РЕФЕРАТ

на тему:

“Важливість добрих взаємовідносин

для лікування і одужання хворих”

ПЛАН

Вступ

1. Основні моделі взаємовідносин медичних працівників і пацієнтів

2. Принципи побудови між особистісних стосунків між лікарем та хворим

3. Головні складові у взаємовідносинах між лікарем і пацієнтом.
Важливість добрих взаємовідносин для успішного лікування

Висновки

Літерататура

Вступ

У сучасній медицині область етичних питань позначається різноманітними
термінами: «лікарська етика», «медична етика», «медична деонтологія»,
«біоетика», «біомедична етика», «сестринська етика». Пояснення значення
цих термінів можна дати, лише хоча б коротко виклавши історію їхнього
виникнення.

Етичним питанням медицини приділяли пильну увагу багато корифеїв
медицини.

1. Основні моделі взаємовідносин

медичних працівників і пацієнтів

Американський лікар і етик Роберт Віч (1992) описав чотири моделі
взаємовідносин медичних працівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater — батько) модель
характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так,
як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі
визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі
для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину
відповідальності при цьому на себе. «Свята неправда» як приховування
правди про діагноз від самого хворого і застосування «плацебо» (від лат.
рlасео — подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що
видається за ефективнодіючі ліки — найбільш яскраві приклади
батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра
зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції,
усувати злами в організмі пацієнта. Міжособистий аспект взаємовідносин
медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується.
Ця модель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологічного
обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хворими в несвідомому
стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного
персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра
стають «друзями» хворого. Сам Р. Віч вважає, що така модель суперечить
соціальному реалізму. Думаємо, що в цілому це правильно, але не можна
забувати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних
захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної
оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або
сечі), але і до відповідних заходів самодопомоги, наприклад, у кризових
ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне
оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як «Заява-зобов’язання
донора сперми»). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом
встановлюється ніби неписана угода, відповідно якої лікар і медична
сестра не просто вважають здоров’я хворого пріоритетною метою своєї
фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт
інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприклад, хвора на
рак молочної залози відмовляється від рекомендованої їй лікарем
радикальної операції з косметичних міркувань. По Р. Вічу, ця контрактна
модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.

2. Принципи побудови між особистісних стосунків

між лікарем та хворим

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом
практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія
визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої,
ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні
сумління і чесність. Довіра є обов’язковим компонентом у діяльності
будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи
постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є
успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто
фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити
відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних
випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з
першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших
контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання
або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати
в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер
захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його
наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і
хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право
лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де
мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також
правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить
сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують
роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й
співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така «відкритість»
відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші
проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це —
частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на
хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо.
Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як
біологічно активну. Свого часу обов’язковою передумовою ефекту від
плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе
співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого
плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину
як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної
етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та
деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки,
а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку,
«клятві Гіппократа», дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над
ним лікаря. Ця опіка позначається терміном «патерналізм», який може бути
справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли
пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе
для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний
патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі
пацієнта на шлях видужання.

3. Головні складові у взаємовідносинах між лікарем і пацієнтом.
Важливість добрих взаємовідносин для успішного лікування

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається
із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги;
г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і
хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути
корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на
себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут
повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні
ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й
використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне
допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за
моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному
процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого
одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на
активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється
довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у
свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути
виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та
інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість,
незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні
зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його
супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього
— відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що
хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у
бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини
лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності
його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне —
продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати
значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що
становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя
хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а
не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па
з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до
нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно
проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко
запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як
закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в
очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно
переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні
розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання
ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів,
рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця
інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв’язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до
принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково
почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього
не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час
збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу
неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження
відповідною незадоволеною мімікою обличчя, «нервовими» рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти
поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима.
Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів
іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім
своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи
мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється,
давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його
майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на
плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому
можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не
означає «панібратства» або «вседозволеності». Певна «дистанція»
(непомітна для хворого) між лікарем та хворим повинна завжди
витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий
забажає використати добрі стосунки з лікарем у своїх недобропорядних
цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та
створюватиме сприятливі умови для «відступу» і надійної «оборонної
позиції».

Висновки

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі,
вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад,
від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто
готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі
своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити
спосіб життя.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли
переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності
виникають, наприклад, коли лікар відмовляється призначити лікування,
котрого вимагає хворий, або коли хворий категорично відмовляється
виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати
потенційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання
призначити наркотики, припинити на прохання хворого обстеження навіть до
встановлення клінічного діагнозу. Лікарі давно навчились уживатися з
хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчаться працювати з хворими, які
не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то
повинен обирати хворий, але часом лікар змушений категорично сказати
«ні».

Літерататура

Медична деонтологія / За ред. Андрієнко М.С. – К., 1999.

Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.:
Здоров’я, 2002.— 344с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи