ЗАГАЛЬНА ХІРУРГІЧНА ІНФЕКЦІЯ — СЕПСИС

Загальна хірургічна інфекція («зараження крові»), чи сепсис, — загальне
інфекційно-хірургічне запальне неспецифічне захворювання, що
розвивається у хворих з місцевим осередком хірургічної інфекції за
недостатнього лікувального контролю за ним та зниженого імунологічного
захисту. Рідше збудники інфекції проникають у судинне русло під час
інвазивних досліджень чи лікувальних процедур унаслідок порушення правил
асептики. Знижений опір інфекції у хворих буває переважно наслідком
токсичного впливу на організм місцевого осередку інфекції і рідше —
природженого чи набутого імунодефіциту.

Найчастіше сепсис розвивається у разі запізнілої діагностики та
неефективного лікування значних за обсягом місцевих форм гнійної
інфекції — несвоєчасного розкриття та гоєння гнійних ран, флегмон,
карбункулів, маститу, панарицію, артриту, при затримці закриття опікових
ран; неадекватному антибіотичному та хірургічному лікуванні окремих форм
інфекції (бешихи, гематогенного остеомієліту, плевриту, перитоніту,
гінекологічних інфекційних захворювань, інфекції сечових шляхів та ін.).
У новонароджених сепсис обумовлюється інфікуванням пупка (кукси
пуповини). Іноді сепсис розвивається за незначних випадкових пошкоджень.
Місце проникнення, входження в організм збудників сепсису (місцевий
осередок інфекції, рана, опік тощо) називається вхідними воротами. У тих
рідкісних випадках, коли сепсис розвивається за невизна-чених вхідних
воріт, сепсис називається криптогенним (kryptos у перекладі з гр. —
прихований).

Між величиною вхідних воріт (місцевого осередку) та частотою сепсису хоч
і нема повної прямої залежності, але при масивних осередках, як і у разі
надходження в організм через ворота великої кількості високовірулентних
мікроорганізмів, вірогідність розвитку сепсису різко збільшується.
Особливо небезпечні, однак, вхідні ворота (незалежно від їх розмірів),
через які ви-соковірулентні мікроорганізми надходять безпосередньо в
кров’яне русло (через отвори в судинах при введенні в останні голок,
трубок, катетерів тощо з порушенням асептики і на значний час), або
джерело інфекції локалізується безпосередньо в судинах (гнійний
тромбофлебіт, лімфангіт тощо). Сепсис можуть спричинити різноманітні
мікроорганізми з класу збудників гнійної та гнильної інфекції, але
найчастіше грампозитивні стафілококи, стрептококи, пневмококи та
грамнега-тивні — кишкова паличка, менінгокок, протей, синьогнійна
паличка, аеробак-тер тощо. Здебільшого збудником сепсису буває один
мікроб (монокультура), рідше — асоціація двох чи навіть більше
мікроорганізмів (стафілокок і стрептокок; стафілокок — кишкова палична —
протей; кишкова паличка — анаероби неклостридіальні тощо).

У більшості хворих у нас, як і в інших державах колишнього СРСР,
спостерігається стафілококовий сепсис — 60 % і більше (M.I. Кузін, Б.М.
Костючо-нок, 1981; М.Н. Малиновський і співавт., 1992). Найчастіше
джерелом, вхідними воротами стафілококового сепсису є гнійні рани,
опіки, карбункул, мастит, остеомієліт, панарицій тощо.

Стрептококовим сепсисом найчастіше ускладнюються інфекційні захворювання
ЛОР-органів (ангіна, гайморит тощо), середнього вуха (отит), бешиха,
інфекції дихальних шляхів, кісток, пупка тощо. Близький до
стрептококового сепсису пневмококовий сепсис виникає переважно як
ускладнення пневмонії, бронхоек-тазів, бронхіту, хвороб вуха, горла,
носа, перикардиту тощо. Значного поширення ( до 40 % і більше випадків
сепсису) за останні ЗО років набув грам-негативний сепсис, зокрема
колі-формний (колі-бацилярний і ін.) та псевдомонадний у країнах
Західної Європи та США (W.A. Altemeir, 1976; S.G. Rabinowith, 1980, та
ін.). Грам-негативний колі-формний сепсис розвивається переважно при
інфекції травної та сечостатевої систем, ран, жовчних шляхів, вуха тощо.

Синьогнійний сепсис виникає у разі інфекції ран, дихальних шляхів,
опіків, сечовивідних шляхів, при інва-зивних дослідженнях та тривалій
внутрішньовенній терапії.

Джерелом анаеробного бакгероїдно-го сепсису є захворювання травного
каналу, особливо товстої та прямої кишок, жовчних шляхів (холангіт та
ін.), рани, опіки тощо.

Різке збільшення випадків грамне-гативного сепсису зумовлено низкою
причин, зокрема значною резистентністю цих мікробів до антибіотиків, що
найчастіше застосовуються для лікування гнійної хірургічної інфекції,
меншою вибагливістю до умов існування, госпіталізмом та широким
застосуванням в лікувально-діагностичній практиці інвазивних методів
дослідження та інфузійної терапії, при яких легше створюються сприятливі
умови для життєдіяльності цієї мікрофлори (ангіоген-ний сепсис).

Сепсис класифікується за числений -ми критеріями. Насамперед сепсис за
клінікою поділяють на сепсис з метастазами (появою вторинних осередків
інфекції за первинним джерелом), який відповідає старій назві цієї форми
сепсису — піємія, та сепсис без ме

тастазів, що тотожний старій формі — септицемія. У наш час є всі
підстави розглядати ці форми сепсису не як самостійні, а як фази чи
стадії єдиного процесу з виділенням фаз токсемії, або початкової стадії
сепсису, септицемії та септикопіємії.

Залежно від виду збудника сепсис поділяють на стафілококовий,
стрептококовий, пневмококовий, менінгококовий, колі-формний (ешерихія
колі, протеус вульгаріс, клебсієла і інші мікроби цієї групи),
псевдомонадний, або синьогнійний, сепсис клостриді-альний, анаеробний
неклостридіальний (неспоротворний) та ін. Сепсис, спричинений
мікроорганізмами, які забарвлюються за Грамом, називається
грам-позитивним (стафілококовий, стрептококовий тощо), а
мікроорганізмами, які не забарвлюються за Грамом, — грамнегативним
(колі-формний, псевдомонадний, менінгококовий, анаеробний, бактероїдний
тощо). За наявністю чи відсутністю видимого джерела інфекції сепсис
ділять на первинний, або криптогенний (буває рідко), та вторинний, або
такий, що ускладнює видиме джерело інфекції (основний).

За локалізацією першоджерела розрізняють акушерсько-гінекологічний,
отогенний, урологічний, стоматоген-ний, хірургічний та терапевтичний
сепсис тощо.

За характером джерела виділяють рановий (у тому числі післяопераційний
та ін’єкційний ангіогенний), опіковий, пупковий та пов’язаний з
інфекційними захворюваннями різних органів та систем (остеомієліт,
артрит, карбункул, пієлонефрит, абсцес легень тощо).

За розвитком у часі виділяють ранній сепсис (у перші 2 тиж) та пізній
(через 2 тиж і більше).

За перебігом сепсис буває блискавичним, гострим, підгострим та
хронічним. Спостерігаються переважно гострий та хронічний сепсис. Інші
форми бувають рідше. Коли говориться про сепсис без уточнення, завжди
мається на увазі гострий процес.

Блискавичний сепсис розвивається протягом однієї доби (навіть кількох
годин), іноді після незначних пошкоджень. Звичайно він закінчується
смертю на другу-третю добу. Він спостерігається переважно у людей з
порушеною загальною та специфічною реактивністю, а його збудником буває
головним чином стрептокок.

Хронічний сепсис має переважно одонтогенне, тонзилогенне, кардіо-генне,
рідше — урологічне або крипто-гснне походження і спричинюється
стафілококом або стрептококом чи їх асоціацією з неклостридіальними
анаеробами та фузоспірилами.

Деякі автори виділяють рецидивую-чий сепсис, який фактично є хронічним
процесом із загостреннями. Треба зазначити, що іноземні вчені не
проводять чіткої межі між місцевою та загальною інфекцією — сепсисом.
Вони вважають всі форми хірургічної гнійної інфекції проявами сепсису, а
гнійні ускладнення ран — септичними ускладненнями.

Патогенез сепсису складний і до кінця ще не з’ясований. Його треба
розглядати як процес складної взаємодії двох головних чинників —
патогенних мікробів з макроорганізмом (з урахуванням особливостей
останнього, стану його опірності мікробній агресії, імунологічної
реактивності). При цьому зазначена взаємодія повинна розглядатись у
площині порушення балансу між згаданими чинниками, насамперед на користь
мікробів. Таке порушення балансу може бути наслідком як масивної та
тривало діючої інвазії ви-соковірулентної мікрофлори в організм з
нормальним станом імунологічної реактивності, так і незначної мікробної
інвазії в організм з різко зміненим набутим чи природженим імунітетом.
Тому недооцінка кожного з цих чинників, як і гіперболізація якогось з
них, є шкідливою для лікування та профілактики цього небезпечного
захворювання. Звичайно, в наш час, коли давно відомі збудники інфекції,
зокрема хірургічної, є ефективні антимікробні засоби, досягнутий високий
рівень, принаймні в промислове розвинутих країнах, санітарії та гігієни
(в побуті і на виробництві), логічно було б висловити припущення про
зменшення частоти екзогенної (з повітря, води, землі, шкіри, навколишніх
предметів тощо) масивної інвазії патогенних мікроорганізмів у внутрішнє
середовище людини. Мабуть, таке міркування і було причиною того, що був
не так давно час, зокрема в повоєнні роки, коли роль мікробів дещо
недооцінювалась і реактивності організму, його імунітету відводилась
виняткова роль. Але всі ці припущення не виправдались з багатьох причин.
Досить назвати лише головні з них, а саме:

а) поява дуже вірулентних і нечутливих до багатьох сучасних антибіотиків
та інших лікувальних засобів штамів патогенних мікробів;

б) розвиток хірургії з її новітніми складними, як інвазивними, так і
не-інвазивними, методами дослідження та лікування, які сприяють
проникненню патогенної мікрофлори безпосередньо в судинне русло;
збільшення числа операцій у людей похилого віку та тривалості
хірургічних втручань;

в) різке погіршення екології на планеті з її негативним впливом на стан
здоров’я людини.

У патогенезі сепсису, крім масивності та вірулентності мікрофлори,
важливу роль відіграють анатомо-фізіо-логічні особливості первинного
осередку (вхідних воріт), особливості неспецифічної та специфічної
реактивності організму, а також багато інших місцевих та загальних
чинників (захворювання, вік тощо). Свідченням ролі масивності інвазії
мікрофлори в організм у патогенезі сепсису є розвиток останнього
переважно при великих та тривало існуючих осередках місцевої інфекції,
інвазивних дослідженнях та інтенсивній інфузійній терапії з порушенням
асептики чи прямому надходженню її в судинне русло (кровообіг).

Велику роль у розвитку місцевої інфекції та її’ ускладненні сепсисом
відіграють наявність у зоні вхідних воріт (первинного джерела) великої
кількості ушкоджених (змертвілих та напівзмер-твілих) тканин, порушення
в зоні їх кровообігу (гіпоксія тканин), затримка виділення з них назовні
ексудату, мікробів, токсинів, продуктів розпаду клітин, недостатній
доступ у місце вторгнення мікробів кисню та підвищене всмоктування
токсинів і мікробів тканинами. За таких умов місцеві механізми
тканинного і гуморального захисту не можуть ефективно протидіяти
розмноженню мікроорганізмів та розвитку інфекції. Неабияке значення має
локалізація первинного джерела. Інфекційні запальні процеси в замкнутих
кісткових та суглобових порожнинах, в кістковому мозку, в плеврі,
очеревині (з великою здатністю цих порожнин до всмоктування), у
додаткових пазухах верхньої щелепи, сечовивідних шляхах, шкірі з її
багатою лімфатичною системою, підшкірній основі з її малою опірністю
проти інфекції і можливостями горизонтального поширення в ній, у
молочній залозі з ії багатою кровоносною, лімфатичною та прото-ковою
системами і нерідким лактоста-зом у породіль є найчастішими анатомічними
першоджерелами сепсису. У разі виникнення сепсису через пряме
проникнення в судини патогенної мікрофлори (ангіогенний сепсис),
особливо за тривалого існування вхідних воріт, анатомо-фізіологічні
особливості їх (вхідних воріт) не мають істотного значення, оскільки
мікрофлора відразу потрапляє в загальний кровообіг, і в цьому разі лише
локалізація вторинних осередків інфекції істотно залежить від
анатомо-фізіологічних властивостей тканин та органів. Сепсис переважно
розвивається при випадкових ранах з масивними зонами ушкодження тканин,
нерідко з порушенням цілості магістральних судин та кісток та глибоких
поширених опіках, таких частих інфекційних захворюваннях, як
гематогенний остеомієліт та гнійний артрит, гнійний плеврит, перитоніт,
пієлонефрит, флегмони та абсцеси різних локалізацій, бешиха, мастит,
гнійний тромбофлебіт тощо (С. Попкі-ров, 1977).

Крім зазначених місцевих осередків інфекції, сприятливими умовами для
розвитку сепсису є уможливлення прямого попадання патогенних мікробів у
судинне русло або стерильні анатомічні канали (сечові, жовчні тощо)
протягом тривалого часу чи у великій кількості. Це може бути при
травматичному чи іншого походження порушенні цілості (проникності)
стінки судин чи каналу. Особливо часто це спостерігається зараз через
запровадження в лікарську практику нових технологій дослідження та
інтенсивної терапії, які пов’язані з уведенням у судини та канали
катетерів, провідників, голок тощо на тривалий час. Унаслідок порушення
правил асептики через ці пристрої мікрофлора потрапляє у внутрішнє
середовище організму (в систему кровообігу чи в порожнини каналів). За
нормального стану імунітету мікроорганізми та токсини (екзотоксини,
ендотоксини мікробних клітин, а також тканинні токсичні речовини
змертвілих тканин) знешкоджуються (фагоциту-ються та нейтралізуються),
бактеріемія можлива лише епізодично і генералізація інфекції
стримується, хоч загальна реакція організму на інтоксикацію та мікроби
може бути значною. Цю реакцію відомий патолог І.В. Давидовсь-кий (1960)
назвав гнійно-резорбтив-ною лихоманкою. За умови правильного своєчасного
лікування місцевого осередку ця реакція оборотна, і явища токсемії
зникають в середньому через тиждень. Якщо ж цього не відбувається (за
умови правильного лікування), це свідчить про початок сепсису. Патогенез
сепсису визначається мікробним чинником, особливостями і локалізацією
місцевого осередку (вхідних воріт) і загальною, зокрема імунологічною,
реактивністю. Розвиток сепсису, зокрема блискавичного, після незначних
пошкоджень (колота рана пальця руки тощо) є незаперечним свідченням
значення загальної реактивності, проявом різкого порушення імунітету.
Останнє буває наслідком як природжених особливостей хворого (дефекти
імунної системи, наприклад агаммаглобуліне-мія), так і переважно набутих
під впливом різних хвороб — СНІДу, цукрового діабету, анемії,
гіпопротеїнемії, злоякісних пухлин, колагенозів, а також літнього віку,
променевої хвороби, стану після видалення селезінки, тяжких
гіповітамінозів, а також прийому значних доз імунодепресантів, наприклад
кортикостероїдів тощо.

Сприяють розвитку сепсису і багато інших загальних порушень
(дегідратація, шок, атеросклероз тощо). Тобто сепсис, як і інші види
хірургічної інфекції (і взагалі інфекції), є наслідком складної
взаємодії збудника інфекції та реактивних властивостей організму людини.
Початкову стадію сепсису (тривалу гнійно-резорбтивну лихоманку) деякі
автори називають стадією токсемії. Тривале надходження токсинів, рідше —
мікробів, у кров’яне та лімфатичне русла з місцевого осередку, яке
маніфестується гнійно-резорбтивною лихоманкою, пригнічує та пошкоджує
гуморальні та тканинні механізми захисту — хемотаксис, опсонізацію,
комплементарну систему і фагоцитоз, систему Т- та В-лімфоцитів (Ю.І.
Зимін, 1988; М.Н. Малиновський і співавт., 1992, та ін.) і призводить за
відсутності або недостатності терапевтичного контролю за процесом до
генералізації інфекції. Мікроби, фіксуючись та розмножуючись у
мікроциркулярному руслі кровообігу, насичують останнє своїми токсинами,
спричинюють септицемію (друга стадія сепсису), а також появу в органах
та тканинах шляхом осідання в них мікробних емболів нових, вторинних,
осередків інфекції у вигляді невеликих абсцесів. Це третя стадія сепсису
— сепсис з метастазами, чи септикопіємія. З цих вторинних осередків
сепсису у кровообіг надходить додатково велика кількість токсинів та
мікробів.

Реактивність організму, зокрема імунологічна,— явище дуже складне.
Переважно реакція організму на різні, зокрема токсичні, подразнення може
бути середньої або ж нормальної інтенсивності, яку визначають як
нормергіч-ну. У разі реакції організму великої інтенсивності,
неадекватної силі подразника, її називають гіперергічною реакцією, у
разі дуже слабкої інтенсивності — гіпергічною. Як гіперергічна, так і
ппергічна реактивність здебільшого притаманні хворим на сепсис. Форми
так званого блискавичного сепсису, що розвивається в дуже стислі строки
після інвазії інфекційного агента, бувають переважно у осіб з
гіперергічною реакцією, тоді як у осіб з підгострим та хронічним
сепсисом частіше буває гіпергічний тип реагування.

Вивчення патофізіології сепсису в останні роки засвідчило, що сепсис не
є наслідком прямої дії мікробів та їх токсинів на клітини організму. В
його патогенезі велику роль відіграє поєднання системних реакцій,
зумовлених численними протизапальними медіаторами, утворення яких
ініціюють бактерійні ендо- та екзотоксини. Оскільки першопричиною
подібної системної запальної реакції організму можуть бути також
токсичні продукти змертвілих тканин, що утворюються у разі травми,
панкреонекрозу, опіку тощо, сепсис вважають лише окремою формою
«синдрому системної запальної відповіді». Якщо цей синдром розвивається
внаслідок чітко визначеної інфекції, то його класифікують як сепсис.

Доведено, що особливу роль у ініціюванні системних реакцій організму при
сепсисі відіграють полісахариди оболонки грамнегативних мікробів та
полісахариди капсули і пептидоглюка-ни грампозитивних бактерій. Вони
активізують макрофаги та поліморфно-ядерні лейкоцити, що призводить до
посилення імунітету через продукцію цими клітинами численних медіаторів
запального процесу — цитокінів. Серед останніх особливо важливими є
фактор некрозу пухлин та інтерлейкіни. Цитокіни стимулюють утворення
багатьох інших медіаторів запальної дії (вільних кисневих радикалів,
оксиду азоту, протеолітичних ферментів, кінінів, продуктів метаболізму
арахідонової кислоти — простагландидів, лей-котрієнів, біогенних амінів
тощо).

Ланцюг системних реакцій, зумовлених мікробами, їх токсинами та про-
тизапальними медіаторами, призводить до розвитку кардинальних симптомів
сепсису та його ускладнення в пізні стадії’ — септичного шоку та
поліорган-ної недостатності (легень, нирок, печінки, кісткового мозку,
кишок та ін.). Ураження органів значною мірою пов’язане з переміщенням
(транслока-цією) величезної маси мікробів та їх токсинів з кишечнику в
судинне русло.

Неконтрольований каскад системних запальних реакцій, багато з яких у
контрольованій і негенералізованій формах є складовими фізіологічного
захисного механізму організму, змінює призначення цих реакцій (для
підвищення імунітету) на протилежне (параліч імунітету). З огляду на
такий ефект каскад системних реакцій при сепсисі афористично порівнюють
з «аутоканібалізмом» («септичний аутоканібалізм»).

Досягнення у вивченні патогенезу сепсису створюють підґрунтя для
розширення арсеналу цілеспрямованих лікувальних засобів. Зокрема,
призначають інгібітори різних медіаторів: чинники некрозу пухлин
(трентал), вільні радикали, оксид азоту, простагландини,
ацетилсаліцилову кислоту, моно-клональні анталейкоцитарні антитіла тощо.

Патологоанатомічні зміни в організмі хворого на сепсис численні, але, на
відміну від циклічних інфекцій, неспецифічні. Вони полягають у
запально-дистрофічних та некротичних явищах у органах та тканинах
хворого. Їх прояв залежить від фази та характеру сепсису. Найбільші
зміни виявляються в серці, органах, що багаті на рети-кулоендотеліальну
тканину (селезінка, печінка, лімфатичні вузли тощо), та в нирках.
Морфологічно переважають явища жирової дистрофії. Серце має такий
вигляд, як при серозному міокардиті, рідко — ендокардиті (при
стрептококовому та колі-бацилярному сепсисі). У печінці виявляють
дрібно-фокусні ділянки некрозу, в нирках —
запально-дистрофічно-некротичні зміни в канальцях, іноді пієліт, нефрит.
Селезінка значно збільшується, стає м’якою, повнокровною, темно-

червоною. В ній виявляють гіперплазію пульпи, ознаки некрозу та розпаду
клітин, велику кількість лейкоцитів та гемолізованих еритроцитів,
гемосиде-рину, плазматичних клітин.

У лімфатичних вузлах — гіперплазія їх та фолікулів, десквамація
ендотелію синусів.

У кровоносних судинах, особливо невеликих, — явища васкуліту та некрозу
і гіалінозу клітин стінок.

У шкірі, серозних та слизових оболонках, в паренхіматозних органах —
дрібноосередкові крововиливи.

У нервовій тканині — набряк глії, серозний менінгіт, іноді фокальний
енцефаліт.

У травному каналі — набряк слизової оболонки, крововиливи, явища
ексудації.

При септикопіємії, поряд із зазначеними змінами, в різних органах та
тканинах виявляють переважно численні невеликі гнояки — вторинні
осередки (метастази) інфекції. Вони локалізуються переважно в печінці,
легенях, нирках, мозку, шкірі, клітковині, кістках та суглобах. Як
частота метастазів, так і їх локалізація значною мірою залежать від
характеру збудника інфекції. Так, стафілококовий сепсис супроводжується
метастазуванням у 95 % випадків, переважно в легені, кістки, суглоби,
мозок та його оболонки, підшкірну основу, нирки. При грамнегативному
сепсисі метастази спостерігаються набагато рідше (у 25 %) і
локалізуються частіше в печінці, мозку, його оболонках, нирках, сечових
шляхах, кістках.

Дистрофічні, запальні та некротичні процеси в органах та тканинах і
вторинні осередки інфекції (метастази) в них різко порушують функції (як
спеціальні, так і захисні) цих органів та систем, часто спричинюють
спочатку метаболічну, а пізніше дихальну та серцеву недостатність
(A.Kazda, 1988). Поліорганна недостатність поглиблює спричинені
мікробною інтоксикацією порушення в організмі, призводить до тяжких
ускладнень (септичного шоку, тромбогеморагічних явищ, тяжких розладів
ЦНС тощо).

Клінічну картину сепсису складають ознаки та симптоми первинного
місцевого осередку інфекції, яка є у більшості хворих, та ознаки
загального інфекційного захворювання з симптомами ураження внутрішніх
органів. Звичайно в клініці сепсису, незалежно від стадії його,
переважають явища гострого загального інфекційного захворювання.
Найбільш виразним симпто-мокомплексом його є лихоманка з високою
температурою тіла, ознобом та пітливістю. Така лихоманка особливо
характерна для септицемії. Температурна крива в цій стадії сепсису має
гек-тичний характер (febris hectica) з різницею показників у З °С і
більше між ранковою та вечірньою. Вважається, що підйоми температури
збігаються з викидом у кров’яне русло токсинів.

При септикопіємії (сепсис з метастазами) температурна крива має
переважно тип постійно високої (febris continua) без різких коливань між
ранковою та вечірньою.

Початкова стадія сепсису — токсемія — за характером лихоманки близька до
септицемії, з дещо меншою ви-раженістю температурної кривої та ознобу.
Загальний стан хворого з початком сепсису тяжкий і швидко погіршується.

Проявами інтоксикації при сепсисі є також різка слабкість, кволість,
втрата апетиту, головний біль, диспепсичні розлади, пригнічення
психоемоційної сфери (рідше ейфорія та збудження), аж до непритомності.

Як системна запальна реакція сепсис супроводжується ураженням усіх
систем та органів. Функції порушені різною мірою, що пов’язане з
різницею між їх попереднім станом та особливостями збудника і
реактивністю організму хворого. Проте незалежно від початкового стану
найбільшою мірою уражуються органи, що багаті на ретикулоендоте-ліальну
тканину, тобто печінка, лімфатичні вузли, кістковий мозок, селезінка,
нирки, легені та серцево-судинна система. Це пов’язано насамперед з
роллю цих органів і систем в життєдіяльності організму, забезпеченні
його гомеостазу та в процесах знешкодження токсичних речовин у
організмі, дезінтоксикації. Ураження цих органів супроводжується
численними клінічними ознаками та ускладненнями.

Загальний вигляд хворих свідчить про незадовільний стан — вони втрачають
життєвий тонус та бадьорість, стають байдужими до оточення. Шкіра
хворого має блідо-ціанотичний або блідо-жовтяничний відтінок з
дрібно-осередковими (петехіальними та більшими) крововиливами, вкрита
потом. Слизова оболонка губ ціанотична, слизова оболонка язика суха, з
коричнево-сірим нальотом. Голос глухий, низького тембру, що пояснюється
дегідратацією організму, зокрема слизових оболонок.

Розлади серцево-судинної системи виявляються в тахікардії, зниженні
артеріального тиску, серцевого викиду, приглушеності тонів серця.
Частіше розвивається міокардит, рідше — ендокардит. Дихання прискорене,
неглибоке. Нерідко виявляється пневмонія, яка потребує диференціації
з’метаста-тичними абсцесами.

З боку травної системи поряд із диспепсичними явищами (нудота, рідше
блювання) нерідко спостерігаються ентероколіт, особливо при
стафілококовому сепсисі, токсичний гепатит. Останнім та гемолізом
еритроцитів зумовлюється жовтяничність склер та шкіри, особливо часто
жовтяниця буває при грамнегативному сепсисі.

У крові спостерігаються високий лейкоцитоз зі зсувом формули крові вліво
(поява незрілих форм лейкоцитів нейтрофільного ряду — паличкоядерних та
юних форм). Зникають еозинофіли, різко зменшується кількість лімфоцитів.
Катастрофічне прогресує анемія внаслідок ураження кісткового мозку та
гемопоезу. Поряд з кількісними змінами гемограми спостерігаються
біохімічні порушення, зокрема в білковому та вітамінному складі
(головним чином унаслідок токсичного пошкодження печінки). Різко
зменшується концентрація малодисперсних білків-альбумінів та
збільшуються рівні глобулінів і фібриногену. Змінюється ферментний
спектр крові — наростає концентрація протеолітичних ферментів, кінінів
(Г.А.Івашкевич і співавт., 1979). Знижується продукція вітамінів A, D,
К, В тощо. Виникають порушення системи згортання крові. Біохімічні зміни
в крові зумовлюють у перший період розвитку сепсису підвищення
коагулятивних властивостей крові (що може спричинити тромбоемболічні
ускладнення). Згодом унаслідок наростання проявів протеолізу
(фібринолізу), пригнічення утворення чинників згортання крові в печінці
та збільшення витрат цих чинників на утворення тромбів у
мікро-циркуляторному руслі кровообігу спостерігаються зниження
коагулятивних властивостей крові і підвищення кровоточивості. Наслідком
останньої є нейротрофічні геморагії різного характеру в шкіру, переважно
петехії чи у вигляді смужок (екхімози), та в слизові оболонки, особливо
травного каналу.

В сечі виявляють білок, лейкоцити, циліндри. Відносна щільність сечі та
діурез знижені. Нерідко спостерігаються клінічні (фізикальнІ) ознаки
пієліту (пієлонефриту), зокрема біль у попереку тощо.

При септикопіємії в різних тканинах та органах (шкіра, клітковина,
суглоби, окістя, мозкові оболонки, легені та ін.) виявляють вторинні
осередки інфекції (метастази). Метастази інфекції особливо характерні
для стафілококового сепсису (95 %). Це пояснюється здатністю
стафілококів згортати фібрин, що сприяє мікробам та токсинам, які
потрапляють у кровообіг з рани чи іншого джерела, осідати в органах.
Стрептококи, а також колі-формні мікроби не згортають фібрин, і тому
можливість їх фіксації у органах набагато менша. Метастази інфекції в
цих випадках сепсису складають 25—35 % відповідно.

Метастази виявляють за допомогою рентгенологічних, сонографічних
методів, комп’ютерної томографії, ядерно-магнітного резонансу тощо.

Всі види обміну речовин порушуються. Загальний характер метаболізму
характеризується різкою перевагою ката-болічних процесів над
анаболічними. Різке підвищення катаболізму призводить до активізації
базального обміну, швидкої втрати маси тіла (внаслідок великих
енерговитрат організму за рахунок жирів та білків), рідини (дегідратація
і порушення гідроіонного стану), зниження концентрації натрію та
хлоридів, а також кальцію, підвищення рівня калію, ацидозу. Ацидоз
нерідко може розвиватися також через порушення дихання, тобто
метаболічний ацидоз посилюється дихальним. Але в багатьох випадках
сепсису, переважно грамнегативного, спостерігається алколоз (при частому
глибокому диханні), і тоді порушується кислотно-основний стан. Порушення
обміну речовин тісно зв’язані з розладами його регуляторів —
гіпоталамо-гіпофізарного комплексу та периферичних ендокринних залоз —
надниркових залоз, внут-рішньосекреторної функції підшлункової залози
тощо.

Невеликі запаси глікогену, які в організмі людини зосереджені в печінці
та в невеликій кількості у м’язах, при сепсисі швидко вичерпуються (в
перші 12 год). Через анаеробний глікогенез організм не здатний повністю
забезпечити себе енергією і починається використання енергії за рахунок
жирів та білків. Включення їх у процеси катаболізму стимулюється
активізацією симпатичної частини вегетативної нервової системи,
катехоламінами, кортикостероїдами та глюкагоном. Постачання організму
енергією за рахунок жирів та білків супроводжується швидкою і значною
втратою маси тіла хворого. Втрата жирової маси за добу може досягати
200—500 г, а втрата білків — 200—300 г. Катехоламіни та глюкагон (це
перші посередники, чи месенжери, процесу ліполізу) шляхом активізації
аденілатциклази каталізують утворення з аденозинтрифосфату циклічного
аде-нозинмонофосфату (ЦАМФ), а останній активізує тригліцеридліпазу, яка
каталізує розпад тригліцеридів жирових клітин на гліцерин та жирні
кислоти. Останні, окислюючись у циклі Кребса (цикл трикарбонових кислот,
або ж цикл лимонної кислоти), постачають організму енергію. В такому
самому напрямку, хоч не так інтенсивно, діють кортизол та соматотропін.
Другим джерелом енергії служать білки м’язів, амінокислоти яких
утилізуються печінкою для потреб неоглікогенезу. В цьому процесі
кортизолу належить ще важливіша роль, ніж у ліполізі. Секреція інсуліну
у хворих на сепсис взагалі знижена і активізується гіперглікемією, яка
спостерігається в початковій стадії сепсису як наслідок
гіперкатехоламінемії.

Демонстративні зміни відбуваються в місцевому осередку інфекції.
Гальмується розвиток грануляцій, вони стають блідо-сірі, в’ялі,
втрачають блиск і вологість, а потім некроти-зуються, ексудату стає
мало, він рідкий, серозно-гнійний чи серозно-геморагічний («суха рана»).
В місцевих осередках запалення прогресує некроз тканин. Навколо джерела
інфекції часто виявляють тромбофлебіт та лімфаденіт і лімфангіт.
Загальний вигляд рани (осередку) засвідчує зупинку в ній
регенеративно-репаративного процесу.

Клінічні симптоми, зокрема фізикальні, є найважливішими ознаками сепсису
і становлять підґрунтя для його діагнозу. Разом із тим, виходячи з
дефініції цього захворювання, діагноз сепсису вимагає підтвердження
результатами дослідження крові, виявленням бактеріемії. Хоч бактеріемія
як явище епізодичне, транзиторне можлива при різних місцевих осередках
інфекції без клінічних ознак сепсису (деякі вчені виділяють бактеріемію
навіть у окрему форму розвитку інфекції), далеко не у всіх хворих на
сепсис, навіть при багаторазових дослідженнях, вдається виявити її. Цією
обставиною пояснюється те, що поряд із терміном «сепсис» нерідко
використовують термін «септичний стан» та інші (Г.А. Ївашкевич, 1976, та
ін.) Мабуть, з цього приводу багато західних учених, особливо з США,
сепсисом називають будь-яку гнійну інфекцію ран та післяопераційну
інфекцію з наявністю абсцесу, що потребує дренування. Проте є
повідомлення, що вдавалося виявити бактеріемію у 99 % хворих на сепсис у
перших трьох пробах крові протягом доби (S.G. Rabinowith, 1980).
Звичайно, в кожному випадку септичного стану треба намагатись
підтвердити діагноз результатами дослідження крові (бактеріемія), але з
огляду на сьогоднішнє розуміння патогенезу сепсису, фазність розвитку
останнього (токсемія, септицемія та септикопіємія), а також недоліки
технології мікробіологічного дослідження таке щотвердження не завжди
можна одержати. Тому відсутність бактеріемії за наявності клінічних
ознак сепсису не може заперечувати діагноз його. Для підвищення частоти
виявлення бактеріемії при підозрі на сепсис, а тим паче за наявності
незаперечних клінічних ознак його, сіяти кров треба багаторазово (до 3
разів на добу, якщо в перших пробах культуру не виявлено) і особливо в
період піку лихоманки, та проводити мікробіологічне дослідження в умовах
як аеро-, так і анаеробіозу. Для мікробіологічного підтвердження
діагнозу грамнегативного сепсису, коли виявити мікроорганізми в крові в
перші 48 год складно, в США були спроби використати тест з відшукуванням
у крові ендотоксинів грамнегативних мікробів, які складаються з
ліпопроте’їдів зовншіньої мембрани цих мікроорганізмів. Для тесту було
використано лізати амебовдних клітин раку Lunulus polyphemis.
Приготований лізат при змішуванні з ендотоксином in vitro перетворювався
на гель. Але на практиці використання цього тесту виявилось
малоефективним.

При мікробіологічному дослідженні крові та матеріалу (гною) з рани (чи
іншого осередку інфекції») можуть бути одержані нетотожні види
мікроорганізмів. Рани нерідко забруднюються іншими, крім тих, які
спричинили сепсис, мікроорганізмами. У зв’язку з цим мікрофлору рани
(місцевого гнійного процесу) за відсутності у хворого на сепсис
бактеріемії не можна приймати за збудника сепсису. Відсутність росту
мікрофлори на мікробіологічному середовищі при засіванні останнього
виділеннями з гнійної рани чи кров’ю вказує на анаеробний характер
мікробів, а не на відсутність їх.

Сепсис часто ускладнюється багатьма загальними та місцевими формами
патологи, які переважно і призводять до загибелі хворого. Серед
ускладнень найчастіші пневмонія, кровотеча, як внаслідок арозії судин у
рані чи гнійному осередку (арозійна, механічна кровотеча, нейротрофічна
внаслідок порушення системи згортання крові), тромбоемболія
магістральних судин (легеневої артерії, судин мозку, кінцівок, особливо
нижніх), токсичний чи септичний шок, пролежні та ін. Найне-безпечнішим є
токсичний шок, який особливо часто супроводжує грамнега-тивний сепсис.
На тлі сепсису шок супроводжується різким падінням серцевої діяльності —
частим малим пульсом , низьким тиском, дихальною недостатністю, що
проявляється тахіпное та ціанозом (з рум’янцем на щоках в
гі-пердинамічній фазі шоку), липким потом, олігурією аж до анурії,
дисемі-нованим внутрішньосудинним згортанням крові (синдром ДВЗ) та
іншими симптомами.

Септичний шок переважно спостерігається при тяжких ураженнях серця та
інших внутрішніх органів, особливо багатьох із них (поліорганна
недостатність). Він супроводжується високою летальністю — 50—70 % і
більше.

Останнім часом розвиток септичного шоку пов’язують з гіперпродукцією в
організмі хворого на сепсис оксиду азоту (NO). Останній, як проміжний
продукт обміну L-аргініну, продукується у великій кількості
периферичними моноцитами, альвеолярними макрофагами, клітинами Купфера,
нейро-фільними лейкоцитами та судинним ендотелієм, які стимулюються
бактеріальними ліпополісахаридами та цитокіна-ми. Оксид азоту, який і в
фізіологічних умовах відіграє велику роль у розслабленні судин, зокрема,
коронарних (його дефіцит може призводити до коронарної хвороби,
гіпертензії тощо), у разі підвищення його продукції зумовлює релаксацію
судин, формування набряку тканин та модулює чутливість нервових
закінчень. Реагуючи з вільними радикалами, він також утворює пе-роксиніт
натрію, який є цитотоксином. Ефекти дії NO на судини та нервову систему
сприяють розвитку шоку. Утворення оксиду азоту інгібується
кортикостероїдами — гідрокортизоном (кортизо-лом), преднізолоном.

Діагностика сепсису в типових випадках, за наявності головних,
притаманних сепсису синдромів та симптомів, а саме — значного осередку
місцевої інфекції, ознобу, гіпотензії та лихоманки, яка не регресує чи
не зникає протягом тижня в середньому після радикального хірургічного
втручання, та бактеріемії, труднощів не складає. Але такий набір ознак,
зокрема наявність бактеріемії, буває не більше ніжу 50—85 % випадків.

У зв’язку з цим діагноз сепсису в багатьох випадках нелегкий і помилки
трапляються досить часто — у 37 % хворих він не діагностується (В.І.
Петров, Н.А. Лопаткін, 1986).

Велику роль у діагностиці сепсису відіграє клінічне спостереження за
взаємозв’язком між місцевим осередком інфекції та загальною реакцією
організму, зокрема залежністю останньої від стану осередку. Між станом
його та вираженістю загальної реакції, зокрема, лихоманки, існує пряма
залежність. Після втручання на осередку інфекції — видалення чи
розкриття його, якщо він не розкритий чи недостатньо розкритий, та
звільнення від гнійного ексудату і некротичних мас швидко ліквідується
(протягом 3—5 діб, не більше ніж 7 діб) загальна інтоксикаційна реакція.
Коли ж після радикального втручання на осередку інфекції токсичні явища
не зникають або вони з’являються за відсутності ускладнень місцевого
джерела, треба підозрювати сепсис незалежно від наявності чи відсутності
бактеріемії. Такий розвиток перебігу хвороби треба вважати початком
сепсису, його першою фазою — токсемією (М.Н. Зубков та співавт., 1989).

Поряд із наростанням загальної інтоксикації, порушенням функції багатьох
органів (появою жовтяниці склер та шкіри, дихальної недостатності),
прогресуванням анемії та зсувом лейкоцитарної формули крові вліво,
велике значення має зупинка репаративного і регенеративного процесів у
самому місцевому осередку — рані, опіковій поверхні тощо. Поява
метастазів інфекції чи розвиток серцевої недостатності та септичного
шоку є пізніми проявами сепсису.

Септичний шок особливо часто розвивається при грамнегативному сепсисі,
при якому рідше виявляють бактеріемію. Велике значення для своєчасної
діагностики сепсису, метастазів інфекції мають інструментальні,
імунологічні та біохімічні методи дослідження (визначення вмісту
активних лімфоцитів, молочної кислоти в крові та інших рідинах,
показників коагулятив-ної активності крові тощо).

Дослідження крові на бактеріемію треба робити 5—8 разів за 48—72 год з
моменту появи ознак сепсису та забирати кров на бактеріологічний посів у
період піку температури тіла та ознобу. За відсутності росту бактерій на
живильному середовищі, на якому засіяні виділення з рани, треба завжди
зважати на наявність збудника анаеробної мікрофлори, а не на відсутність
мікрофлори. Лише рання діагностика сепсису та його інтенсивне комплексне
лікування істотно впливають на кінцевий результат терапії цього
загрозливого захворювання.

Лікування сепсису повинно бути енергійним, комплексним,
етіопатогене-тичним і індивідуалізованим. Індивідуалізація лікування
хворого на сепсис будується на таких критеріях, як особливості вхідних
воріт (джерело походження збудника інфекції), характер збудника, форма
сепсису та патофізіологічні особливості хворого. Лікування сепсису
комплексне: хірургічне втручання та консервативна терапія. Зв’язок майже
всіх випадків сепсису з осередком місцевої інфекції вимагає
першочергового контролю за ним, його широкого розкриття (за
недостатнього дренування) та видалення девіталізованих тканин, а по
можливості — і повного вирізування. Хоч у стадії сепсису і нема такої
залежності між станом місцевого осередку та загальними патологічними
проявами, як це спостерігається при гнійній резорбтивній лихоманці
(різкий оборотний розвиток загальних явищ лихоманки після радикального
втручання і санації місцевого джерела інфекції), але нехтувати санацією
місцевого осередку неприпустимо.

Хірургічне втручання здійснюється як на первинному джерелі інфекції, так
і на вторинних метастатичних гнояках, якщо вони можуть бути усунені
хірургічним шляхом (видалення, розкриття чи аспірація шляхом пункції,
наприклад, поверхневих абсцесів, глибинних гнояків, уражених інфекцією
порожнин тощо). Хірургічним шляхом звичайно неможливо ліквідувати
численні малі абсцеси легень, печінки, кісткового мозку тощо. У цьому
разі все залежить від терапевтичних заходів, насамперед антибіотико- та
дезінтоксикацшної терапії. Проте і при таких метастатичних абсцесах
можна застосувати пункцію їх та аспірацію гною під контролем
ультразвукового дослідження чи комп’ютерної томографії.

У подоланні генералізованої інфекції вирішальна роль належить
антимікробній та детоксикаційній терапії. Антимікробна терапія сепсису
здійснюється переважно антибіотиками (ан-тибіотикотерапія). Вона
проводиться антибіотиками, до яких збудник сепсису чутливий. Це
установлюють під час попереднього визначення мікрофлори та її чутливості
у осередку місцевої інфекції, яка ускладнилась сепсисом, або a priori на
підставі широкого спектра дії призначеного антибіотика, якщо мікрофлора
і її чутливість не могли бути визначеними через швидкоплинність розвитку
сепсису. В останньому разі в первинно призначену антибіотикотера-пію в
подальшому повинна бути внесена корекція після мікробіологічного
дослідження мікрофлори (висівання її з крові) та визначення чутливості
її до антибіотиків.

Найефективнішими в лікуванні стафілококового сепсису є аміноглікози-ди
(гентаміцин і ін.) та цефалоспори-ни З—4-го поколінь, а стрептококового
— препарати групи пеніциліну та еритроміцин. При грамнегативному сепсисі
ефективні гентаміцин, левоміцетин (хлорамфенікол), метронідазол,
кліндаміцин, ципрофлоксацин і його деривати, а також сульфаніламіди,
зокрема бактрим (метаприм), тієнам тощо. Антибіотикотерапію, зокрема
препарати групи пеніциліну, в тому числі його напівсинтетичні форми,
призначають у великих дозах за відповідною схемою. Антибіотики вводять
як внутрішньом’язово, так і внутрішньовенне та ендолімфатично
(відповідні препарати та їх форми), якщо не уражений травний канал, — то
й перо-рально (наприклад, препарати ципро-флоксацину та сульфаніламіди).
Високу протимікробну активність має тієнам.

Антимікробна терапія включає також лазерне та ультрафіолетове
опромінення крові та ін. Дезінтоксикаційна терапія (інтоксикація
зумовлена як екзо- та ендотоксинами мікробів, так і продуктами обміну —
пептидними сполуками різного типу, середніми молекулами, комплексами
антиген—антитіло, біогенними амінами тощо) здійснюється шляхом
розведення токсичних речовин у крові, зв’язування їх (нейтралізації) та
виведення з організму. Детоксикацію проводять за допомогою різних за
хімічним складом речовин (розчинів) та фізико-хімічних процедур (гемо-
та лімфосорбція, плазмаферез, перитонеальний діаліз, форсований діурез,
нирковий діаліз тощо). Зниження концентрації, інактивація та виведення
токсинів здійснюються спеціальними речовинами: розчинами різного складу
— ізотонічним (0,9 % розчин лактату натрію та натрію хлориду), розчином
Рінгера—Локка, дисолем, три-солем, полісолем, 5 % розчином глюкози
(10—20 %), розчином протеїну (10 %), альбуміну, нативною та сухою
плазмою, свіжою кров’ю, желатиною (інактивація, зв’язування),
полі-вінілпіролідоном, макродексом (зв’язування та виведення) тощо. При
ускладненні сепсису токсичним шоком використовують моніторинг кровообігу
(ЕКГ, артеріальний та центральний венозний тиск, пульс), лікування
спеціальними протишоковими розчинами (реополіглюкін, полівінілпіролідон)
та розчинами білків (альбуміну, протеїну), нативною плазмою. Для
підтримки серцевої діяльності та вентиляції легень призначають серцеві
глікозиди, кисневу терапію, зокрема гіпербаричну оксигенацію та штучну
вентиляцію легень тощо.

Виведення токсичних продуктів при сепсисі проводиться також штучним
гемодіалізом та форсованим діурезом, шлунково-кишковим та
перитонеаль-ним діалізом, гемо- та лімфосорбцією, підключенням
ксенопечінки та ксено-селезінки тварин (свині).

Їнфузійно-трансфузійною терапією, поряд з детоксикацією, також регулюють
порушення обміну речовин та налагоджують енергетичне парентеральне
живлення організму.

Головним джерелом постачання енергії при парентеральному харчуванні є 10
% розчин глюкози (але не більше З г глюкози на 1 кг маси тіла). Джерелом
енергії є жирові емульсії, які ще мало використовуються через їх дефіцит
та значну частоту пірогенних реакцій. Порушення білкового обміну
компенсуються за рахунок введення розчинів амінокислот, серед яких
повинні бути всі незамінні амінокислоти, білкових препаратів.

Об’єм інфузійної терапії визначають на підставі кількості втраченої
води, електролітів, азоту (з сечею, калом, потом, видихуваним повітрям).
Для цього визначають гідроіонну рівновагу в рідкому середовищі
організму.

За відсутності грубих порушень з боку органів травлення призначають
висококалорійне та вітамінізоване ен-теральне харчування (не
концентровані бульони з нежирних сортів м’яса та мелене м’ясо, овочеві
та молочні супи, сир та кефір, фруктові соки та киселі тощо). Ентеральне
харчування, його склад визначаються з урахуванням порушень функцій
внутрішніх органів, зокрема печінки та нирок. Обов’язковим є
застосування вітамінних препаратів, насамперед аскорбінової кислоти,
вітамінів групи В та ін. Велику роль відіграє імуностимулююча та
імуноко-ригуюча терапія (введення нативної крові, плазми, лейкоцитної
маси — нейтрофілів, імуноглобулінів, антитоксичних сироваток, препаратів
пригру-динної залози — тималіну, тактивіну, тимогену; кортикостероїдів
тощо). У лікуванні грамнегативного сепсису перспективна імунізація
вакцинами проти грамнегативних мікробів (Escherichia coli, Pseudomonas
aeroginosa).

Важливим є застосування інгібіторів різних медіаторів септичного
запального процесу, зокрема інгібіторів протеолітичних ферментів —
контрикалу, трасилолу та ін. (А.В. Григорян, 1970; К.М. Веремєєнко,
1971; В.К. Гости-щев, 1987), інгібіторів утворення фактора некрозу
пухлин (трентал), інгібіторів простагландинів (ацетилсаліцилова
кислота), інгібіторів вільних радикалів та оксиду азоту (кортизол,
преднізолон), а також засобів гіпосенсибілізації.

Належне місце посідають оксигенотерапія, дихальна гімнастика та
відво-лікальна терапія — вони запобігають ате-лектезу легенів та
пневмонії; дигіталі-зація (серцеві глікозиди — строфантин, корглюкон
тощо), препарати, що захищають від пошкодження клітини печінки, так
звані протектори печінки (есенціале, гептрал), та засоби, що поліпшують
функцію нирок (спіроно-лактони та осмотичні діуретичні засоби) тощо.
Тромбоемболічним ускладненням запобігають та лікують їх засобами, що
знижують згортання крові та адгезію тромбоцитів (персантин тощо) та
поліпшують текучість крові (полівініл-піролідон, реополіглюкин та ін.).

Величезне значення має догляд за хворими. Належна гігієна хворого, свіже
повітря, спокій та чуйне ставлення, динамічний контроль за функціями,
ретельне виконання всіх лікувальних заходів — все це здатне забезпечити
максимальну ефективність лікування. Проте навіть за умови виконання всіх
перелічених заходів летальність при сепсисі залишається ще високою і
коливається залежно від форми та виду сепсису від 20 до 50 %. Особливо
висока летальність спостерігається при грамнегативному сепсисі. На
відміну від циклічних інфекцій, які звичайно спричинюються специфічним
збудником, мають визначений інкубаційний період, характеризуються
специфічними морфологічними змінами в органах та системах і великою
контагіозністю (внаслідок чого можливе значне поширення серед
населення), сепсис не має перерахованих особливостей. І тому хворі на
сепсис не потребують проведення протиепідемічних заходів у звичному
розумінні цього терміну. Профілактичні заходи під час догляду за хворим
на сепсис обмежуються простими санітарно-гігієнічними заходами.

Основу профілактики сепсису складають заходи з профілактики інфекційних
ускладнень ран, у тому числі мікротравм, та лікування хірургічних
інфекційних захворювань. Неабияке значення мають суворі асептичні заходи
— як організаційні, так і технічні (організація роботи в хірургічних
стаціонарах та хірургічних кабінетах поліклініки з дотриманням правил
асептики, боротьба з назокоміальною інфекцією (госпіталіз-мом),
бережливе ставлення до тканин під час операцій, недопущення мікробної
контамінації порожнин організму під час маніпуляцій на органах тощо.

Значне місце в профілактиці інфекції, зокрема грамнегативної, можуть
зайняти вакцинація моновакцина-ми та розробка нових засобів лікування
хірургічної інфекції.

Похожие записи