Реферат на тему:
Загальна характеристика інфекційного процесу, профілактика.
Інфекцією, або інфекційним процесом, називається взаємодія патогенного
мікроорганізму та макроорганізму, яка відбувається під впливом
навколишнього середовища. Якщо в результаті взаємодії з патогенним
мікроорганізмом порушуються фізіологічні функції і настає розлад
життєдіяльності організму, то виникає інфекційна хвороба — одна з форм
інфекційного процесу. Іншою формою інфекційного процесу є безсимптомна
інфекція, або носійство (бактеріо- і вірусоносійство), при якому
взаємодія мікро- і макроорганізму зовні нічим не проявляється, але може
супроводитися імунною відповіддю. Носійство відіграє важливу роль у
процесах прихованої природної імунізації населення.
Характерною особливістю гострих інфекційних захворювань є циклічний
перебіг: чіткі послідовні періоди хвороби — інкубаційний, або
прихований, продромальний (період передвісників), період розвитку
хвороби, згасання та період реконвалесценції (видужання).
Інкубаційний період починається з моменту проникнення збудника і
закінчується з появою перших ознак хвороби. Кожна інфекційна хвороба має
певну тривалість цього періоду. Під час інкубаційного періоду збудник
розмножується, причому утворюються і нагромаджуються токсичні продукти і
організм перебудовується.
Продромальний період, або період передвісників, характеризується появою
перших невизначених проявів хвороби (нездужання, загальна слабкість,
головний біль, погіршання апетиту тощо). Тривалість продромального
періоду звичайно 1—4 дні.
Періоду розвитку хвороби властивий комплекс симптомів, які з’являються в
певній послідовності.
У період згасання клінічні симптоми хвороби поступово слабшають.
У період реконвалесценції відновлюється нормальний функціональний стан
організму, що може тривати іноді досить довго. При деяких інфекційних
хворобах організм протягом тривалого часу не може позбутися збудника
(наприклад, при черевному тифі, дизентерії та ін.).
У період згасання проявів інфекційної хвороби іноді спостерігається
загострення, а в період видужання — рецидиви (повернення майже повного
симптомокомплексу хвороби). Перебіг хвороби при рецидивах звичайно
легший. Слід пам’ятати, що повернення хвороби, яке оцінюється як
рецидив, може бути наслідком суперінфекції, тобто нового зараження,
найчастіше іншим типом того самого збудника (дизентерії, скарлатини та
ін.). Суперінфекція в умовах інфекційної лікарні нерідко виникає при
порушенні епідемічного режиму.
Відносно часто спостерігаються також змішані інфекції, при яких в
інфекційному процесі беруть участь кілька збудників. Розрізняють змішані
бактеріально-вірусні, вірусно-бактеріальні, бактеріально-грибні та інші
інфекційні хвороби. Можливі найрізноманітніші асоціації збудників.
Участь мікроорганізмів е обов’язкового умовою виникнення та розвитку
інфекційного процесу. Разом з ліквідацією мікроорганізмів закінчується й
інфекційний процес, залишається післяінфекційний патологічний стан
різного ступеня вираженості.
Після перенесеної інфекційної хвороби розвивається специфічний імунітет.
Його тривалість і напруженість при річних інфекційних хворобах
неодгіакові.
Загальні закономірності епідеміологи інфекційних хвороб
Епідемічний процес розвивається обов’язково при участі трьох ланок
епідемічного ланцюга: джерела інфекції, шляхів її передачі та
сприйнятливості до цієї інфекції.
Джерелом, або природним резервуаром, інфекції є заражена людина чи
тварина (хворі та носії). Важливим джерелом більшості інфекційних хвороб
? хвора людина з клінічне вираженою, стертою або атиповою формою
хвороби. Стерті та атипові форми хвороби часто спостерігаються у
щеплених дітей і дітей грудного віку.
Велику епідеміологічну роль відіграють носії. Розрізняють ранніх носіїв
(вони виділяють збудник в інкубаційному періоді),
носіїв-реконвалесцентів і так званих здорових носив. В інкубаційному
періоді збудник з організму виділяється нетривалий час. Тому роль ранніх
носіїв невелика. Значно більшу епідеміологічну роль відіграють
носії-реконвалесценти. Вони, як і хворі, виділяють звичайно у великій
кількості вірулентні штами збудника. У більшості реконвалесцентів
виділення збудника триває протягом 1—3 тижнів після клінічного
видужання. Але після деяких інфекційних хвороб, наприклад черевного
тифу, збудник може виділятися довго: місяцями, навіть роками (хронічні
носії). Здорових носіїв виявляють найчастіше у вогнищі інфекції. Тепер
поняття «здоровий носій» вважається значною мірою умовним. Наявність
збудника інфекційної хвороби в організмі внаслідок його розмноження —
це, по суті, найлегша форма інфекційного процесу, яка не проявляється
клінічне.
Тварини є резервуаром інфекції при зоонозах (сказ, токсоплазмоз,
лептоспіроз та ін,). Тварини, як і хворі або носії, можуть стати
джерелом зараження людини.
Механізм зараження специфічний для кожної інфекційної хвороби. При
інфекційних хворобах, збудники яких виділяються з організму здебільшого
з секретом слизових оболонок носа, глотки та верхніх дихальних шляхів,
зараження відбувається повітряно-краплинним шляхом. Такі інфекції
називають повітряно-краплинними, або інфекціями дихальних шляхів (кір,
краснуха, вітряна віспа, епідемічний паротит, дифтерія, скарлатина,
менінгококова інфекція, коклюш тощо).
Збудник може передаватися і при безпосередньому спілкуванні здорової
людини з джерелом інфекції, тобто контактним шляхом. Наприклад,
дифтерія, скарлатина можуть передаватися при поцілунку (прямий контакт).
Передача інфекції через заражені об’єкти навколишнього середовища, тобто
через непрямий контакт, можлива лише при хворобах, збудникам яких
властива стійкість у цьому середовищі. Зараження відбувається через
посуд, іграшки, рушники, носові хусточки та інші предмети, якими
користується хворий. Зараження через непрямий контакт має велике
значення в епідеміології кишкових інфекцій. Випорожнення хворого, в яких
є збудники, інфікують різноманітні предмети. Здорова людина, торкаючись
цих предметів, заражує руки, вносить збудника в рот.
Харчовий (аліментарний) шлях передачі збудника характерний для групи
кишкових інфекцій (сальмонельоз, дизентерія, вірусний гепатит А та ін.).
Зараження через воду може відбуватися при вживанні її для пиття (кишкові
інфекції) і в результаті попадання інфікованої води на пошкоджену
(поранену) шкіру, тобто за типом непрямого контакту (лептоспіроз,
туляремія тощо). Механічними переносниками збудників кишкових інфекцій є
мухи. Епідеміологічна роль їх при кишкових інфекціях істотна.
При багатьох інфекційних хворобах передача збудника здійснюється живими
переносниками — різноманітними членистоногими (комахи та кліщі). Це
трансмісивний шлях передачі інфекції.
Важливим1 фактором епідемічного процесу є сприйнятливість населення до
інфекційних хвороб, яку прийнято визначати індексом контагіозності, або
індексом сприйнятливості. Цей індекс показує співвідношення хворих до
100 контактних, які раніше не мали цього інфекційного захворювання.
Індекс сприйнятливості виражають десятковими дробами або в процентах.
При деяких інфекційних хворобах цей показник дуже високий, наприклад,
для кору він дорівнює 0,96—0,97 (96—97 %). Це означає, що із 100
контактних з хворим на кір захворіє 96— 97 осіб.
При деяких інфекційних хворобах існує залежність від сезону. При
кишкових інфекціях зростання епідемічної кривої спостерігається в теплий
літньо-осінній період, при повітряно-краплинних — в осінньо-зимовий.
Крім сезонних коливань, дитячі повітряно-краплинні інфекції
характеризуються періодичністю епідемій. Епідемії таких хвороб можуть
повторюватися через певні строки: при кору — в середньому через 3—4
роки, при дифтерії — через 7—10 років, при коклюші — через 2—5 років.
Періодичність інфекційних хвороб пов’язана з коливаннями рівня
сприйнятливості до певної інфекційної хвороби.
Профілактика інфекційних хвороб
Важливе місце у профілактиці інфекційних хвороб у дітей займають
загальні профілактичні заходи: благоустрій населених пунктів, контроль
за організацією і станом громадського харчування (харчові блоки дитячих
закладів, молочні кухні, шкільні буфети та їдальні тощо), боротьба з
паразитами, організація санітарно-гігієнічного та протиепідемічного
режиму в дитячих закладах, санітарна пропаганда серед населення. Велике
значення мають проведення заходів щодо підвищення неспецифічної
опірності дитячого організму, раціональне харчування з достатньою
кількістю вітамінів.
У плановому порядку вживаються заходи специфічної профілактики,
спрямовані проти окремих інфекційних хвороб. Розрізняють активну
(щеплення) і пасивну (введення імуногло-булінів) імунопрофілактику.
У нашій країні обов’язкові щеплення проводяться згідно з наказами
міністра охорони здоров’я СРСР №50 від 14.01. 1980 p., №426 від 28. 03.
1986 р. та №450 від 02. 04. 1986 р. (табл. 37).
Для пасивної профілактики застосовують специфічні імуно-глобуліни. їх
уводять дітям у разі контакту з інфекційним хворим. Гамма-глобулін
(плацентарний імуноглобулін) використовується для екстреної профілактики
кору (у невакцинованих) та вірусного гепатиту А (у вогнищах інфекції).
Для пасивної профілактики застосовують також специфічні імуноглобуліни,
наприклад протигрипозний, його виготовляють з плацентарних та донорських
сироваток з високим титром специфічних антитіл або одержують від
імунізованих донорів. Останнім часом для профілактики вірусних інфекцій
використовують інтерферон — внутрішньоклітинний фактор з широким
спектром противірусної дії. Для профілактики грипу та Інших гострих
респіраторних вірусних інфекцій використовують екзогенне введений
лейкоцитарний людський інтерферон або індуктори утворення інтерферону.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
