Реферат на тему:

Техніка виконання деяких лікувальних маніпуляцій. Обтирання водою з
оцтом. Гірчичники. Припарки. Банки. Клізми. Газовідвідна трубка. Свічки.
Інгаляції. Народні методи лікування

ОБТИРАННЯ ВОДОЮ З ОЦТОМ

Розчин столового оцту (2 — 3 столові ложки 4 — 6 % розчину оцтової
кислоти на 0,5 л води) сприяє охолодженню. Його використовують для
обтирання шкіри дитини під час високої температури тіла. Обтирання
супроводжується незначним подразненням пгкіри, стимулює її видільну
функцію. Процедуру повторюють доти, доки не знизиться температура тіла.

При головному болю у поєднанні з високою температурою тіла ефективні
компреси з розчину оцту на лоб і скроні.

Розчин оцту у співвідношенні 1:2, 1:3, іноді 1:5 використовують для
компресів, обгортання при головному болю, менінгіті, крупі, дифтерії,
грижі, екземі, кровотечах з носа тощо.

У народній медицині оцет застосовують разом із лікарськими рослинами. В
лікарських порадниках XVII —XVIII століть можна зустріти такі
рекомендації: «Якщо болить голова, чорнобилю з коренем посікти дрібно і
з оцтом варити дві години; мити голову у теплому відварі».

Діти легко переносять зовнішнє застосування оцту.

ГІРЧИЧНИКИ

Дія гірчичників грунтується на подразненні ефірною гірчичною олією
рецепторів шкіри, що зумовлює приплив крові і сприяє розсмоктуванню
запального процесу та зменшенню болю.

Гірчичники ставлять на ділянки спини, верхньої частини грудної клітки,
на потилицю, кінцівки.

Гірчичники змочують у теплій воді (до 40 °С). Якщо вода надто гаряча,
подразнювальна дія на шкіру ефірної гірчичної олії зменшується.
Гірчичники прикладають не безпосередньо до шкіри (гірчицею вниз), а
через чистий папір (але не газету), накривають рушником. Хворого
укривають ковдрою.

Дитині першого року життя гірчичники кладуть до шкіри зворотним боком.
Треба стежити за реакцією шкіри (кожні 2 —3 хв оглядати). Після появи
стійкого почервоніння гірчичники знімають. Ватним тампоном, змоченим у
теплій воді, змивають залишки гірчиці. Дитину одягають і вкутують
ковдрою.

У разі потреби гірчичники можна зробити самому: 1 столову ложку сухої
гірчиці змішати з 1 столовою ложкою пшеничного борошна або крохмалю,
підливаючи гарячу воду, до одержання кашкоподібної маси. Через 30 хв
кашку шаром завтовшки 0,5 см нанести на подвійний шар марлі або смужку
іншої натуральної тканини, накрити другим таким самим шаром. Гірчичник
накласти на шкіру. Дитину обгорнути рушником та ковдрою. Домашні
гірчичники діють сильніше, ніж готові, а тому тримати їх треба не довше
5 — 7 хв.

Гірчичники належать до відтяжних засобів.

ПРИПАРКИ

Припарки — лікувальна процедура, що полягає у тривалому прикладанні до
певної ділянки тіла нагрітої сипкої або кашкоподібної речовини.

Припарки з рослин використовують для лікування шкірних хвороб, запальних
процесів у м’язах та суглобах, застудних захворювань верхніх дихальних
шляхів тощо.

Припарки з насіння готують так: у 2 торбинки насипають приблизно
однакову кількість насіння і опускають у киплячу воду на 1—3 хв.
Торбинки по черзі накладають на ушкоджені ділянки шкіри (до
охолодження). Загальна тривалість процедури 30 — 40 хв.

Якщо для припарок використовують траву, квітки, листки висушених рослин,
їх добре подрібнюють, змішують з невеликою кількістю гарячої води або
кип’ятять кілька хвилин. Гарячу «кашку» загортають у тканину і
накладають на хворе місце, накривши зверху бавовняним рушником. Припарку
тримають до охолодження. Процедуру повторюють кілька разів на добу.

Ефективнішим є використання для припарок свіжих рослин. їх обливають
окропом і через кілька хвилин прикладають до ураженої ділянки.

Під дією припарок розширюються судини і діючі речовини, що входять до
складу лікарських рослин, проникають крізь шкіру. Поліпшуються кровообіг
і живлення прилеглих тканин, виводяться шкідливі продукти обміну
речовин.

При хронічних захворюваннях внутрішніх органів (холецистит, гастрит,
виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки тощо) припарки
накладають на відповідні зони Захар»їна — Геда. У поєднанні з внутрішнім
введенням препаратів з лікарських рослин одержують стійкий терапевтичний
ефект.

БАНКИ

Медичні банки можна ставити дітям віком після 3 років.

Банки виявляють сильний вплив на шкіру, сприяють розсмоктуванню вогнищ
патологічного процесу та зменшенню болю.

Не можна ставити банки на ділянку серця, лопатки, хребетний стовп,
ділянки шкіри з пігментацією.

Банки ставлять на спину, боки, крижі, під ключицями, на передню поверхню
грудної клітки. Пораду щодо цього дасть лікар.

Перед процедурою шкіру змазують вазеліном. Це забезпечує краще
прилягання банок та запобігає опікам. На тонку металеву паличку
намотують вату, змочують квачик спиртом і запалюють. У суху банку на 1—2
с уводять палаючий квачик (не торкатися стінок банки) і міцно
притискають банку до шкіри. Поставивши всі банки (від 3 до 7 на кожну
половину грудної клітки), дитину накривають ковдрою.

Якщо банка накладена правильно, шкіра втягується в неї і стає
яскраво-рожевою або багровою (темно-червоною або криваво-червоною).
Тривалість процедури 10 — 20 хв.

Знімаючи банку, треба однією рукою трохи нахилити її вбік, а пальцем
другої руки натиснути на шкіру біля краю з протилежного боку. Банка
швидко відпаде. Шкіру обережно обтерти сухим рушником, хворого тепло
вдягти і залишити у постелі, накривши ковдрою.

Банки протипоказані при кровотечах, туберкульозі, підвищеній чутливості
шкіри та крихкості кровоносних судин, виснаженні хворого, гепатиті, у
стані різкого загального збудження з судомою.

Ефективнішим є масаж банками: 1 або 2 банки через кожні 30—40 с
переміщують на нове місце (в середньому на 1/2 внутрішнього діаметра
банки). При цьому лікувальний вплив поширюється на всю оброблювану
площу. Його рекомендують дітям старшого віку.

КЛІЗМИ

Основне призначення клізми — очищення кишечнику. За допомогою клізми
механічно спорожнюють товсту кишку від скупчення калових мас,
рефлекторно посилюють перистальтику товстої і тонкої кишок. Окрім того,
за допомогою клізми можна вводити в організм живильні та лікарські
речовини.

Клізми використовують при запорі, проносі, млявості перистальтики
кишечнику, припливах крові до голови, дизентерії, холері, інтоксикаціях.

Після дефекації хворому часто ставлять ще одну невелику (50 мл) клізму з
води температури 18 — 22 °С. Вода повинна всмоктатися кишечником. Під
час високої температури тіла такі клізми виявляють відтяжну дію.

Для клізм використовують переварену воду температури 28 — 30 °С для
дітей раннього віку та 23 — 35 °С для старших дітей. При спастичному
запорі температуру води підвищують до 37 — 38 °С, оскільки під впливом
тепла розслаблюються гладенькі м’язи кишок. При атонічному запорі,
навпаки, температуру води знижують до 22 — 24 °С (і навіть до 20 °С),
тому що прохолодна вода посилює тонус гладеньких м’язів і перистальтику
товстої кишки.

Очисна клізма сприяє звільненню товстої кишки від калових мас та газів.
Для очисної клізми для новонароджених треба взяти 30 мл води, для дітей
перших місяців життя — 60 мл, у віці від 3 до 6 міс — 90 — 100 мл, у
віці до 1 року — 150 мл, 1 —2 років — 200 мл, від 2 до 6 років — 300 мл,
від 6 до 9 років — 400 мл, від 10 до 14 років — 500 мл, після 14 років —
до 1 л води.

????[?® ° ? ae ? j

??????[?Есмарха, яку заповнюють 1 —3 склянками теплої води (26 — 33 °С).
Така вода розріджує калові маси, сприяє перистальтиці кишечнику.
Холодніша вода може зумовити спазм кишечнику і затримати випорожнення.

Дитина лягає на край ліжка на лівий бік, зігнувши коліна і притиснувши
їх до живота для розслаблення черевного преса. Клізму можна ставити і в
положенні хворого на спині, якщо йому протипоказано рухатися. Наконечник
змазують вазеліном. Великим і вказівним пальцями лівої руки розводять
сідниці. Правою рукою, трохи повертаючи, вводять наконечник у анальний
отвір — спочатку на 3—4 см у напрямку до пупка, а потім паралельно
куприку. Рідину слід уводити повільно, без тиску, а після виймання
наконечника на кілька хвилин стиснути сідниці, допомагаючи затримати
позив до дефекації.

Послабні клізми призначають для подразнення товстої кишки та регуляції
перистальтики. З цією метою використовують олійні і гіпертонічні клізми.

Олійні клізми призначають при спастичному запорі і запаленні слизової
оболонки товстої кишки. Беруть 30 — 100 г (100 г — це приблизно 5
столових ложок) соняшникової, маслинової, льняної олії температури 37 —
38 °С. Клізму ставлять увечері перед сном. Звичайно випорожнення
відбувається через 1—2 год, іноді відразу.

До послабних клізм належить і гіпертонічна. Для неї готують розчин
кухонної солі (1 десертна ложка солі на 1/2 склянки води). Розчин
підігрівають до температури 37 °С. Такий розчин подразнює слизову
оболонку кишечнику, сприяє видаленню зі складок кишки калових мас,
очищенню слизової оболонки. Приблизно через 30 хв з’являються
випорожнення.

Лікувальні клізми використовують для місцевого впливу з метою зменшення
подразнення, запалення, загоювання ерозій, умертвіння та вигнання
гельмінтів. Лікувальна клізма сприяє розслабленню гладеньких м’язів
товстої кишки, підвищує її тонус, посилює перистальтику.

Спочатку роблять очисну, а через 10 — 20 хв — лікувальну клізму. Дітям
перших років життя вводять 20 — 30 мл розчину, від 5 до 10 років — 75
мл, старшим за 10 років — 100 мл. Після введення розчину сідниці
стискують і утримують їх у такому стані 10-15 хв.

ГАЗОВІДВІДНА ТРУБКА

За значного здуття живота користуються газовідвідною трубкою. Це гумова
трубка завдовжки 40 — 50 см з діаметром просвіту 5—10 мм. Один кінець
трубки заокруглений і має один або два бічних отвори. II застосовують
після очисної або послабної (олійної) клізми.

Змазану вазеліном трубку обережно, щоб не пошкодити слизову оболонку,
вводять у пряму кишку на 10 — 20 см. Під сідниці підкладають гумовий
круг. Трубку залишають доти, поки не відійдуть гази.

СВІЧКИ

За потреби лікарські засоби можна вводити у пряму кишку у вигляді
свічки. Дитину кладуть на правий бік, зігнувши ноги у кульшових і
колінних суглобах. Пальцями лівої руки розсувають сідничну складку, а
правою рукою вводять свічку через анальний отвір до відхідника, де вона
розчиняється. Стискають сідниці і утримують їх так 1 — 2 хв.

ІНГАЛЯЦІЇ

Найраціональнішим методом уведення лікарських речовин при лікуванні
захворювань бронхів та легенів є інгаляційний.

Аерозолі швидко всмоктуються в кров і часто виявляють лікувальний ефект
швидше, ніж у разі прийому препаратів усередину.

У домашніх умовах найчастіше роблять парові інгаляції- У посуд із 4 — 5
склянками киплячої води додають певні лікарські засоби, наприклад, 5 —
10 крапель настоянки плодів ганусу звичайного, 1—2 чайні ложки сухих
листків евкаліпту кулястого. Для проведення інгаляції можна згорнути з
щільного паперу лійку, її широким кінцем накрити посудину з окропом, а
через вузький отвір вдихати пару.

Дітям зручніше робити інгаляції таким чином: чайник наповнити на третину
відваром лікарських трав, на носик чайника одягти соску з відрізаним
кінцем або гумову трубку, через яку дитина має дихати. У деяких випадках
віддають перевагу інгаляції пари над каструлею, накривши голову
рушником.

Проводити інгаляції можна дітям з дво-трирічного віку, але обов’язково
під наглядом дорослих (мал. 13).

Тривалість інгаляції для дітей молодшого віку — до 5 хв, старшого — 5 —
15 хв.

Категорично забороняють дихати парою, низько нахилившись над киплячим
розчином. При хворобах носа та приносових пазух вдих і видих треба
робити через ніс, без напруження. При захворюваннях глотки, гортані,
трахеї та бронхів після вдиху слід затримати дихання до 2 с, після чого
зробити видих.

Інгаляції проводять у спокійному стані, одяг не повинен стискати шию та
утруднювати дихання. Не можна проводити інгаляції безпосередньо після
їди, оскільки в цей час спостерігається підвищена збудливість слизової
оболонки глотки. Після інгаляції доцільно відпочити протягом 20 — 40 хв.

Мал. 13. Методика проведення інгаляції для дитини молодшого віку

При інгаляції водні лікарські розчини безпосередньо впливають на слизову
оболонку та тканину легенів. Окрім того, розчинені у воді речовини,
всмоктуючись, надходять у кров та лімфу, справляючи загальний вплив на
організм.

Тому інгаляції призначають не лише при захворюваннях органів дихання,
але й при інших недугах, зокрема, при деяких хворобах серцево-судинної
системи, вегетативно-судинній дистонії, неврозі.

Лікувальний ефект парових інгаляцій досягається за рахунок впливу пари
на слизову оболонку органів дихання, що сприяє посиленню крово- та
лімфообігу, поліпшенню обміну речовин. Парові інгаляції використовують
для лікування гострого ларингіту, трахеїту, бронхіту, тонзиліту.

Інгаляції протипоказані при гострих гнійних процесах, набряку слизової
оболонки, серцево-судинній недостатності, активних формах туберкульозу
легенів та гортані, схильності до кровотечі.

ЛІТЕРАТУРА

Абу Али Ибн Сина (Авиценна). Канон врачебной науки: В 5 т. — Ташкент:
«Фан», 1979. Болтарович З.Є. Українська народна медицина. — К.: Абрис,
1994. — 319 с. Губерфиц А.Я., Линевский Ю.В. Лечебное питание. — К.:
Вищ. шк. 1977. — 238 с. Губергриц А.Я., Соломченко Н.И. Лекарственные
растения Донбасса. — Донецк: Донбасе, 1990. — 245 с.

Джарвис Д.С. Мед и другие естественные продукты. — Апимондия, 1988. —
126с. Дудченко Л.Г., Кривенко В.В. Пищевые растения— целители. — К.:
Наук, думка, 1988.

Землинский СЕ. Лекарственные растения СССР. — М.: Медгиз, 1958. — 611 с.

Кархут В.В. Ліки навколо нас. — К.: Здоров’я, 1975. — 446 с.

Киейп С. Моє водолечение. — К.: 1904. — 275 с.

Ковалева Н.Г. Лечение растениями. — М.: Медицина, 1971. — 350с.

Кузнецов С.М. Легенды о целебных растениях. — Краснодар: Краснодар. кп.
изд-во, 1971. — 103 с.

Лікарські рослини. Енциклопедичний довідник за ред. акад. АН УРСР А.М.
Гродзинського.- К.: Голов. ред. радян. енцикл. ім. М.П.Бажана, 1991. —
543 с.

Довідник з фітотерапії /Мамчур Ф.І., Макарчук Н.М., Лещинская Я.С. та
ін. — К.:

Здоров’я, 1986. — 274 с.

Минаева В.Г. Лекарственные растения Сибири. — Новосибирск:

Наука, 1991. — 432 с.

Младенов С. Мед и медолечение. — М.:Медицина, 1969. — 180 с.

Носаль І.М. Від рослини до людини. — К.: Веселка, 1992. — 606 с.

Осетров В.Д. Альтернативная фитотерапия. — К.: 1993. — 170 с.

Платеи М. Новый способ лечеиия /Иод ред. доктора медицины А.П.Зеленкова:
В 3 т. — С.ГІб: Просвещение, 1904.

Попов О.ГІ. Лікарські рослини в народній медицині. — К.: Здоров’я, 1965.
— 345 с.

Рыльков М.И. Практическая фитотерапия. — Пермь, 1993.— 420 с.

Смик Г.К. Зелена аптека. — К.: Урожай, 1970. — 237 с.

Соколов С.Я., Замотаев В.П. Справочник по лекарственным растениям. — М.:
Металлургия, 1989. — 425 с.

Товстуха Є.С. Фітотерапевтичні засоби проти радіації. — К.: Здоров’я,
Медекол, 1992. — 180 с.

Похожие записи