Реферат на тему

Українська медицина та фармація в XVIII, XIX та на початку XX століття

Українські медики внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини.

Олександр Шумлянський (1748—1796), родом з Полтавщини, вчився в
Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793
році дисертацію у Страсбурзькому університеті, присвячену побудові
нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і
мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є
не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок – glomerulus
(термін, запропонований О.Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus
має навколо себе “кільцеву межу” – оболонку, яку через 57 років, при вже
більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський
учений Баумен. Ця оболонка дістала в науці назву бауменової, незважаючи
на те, що сам Баумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського.
У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових
канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге
був описаний анатомом Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський
довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це
вважали за його часів видатні анатоми.

Мартин Тереховськнй (1740—1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській
академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у Страсбургу
докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не
виникають самостійно, як це вважалося за тих часів більшістю вчених, а
заносяться ззовні. О. Шумлянський і М. Тереховський були командировані в
країни Західної Європи для вивчення постановки медичної освіти.
Повернувшись, вони розробили проект перетворення госпітальних шкіл на
медико-хірургічні училища. За цією реформою (1786) програми медичних
шкіл були наближені до програм медичних факультетів, але справжніми
вищими медичними школами вони стали лише з перетворенням їх у 1798 році
на медико-хірургічні академії, які були створені в Петербурзі і в
Москві.

Нестор Максимовнч-Амбодик (1744—1812), родом з Полтавщини, по закінченні
Київської академії і Петербурзької госпітальної школи, дістав
докторський диплом у Страсбургу. Протягом 24 років він уперше викладав
російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший
класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм,
довгий заголовок: “Искусство повивання или наука о бабичьем деле, в коем
кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение
имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам
после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 6
частей разделенная и многими рисунками снабженная”. Він першій увів
демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його
малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.

Нестор Максимови був високоосвіченою людиною. Він написав ще “Врачебное
веществословие или описание целительных растений…” з прегарними
власними малюнками, “Анатомо-физиологический словарь”, в якому подав
багато нових термінів, підручник з ботаніки, ботанічний словник.

Сміливо для тих часів звучав епіграф Н.Максимовича до його підручника
акушерства, як критика політики “всемогутньої самодержиці” Катерини ІІ,
яка заселяла кращі землі Подніпров’я і Поволжя німецькими колоністами:
“Здравый рассудок повелевает больше о размножении народа прилежным
соблюдением новорожденных детей, чем население необработанной земли
неизвестными пришельцами”.

Данило Самойлович (1746–1811), закінчивши Київську академію й
Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780
році дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час
працював на Україні, ведучи боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали
в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до
всемогутнього в ті часи на Україні князя Потьомкіна, що давало йому
можливість широко і з великим успіхом здійснювати противочумні заходи,
йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених,
головним чином, вивченню чуми.

Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься
“міазмами”, що є наслідком життя різних органічних речовин, як це було
визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з
хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне
щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив
нові методи ізоляції і дезинфекції при чумних епідеміях, які не вимагали
спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи тяжко
матеріально терпіло населення уражених місцевостей. Своїми працями вія
багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.

Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патологоанатомічних
розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудника чуми. Зрозуміло, що
ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не
могли увінчатися успіхом. Данила Самойловича було обрано членом 12
іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.

Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медичних школах, ім’я
цього видатного вченого скоро було забуте і майже не згадувалося в
працях з історії медицини. Навіть дата його смерті точно не відома. За
одними авторами, він помер у Москві в 1805 році, за іншими, більш
вірогідними, він помер на своєму посту – в боротьбі з чумою в м.
Таганрозі в 1811 році.

Одночасно з Д. Самойловнчем велику роботу по оздоровленню армії, по
організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час проводив
штаб-лікар Юхим Білопольський.

Юхим Білопольський народився в 1753 році, в родині козака. Закінчивши
Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі.
Здійснював організацію заходів по охороні здоров’я солдатів. Пізніше
Білопольський працював під керівніцтвом Д. Самойловича в приморських
госпіталях на Чорному морі.

Данило Веланський (справжнє прізвище – Кавунник, 1774–1847), родом з
Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну
медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся
гарячим прихильником ідеалістичної філософії Шеллінга. В 1817–1837 рр. –
професор фізіології і загальної патології Петербурзької
медико-хірургічної академії. Будучи видатним промовцем і
популяризатором, він скоро став визнаним представником натурфілософії в
Росії.

Природа, за Веланським, є “проявление абсолютного универса”, в сонові її
лежить “невидимая и неощутимая сущность”. Усі природничі науки, зокрема
і фізіологія, які грунтуються на досліді, на його думку, відбивають лише
зовнішнє в явищах природи і не спроможні виявити внутрішню суть. З цих
позицій він і написав “Основное начертание общей и частной физиологии
или физика органического мира”.

Петро Загорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну
медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в
Петербурзькій медико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював
кафедру анатомії, одночасно провадив, як це було в звичаї тих часів, і
лікувальну роботу.

В своїх анатомо-дослідних роботах Загорський широко використовував
порівняльну анатомію, відкидав преформізм у розвитку організму. Будучи
прихильником епігенезу, він з цієї позиції розробляв учення про
виродливості, використовуючи великий музей виродків при Академії наук,
який систематизував і привів до ладу. Загорськии написав класичний
підручник з анатомії (“Сокращенная анатомия или руководство к познанию
строения человеческого тела”, 2 ч., 1802 р.). На цьому підручнику
виховувалося багато поколінь лікарів. Загорський створив школу анатомів,
які викладали цю дисципліну майже в усіх вищих медичних школах. Під час
святкування 50-річного ювілею діяльності Загорського з коштів, зібраних
його учнями, був створений фонд для присудження відомої в історії
анатомічної науки премії імені П. І. Загорського за видатні анатомічні
наукові праці.

Ілля Буяльський (1789–1864) – син сільського священника з Чернігівщини.
По закінченні в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії був
залишений прозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі.
Бущучи першорядним анатомом, Буяльський був і віртуозним хірургом. Як
діагност і оператор користувався великим авторитетом серед медичних кіл
і популярністю в усіх верствах населення. Всім, чого він досяг, він
зобов’язаний своїм учителям, власному постійному потягові до
самовдосконалення і винятковій працьовитості. Серед численних його
друкованих праць (102) особливе значення мали “Анатомо-хирургические
таблицы” з текстом про топографію і операції на судинах та витин
каменів. Атлас цей дістав високу оцінку не лише у нас, але й в Європі та
Америці і був перекладений іноземними мовами.

Буяльський перший у нас зробив з успіхом операцію резекції верхньої
щелепи, перев’язав двічі безіменну артерію, розробив оригінальний метод
дренування запальних процесів малого таза через foramen obturatorii, що
в хірургії до наших часів носить його ім’я. Він запропонував багато
різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського
збереглися в хірургічних наборах до наших часів. Працюючи в
доантисептичні часи, Буяльський емпірично рекомендував, щоб запобігти
зараженню під час оброблення септичних ран, вживати розчин хлорного
вапна. Свою велику колекцію анатомічних препаратів він передав
Петербурзькій медико-хірургічній академії, яка зберігає в своїх стінах
кабінет-музей його імені до наших днів.

Першу капітальну працю з воєннопольової хірургії у нас написав Яким
Чаруківський (1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою
“Военно-походная медицина”, в 5 частинах (1836–1837). Йому ж, крім низки
статей з воєнно-польової хірургії, належить велика праця про народну
медицину. Брат його – Прохір Чаруківський (1790–1842) – був видатним
професором терапії Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автор
підручників “Общая патологическая семиотика”, “Опыт системы практической
медицины” в 4 частинах. Він же написав одну з перших у нас праць про
аускультацію.

Піонером антисептики в Росії був Павло Пелехін (1842–1917). Уже через
кілька місяців після опублікування праць Лістера П.Пелехін їде в Англію
і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він
опубліковує першу в нас працю з антисептики – “Успех новых идей в
хирургии при лечении ран, сложных переломов и гнойных накоплений”.
Пелехін робить доповіді на цю ж тему в Петербурзькому товаристві
лікарів, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю методику,
оскільки, на його думку, переворот, який обіцяє розробка на цьому шляху,
великий, і стосується всієї хірургії. Лише в 1878 році, коли Пелехін
почав завідувати хірургічною клінікою Медико-хірургічної академії, він
зміг широко застосовувати антисептичний метод, добившись після складних
оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7 %). В
його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму
карболову кислоту на трихлорфенол – більш бактерицидний і менш
подразливий препарат.

Павло Пелехін походив з стародавньої козацької родини. Один з його
попередників – Григорій Пелех – наприкінці XVII ст. був кошовим
Запорізької Січі. Батько його Петро Павлович (1794-1870) вчися в
Київській академії, Петербурзькій медико-хірургічній академії,
удосконалювався, як у майбутньому і його син, в Едінбурзькому
університеті. Був професором судової медицини в Петербурзькій
медико-хірургічній академії, а з 1849 року викладав у Києві курс
медичних наук у духовній академї. Всі свої значні заощадження Петро
Пелехін заповів передати організації, яка могла б сприяти підготовці
українських медичних наукових кадрів. Виконуючи його волю, Павло
Пелехін, оскільки в умовах царської Росії про підготовку національних
українських кадрів не могло бути й мови, передає фонди батька з своїми
заощадженнями в загальній сумі 70 тисяч карбованців золотом Науковому
товариству ім. Т.Г.Шевченка у Львові (1898) з призначенням організувати
“кафедру хірургії імені Петра Пелехіна” при першому українському
університеті. До заснування кафедри треба було створити фонд стипендій
“для виведення на велику дорогу людей з народу, бо за час історії
України,– писав товириству П.Пелехін,– це давало найкращих діячів”.

В другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох
університетів на Україні – в Харкові і Києві – стають справжніми
осередками хірургічної науки і практики для нашої країни. В Харкові
створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів
професор В. Грубе. В Києві, з перших часів існування університету,
хірургічну науку очолив видатний хірург В. Караваєв.

Вільгельм Грубе (1827–1898), естонець, закінчив університет в Юр’єві
(Тарту) в 1850 р. Маючи вже достатній практичний досвід, він у 1858 р.
за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій з великою користю працює
39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу
клініки. За звітами про роботу його клініки можна встежити, як
змінювалися наслідки оперативних втручань зі зміною методів: при витинах
каменів, приміром, у доасептичний період, при роботі тих же хірургів,
летальність була 13 %, в антисептичний – 7 %, асептичний – 1%; при
лапаротоміях у період доасептичний летальність дорівнювала 40 %,
антисептичний – 15 %, асептичний – 2 %.

Грубе був засновником Харківського медичного товариства, яке мало
великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за
межами Харкова. За свою виняткову сумлінність у роботі І високу
гуманність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала
його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної
патології І. Зарубін, який протягом 14 років очолював медичний факультет
і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості
Зарубіна в 1882 році було відкрито госпітальну хірургічну клініку в
Харкові,

В наступні роки учень В. Грубе Н. Трінклер (1859–1927) продовжував
славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був
пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії
під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної
роботи вважалася однією з найпередовіших в країні. В науковій праці
Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і
лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила інтересу
до наших часів.

В Київському університеті, з часу заснування медичного факультету
(1841), протягом 48 років викладав хірургію В. Караваєв.

Володимир Караваєв (1811–1892) у своїй науковій і практичній діяльності
дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем
топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, володіючи віртуозно
хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих
успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. При
викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів
коло ліжка хворого, практичній їх роботі в операційній, перев’язочній,
амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його
впливом стало хірургами багато сотень лікарів, які були піонерами
пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у наших дільничних
земських лікарнях. Караваєв створив підручник оперативної хірургії, який
користувався популярністю серед практичних хірургів. Одночасно з
Іноземцевим і Пироговим Караваєв почав у 1847 році оперувати під ефірним
наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу, знеболювання
в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку
оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним
методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти Караваєв
виконував протягом кількох секунд; всього він зробив до 10000 таких
операцій. У своїй невеликій клініці і амбулаторії Караваєв зробив за
весь час понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій
не зробив ні один клінічний професор. Варто відзначити, що переважну
більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безкоштовно.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету
потрібно відзначити Миколу Волковича (1858–1928), який очолював спочатку
госпітальну (1903), а пізніше (1911–1928) факультетську клініку. З його
наукових праць не втратила значення до наших часів монографія про
риносклерому (1888) і праця “Пошкодження кісток і суглобів” (1928). У
свій час популярною була запропонована ним при переломах у нижній
третині гомілки картоногіпсова стременна шина.

М. Волкович був організатором Київського хірургічного товариства (1908),
яке він очолював до смерті. За радянських часів це товариство було
перетворено на республіканське. В сприятливих умовах, у порівнянні з
Харківським університетом, відбулося в Київському університеті і
викладання анатомії. Цю кафедру очолював довгий час (1846–1868)
Олександр Вальтер (1817–1889).

Гідним наступником О. Вальтера по кафедрі анатомії був його учень В.
Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали
загальносвітове визнання.

Володимир Бец (1834–1894), родом з Чернігівщини, закінчив з відзнакою
Київський університет у 1860. Спочатку працював прозектором кафедри
анатомії, викладав гістологію, з 1868 по 1890 р. – професор анатомії.

В. О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які в науці
носять його ім’я. Він також перший визначив морфологічно рухову зону
мозку, його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку
кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була
премійована на наших виставках і за кордоном, іноземні фірми
запропонували Бецу опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він
відмовився від цього, сподіваючись здійснити видання свого атласа в
Росії. Ці сподівання не справдилися: лише мала частина його робіт була
надрукована. Прекрасна колекція препаратів В. Беца зберігається до наших
часів в анатомічному музеї Київського медичного інституту.

Василь Образцов (1850–1921) вчився в духовній семінарії, а потім
блискуче закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Після
короткочасної роботи в земстві він був у відрядженні за кордоном.
Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкового
кроветворення. Образцов дістає спочатку завідування терапевтичним
відділом військового госпіталя в Києві, а пізніше, в 1887 р.,–
терапевтичним відділом міської лікарні на 80 ліжок. На свої кошти він
при відділі організує лабораторію, об’єднує навколо себе здібних молодих
лікарів, перетворює терапевтичний відділ міської лікарні на справжню
клініку. Лише в 1893 р. Образцова обирають професором медичного
факультету Київського університету, з яким він уже не втрачає зв’язку до
смерті.

Великою заслугою В. П. Образцова в історії світової клінічної медицини є
розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Відкриті Ауенбругером у 1761 році перкусія, Лаенеком у 1816 році
аускультація відіграли виняткову роль для діагностики захворювань
органів грудної клітки. Для діагностики захворювань органів живота ці
методи не мали істотного значення. Образцов, застосовуючи розроблений
ним метод пальпації, показав, що його методом після певного тренування
можна зазначити точно положення, фізичні властивої органів живота і
патологічні зміни в них. Його перші повідомлення про це на засіданнях
медичних товариств, у журналах були зустрінуті скептично, навіть після
підтвердження його клінічних висновків на операціях і секціях. Лише з
введенням у клініку рентгенологічних досліджень (1904–1910), коли були
проведені порівняльні дослідження пальпаторних даних з даними
рентгеноскопічними, метод пальпації за Образцовим дістав загальносвітове
визнання. Методика глибокої систематичної ковзної пальпації, за
Образцовим, поставила діагностику органів живота на твердий грунт, і
тому справедливо в історії клінічної медицини відкриття В. Образцова
оцінюється нарівні з відкриттями Ауенбругера і Лаенека.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов розробив уперше
диференціальну діагностику між колітом і ентеритом, раком і
туберкульозом сліпої кишки, тазового апендициту. Він перший описав
клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка
кишка ущемлюється в fossa duodenojejunalis.

В розвиток фізіології видатний внесок зробили вчені медичних шкіл
України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був
І. Щолков (1833–1909). Він був вихованцем цього університету, працював
по фізіології у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати
кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні
експериментальну лабораторію. В своїх працях Щолков головну увагу
приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав
посібник з фізіології; широко залучав до наукової роботи студентів. В
його лабораторії виконав першу свою наукову роботу В.Данилевський, який
пізніше майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Данилевський (1852–1939), закінчивши Харківський університет,
пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім
працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика д’Арсонваля
(1851–1940).

В. Данилевському належить відкриття в головному мозку центрів регуляції
вегетативних процесів, він провів перші досліди по реєстрації
електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу
електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення
гіпнозу в тварині людини. Він перший довів можливість дістати ефект
вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24
години після клінічної смерті.

В. Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів
крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в
еритроцитах, дуже поширені в різних хребетних тваринах. Ці праці
відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її
хіміотерапії.

В. Данилевський був організатором і керівником Українського інституту
ендокринології і терапії в Харкові. У 1910 р., незважаючи на опір
міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси.

Брат В. Данилевського – Олександр Данилевський (1838–1923) – видатний
вітчизняний біохімік. Він очолював кафедри фізіологічної хімії в різні
роки в Казані, Харкові та Військово-медичній академії в Петербурзі, йому
належать видатні праці, присвячені вивченню протеолітичних ферментів,
хімії білків та питанням харчування.

В Києві фізіологічну науку очолював В. Чаговець (1873–1941). Основні
його праці присвячені електрофізіології. В 1903 р. Чаговець опублікував
монографію “Очерк електрических явлений на живых тканях с точки зрения
новейших физико-химических теорий”, в якій обгрунтував іонну теорію
збудження.

Величезні заслуги мають українські вчені і в створенні важливої галузі
людського знання – мікробіології (спочатку вживалася назва
“бактеріологія”). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили
нові, досконалі засоби боротьби з захворюваннями, але виявили й показали
суть процесів, що перебігають в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи українських мікробіологів був Л.Ценковський
(1822–1887). Левко Ценковський, за національністю поляк, вищу освіту
здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював
професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був
ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну
лабораторію з широким застосуванням мікроскопу. Вивчаючи найпростіші
форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з
широким біологічним кругозором звертав не тільки на їх морфологію, а,
головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів,
його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини.
Особливе значення мало винайдення Ценковським методу виготовлення
вакцини проти сибірки.

У 1881 році вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Спосіб її
виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський
приїхав у Париж, щоб вивчити виготовлення протисибіркової вакцини, то
йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський,
не в дуже несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках
Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої трирічної
роботи він винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти
сибірки, яка була більш дійова, ніж виготовлена методом Пастера.
Виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським, з деякими змінами,
застосовується до наших днів.

Внесок світового значення в розвиток мікробіології, в створення нових
напрямів у науці – еволюційної патології, імунології – зробив І.
Мечников.

Ілля Мечников (1845–1916) народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на
Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши з золотою
медаллю гімназію, І. Мечников вступає на природничий відділ Харківського
університету. Складаючи іспити позачергово, він закінчує університет за
два роки, на 19-му році життя. На свої кошти він їде за кордон.
Повернувшись, захищає в 1867 реці дисертацію на ступінь доктора
зоології. З 1870 по 1882 р. він працює в Одеському (Новоросійському)
університеті професором зоології.

Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников
зустрівся з дуже важливим фактором, який вплинув на хід його дальших
наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну
личинку з хвостом і жабрами. Коли у личинки виростають лапки, вона
втрачає хвіст і жабра. Як це стається? Мечников показав, що хвіст
відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють
частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи
глибше це питання, Мечников прийшов до висновку, що рухливі клітини в
організмі відіграють певну захисну роль.

Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального
процесу. Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму
проти шкідливих факторів, зокрема бактерій, захисним актом організму,
набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення
процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку
Мечников подав у праці “Лекции о сравнительной патологии воспаления”
(1892 р.).

Грунтуючись на еволюційному методі порівняльної патології, Мечников
розробляє своє вчення про імунітет. На протилежність поглядові
переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в
походженні хвороби головну роль надавали лише бактеріям, Мечников довів,
що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму.
Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією
з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у
книзі “Невосприимчивость в инфекционных болезнях” (1901 р.).

Фагоцитарну теорію Мечникова велика кількість учених зустріла різко
негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені,
зокрема Роберт Кох, який глузливо називав вчення Мечникова про фагоцитоз
“східною казкою”. Мечников гаряче відстоював свої погляди, силою фактів,
що він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і
поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до
речі скажемо, був теж спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав
його. На конгресі Британської медичної асоціації, він, позитивно
висловившись про теорію Мечникова, додав: “Якщо в патології був
коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу”.

Під натиском громадської думки, Російська академія наук у 1902 р. надала
Мечникову звання почесного академіка. В 1908 р. Мечников дістає найвищу
тогочасну світову нагороду – наукову Нобелівську премію.

В останні роки свого життя Мечников приділив велику увагу вивченню
проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему
старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень
загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як
природознавець, але й як великий гуманіст.

Засновником київської школи мікробіологів був учень Л.Ценковського,
видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. Високович.

Володимир Високович (1854–1912), родом з м. Гайсина на Поділлі, син
ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет,
працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 року – професор
патологічної анатомії Київського університету. У видатній своїй праці “О
судьбе микробов, введенных в кровь” (1886) він перший довів, що через
15–30 хвилин після введення в кров бактерії зникають, їх захоплюють
ендотеліальні клітини судин, особливо в органах з сповільненим
кровообігом, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні
вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який
визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок
робіт Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці
Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм
судин були опубліковані у вісімдесятих роках XIX ст. і лягли в основу
вчення про ретикулоендотеліальну систему.

В. Високович очолював експедицію в Індію по вивченню чуми, перший почав
застосовувати вакцинацію проти черевного тифу, довів мікробну етіологію
цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та
туберкульозний характер золотухи.

В експедиції В. Високовича в Індію в 1896 р. брав участь Д.Заболотний,
який залишив глибокий слід в історії вітчизняної мікробіології та
епідеміології.

R ?

?

6ас експедиції в Монголію Заболотний заражається чумою. В 1911 році він
доводить зв’язок поширення чуми з гризунами тарбаганами.

Вивчаючи сифіліс, він за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває
спірохету, але не опубліковує цього. В 1898 р. Заболотний засновує першу
в Росії кафедру бактеріології в Петербурзькому жіночому медичному
інституті, яку очолює протягом багатьох років. В 1920 р. він засновує в
Одесі першу в світі самостійну кафедру епідеміології. В 1927 р.
Заболотний видав перший на російській мові оригінальний підручник
“Основы зпидемиологии”.

У 1922 р. Д. Заболотного було обрано академіком Академії наук УРСР, у
1928 р. – президентом її, в 1926 р. – академіком Академії наук СРСР. В
складі Академії наук УРСР він організує Інститут мікробіології, який
носить тепер його ім’я. Особливу увагу Заболотний приділяв поширенню
санітарної освіти серед населення, йому належить багато популярних праць
санітарно-медичного характеру. Поховано Д. Заболотного, за його
заповітом, в с.Чоботарці, поруч з дружиною, яка багато років учителювала
в цьому селі. В хаті Заболотного в с. Чоботарці створено музей його
імені. На могилі Д. Заболотного написано: “Тут поховано тіло померлого
Президента Всеукраїнської Академії наук Данила Кириловича Заболотного,
селянина с. Чоботарка”.

Іван Горбачевський – великий український вчений, громадський діяч, життя
і творчість якого охоплюють період від 60-х років XIX до 40-х років XX
століття.

Життєвий шлях Івана Горбачевського починається із с.Зарубинці
Збаразького району недалеко від Тернополя, де 15 травня 1854 р. він
народився в сім’ї священника. Вчився в Тернопільській гімназії, тут
виявив великий хист та любов до знань. В гімназії став членом
нелегального гуртка “Громада”, який ставив за мету будити в народі
національну свідомість. Цю ідею Іван Якович проніс усе своє життя і
передав у спадок багаточисленним своїм учням і послідовникам. Велика
тяга до знань, внутрішній поклик працювати для визволення народу,
вказали йому дорогу до Відня, а відтак до Праги. Закінчив медичний
факультет Віденського університету.

З 1883 до 1917 р.р. Горбачевський працює професором кафедри медичної
хімії Чеського Карлового університету в Празі, очолює кафедри
фармакології та фізіологічної хімії. В 1902-1903 р.р. є ректором
Чеського університету. Він був не тільки великим українським патріотом,
але і великим громадянином Чехії.

Він брав участь у створенні пам’ятника великому борцю за волю Чехії –
Яну Гусу. Монумент Гусу було доручено відкрити українцеві Івану
Горбачевському.

Великий вклад вніс він в організацію і становлення Українського
лікарського товариства, створеного на основі НТШ ім.Т. Шевченка, був
обраний першим його почесним головою. В 1919 році він стає професором
кафедри хімії щойно створеного у Відні Українського університету; 1921
р. професором, а з 1923 р. – ректором Українського університету у Празі.
З 1923 року одночасно викладає хімію в Українській господарській
академії в Подебрадах. У 1923-1924 р.р. та з 1932 р. Іван Горбачевський
– ректор Українського університету, на посаді професора працює до 1938
р.

Наукову працю розпочав у молодому віці. Перша публікація вийшла в 1875
р. Праці його стосуються переважно органічної та фізіологічної хімії.
Він одним з перших виділив амінокислоти, встановив, що вони є тими
цеглинами, із яких побудовані білки, еластин. Вперше в світі синтезував
(1882) сечову кислоту із сечовини та амінокислоти гліцину. В 1886 р.
опублікував працю про синтез креатину, відкрив фермент ксантиноксидазу
(1889-1891). Праці Горбачевського започаткували вивчення метаболізму
азотистих сполук та патології пуринового обміну, зокрема подагри. Ряд
праць вченого присвячені загальній хімії, гігієні, епідеміології.

Всеукраїнська АН у Києві (1925) обрала його дійсним членом. Помер Іван
Горбачевський 24 травня 1942 р. на 88 році життя, похований у Празі.

Попри вагомі наукові здобутки, медична допомога для широкого люду
залишилась малодоступною.

На початку XIX століття в російській імперії, в тому числі і на
території Східної України, в повітових містах встановлюється посада
повітового лікаря. На нього накладались такі обов’язки:

1. організація боротьби з епідемічними хворобами.

2. надання швидкої медичної допомоги.

3. заготівля лікарських трав.

У повітових лікарів були помічники, т.з. лікарські учні. Це були молоді
люди без медичної освіти. Лікарі мали навчати їх готувати ліки і
виконувати найпростіші лікарські призначення. Ніяких асигнувань на
медикаменти не відпускалось. Лікарі обмежувались, в основному,
застосуванням лікарських рослин. Рецепти виписувались на трави, коріння,
масла, настойки, відвари, що їх добували з рослинної сировини.
Найчастіше призначались примочки, полоскання, збори, тим часом, як
рецепти на порошки, краплі та мазі зустрічались рідко. Зовсім не
виписувались рецепти на супозиторії та глобули.

Серед перших повітових лікарів зустрічаємо лікаря з Переяслава Київської
губернії Андрія Козачківського. Він був близький до Тараса Шевченка.
Перебуваючи у Козачківського, Т. Шевченко написав «Заповіт». Під час
заслання Козаківський надавав матеріальну допомогу та підтримував
морально великого поета. Почуття Шевченка до свого переяславського друга
відображені у вірші «Козачківському», написаному в Орській фортеці в
1847 р.:

«А іноді так буває,

Що й сльози не стане,

І благав би я о смерті,

Так ти і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія брате

Не даєте мені в бога

О смерті благати»

Останній раз Т. Шевченко гостював у Козачківського в 1859 р. Сам Андрій
Козачківський як лікар мав велику популярність. Його слава поширилась
далеко за межі Переяславського повіту та Київської губернії. Він помер у
1889 р.

Необхідно відмітити, що на початку XIX століття в Росії відмічався
гострий дефіцит у медичних та фармацевтичних кадрах. В Україні в цей час
лікарями працювали переважно вихованці вищих і середніх спеціальних
навчальних закладів Москви та Петербурга, а також випускники
західно-європейських університетів.

Підготовка лікарів в Україні пожвавилася після відкриття в 1805 р.
Харківського університету. Медичний факультет було створено в 1806 р. у
складі шести кафедр, в тому числі «матеріа медіка» (фармації,
фармакогнозії та фармакології). Спершу умови праці і навчання на
факультеті були тяжкими, обладнання погане і вкрай недосконале. В 1814
р. були відкриті терапевтична та хірургічна клініки, які мали по шість
ліжок, пологова палата – на чотири ліжка, в якій за перші шість років
було прийнято 20 пологів. Пересічний випуск складав 9 — 10 лікарів.

При університеті поступово створювались навчально-допоміжні заклади:
кабінети, лабораторії, ботанічний сад. В університеті, як і в інших
навчальних закладах царської Росії, при медичному факультеті були
організовані провізорські курси, слухачі яких вважались вільними
слухачами і з’являлись в університеті для проведення окремих практичних
робіт і оформлення своїх документів. Базою фармацевтичного відділення
була фармацевтична лабораторія, де з слухачами проводились практичні
заняття з фармакогнозії, судової хімії. Решта занять, які включали
ботаніку, зоологію, неорганічну хімію, якісний і кількісний аналізи,
фізику, органічну хімію і фармакологію проводились на базі медичного
факультету університету. Після трирічної роботи в аптеці учень міг
скласти при медичному факультеті іспити на звання аптекарського
помічника. Отримавши його, аптекарський помічник міг бути завідувачем
невеликих аптек у сільській місцевості або працювати на другорядних
посадах в інших аптеках. Якщо він бажав отримати звання провізора, то
після трирічної праці в аптеці міг поступити на дворічне фармацевтичне
відділення медичного факультету як вільний слухач. Жінки на
фармацевтичне відділення не приймалися.

Серед викладачів медичного факультету на кафедрі «матеріа медіка»
працював відомий професор Є. Гордієнко (1812-1897). Його лекції завжди
супроводжувались демонстраціями. Він організував фармакологічну
лабораторію, а пізніше навіть домігся виділення фармакології в окрему
спеціалізовану кафедру.

В 1834 році було засновано Університет Св. Володимира в Києві з
відкриттям медичного факультету з 1841 р. Обладнання і бібліотека були
завезені із пограбованих царатом Кременецького ліцею і Вільнюського
університету. На перший курс було зараховано 22 студенти. З 1900 р.
відкрито медичний факультет Новоросійського університету (1865) в Одесі.
Ці три вищі навчальні заклади відіграли значну позитивну роль в історії
медичної освіти в Україні та обслуговуванні потреб її людей. За весь
період існування до 1917 р. вони підготували 12818 дипломованих лікарів.
Варто зазначити, що якісний рівень медичної підготовки, особливо в
першій половині XIX століття, викликав численні нарікання, через те, що
підготовка майбутніх фахівців проводилась застарілими методами.
Більшість клінічних дисциплін викладалась латинською мовою.

Потребувала серйозного удосконалення і фармацевтична підготовка
майбутніх фармацевтів. Проте пропозиція лікарської громадськості
відкрити спеціалізований фармацевтичний інститут не отримала підтримки
урядових кіл і не була реалізована. Цікавий такий факт: екзаменаційні
правила для фармацевтів запроваджені у 1845 р. застосовувались без змін
аж до 1917 р. У «Правилах випробування лікарів, фармацевтів,
ветеринарів, дантистів та повивальних бабок» для фармацевтів
встановлювались такі вчені ступені та звання:

1) аптекарський помічник;

2) провізор; .

3) магістр фармації (аптекар).

Особи, які претендували на найвищий фармацевтичний ступінь магістра
повинні були бути провізорами. Крім іспитів з окремих дисциплін та
практичних досліджень, заключним етапом було написання дисертації
(латинською, російською або європейською мовами). Якщо публічний захист
визнавався задовільним, то здобувачу присуджувався ступінь магістра
фармації.

Повелінням імператора Олександра II (1871) аптекарський фах був
дозволений і жіноцтву. Жінкам надавалось право на здобуття
фармацевтичних ступенів від аптекарського учня до провізора. В той же
час не дозволялось прослуховування дворічного фармацевтичного курсу при
університетах. Цікаво, що на іспитах оцінка виставлялась за двобальною
системою – «задовільно» та «незадовільно». Особи, які незадовільно
складали іспити, позбавлялись права одержання бажаного ступеня або
звання. У виняткових випадках особа, яка блискуче складала іспити і
виявляла надзвичайно ґрунтовні знання, могла отримати диплом і свідоцтво
із зазначенням, що вона пройшла випробування з «відзнакою».

Необхідно відмітити, що аптечна справа в Російській імперії підлягала
досить жорсткій державній регламентації. В 1836 р. Миколою І був
«высочайше» затверджений новий «статут аптекарский», котрий зберігав
своє значення упродовж всього XIX століття.

Статут містив 47 параграфів, які об’єднувались у п’ять розлілів:

1) Порядок заведення, улаштування й передачі аптек.

2) Внутрішній устрій аптеки.

3) Порядок внутрішнього управління аптек, заготівлі та відпуску ліків.

4) Права та обов’язки фармацевтів.

5) Відповідальність фармацевтів.

В першому розділі дозволялось відкривати казенні аптеки тільки за
розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, вільні ж — з дозволу
Медичного департаменту цього ж Міністерства. До 1918 р. управління
медициною та фармацією здійснювалось Міністерством внутрішніх справ.

Відкривати й утримувати аптеку дозволялось кожному бажаючому, якщо він
мав фармацевтичне звання аптекаря або провізора. Якщо ж власник не
відповідав цим вимогам, то повинен був найняти управителя аптеки з
відповідним званням.

Другий розділ регламентував обов’язкові приміщення і необхідні лікарські
засоби. До приміщень відносились: рецептурна кімната, матеріальна
кімната, лабораторія, сухий підвал, льодовник і сушарня для лікарських
рослин, «пристойне сухе місце» для зберігання трав, квітів, коріння та
інше. Наголошувалось, що отруйні речовини повинні зберігатися окремо від
решти ліків під замком та з печаткою аптекаря або управителя. Для
зважування отруйних речовин слід було використовувати спеціальні ваги.

В третьому розділі визначався штат аптеки, порядок прийому та звільнення
персоналу, контроль за виготовленням лікарських засобів, відпуск
медикаментів та правила їх реєстрації. Четвертий розділ регламентував
права та обов’язки власників вільних аптек. Параграф 33 застерігав, що
власники та управителі аптек повинні були «честного й незазорного
поведения» і суворо стежити за тим, аби:

1. підлеглі їм фармацевти сумлінно виконували посадові обов’язки, вели
себе добре і з клієнтами поводились ввічливо, а учні встигали з
фармації;

2. аптека мала свіжі й до лікарського вжитку придатні матеріали;

3. медикаменти виготовлялись обов’язково за фармацевтичними правилами;

4. складні ліки готувались винятково аптечною лабораторією, а не
купувались;

5. під час контрольного огляду аптек Лікарськими управліннями
контролерам показувати усі відділення, матеріали та ліки.

Параграф 35 забороняв виписувати ліки й здійснювати лікування недужих,
окрім невідкладних випадків, коли потрібна невідкладна допомога, а
поблизу немає лікаря.

Розділ п’ятий передбачав відповідальність фармацевтів. Передбачалось, що
аптекарі, провізори та аптекарські помічники, які одержували
багаторазові зауваження й догани, за рішенням медичної ради позбавлялись
права на фармацевтичну практику в залежності від провини: на рік, кілька
років або ж назавжди.

В 1861 р. в Російській імперії скасовується кріпацтво і створюються
місцеві органи самоврядування (земства з 1864 року). Вони були відразу
створені на Лівобережній Україні. У трьох правобережних українських
губерніях – Київській, Волинській, Подільській земства були створені
лише 1911 р. В їх підпорядкування було передано наявні медичні заклади,
які раніше були підпорядковані Приказам громадського призріння. Медицина
того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку
виділялось два етапи. Перший – початковий (роз’їздний) –
характеризувався виїздною, в більшості випадків фельдшерською допомогою
для сільського люду. Територія була поділена на дільниці, де проживало
150-200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100
кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так
характеризували цей період. «Загальна характеристика її складається в
тому, що лікар завжди в подорожі, а хворі ніколи не знають, де його
шукати». Наприкінці XIX століття земські губернії поповнювались молодими
лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у
сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. В цей період
земства будують лікарні і хворі отримують можливість стаціонарної
допомоги. Суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць
(чисельність населення дільниці в кінці XIX — на початку XX століття
пересічно становила 28 тисячі). На Україні найбільш укомплектованими
лікарями вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії.

Попри окремі недоліки земська медицина відіграла в історії медицини
помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких
мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи
не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо
захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей.
Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в
Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це
були невеличкі аптеки при лікарнях (біля 2500), в яких хворих
забезпечували найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі
невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській
місцевості аптек майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним
правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек
надавалось винятково провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно
якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й
помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники
не мали права навчати аптекарських учнів. Значну громадську роль для
земської медицини відігравали Пироговські з’їзди лікарів, які
відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського
товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної
відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70
% медикаменів завозилось з-за кордону. В зв’язку з надходженням багатьох
іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною
справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито
втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та
зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи
турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з’їзду (1904 р.),
зокрема, було зазначено: «Наявна монопольна система аптечної справи
позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги,
шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації». Під
тиском рішень Пироговських з’їздів уряд царської Росії у 1912 р. був
змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі
рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які
були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла
розвитку земських «вільних» аптек. Так, у Чернігівській губернії у 1914
р. нараховувалось 57 приватних, 4 земські та одна аптека Червоного
Хреста, в яких загалом працювало 98 фармацевтів та 59 учнів.

Найбільший прогрес у розвитку фармації на той час було досягнуто в
центрі Південно-Західного краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували
(не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві –
на Володимирській, та дві на інших центральних вулицях. У 1881 р. у
Києві постало «Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими
товарами», яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало
у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку згодом перетворили на
завод (нині — Київський завод медпрепаратів). У 1912-1913 р.р. в Києві
видавався тижневик «Всеросійський фармацевтичний вісник».

По всій території підросійської України 1913 року діяло 1067 аптек, з
яких 1024 належали приватним власникам, а 43 – земствам. Пересічно одна
аптека припадала на 24 тис. мешканців, в той час, як у Києві – на 11
тис. В аптечних установах працювало 2009 фармацевтів, в тому числі 758 –
з вищою і 1251 – з середньою фармацевтичною освітою.

На західних теренах України, що перебували у складі Австро-Угорської
імперії, медицина та фармація розвивались дещо інакше.

В 1772 р., внаслідок першого поділу Польщі, Східна Галичина відійшла до
Австрії. На той час на всій території Галичини було зареєстровано 11
лікарів, сім з яких займались практикою у Львові. В інших населених
пунктах медичною допомогою займались цирульники, знахарі,
бабки-повитухи. У Львові налічувалось 8 аптек, з яких п’ять були
приватними і три – монастирськими. Австрійський уряд встановив державні
посади окружних та повітових лікарів. Вони мали контролювати діяльність
осіб, які займались медичною практикою, дбати про санітарно-гігієнічний
порядок, а в містах – забезпечення населення чистою питною водою,
проведення протиепідемічних заходів. Їм дозволялось також займатися
лікувальною роботою шляхом приватної практики. Про стан медичної
допомоги свідчили висновки щодо міста Львова крайового фізика (лікаря)
фон Люца. Він писав: «Ті, що займаються хірургією – повні неуки, яким
надано безмежні права для лікарської практики та безкарного вбивства
людей. Баби-повитухи – цілковиті невігласи. Аптеки продають ліки за
цінами, які їм подобаються, бо немає ніякої такси. Ліки не якісні,
оскільки аптеки не підлягають жодним ревізіям». Про невтішне становище з
медичним забезпеченням міста свідчив у листі до губернатора Галичини й
крайовий фізик А. Крупинський: «Хворі бідняки лежать по вулицях і
смітниках, покриті червою та брудом, їхній останній лік – це лягти в
болото, вони залишені і забуті, позбавлені всякої допомоги, шпиталі їх
не приймають».

У 1850 р. в Галичині нараховувався 201 лікар, переважно випускники
Віденського університету, а також 84 хірурги та 12 акушерок. Всі вони
працювали в містах, а на селі медичну допомогу надавали знахарі. В
містах нараховувалось 16 лікувальних закладів, з них половина існувала
за рахунок меценатів. Серед лікарів не було жодного українця. Всі
пандемії загрозливих інфекцій, що проникали в Европу, зокрема, холери,
доходили до Галичини. Особливі спалахи були в 1833 — 1837 р.р. Для
боротьби з епідеміями намісництво приймало жорсткі заходи, зокрема,
передбачалось, що особи, які порушували кордони карантину, підлягали
військово-польовому суду із застосуванням найвищої міри покарання —
розстрілу. Починаючи з 1873 р. Крайова рада здоров’я (Львів) зайнялась
питанням створення посад гмінних (дільничих лікарів), які мали надавати
допомогу сільському люду. Однак їхнє число зростало дуже повільно. Так,
в 1907 р. їх було 49 гмінних лікарів, а число гмін – понад три тисячі. В
останній чверті XIX століття в Галичині були найвищі показники
смертності в Европі. Причини смерті українського люду були типовими для
колоніальних країн. Це – інфекційні хвороби, туберкульоз, високий рівень
смертності немовлят.

Що стосується навчальних закладів, то в 1784 р. було знову відкрито
Львівський університет, який проіснував недовго, до 1805 р. Після цього
відкривається медико-хірургічна школа, яка готувала хірургів, акушерів
та провізорів. Вона проіснувала до чергового відкриття унверситету, в
якому з 1894 р. почав функціонувати медичний факультет.

Щоб якось нормалізувати фармацевтичне обслуговування людей, на початку
XIX століття австрійська адміністрація видала чимало указів та постанов.
У 1806 р. було створено керівну та наукову установу – Головний
аптекарський греміум (колегіум) Галичини з філіями в окружних містах.
Статут цього органу передбачав підпорядкування йому власників аптечних
закладів, фармацевтів та їхніх учнів.

Відчутний слід в історії фармації першої половини XIX століття залишив
Теодор Торосевич, уродженець Станіслава (Івано-Франківськ). Після
закінчення у Відні хімічного факультету він у 1819 р. відкрив у Львові
власну аптеку. Був автором понад ста наукових праць з природознавства,
хімії, фармації, дослідив десятки мінеральних джерел. Львівське
аптекарство XIX століття було тісно пов’язане із розвитком галицьких
нафтопромислів. Так, зокрема, в лабораторії аптеки Міколяша у 1853 р.
магістр фармації Іван Зех вперше одержав ректифікат «скельної олії»
(нафти). У приміщенні цієї ж самої аптеки засвітилася перша у світі
гасова лампа. А в липні того ж року гасові лампи вже освітлювали головну
львівську міську лікарню, згодом гасова лампа стала основним засобом
освітлення будинків та установ.

20 вересня 1868 р. при Греміумі започаткувало свою діяльність одне з
найстаріших в Європі “Галицьке аптекарське товариство», яке видавало
свій часопис, мало бібліотеку, лабораторію, а також фармацевтичний музей
(частина його експонатів увійшла нині до фонду-музею у Львові).
Товариство поставило перед собою цілий ряд завдань. Серед них:

розгляд і налагодження усіх загальних питань аптечної справи;

сприяння членам Товариства у поглибленні фахових знань, заснування
хімічної лабораторії, бібліотеки, видання власного журналу;

надання допомоги членам Товариства у випадку втрати працездатності їх
вдовам та сиротам;

надання старанним, але не заможним студентам-фармацевтам позичок для
оплати екзаменаційних витрат;

посередництво у працевлаштуванні магістрів фармації та підаптекарів.

До найважливаівших здобутків «Галицького аптекарського товариства» варто
віднести:

1. заснування у 1871 р. власного друкованого органу «Часопис Товариства
аптекарського», який видавався до 1939 р. і присвячувався як науковим,
так і професійно-практичним і соціальним проблемам фармацевтів регіону.

2. відкриття спільно з Греміумом школи для аптекарських учнів.

3. видання спеціальної фармацевтичної літератури.

4. фінансова підтримка фармацевтів.

5. провідна роль у справі відновлення фармацевтичного відділу
Львівського університету та побудові фармацевтичного корпусу.

В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і в
інших містах.

До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось в самих аптеках на
засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після
отримання звання підаптекаря — підаптекарська практика 1,5-3 роки, після
чого отримувалось звання майстра). В XIX столітті вимоги щодо закінчення
вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками
аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні
зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика
тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської
практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до
університету.

Вища фармацевтична освіта почала розвиватися у Львові лише після
підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854-55
навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті
Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і
проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного
відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними
слухачами, й, окрім обов’язкових предметів, їм рекомендувалося
відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась
реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи,
асистенська практика скасовувалась, а навчання в університеті
розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів
гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.

Важливою подією для фармацевтичного відділу став запроваджений із 1900
р. дозвіл жінкам вивчати фармацію. В 1905 р. у Львові першою в Австрії
отримала диплом магістра фармації Софія Рейх. А вже у 1913-14
навчальному році у Львівському університеті навчалась половина усіх
студенток фармацевтичного профілю Австрії.

За часів Австрії була прийнята і реалізувалась значна частина юридичних
документів, які регулювали фармацевтичну діяльність. Вони визначали
нормування прав і обов’язків фармацевтів, інспектування та вимоги до
аптечних підприємств, регламентуваня фармацевтичної освіти.

Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ (1911 р.): «Про вимоги до
аптечних приміщень» чітко визначались обов’язкові в аптеці приміщення
(торговий зал, матеріальна кімната, лабораторія, зіллярське горище,
аптечний підвал, інспекційна кімната) та вимоги щодо їхнього обладнання.
Основні зміни в фармацевтичному законодавстві на початку ХХ століття
пов’язані з ухваленням у 1906 р. закону «Про врегулювання аптечних
взаємовідносин», який був одним з кращих профільних законів в Европі і
діяв у Галичині до жовтня 1939 р.

В роки першої світової війни і доби революційних потрясінь та визвольних
змагань українського народу (1914-1920) докорінно змінилось життя
суспільства та визначились перспективи його подальшого розвитку на
найближчі десятиліття.

Руйнівна дія війни та політичних катаклізмів призвели до загального
розладу життя, катастрофічного стану економіки та інших галузей
господарства. Не стала винятком у цьому відношенні й система охорони
здоров’я та аптечна справа, що зазнали особливого нищення і занепаду.
Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак
яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично
ліквідовано. Згідно законів воєнного часу лікарі, фельдшери та
фармацевти підлягали обов’язковій мобілізації, а всі наявні запаси
лікарських засобів – передачі до військових медико-санітарних частин.
Цивільне населення практично було позбавлене будь-якої лікувальної і
медикаментозної допомоги, хоча потреба у цих специфічних видах послуг у
ті часи особливо зросла. Внаслідок війни різко погіршився санітарний
стан України, колосально зросла захворюваність, особливо, інфекційна,
яка прийняла характер епідемій з високою смертністю людей. У 1919-1920
р.р. епідемія тифу не лише забрала життя мільйонів людей, але й
спричинила втрату боєздатності цілих армій (наприклад, в Українській
Галицькій Армії пошесть вразила близько 90% рядового складу й старшин).
Така ж доля спіткала й Дієву армію Української Народної Республіки.
Загалом, у 1920 р. на висипний та поворотний тифи в Україні хворіло 4,3
млн. осіб. Значно зросла захворюваність на туберкульоз. Занепала
медикаментозна допомога. Україна була позбавлена джерел поповнення
медикаментами і використовувала виключно старі запаси, які в
екстремальних умовах війни та голоду дуже швидко вичерпались.
Відчувалась гостра нестача жарознижуючих, знеболюючих, дезинфікуючих
засобів, шприців, бинтів, вати, інструментарію. Спроби відновити роботу
закладів охорони здоров’я і аптек неодноразово робилися урядами
Української Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського й Директорії
УНР. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади і поразки
українських визвольних змагань, ці намагання не принесли відчутних
результатів і залишились деклараціями та планами. З ініціативи гетьмана
П.Скоропадського в травні 1918 р. було створено Міністерство народного
здоров’я та суспільної опіки. Першим міністром став Всеволод Любинський,
при Директорії цю посаду певний час займав Овксентій
Корчак-Чепурківський — фундатор української соціальної медицини.

В період існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у
Львові було організовано Державний Секретаріат охорони здоров’я
(листопад 1918 р.), який очолив І. Куровець – відомий громадський і
політичний діяч.

Відновлена українська державність проіснувала недовго. На черзі був
тривалий період “совіцької” влади, з 1920 до 1991 р.

Література

Георгій Конопелько, Андрій Голяченко

Історія медицини та фармації України на світовому тлі

За редакцією Олександра Голяченка

PAGE 1

PAGE 1

PAGE 24

Похожие записи