катехоламінових
депо в нервових закінченнях і відбувається руйнування цих медіаторів
відповідними ферментами, зокрема, моноаміноксидазою. Крім того,
вазоконстрікція в деяких тканинах може перекриватися судиннорозширюючим
впливом холінергічних нервів, яке реалізується через аксон-рефлекс.

2) Короткочасна ішемія змінюється артеріальною гіперемією, в розвитку
якої приймають участь наступні механізми: а) нейрогенні (нейротонічний
та нейропаралітичний: мають значення в перші хвилини розвитку
артеріальної гіперемії), б) вплив фізико-хімічних факторів: ацидозу,
гіпоксії, гіпертонії, в) вплив продуктів метаболізму:
молочної кислоти, АДФ, АМФ, аденозину, г) дія медіаторів запалення
(гістаміну та серотоніну, брадикиніну і калідину, простагландинів і
простацикліну).

3) В подальшому артеріальна гіперемія змінюється венозною гіперемією.
Фактори, які викликають перехід артеріальної гіперемії в венозну, можна
поділити на 2-і групи: а) внутрішньосудинні (збільшення густини крові,
мікротромбоутворення, зсідання крові, крайове розташування лейкоцитів,
агрегація еритроцитів, набухання ендотеліальних клітин), б) позасудинні
(стискання венозних судин набряковою рідиною, втрата венулами еластичних
властивостей внаслідок розщеплення колагену і еластину лізосамальними
ферментами).

4) Причинами стазу є вищеперераховані фактори.

Порушення мікроциркуляції в ділянці запалення супроводжується
ексудацією.

? Ексудація – вихід рідини і розчинених в неї компонентів крові з
кровоносних судин в тканину. Це поняття включає і еміграцію лейкоцитів.

П р и ч и н а м и ексудації є: а) підвищення проникливості судинної
стінки, б) підвищення гідростатичного тиску в судинах, в) збільшення
осмотичного і онкотичного тиску в тканинах.

П р и ч и н и підвищення проникності судинної стінки в ділянці
запалення: а) продукти дегрануляції тканинних базофілів (гістамін і
серотонін), б) кініни (брадикінін і калідин), в) простагландини і деякі
лейкотрієни, г) лізосомальні ферменти (еластаза, колагеназа,
гіалуронідаза) і неферментні катіонні білки, д) фібринопептиди і
продукти деградації фібрину, е) ацидоз.

М е х а н і з м підвищення проникності судинної стінки при запаленні:

а) активація мікровезикулярного транспорту через ендотеліальні клітини,
б) утворення трансклітинних каналів в ендотеліоцитах (відбувається
внаслідок підсилення мікровезикулярного транспорту), в) збільшення
просвіту міжендотеліоцитних щілин (відбувається внаслідок скорочення і
округлення ендотеліоцитів), г) десквамація (злущення) ендотелію, що є
проявленням первинної і вторинної альтерації, д) деполімеризація
речовин, які з’єднують ендотеліальні клітини і є компонентами базальної
мембрани судинної стінки.

Д и н а м і к а підвищення проникності судин при запаленні має дві
фази: а) пік п е р ш о ї (ранньої) фази припадає на 10-15 хв. від
початку запалення (головною причиною її розвитку є гістамін); б) д р у
г а (пізня) фаза починається через 1 годину від початку запалення і
продовжується декілька діб (до її розвитку мають відношення всі решта
медіаторів запалення).

Е к с у д а т містить елементи плазми крові і її формені елементи. В
залежності від їх кількісних співвідношень розрізняють такі види
ексудатів: а) серозний, б) фібринозний, в) гнійний (гній), г)
геморагічний, д) змішаний, е) гнильний (іхорозний).

? Серозний ексудат – утворюється при серозному запаленні слизових і
серозних оболонок. Серозний ексудат слід відрізняти від транссудату.

Властивості Серозний ексудат Транссудат

Питома вага 1,018 і > < 1,018 Білок в % > 3% < 3% Серомуцин (слиз) в% 0,2% > < 0,2% Зсідання Згортається, містить фактори зсідання крові Не зсідається Загальна кількість клітин в 1 мм3 300 і > < 100 рН < 7,0 7,4 – 7,6 і >

Осмотичний тиск 0С 0,6 – 1 і > Менше

? Фібринозний ексудат – містить велику кількість фібриногену і фібрину.
Локалізується на слизових і серозних оболонках у вигляді плівок.
Спостерігається при крупозному і дифтерійному запаленні. При крупозному
запаленні плівка знімається легко, без вираженої кровоточивості. При
дифтерійному запаленні плівка не знімається, при знятті виникає виражена
кровоточивість.

? Гнійний ексудат містить в своєму складі плазму крові, лейкоцити,
гнійні тільця. Гнійні тільця – зруйновані лейкоцити (нейтрофіли,
моноцити, які підлягають розпаду, втрачають глікоген, проходить розпад
їх цитоплазми, каріопікноз і каріолізис ядра). Гній — в’язка,
жовтувато-зеленого кольору, з солодким присмаком рідина
(ретрофарінгеальний абсцес, абсцес легень).

Склад гнійних мас: а) клітини — гнійні тільця, б) сироватка гною.

Гнійне запалення складається з таких стадій: а) стадія гнійної
інфільтрації, б) стадія гнійного розплавлення (абсцес, флегмона).

Стадія гнійної інфільтрації. Відбувається максимальна еміграція
лейкоцитів в зону запалення. Лейкоцити виконують функцію фагоцитозу.
Утворюються клітинні медіатори запалення, в першу чергу лізосомальні
ферменти, що призводить до виникнення припухлості, ущільнення,
почервоніння і болю. В цю стадію добре проводити хірургічне лікування.

Стадія гнійного розплавлення – лейкоцити руйнуються, вивільнюється
велика кількість лізосомальних ферментів, які руйнують розміщену навколо
тканину, іде утворення абсцесу або флегмони. Завдяки лізосомальним
ферментам гнійник відкривається, це може бути черевна порожнина –
перитоніт, а може відкритися і назовні.

? Геморагічний ексудат – це рідка частина плазми, яка вийшла за межі
кровоносного русла разом з еритроцитами і лейкоцитами.

? Іхорозним ексудатом може стати любий з ексудатів, якщо в ньому
розмножуються м/о і виникає процес гниття.

? Змішаний ексудат носить ознаки попередніх ексудатів.

• Еміграція лейкоцитів – це вихід лейкоцитів із кровоносного русла в
тканину.

Вперше дослідження еміграції лейкоцитів описав І.Мечніков. Спочатку в
пошкоджену тканину виходять полінуклеарні фагоцити (нейтрофіли). Вони
знешкоджують мікроорганізми, які викликають пошкодження тканин. Потім в
ділянку запалення виходять мононуклеарні фагоцити (моноцити), які
фагоцитують не тільки мікроорганізми, а і зруйновані клітини. На
останньому етапі, особливо при імунному запалені, в тканинну надходять
лімфоцити.

Еміграція лейкоцитів розпочинається із їх крайового стояння (маргінації)
– переходу лейкоцитів з циркулюючого пула в пристінковий
(маргінальний). Вона продовжується від декількох хвилин до 1 години.

В основі цього явища лежать наступні механізми: а) при зменшенні
швидкості кровотоку (венозна гіперемія) лейкоцити як найбільш легкі
формені елементи відкидаються за законами фізики до периферії (до стінок
судин); б) на поверхню ендотелію випадають нитки фібрину, в результаті
чого їх гладка в нормі поверхня стає нерівною, “торочкуватою”, що сприяє
затримці лейкоцитів; в) має місце електростатична взаємодія лейкоцитів з
ендотеліальними клітинами, що пояснюється втратою лейкоцитами
поверхневого “-“ заряду і утворенням “кальцієвих” містків між
лейкоцитами і ендотеліоцитами, г) на поверхні лейкоцитів і
ендотеліоцитів з’являються, так звані, “адгезивні білки”, які специфічно
взаємодіють один з одним.

Активаторами утворення адгезивних білків в лейкоцитах є: а) продукти
активації комплементу С5а, б) лейкотрієни В4, в) фактор активації
тромбоцитів (ФАТ).

Аналогічні процеси в ендотеліоцитах активуються: а) ендотоксинами
мікроорганізмів, б) інтерлейкіном-1, в) фактором некрозу пухлин.

Адгезивні білки синтезуються лейкоцитами і ендотеліоцитами та
зберігаються у їх цитоплазматичних пухирцях. При активації клітин
відбувається злиття пухирців із плазмолемою клітин, в результаті чого
адгезивні білки вмонтовуються у плазмолему. Специфічні ділянки молекул
цих білків розташовуються ззовні і взаємодіють з відповідними ділянками
адгезивних білків іншої клітини.

В еміграції лейкоцитів приймають участь 3 типи молекул адгезії: 1)
селектини (L, E, P), 2) інтегрини, 3) молекули із родини
імуноглобулінів.

L-селектин експресується на поверхні всіх форм лейкоцитів. E-селектин
з‘являється на поверхні мембрани ендотеліоцитів через декілька годин
після їх активації цитокінами. P-селектин синтезується в ендотеліоцитах
постійно, але не експресується на поверхні, а накопичується в середині
клітин у спеціальних секреторних тільцях Вейбеля-Паладе. Під дією
медіаторів запалення, зокрема гістаміну, ці тільця швидко наближаються
до плазматичної мембрани і Р-селектин з‘являється на поверхні
ендотеліоцитів. Він забезпечує сповільнення руху, кочення (rolling)
лейкоцитів по поверхні ендотеліоцитів. Дещо пізніше у цьому процесі буде
задіюватися і L-селектин.

Коли просування лейкоцитів по судинах сповільнюється і збільшується
тривалість їх контакту із ендотелієм, зростає ймовірність їх активації
медіаторами запалення. Під впливом таких медіаторів на поверхні
лейкоцитів з‘являються інші молекули адгезії — інтегрини, які
забезпечують більш щільне прикріплення лейкоцитів до ендотелію.

» Oe O a j

l

ae X

J a uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiiii

3/4°!H#Z$AE%&&X&’/eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

3^3i6°8l9l:b;oooooooooooooooooooooooooooo

gdlN1/4

gdlN1/4

gdlN1/4

?????????1/4

$If`„a$gdlN1/4

gdlN1/4

gdlN1/4

gdlN1/4

\

F?Y‚¦Z§E§d?¶«H¦?‹‹‹‹‹‹‹‹

o

E

?????????1/4

P і взаємодіють із відповідними лігандами ендотеліоцитів. В якості таких
ліганд (або контррецепторів) в більшості випадків виступають молекули,
подібні до молекул імуноглобулінів: ІСАМ-1, ІСАМ-2 (intercell adhesion
molecule), VCAM-1 (vascular cell adhesion molecule). Щільне прилипання
лейкоцитів до ендотеліоцитів сприяє подальшому виходу останніх із
судинного русла.

Мігруючи в тканину, лейкоцити долають два бар’єри капілярної стінки: 1)
ендтелій і 2) базальну мембрану. Нейтрофіли і макрофаги проникають через
ендотелій в місці міжендотеліоцитних контактів. Спершу вони утворюють
псевдоподії які заходять в щілину між сусідніми ендотеліоцитами і
розсувають їх.

Подолання базальної мембрани обумовлено двома механізмами: 1) через
явище тіксотропії – при контакті нейтрофіла з базальною мембраною її
колоїди переходять із стану геля в стан золя (відбувається розрідження
базальної мембрани); нейтрофіл легко проникає через золь, після чого він
знов перетворюється в щільний гель; 2) нейтрофіли продукують нейтральні
протеази (еластазу, колагеназу), які руйнують волоконні компоненти
базальної мембрани.

Процес переходу лейкоцитів через судинну стінку триває 2-12 хвилин.

Про значення адгезії для здійснення міграції і захисних функцій
лейкоцитів свідчать 2-а відомих у людей синдроми вродженого дефіциту
адгезії лейкоцитів (ДАЛ): 1) ДАЛ-1 обумовлений дефіцитом інтегринів, 2)
ДАЛ-2 — дефіцитом вуглеводних лігандів. В обох випадках у таких людей
порушуються механізми запалення, що веде до частих інфекцій, незважаючи
на високий рівень вмісту лейкоцитів у периферичному кровообігу.

У міграції лейкоцитів особливу роль відіграють речовини —
хемоатрактанти, які: а) активують лейкоцити, б) мобілізують їх
внутрішньоклітинні рухові органели, в) викликають позитивний хемотаксис
— пересування лейкоцитів в напрямку своєї найбільшої концентрації.

Властивостями хемоатрактантів володіють деякі речовини екзогенного
походження. Вони входять до складу бактерій: а) ліпополісахариди
клітинних мембран грамвід‘ємних бактерій, б) пептиди бактерій.

Сильними ендогенними хемоатрактантами є: а) компоненти комплементу С3а і
С5а, б) лейкотрієн В4, в) фактор активації тромбоцитів (ФАТ), г)
хемокіни (низькомолекулярні білки, які синтезуються різними клітинами із
зони запалення):

— інтерлейкін-8 (ІЛ-8) — хемоатрактант для нейтрофілів,

— МСР-1 (monocyte chemotactic protein) — хемоатрактант для моноцитів,

— лімфотактин — хемоатрактант для лімфоцитів, зокрема для натуральних
кілерів.

Головне завдання лейкоцитів в зоні запалення – фагоцитоз мікроорганізмів
і продуктів розпаду пошкоджених клітин.

Вперше дослідження еміграції лейкоцитів описав І.Мечніков. Спочатку в
пошкоджену тканину виходять полінуклеарні фагоцити (нейтрофіли). Вони
знешкоджують мікроорганізми, які викликають пошкодження тканин. Потім в
ділянку запалення виходять мононуклеарні фагоцити (моноцити), які
фагоцитують не тільки мікроорганізми, а і зруйновані клітини. На
останньому етапі, особливо при імунному запалені, в тканинну надходять
лімфоцити.

Головне завдання лейкоцитів в зоні запалення – фагоцитоз мікроорганізмів
і продуктів розпаду пошкоджених клітин.

Фагоцитоз

У фагоцитозі розрізняють наступні стадії: 1. Зближення. 2. Прилипання.
3. Поглинання. 4. Переварювання.

І) Фаза зближення, називається ще хемотаксисом (описана
І.І.Мечні-ковим).

Хемотаксис фагоцитів виникає під дією речовин, які отримали назву
хемотаксинів або хемоатрактантів, які: а) активують лейкоцити, б)
мобілізують їх внутрішньоклітинні рухові органели, в) викликають
позитивний хемотаксис — пересування лейкоцитів в напрямку своєї
найбільшої концентрації.

Розрізняють: а) екзогенні і б) ендогенні хемотаксини.

? Екзогенними є: а) бактеріальні ліпополісахариди (ендотоксини), б)
продукти руйнування бактеріальних стінок (пептиди бактерій).

? Ендогенні хемотаксиси утворююся в самому організмі. Серед них
найбільше значення мають: а) побічні продукти активації комплементу
(СЗа, З5а), б) лейкотрієн В4, в) фактор активації тромбоцитів (ФАТ), г)
цитокіни, серед яких:

— ІЛ-1, ІЛ-8 — хемоатрактанти для нейтрофілів,

— МСР-1 (monocyte chemotactic protein) — хемоатрактант для моноцитів,

— лімфотактин — хемоатрактант для лімфоцитів, зокрема для натуральних
кілерів.

М е х а н і з м хемотаксису. Хемоатрактанти активують фосфоліпазу А2,
яка збільшує проникність клітинної мембрани для Са2+. Кальцій проникає у
клітину із міжклітинного простору і викликає скорочення рухових білків:
актину і міозину. Таке явище має значення для пересування клітини.

2) Фаза прилипання.

Прилипання фагоцита до об’єкта фагоцитозу забезпечується: а)
нерецепторними і б) рецептороопоседкованими механізми.

? Нерецепторними механізмами є електростатична і гідрофобна взаємодія
поверхні фагоцита з об’єктом фагоцитозу. Оскільки поверхневий заряд
фагоцитів негативний, тому до них добре прилипають позитивно заряджені
частинки. Так само добре прилипають і частинки з гідрофобними
поверхнями. Катіонні білки міняють заряд мікроорганізмів з “-“ на “+” і
цим самим проявляють бактерицидний вплив.

? Рецептороопосередковані механізми обумовлюються існуванням на поверхні
фагоцитів спеціальних рецепторів для молекул, які входять до складу
мікробної стінки (наприклад для вуглеводню зімозану), або для молекул,
які з‘являються на поверхні власних нежиттєздатних клітин зони
запалення. В більшості ж випадків прилипання лейкоцитів до
мікроорганізмів здійснюється за участю так званих опсонінів —
сивороткових білків, які попадають в зону запалення разом з ексудатом.
Опсоніни — речовини, які сприяють прилипанню бактерій і корпускулярних
антигенів до фагоцитів і стимулюють у такий спосіб фагоцитоз. Адсорбція
опсонінів на поверхні бактеріальних клітин і корпускулярних антигенів
одержала назву опсонізації.

Серед опсонінів найбільше значення для фагоцитозу мають: а) антитіла
(IgG) і б) проміжні продукти активації комплементу, зокрема С3b. Їх
опсонізуючий ефект зв’язаний з наявністю на поверхні мононуклеарных
фагоцитів спеціальних рецепторів до Fc-фрагмента Ig і рецепторів до С3b.

Крім того, властивостями опсонінів володіють С-реактивний білок,
фібронектин, лізоцим, катіонні білки, тафтсин

Лізоцим руйнує шар мукополісахаридів у мікроорганізмах, і тим самим
проявляє бактерицидний вплив.

Тафтсин (тетрапептид), синтезується в селезінці й активується на
клітинній мембрані.

3) Фаза поглинання передбачає наступні процеси: а) Інвагінація
плазматичної мембрани фагоцита в місці її контакту з об’єктом фагоцитозу
або утворення цитоподій, які огортають об‘єкт. б) Утворення оточеною
мембраною фагосоми, яка містить об’єкт фагоцитозу. в) Злиття фагосоми з
лізосомами, у результаті чого утворюється фаголізосома.

4) Фаза переварювання передбачає: а) Знищення (вбивання) бактерій —
внутрішньоклітинний цитоліз, який здійснюється за допомогою
бактерицидних систем фагоцитів. б) Власне переварювання — гідроліз
компонентів убитих бактерій за допомогою гідролітичних ферментів
лізосом.

Якщо лейкоцити фагоцитують живі мікроорганізми, то спершу вони повинні
бути вбиті. В лейкоцитах діють 2-а бактерицидних механізми: а) перший —
залежить від кисню і б) другий — не залежить від кисню.

Перший механізм пов‘язаний із утворенням активних метаболітів О2.
Продукція цих речовин, зокрема Н2О2, розпочинається зразу ж після
контакту лейкоцита із опсонізованим мікрорганізмом. Якраз у цей час
лейкоцити, які у звичайних умовах використовують енергію гліколізу,
починають підсилено поглинати О2, що пояснюється терміном “респіраторний
вибух”. В результаті такого процесу утворюється висока концентрація
бактерицидних радикалів.

Ще однією бактерицидною системою є система мієлопероксидази, яка
розташовується в азурофільних цитоплазматичних гранулах.

Активація мієлопероксидазної системи фагоцитів відбувається за наступною
схемою:

1. НАДФ + Н+ + е- Ферменти пентозного циклу НАДФН;

2. HАДФН + О2 НАДФН-оксидаза HAДФ + H+ + •О-2;

Н+ + •О-2 ? НО• 2;

3. НО2• + НО2• Супероксиддисмутаза чи спонтанно Н2О2 + О2;

4. Сl- + Н2O2 Міелопероксидаза ClО — + H2O.

Бактерицидність міелопероксидазної системи обумовлена двома факторами:

1) гіпохлорит-іоном (СlO-), який викликає галогенізацію (хлорування)
компонентів мікробних стінок, у результаті чого бактерії гинуть;
гіпохлорит не тільки сам проявляє бактерицидну дію, а також взаємодіє із
амонієм або амінами і утворює бактерицидні хлораміни.

2) вільними радикалами і пероксидами (•О2-, НО•2, ОН• , Н2О2), які
активують пероксидне окислювання ліпідів і, як наслідок, порушують
бар’єрні властивості мікробних мембран.

Другий бактерицидний механізм, який не залежить від О2, пов‘язаний із
поступленням у фагосому біологічно активних бактерицидних речовин, які
перебувають у внутрішньоклітинних гранулах фагоцитів і здатні вбивати і
перетравлювати мікроорганізми та інші об’єкти.

Розрізняють 3-и види гранул: а) секреторні пухирці, б) первинні
(азурофільні) гранули, в) вторинні (специфічні) гранули.

В азурофільних гранулах, крім вище згаданої мієлопероксидази,
розташовуються низькомолекулярні бактерицидні пептиди (дефенсини),
лізоцим, чисельні руйнуючі ферменти. В спеціальних гранулах містяться
спеціальні білки, лактоферин, які зупиняють розмноження мікроорганізмів.
Зокрема, лактоферин зв’язує залізо цитохромів і цитохромоксидаз і тим
самим пригнічує дихання мікробів.

До важливих бактерицидних факторів слід віднести і оксид азоту (NO),
який утворюється у фагоцитах під впливом NO-синтетази.

Цей фермент активується: а) ?-інтерфероном, б) фактором некрозу пухлин,
в) інтерлейкіном 1?, г) іншими запальними цитокінами.

NO діє цитостатично на клітини пухлин, бактерії, паразити, віруси,
пригнічуючи активність багатьох ферментів, які приймають участь в
синтезі білків і нуклеїнових кислот. Крім того, NO може з’єднуватися із
О2-, утворюючи пероксинітрит, який дисоціюється на цитостатичні вільні
радикали ОН?і NO-

Мікроорганізми, які загинули під впливом бактерицидних систем дальше
підлягають перетравленню за допомогою лізосомальних ферментів. При
цьому, фагосома, яка містить мікроорганізми, взаємодіє з лізосомою
лейкоцитів, після чого вони зливаються. Лізосомальні ферменти переходять
в фагосому і перетравлюють мікроорганізми.

• Існує цілий ряд порушень фагоцитозу, які класифікують на 3-и групи:

І) Порушення, зв’язані з особливостями об’єкта фагоцитозу.

ІІ) Порушення опсонізації.

ІІІ) Порушення, зв’язані з кількісними і якісними змінами самих
фагоцитів.

? Перша група порушень обумовлюється:

1) Специфічними властивостями окремих мікроорганізмів. Так, збудники
деяких інфекційних захворювань (мікобактерії туберкульозу, токсоплазми,
бруцели, лістерії, збудник лепри, багато видів найпростіших),
перебуваючи у фагосомі, виділяють речовини, які затрудняють або
унеможливлюють злиття фагосоми з лізосомою, тобто формування
фаголізосоми. Макрофаги при цьому перебувають у стані постійної
активації, виділяють ферменти лізосом у навколишню тканину і цим самим
підтримують вогнище хронічного запалення.

2) Фагоцити, поглинаючи кристали і пилові часточки неорганічних речовин
(кварцу, азбесту, цементу, каоліну, кам’яного вугілля й ін.), не можуть
їх ні переварити, ні утилізувати. При цьому відбувається ушкодження
лізосом, кристали і пилові частки з загиблих макрофагів знову надходять
у тканину, де їх поглинають нові макрофаги. І так усе повторюється
спочатку. Постійна загибель макрофагів і виділення ними в тканину вмісту
лізосом викликає хронічне запалення і склероз. За таким «сценарієм»
розвиваються захворювання легень, відомі під назвою пневмоконіозів
(силікоз, антракоз, асбестоз і ін.).

? Друга група порушень фагоцитозу обумовлюється:

1) Імунодефіцитом, який проявляється порушеннями утворення IgG.

2) Порушенням активації системи комплементу, що є причиною дефіциту СЗb.

3) Порушенням системи пропердину.

4) Дефіцитом фібронектину.

5) Видаленням селезінки, що призводить до дефіциту тафтсину.

? Третя група порушень включає:

1) Порушення рецепторів до хемотаксинів і опсонінів (спадково обумовлені
зміни, блокада рецепторів імунними комплексами).

2) Порушення специфічного мембранного глікопротеїду (GP110), який за
нормальних умов забезпечує адгезивність мембрани фагоцитів.

3) Порушення мікрофіламентів — синдром «ледачих лейкоцитів». Проявом
такого порушення є нездатність актину до полімеризації, що проявляється
порушеням міграції і процесу поглинання лейкоцитами об’єкта фагоцитозу
(ендоцитоз).

4) Порушення структури мікротрубочок (синдром Чедіака-Хігаші) —
характеризується появою у макрофагах гігантських лізосом, що
проявляється порушеннями хемотаксису, утворення фаголізосом і
секреторної дегрануляції (екзоцитозу).

5) Порушення бактерицидних систем лейкоцитів — включають наступні
спадково обумовлені розлади: а) дефіцит НАДФН-оксидази (розвивається
хвороба за назвою хронічний грануломатоз); б) дефіцит
глюкозо-6-фосфат-дегідрогенази, у результаті чого страждає пентозний
цикл і генерація вільних радикалів; в) дефіцит мієлопероксидази, що
проявляється порушеннями галогенізації мембран мікробних клітин.

6) Порушення лізосомальних ферментів, результатом чого є незавершений
фагоцитоз.

7) Розлади енергозабезпечення фагоцитів, що супроводжується порушенням
процесів, які відбуваються із затратами енергії: міграція, хемотаксис,
ендо- і екзоцитоз.

ІІІ. Проліферація.

Вона включає в себе: 1) розмноження клітин, тобто власне —
проліферацію; 2) синтез неклітинних компонентів сполучної тканини:
колагену, еластину, ретикуліну, глікозаміногліканів, протеогліканів,
глікопротеїнів. Ці процеси супроводжуються значним підсиленням
анаболічних процесів.

В цілому активація проліферативних процесів, тобто розмноження клітин і
синтез неклітинних компонентів сполучної тканини забезпечується:

1) Підвищеним синтезом БАР, які володіють антизапальним впливом,
зокрема: а) інгібіторів гідролаз (протеаз, плазміну, комплементу); б)
антиоксидантів (церулоплазміну, гаптоглобіну, пероксидази, СОД); в)
поліамінів (путресцину, сперміну, кадаверину); г) гепарину, який
пригнічує адгезію і агрегацію лімфоцитів, активність кинінів, біогенних
амінів, факторів комплементу; д) глюкокортикоїдів.

2) Зменшенням концентрації в тканині кейлонів – речовин білкового
походження які утворюються зрілими клітинами і є інгібіторами клітинного
поділу. При пошкодженні і загибелі клітин в ділянці запалення
концентрація кейлонів в тканині зменшується, відповідно ліквідовуються
їх гальмівний вплив на малодиференційовані (камбіальні) клітини. Вони
починають ділитися і їх поділ продовжується до того часу, поки
концентрація кейлонів не збільшиться до рівня, характерного для
нормальних умов.

3) Збільшенням концентрації в тканині стимуляторів проліферації –
факторів росту. Фактори росту надходять в тканину із плазми крові або є
продуктами клітин, які перебувають в ділянці запалення. До них
відносять: а) фактор росту епідермісу (ФРЕ); б) фактор росту
фібробластів (ФРФ); в) фактор росту нервів (ФРН); г) фактор росту
тромбоцитного походження; д) фактор некрозу пухлин (ФНП); е)
інсуліноподібні фактори росту (соматомедіни); є) лімфокіни (мітогенні
фактори). Дія цих факторів здійснюється через активацію
внутрішньоклітинних протеїнкіназ.

Ділянка запалення характеризується значними змінами метаболізму.
Запалення завжди починається із підсилення обміну речовин. В гострому
періоді запалення переважають процеси розпаду (катаболізму).
Відбувається збільшення інтенсивності використання кисню і активація
процесів гліколізу. Дихальний коефіціент, тобто відношення СО2 до О2,
зменшується, що свідчить про незавершенність процесів окислення
органічних речовин. Під дією лізосомальних гідролаз великі молекули
органічних речовин розщеплюються на менші. Все це характеризується
терміном “пожежа обміну”. Аналогія полягає не тільки в тому, що обмін
речовин в ділянці запалення різко підвищується, але і у тому, що
“пожежа” іде не до кінця, а завершується утворенням недоокислених
продуктів. Таке явище супроводжується розвиваєтком місцевого ацидозу.

Розрізняють первинний та вторинний ацидоз.

Первинний ацидоз виникає в перші 30 хв. внаслідок деполімеризації
основної інтерстиціальної речовини і звільнення карбоксильних та
сульфатних груп. Вторинний ацидоз розвивається пізніше і обумовлений
порушенням обміну речовин в ділянці запалення. До його виникнення мають
відношення: а) накопичення молочної кислоти (активація гліколізу), б)
вихід з пошкоджених клітин недоокислених продуктів циклу Кребса (три- та
бікарбонових кислот), в) звільнення амінокислот в результаті
гідролітичного розщеплення тригліцерідів, фосфоліпідів, білків, АТФ, г)
зростання в тканинах іонів Н+ з розвитком гіперіонії, г) звільнення
вільних жирних кислот, їх неповне окислення з утворенням кетонових
сполук (ацетооцтової, бетаоксимасляної кислот, ацетону), в результаті
виникнення гіперкетонемії, д) виснаження лужних буферних систем
(бікарбонатної, фосфатної, білкової) клітин і міжклітинної рідини

Крім того в ділянці запалення розвивається гіперосмія та гіперонкія.

Гіперосмія — збільшення осмотичного тиску в ділянці запалення пов’язане
із: а) ферментативним і не ферментативним розщепленням макромолекул
глікогену, глікозаміногліканів, протеогліканів; б) підсиленням в умовах
ацидозу гідролізу солей і сполук неорганічного походження; в)
надходженням із зруйнованих клітин осмотичноактивних речовин, зокрема
іонів К+, а також його вивільненням із складу внутріклітинних білків в
результаті їх протеолізу. Таке явище веде до значної переваги іонів К+
над іонами Са2+ (дисіонія).

Гіперонкія — збільшення онкотичного тиску у зоні запалення, що
обумовлюється: а) надходженням білків в тканину з крові в процесі
ексудації (плазменне джерело), б) надходженням великих білкових молекул
на більш дрібні під дією лізосомальних ферментів (тканинне джерело).

Вищевідмічені зміни супроводжуються: 1) порушенням електрофізіологічних
процесів у клітинах, зниженням їх поверхневого заряду, розладами
елекрогенезу збудливих клітин; 2) зменшенням поверхневого натягу
клітинних мембран, що веде до підвищення рухливості клітин, виникнення у
них псевдоподій; 3) змінами колоїдного стану цитозолю і міжклітинної
речовини, що потенціює міграцію фагоцитів із судин в ділянку запалення і
далі – об‘єкта фагоцитозу.

Отже для запалення характерно: гіперіонія (ацидоз), дисіонія,
гіперосмія, гіперонкія і гіперкетонемія.

1) Всі ці явища лежать в основі виникнення набряку (tumor) — затримка
рідини в ділянці запалення.

2) Почервоніння (rubor) пов‘язана з розвитком артеріальної, а потім і
венозної гіперемії.

3) Підвищення місцевої температуги (calor) обумовлено підвищенням
інтенсивності катаболічних процесів в ділянці запалення, а також
артеріальною гіперемією, під час якої в запальну тканину потрапляє
багато теплої артеріальної крові.

4) Біль (dolor) виникає внаслідок подразнення чутливих нервових
закінчень медіаторами запалення, кислими продуктами ацидозу і
гіперосмії, а також їх механічним подразненням набряковою рідиною.

5) Порушення функції (functio leasa) виникає внаслідок пошкодження і
загибелі клітин.

Загальні прояви запалення.

1) Лихоманка. Розвивається в наслідок виділення нейтрофілами і
макрофагами так званих лейкоцитарних пірогенів (інтерлейкін-1).

2) Лейкоцитоз. Характеризується абсолютним збільшенням кількості
нейтрофілів в периферичній крові (нейтрофільоз) і зсувом лейкоцитарної
формули вліво. В основі цієї реакції лежить вихід лейкоцитів з
резервного пулу червоного кісткового мозку у кров (дія інтерлейкіна-1 і
фактора некрозу пухлин), а також стимуляція лейкопоезу під впливом
колонієстимулюючого фактора.

3) Підвищення кількості “білків гострої фази запалення” в крові.

“Білки гострої фази запалення” (“реактанти гострої фази”) – це білки,
концентрація яких в плазмі крові при гострому запаленні збільшується
більш як на 50%. Вони утворюються головним чином в печінці під впливом:
а) продуктів, які потрапляють в кров з ділянки запалення (продукти
альтерації); б) інтерлейкіну-1 макрофагального походження.

На даний час відомо більш як 10 “білків гострої фази запалення”. Всі
вони головним чином мають захисне значення. До них відносяться: 1)
інгібітори протеаз (орозомукоїд, ?-антитрипсин); 2) антиоксиданти
(гаптоглобін, церулоплазмін); 3) імуноглобуліни і антитілоподібні
речовини (антитіла, С-реактивний білок).

4) Збільшення швидкості зсідання еритроцитів (ШОЕ). Це пов’язано із
збільшенням кількості грубодисперсних білків (глобулінів, фібріногену) в
плазмі крові, в результаті чого зменшується поверхневий від’ємний заряд
еритроцитів і вони легко агрегують.

5) Інтоксикація. Обумовлена поступленням в кров продуктів альтерації з
запальної тканини.

Значний вплив на протікання запалення мають гормони.

За механізмами впливу, гормони поділяються на: 1) прозапальні
(підсилюють запалення) і 2) протизапальні (ослаблюють запалення).

Прикладом прозапальних гормонів є мінералокортикоіди (альдостерон та
інші). Під їх впливом значно підвищується проникність судинної стінки, в
результаті чого збільшується ексудація.

Найбільш важливими протизапальними гормонами є глюкокортикоїди. В
високих (лікувальних) дозах вони викликають депресію гена, який кодує
структуру особливого білка – ліпокортину.

Ліпокортин є внутрішньоклітинним інгібітором фосфоліпази А2, пригнічення
якої має 2-а важливих наслідки: 1) зменшення утворення лізофосфоліпідів,
в результаті чого знижуються явища альтерації за рахунок стабілізації
клітинних мембран; 2) зменшення утворення арахідонової кислоти і її
похідних (простагландинів, тромбоксану, простацикліну, лейкотрієнів). У
зв‘язку з цим відбувається зменшення ексудації і еміграції лейкоцитів,
зменшення порушень мікроциркуляції. Глюкокортикоїди, пригнічуючи процеси
клітинного поділу і біосинтезу білків, зменшують також явища
проліферації в ділянці запалення.

Види запалення.

Однаковий прояв альтерації, ексудації і проліферації спостерігається при
класичній формі запалення. У випадках переваги альтеративних процесів
розвивається некротичне запалення. Розрізняють також ексудативний і
проліферативний типи запалення у відповідності із перевагою проявів того
чи іншого процесу.

За характером перебігу, як відмічалося у попередній лекції, запалення
може бути гострим і хронічним.

Гостре запалення триває від декількох днів до декількох тижнів.
Характеризується інтенсивною запальною реакцією, у якій переважають
альтеративні або судинно-ексудативні процеси.

Хронічне запалення – в‘ялий, тривалий процес, у якому, як правило
переважають дистрофічні і проліферативні явища.

Теорії запалення.

? нутрітивна теорія Вірхова: пояснює запалення таким чином: частина
клітин при запаленні руйнуються, звільнюються з клітин продукти розпаду,
які стимулюють розмноження других клітин. Там, де альтерація, там
проліферація.

? судинна теорія Конгейма: згідно неї в зоні запалення відбуваються
судинні реакції (порушення мікроциркуляції), завдяки яким лейкоцити з
крові емігрують в зону запалення.

? паразитарна теорія Мечнікова: без лейкоцитів нема запалення, лейкоцит
– невід’ємний атрибут запалення. При гострому запаленні в зону запалення
емігрують нейтрофіли, при хронічному – моноцити. Наприклад: на верхівці
зуба утворилась гранульома – це хронічний процес, в її утворенні
приймають участь моноцити.

? фізико-хімічна Шаде: в зоні запалення виникають складні фізико-хімічні
зміни у вигляді ацидозу, дисіонії (гіпертонії), які лежать в основі
запалення. При гострому запаленні рН низьке, може = 6,5; при хронічному
– 7,0-7,2 (в N – 7,34). Якщо є запалення є ацидоз.

? біохімічна Менхена: в зоні запалення утворюються біологічно активні
речовини біохімічним шляхом. Ці речовини названі медіаторами запалення.
Без медіаторів запалення – нема запалення.

Похожие записи