Реферат на тему:

Судово-медична експертиза при смерті від механічної асфіксії

1. Функціональні розлади та морфологічні

зміни при асфіксії

Асфіксія — це такий стан організму, при якому внаслідок кисневого
голодування порушується процес газообміну і в тканинах накопичується
вуглекислота, що може призвести до смерті. Незважаючи на те, що термін
“асфіксія” дослівно означає відсутність пульсу (від грец. а —
заперечення, sphyxis — пульсація), він проте, широко застосовується в
медичній практиці для позначення задушення в широкому розумінні цього
слова.

Причин розвитку стану асфіксії дуже багато. Його може спричинити
будь-яка перепона для надходження повітря в дихальні шляхи чи
проникнення його через легені в кров, а також інші чинники, які
порушують процес засвоєння кисню кров’ю або перехід його із крові в
клітини та ін.

Залежно від причини розвитку стану асфіксії розрізняють гіпоксію
дихальну, або респіраторну, циркуляторну, або ішемічну, анемічну та
гістотоксичну, або тканинну, причому вони спостерігаються в чистій або
змішаній формі.

Смерть від асфіксії може настати як при різних хворобах (запалення
легень, дифтерія, епілепсія). так і при травмах (пошкодження дихальних
шляхів, легень), отруєннях (кров’яними, нервово-функціональними
отрутами) а у новонароджених — під час пологів. У зв’язку з цим асфіксія
поділяється на насильну і ненасильну.

Для судової медицини найважливіше значення має один із видів насильної
асфіксії — механічна асфіксія, при якій гостре кисневе голодування і
швидке накопичення в організмі вуглекислоти настає внаслідок зовнішньої
механічної перешкоди для надходження повітря в дихальні шляхи.

Залежно від характеру і місця дії механічної перешкоди виділяють кілька
її видів. Єдиної класифікації видів механічної асфіксії поки що не
розроблено. Одні автори виділяють три, інші шість. На нашу думку,
доцільно розрізняти сім самостійних видів механічної асфіксії, які
відрізняються один від одного наявністю характерних для кожного з них
ознак. До цих видів належать:

1) повішення;

2) задушення петлею;

3) задушення руками;

4) закриття отворів рота і носа;

5) стискання грудної клітки і живота;

6) закриття сторонніми предметами дихальних шляхів;

7) утоплення.

Незважаючи на різноманітність чинників і умов, які спричиняють механічну
асфіксію, перебіг її має багато загальних проявів, до яких належать
гостре кисневе голодування і накопичення в організмі потерпілого
вуглекислоти.

Вивченню реакцій організму при асфіксії присвячено багато досліджень
вітчизняних і зарубіжних вчених, проте проблема кисневого голодування
залишається однією з найактуальніших у теоретичній і практичній медицині
до нинішнього часу.

Як свідчать дослідження, внаслідок кисневого голодування тканин у крові
накопичується велика кількість проміжних продуктів обміну речовин,
прогресує метаболічний ацидоз. Продукти неповного окислення, які
циркулюють у крові, діючи на біохімічні процеси в клітинах, спричиняють
порушення їх функції і розвиток тканинної гіпоксії. Клітини втрачають
здатність вбирати кисень і в них настають незворотні хімічні,
фізико-хімічні та інші зміни, які можуть бути наслідком порушення
мембранних структур клітин і внутрішньоклітинних органел. Найбільш
чутливими і вразливими елементами клітин є фосфоліпідні компоненти
мембран.

Зменшення вмісту кисню в клітинах призводить до зменшення і зникнення
АТФ, порушення функцій окисно-відновних ферментів, збільшення кількості
кислих продуктів метаболізму, частково молочної кислоти, зниження
показника рН.

Порушення усіх видів обміну і розвитку протеолітичних процесів при
асфіксії найшвидше виникає у клітинах головного мозку.

У разі локалізації цих незворотних процесів у дихальному і
судинно-руховому центрах настає смерть.

Патофізіологічні зміни, характерні для асфіксії, пов’язані з кисневим
голодуванням тканин, специфічною дією накопиченого вуглецю та ацидозом,
який виникає внаслідок як гіперкапнії, так і утворення недоокиснених
продуктів обміну.

За сучасними уявленнями припинення або зменшення доступу кисню в тканини
зумовлює в організмі значні зміни, які полягають у порушенні
біохімічного складу крові, обміну речовин, в розладі функцій центральної
нервової системи, порушенні функцій дихання і кровообігу.

Ступінь прояву цих змін залежить від виду механічної асфіксії, її
тривалості, стану організму та інших чинників. В зажиттєвому перебігу
асфіксії спостерігається певна стадійність, що дозволило різним авторам
виділити від 3 до 6 періодів або фаз.

Найбільш обгрунтованим є виділення чотирьох стадій:

1) задишки із судомами;

2) спокою;

3) термінального дихання;

4) припинення дихання з поступовим згасанням діяльності серця.

Кожна з цих стадій триває від 1 до 3-5 хв. Вони є постійними для всіх
видів механічної асфіксії, хоча інтенсивність і тривалість кожної з них
можуть мати відхилення.

Стадія задишки із судомами настає відразу після припинення доступу кисню
і накопичення в організмі вуглекислоти, яка збуджує дихальний центр,
внаслідок чого виникає інспіраторна та експіраторна задишка змішаного
типу. Чіткої послідовності між ними не спостерігається (Л.М.Ейдлін), у
зв’язку з чим немає підстав виділяти окремо стадію експіраторної та
інспіраторної задишки.

За сучасними уявленнями, ця стадія є захисно-фізіологічною реакцією
організму, за допомогою якої поновлюється брак кисню і видаляється
надлишок вуглекислоти. У цій стадії внаслідок подразнення асфіктичною
кров’ю довгастого і спинного мозку підвищується артеріальний тиск,
виникають судоми, під час яких внаслідок розслаблення сфінктерів,
відбувається виділення сечі, калу, сперми. Судоми можуть бути значно
виражені, що призводить до утворення на тілі різних пошкоджень, які
потрібно відрізняти від пошкоджень під час боротьби та оборони. Якщо
покійний перед задушенням перебував у стані алкогольного сп’яніння,
судоми можуть бути слабшими або зовсім не спостерігатися. У стадії
задишки наприкінці першої або на початку другої хвилини втрачається
свідомість, що пов’язують із впливом вуглекислоти на клітини кори
великого мозку, які дуже чутливі до порушення кисневого режиму.

Друга стадія, або стадія спокою, настає, як правило, на третій хвилині
стану асфіксії внаслідок пригнічення функцій дихального центру. При
цьому дихання припиняється, організм перебуває в стадії повної
прострації. Вона триває близько 2 хв.

Третя стадія — термінального дихання — настає на 4-5 хв, коли виникають
короткі глибокі вдихи і паузи. Причину термінального дихання пов’язують
із пригніченням функції дихального центру довгастого мозку і
функціонуванням слабо збуджених центрів спинного мозку.

Четверта стадія — припинення дихання з поступовим згасанням діяльності
серця — зумовлена повним виснаженням і паралічем дихальних центрів
головного і спинного мозку. Після стійкого припинення дихання поступово
згасає діяльність серця, яке може слабо функціонувати ще протягом 5-30
хв.

Збереження діяльності серця після припинення дихання при асфіксії має
надзвичайно велике практичне значення для відновлення життєвих функцій
умираючого організму.

Медична практика свідчить, про те, що не завжди людина без ознак життя є
справді мертвою. Відомо багато випадків, коли людей вдавалося повернути
до життя не тільки при короткочасній механічній асфіксії (протягом 3-4
хв), а й при тривалішій (до 20-30 хв). Причому відновлення життєвих
функцій при асфіксії відбувається в напрямку, зворотному процесу
вмирання. Спочатку відновлюються функції довгастого мозку, потім
спинного і середнього і, нарешті, кори півкуль великого мозку.

У людей, які перебували у стані механічної асфіксії, крім ознак
безпосередньої дії механічних чинників (странгуляційна борозна,
крововиливи, садна на шиї, переломи хрящів гортані тощо), виявляються
також розлади функцій центральної нервової системи і внутрішніх органів
у вигляді шаленості, судом, збудження, амнезії з дезорієнтацією,
конфабуляціями, псевдоремінісценціями тощо.

Інколи виникають і соматичні розлади — пневмонія, ішемія міокарда,
набряк легень, мозку, порушення зору, слуху, паралічі сфінктерів та ін.
Причому ступінь їх прояву залежить від глибини і тривалості асфіксії.
При короткочасній асфіксії ці явища порівняно швидко проходять. У разі
глибокої тривалої асфіксії вказані прояви мають затяжний, стійкий
характер, а іноді після виведення із стану асфіксії через кілька днів
може настати смерть, яка зумовлена різними причинами (набряк легень,
мозку, ішемія міокарда, пневмонія тощо).

В разі смерті від механічного задушення виявляються ознаки, які
характерні для всіх його видів, а тому вони дістали назву
загальноасфіктичних. Внаслідок того, що вони виявляються також в разі
смерті від інших причин (раптовій смерті, деяких отруєннях тощо), їх ще
називають ознаками швидкої (гострої) смерті. Їхні особливості
визначаються сутністю функціональних порушень, які лежать в основі
асфіксії. Ці ознаки виявляються як при зовнішньому, так і при
внутрішньому дослідженні трупа.

Зовнішні загальні ознаки асфіксії:

1. Синюшність обличчя, що пов’язана з застоєм крові в малому колі
кровообігу та особливо виражена при первинному обстеженні трупа.

2. Різко виражені трупні плями синявого кольору з крапковими
крововиливами на них, що зумовлене рідким станом крові в судинах,
внаслідок чого трупні плями утворюються швидше, ніж звичайно.

3. Крапкові крововиливи на кон’юнктивах, що пов’язане з підвищенням
кров’яного тиску ще у зажиттєвий період асфіксії, а також підвищенням
проникності стінок кровоносних судин.

4. Виділення сечі, калу, сперми, що пов’язане з розслабленням сфінктерів
і судомами.

Внутрішні ознаки асфіксії:

1. Рідка темно-червона кров. Такий колір крові пояснюють накопиченням у
ній вуглекислоти і поглинанням кисню крові тканинами, які ще продовжують
функціонувати. Наявність же рідкої крові пов’язують з аутолізом
фібриногену внаслідок збільшення в крові вуглекислоти. Крім того,
судово-медична практика свідчить, що рідка кров часто є одним із
важливих показників швидкої смерті.

2. Переповнення кров’ю правої половини серця і системи верхньої
порожнистою вени пов’язане з утрудненням кровообігу в малому колі.

3. Повнокров’я внутрішніх органів обумовлене застоєм крові в системі
нижньої порожнистої вени.

4. Підепікардіальні і підплевральні дрібні крапкові крововиливи (плями
Тард’є) виявляються під пристінковою плеврою та на поверхні серця.
Крововиливи також є під слизовою оболонкою гортані, трахеї, шлунка й на
внутрішніх органах. Їх виникнення пояснюють тим, що внаслідок різкого
підвищення артеріального тиску в судомний період механічної асфіксії
відбуваються розриви багатьох капілярів. Особливо часто такі крововиливи
виявляються на поверхні серця і легень через застій крові в малому колі
кровообігу, де є найсприятливіші умови для їх виникнення. Крім того, як
свідчать морфологічні дослідження, при асфіксії різко змінюється
проникність стінок судин, що також спричиняє появу крововиливів на
слизових, серозних оболонках, в м’язах та інших тканинах.

Серед перелічених ознак немає жодної, патогномонічної тільки для
механічної асфіксії. Більшість з них можуть спостерігатися у випадках
швидкого настання смерті. Проте вони добре виражені при механічній
асфіксії, що настає внаслідок первинного припинення дихання.

Таким чином, наявність цих ознак дозволяє засвідчити, що смерть настала
при явищах асфіксії. Тільки поєднання перелічених ознак з видовими,
тобто характерними для конкретного виду механічної асфіксії, дозволить
встановити причину смерті. Нижче розглянуто окремі види смерті від
механічної асфіксії.

2. Повішення tc «2. Повішення»

Повішення — це вид механічної асфіксії внаслідок стискання шиї петлею
під дією маси власного тіла або його частини. Повішення може бути
повним, вільним, коли тіло не має точки опори, і неповним, з точкою
опори (в положенні на колінах, сидячи або лежачи). За характером петлі
можуть бути жорсткі (мотузок, ремінь, дріт тощо), напівжорсткі і м’які
(шарф, хустка, простирадло тощо), ковзні і нерухомі. Розрізняють власне
петлю, вузол і вільний кінець.

Залежно від положення вузла виділяють типове та атипове повішення. При
типовому повішенні вузол розташовується у ділянці потилиці, атиповому
передньому — в ділянці підборіддя, атиповому бічному — на бічній
поверхні шиї (праворуч або ліворуч; рис. 56).

Для судово-медичного дослідження труп повішеного звичайно доставляють
разом із петлею на шиї або її направляють окремо (в таких випадках
бажано сфотографувати труп перед зняттям петлі та після цього). Зняту з
шиї петлю зберігають і в окремих випадках як речовий доказ в подальшому
передають слідчому.

При судово-медичному дослідженні трупа крім загальноасфіктичних ознак
смерті від повішення (як і при будь-якому іншому виді механічного
задушення), виявляють і видові ознаки, характерні саме для повішення.

Основною і найважливішою ознакою повішення є странгуляційна борозна —
негативний відбиток петлі, накладеної на шию. Вона чітко відбиває
положення і ширину петлі і має вигляд більш-менш вдавленої борозни,
місцями жовтувато-бурого кольору, твердуватої на дотик. Рідше — борозна
м’яка, має вигляд блідо-синюшної смуги (рис. 57).

Жовтувато-бурий колір странгуляційної борозни та її затвердіння
(ущільнення) пов’язані з тим, що внаслідок тертя твердої петлі (особливо
під час судом) порушується цілість епідермісу із клітин якого
витискається рідина і від-бувається зневоднення тканин із наступним
висиханням.

Відбиток рельєфу петлі стає помітним при висиханні і побурінні борозни.

Ступінь прояву і вдавлення борозни залежать від матеріалу петлі, часу
висіння, маси тіла і пози трупа. Чим твердіший матеріал петлі, довше
висить людина, більше маса її тіла і чим меншу точку опори вона має (або
не має її зовсім), тим глибшою буде странгуляційна борозна, краще будуть
визначені її краї, більше буде умов до її зневоднення, висихання та
ущільнення.

Якщо петля зроблена з м’якого матеріалу (шарф, хустка, простирадло
тощо), тіло перебувало в ній недовго, точка опори була значна (повішення
сидячи, лежачи тощо), а маса тіла невелика, то странгуляційна борозна
слабо виражена, майже не вдавлена і може мати вигляд блідо-синюшної
смуги. В окремих випадках (за зазначених умов) странгуляційна борозна
може бути зовсім непомітною, що завжди треба враховувати.

При різко вираженому гнитті, коли утворюється підшкірна гнильна
емфізема, на шиї внаслідок тиску комірця сорочки може утворюватися біла
смуга, що нагадує странгуляційну борозну. Проте якщо на шиї була
борозна, особливо слабо виражена, то при значно розвинутій емфіземі вона
може бути мало помітною або і зовсім непомітною.

Странгуляційна борозна при повішенні має досить характерні ознаки:

1) локалізація — верхня частина шиї, тому що під дією маси тіла петля
займає максимально високе положення;

2) напрям — косовисхідний у бік замкнення петлі;

3) ступінь прояву — нерівномірно виражена, найбільше на боці,
протилежному місцю замкнення петлі, де стискання найзначніше.

Якщо петля накладається на шию так, що вузол її розташовується позаду,
то спереду странгуляційна борозна найглибша і найтвердіша, має
поперечний напрямок над ділянкою верхнього краю щитоподібного хряща, під
самим підборіддям, а з боків менш вдавлена, з нечітко окресленими
краями, іде круто вгору і назад, а на задній поверхні шиї може зовсім не
виявлятися або бути слабо вираженою.

Якщо вузол петлі розташовується збоку (поблизу правого чи лівого вуха),
то на протилежній бічній поверхні шиї странгуляційна борозна буде
поперечна, найбільш виражена і глибоко вдавлена, тоді як на передній і
задній поверхні шиї вона піднімається у бік вузла петлі, менш виражена,
а в ділянці замикання вузла, серед волосся вона вже непомітна (голова
відхиляється в бік, протилежний до змикання вузла).

Вузол петлі може розташовуватись й спереду. В таких випадках поперечна,
найбільш виражена борозна буде виявлятися на шиї ззаду. Найчастіше при
повішенні спостерігається бічне положення вузла. Іноді під петлю
потрапляє борода, волосся з голови, хустка, шарф тощо. Тоді
странгуляційної борозни у відповідному місці не буде. Якщо на петлі є
виступи, вузли, перекручування, будь-які особливості поверхні, то
відповідно на странгуляційній борозні виявляються характерні ознаки,
внаслідок того, що рельєф петлі дає негативний відбиток у борозні.

У тих випадках, коли петля має кілька обертів, відповідно утворюється і
кілька странгуляційних борозен, які немовби переходять одна в одну. При
защемленні обертами петлі складок шкіри між борознами виникають синякові
валики з краплинними крововиливами.

Таким чином, при дослідженні странгуляційної борозни потрібно звернути
увагу на такі її ознаки:

1) напрям;

2) ступінь прояву;

3) розташування;

4) число обертів;

5) замкненість;

6) ширину;

7) глибину;

8) рельєф тощо.

При повішенні часто спостерігається випадання язика й защемлення його
між зубами, локалізація трупних плям на нижніх кінцівках (при тривалому
вертикальному положенні тіла).

Рідко бувають переломи рогів під’язикової кістки і хрящів гортані. В
м’які тканини шиї в напрямку странгуляційної борозни і
грудино-ключично-соскоподібного м’яза можливі крововиливи (ознака
Вальхера). Часто спостерігаються поперечні надриви внутрішньої оболонки
загальної сонної артерії на місці її розгалуження (ознака Амюса).

Ці надриви виникають у тому місці, де петля тисне найдужче, внаслідок
чого просвіт загальної сонної артерії закривається і нижче від цого
місця в момент різкого підвищення артеріального тиску сильно
розтягується і розширюється. Крім того, при висінні тіла відбувається
значне витягання сонної артерії в довжину. Внаслідок цьо-го виникають
поперечні розриви внутрішньої оболонки артерії, а в клітковині, що
оточує ззовні цю частину загальної сонної артерії, виявляються невеликі
крововиливи.

Генез смерті при повішенні. Залежно від розташування петлі на шиї настає
повне або часткове припинення доступу повітря в легені, стискання
яремних вен, стовбурів блукаючих нервів, а іноді синокаротидних зон,
різке підвищення внутрішньочерепного тиску.

При типовому положенні петлі (вузол позаду) вона стискає шию на рівні
під’язикової кістки, відтискаючи корінь язика вгору і назад. Останній
притискається до задньої стінки глотки і закриває просвіт гортані.

У разі бічного положення петлі корінь язика відтискається в бік,
протилежний місцю розташування вузла, внаслідок чого повністю
закривається просвіт гортані. Таким чином, і в тому, і в іншому випадках
надходження повітря в легені припиняється.

Генез смерті при повішенні досить складний і його неможливо звести
тільки до стискання і закриття дихальних шляхів петлею. Відомі випадки
смерті при повішенні у осіб, яким була зроблена трахеотомія. В
експериментах на тваринах, у яких петля накладалась вище від
трахеостоми, смерть наставала так само швидко, як і у контрольних
тварин.

Важливим у генезі смерті при повішенні є різке підвищення кров’яного
тиску в головному мозку внаслідок утруднення відтоку крові. Крім того,
стискання судинно-нервового пучка шиї і подразнення важливих
рефлексогенних зон, блукаючого нерва та його гілок може призвести до
рефлекторного припинення діяльності серця і швидкого настання смерті.

Встановивши смерть від механічного задушення внаслідок повішення на
підставі наявності загальноасфіктичних і відових ознак, треба (якщо
можливо) визначити рід насильної смерті (вбивство, самогубство, нещасний
випадок). При цьому потрібно ознайомитись з даними первинного обстеження
трупа та всіма обставинами смерті.

В переважній більшості випадків повішення — це самогубство. При типовому
самогубстві — повішенні дорослої людини — одяг її в повному порядку, на
тілі немає слідів боротьби, опору і самооборони (синці, садна тощо).
Матеріалом петлі при цьому часто є частини одягу (ремінь, хустка, шарф
тощо), нерідко покійний залишає передсмертну записку, в якій вказуються
мотиви самогубства.

При дослідженні трупів людей, які померли внаслідок повішення, звертають
особливу увагу на наявність різних пошкоджень на тілі, відзначаючи їх
локалізацію, характер, розміри, форму, ступінь загоєння, стан одягу,
наявність плям крові, бруду тощо.

Треба враховувати, що виявлення пошкоджень на трупі при повішенні не
завжди є доказом вбивства і являють собою сліди боротьби, оборони. Вони
можуть бути заподіяні напередодні, перед повішенням, під час або після
нього. Спостерігаються випадки, коли людина кінчає життя самогубством
після побиття. Під час судом при повішенні, коли тіло перебуває в
безпосередній близькості від твердих предметів (стіна, шафа тощо),
частини тіла, обернені до них, можуть забиватися, внаслідок чого
виникають невеликі синці або садна. З’ясувати їх походження звичайно
неважко. Вони виявляються тільки на тому боці тіла, який розташовується
близько до твердого предмета і на відповідній висоті.

Пошкодження можуть виникати і після повішення, наприклад, при випаданні
трупа із петлі або при недбалому транспортуванні тощо. Розпізнавання їх,
як правило, не становить труднощів, оскільки навколо цих післясмертних
пошкоджень немає реактивних явищ.

Спостерігаються випадки, коли перед повішенням самогубець намагається
заподіяти собі пошкодження будь-яким іншим засобом — гострим предметом,
вогнепальною зброєю тощо.

Так, у нашій практиці спостерігався випадок, коли чоловік після сімейних
непорозумінь вирішив покінчити з життям. Він заподіяв собі 26 рубаних
ран голови в лобово-тім’яній ділянці, дві різані рани в ділянці серця,
після чого повісився. В передсмертній записці він детально описав мотиви
самогубства.

Спостерігаються випадки вбивства будь-яким іншим засобом з наступним
підвішенням тіла для симуляції самогубства чи нещасного випадку.

Значно легше вирішити це питання у випадках, коли вбивство здійснюється
шляхом нанесення смертельних пошкоджень, а труп з метою симуляції
самогубства підвішують. Іноді вбивство здійснюється шляхом задушення
руками, закриття отворів рота і носа або спричинення інших видів
механічної асфіксії з наступним підвішенням тіла.

Дуже важливо при цьому визначити, чи накладена петля зажиттєво, чи
післясмертно. Складність з’ясування цього питання зумовлена тим, що
зажиттєва странгуляційна борозна макроскопічно не відрізняється від
післясмертної.

Зажиттєвість странгуляційної борозни візуально можна визначити тільки
тоді, коли під нею у м’яких тканинах шиї виявляються чітко виражені
синці, крововиливи або якщо за наявності двох і більше борозен між ними
є синцеві валики — сліди від защемлення шкіри петлею.

При диференціальній діагностиці характеру странгуляційної борозни
потрібно враховувати комплекс макро і мікроскопічних змін, які охоплюють
загальні і видові ознаки механічної асфіксії, дані обставин справи, а
також результати гістологічного дослідження странгуляційної борозни.

Для зажиттєвої странгуляційної борозни, крім ознак стискання шкіри, —
сплощення епідермісу і сосочкового шару дерми, гомогенізації, порушення
тинкторіальних властивостей тканин, характерними є набрякання клітин
росткового шару епідермісу, кровонаповнення судин шкіри крайових і
проміжних валиків, крововиливи в ділянці дна борозни, а також прояви
збудження і розпаду більшості нервових елементів шкіри. Крім того,
виявляються зміни в стовбурах блукаючих нервів: різні форми подразнення,
розтягнення і розриви осьових циліндрів з утворенням на їх кінцях
закруток і набряків нейроплазми тощо (рис. 58).

Існують також гістохімічні методи дослідження странгуляційної борозни,
які грунтуються на виявленні зажиттєвих змін активності різних
ферментів.

Зазначені методи доцільно застосовувати лише при дослідженні свіжих
тканин. У випадках, коли труп перебуває в стані гнильного розпаду, ці
методи не дозволяють провести диференціальну діагностику.

Через обмежені можливості застосування гістологічних і гістохімічних
методів дослідження на кафедрі судової медицини Національного медичного
університету розроблено (Б.В.Михайличенко і В.А.Сушко) метод
встановлення зажиттєвого походження странгуляційної борозни, що
грунтується на кількісному порівнянні рівнів кислотно-екстрагованих і
вільних фракцій гістаміну, серотоніну. У зажиттєвій борозні порівняно з
непошкодженою шкірою їх вміст у 1,5-2 рази вищий.

Гістологічному дослідженню підлягають найбільш виражені ділянки
странгуляційної борозни без трупних плям. При цьому шкірний клапоть
повинен мати вигляд трапеції, основа якого відповідає нижньому валику.
Зріз слід робити таким чином, щоб у препараті були помітні частини шкіри
над і під борозною. Гістологічному дослідженню інколи піддають і шийні
відділи блукаючих нервів на рівні странгуляційної борозни.

З метою біохімічного дослідження біогенних амінів вирізують ділянку
шкіри зі странгуляційною борозною 0,5 см завширшки. Для контролю
вирізують симетричну щодо вертикальної осі тіла або близько розташовану
на відстані 3-5 см від борозни подібну за розміром і формою ділянку
неушкодженої шкіри.

3. Задушення петлею tc «3. Задушення петлею»

Задушення — це вид механічної асфіксії внаслідок стискання органів шиї
петлею, яка затягується руками або під дією сторонньої сили. Найчастіше
стискання петлею робиться руками, іноді за допомогою будь-яких предметів
(так званих закруток). Можливе також задушення з вуздечкою, коли один
тур петлі проходить через рот.

При тугому й міцному затягуванні петлі на шиї закривається просвіт
гортані або трахеї, припиняється надходження повітря в легені, внаслідок
чого виникають усі ознаки асфіксії і настає смерть.

При судово-медичному дослідженні трупа виявляються, як правило, різко
виражені загальноасфіктичні ознаки смерті, а також видові ознаки,
характерні для задушення петлею.

Основною і найважливішою видовою ознакою смерті при задушенні петлею є
странгуляційна борозна, яка за характером різко відрізняється від
странгуляційної борозни при повішенні. Вона має горизонтальний напрямок,
рівномірно виражена, замкнена і розташована порівняно низько.

N

P

p

~

O

???????®?иї перед зняттям розрізають на боці, протилежному вузлу, і
зашивають нитками. Петлю з вузлом після ретельного обстеження зберігають
і передають слідчому. Часто зав’язаний вузол має характерні особливості,
які дозволяють встановити вбивцю.

До інших видових ознак смерті від механічного задушення петлею належать
висунутий і затиснений між зубами язик та різні пошкодження під
странгуляційною борозною (синці, надриви м’язів, переломи хрящів гортані
і під’язикової кістки, в також надриви внутрішньої оболонки загальної
сонної артерії поблизу місця її розгалуження на зовнішню і внутрішню),
тобто ознаки, що виявляються і при повішенні.

Пошкодження тканин і органів шиї під странгуляційною борозною при
задушенні петлею спостерігаються частіше, ніж при повішенні. Це
пояснюється тим, що задушення петлею частіше здійснюється сторонніми
руками, з великою силою, уривчастими рухами в період оборони і
посилюється під час судом.

На відміну від повішення, яке часто є самогубством, задушення петлею в
переважній більшості випадків — вбивство, а тому, крім характерної для
цього виду механічної асфіксії странгуляційної борозни (горизонтальної,
рівномірно вираженої і низько розташованої), на трупі, як правило,
виявляють численні пошкодження (садна, синці) — сліди боротьби і
самооборони. Одяг часто розірваний, пом’ятий, волосся скуйовджене. В
осіб, які перебували в стані різко вираженої алкогольної інтоксикації
або в безпорадному стані, у маленьких дітей, а також у випадках, коли
петля затягується на шиї несподівано, раптово, на тілі не виявляється
слідів боротьби і самооборони.

При задушенні петлею можливі випадки самогубства. Вони характеризуються
повним порядком в одязі, і відсутністю, крім странгуляційної борозни,
інших пошкоджень і наявність жорстких петель.

Іноді трапляються нещасні випадки внаслідок задушення петлею.

Так, Айседора Дункан загинула внаслідок задушення шарфом, вільний кінець
якого потрапив у колесо відкритого автомобіля, що їхав на великій
швидкості.

В літературі описано багато випадків смерті від задушення петлею
внаслідок нещасного збігу обставин під час роботи на виробництві, різних
ігор дітей тощо. Тому кожний випадок смерті від задушення петлею має
ретельно вивчатися, починаючи з огляду місця події, ознайомлення з усіма
обставинами справи, обстеження трупа тощо.

4. Задушення руками tc «4. Задушення руками»

Задушення руками — це такий вид механічної асфіксії, при якому шия
стискається руками, а пальці рук охоплюють ділянку горла, що призводить
до значного стискання судин шиї, нервових стовбурів, гортані, внаслідок
чого закривається просвіт дихальних шляхів, виникають прояви асфіксії, а
потім настає смерть. При задушенні руками важливе значення має
травматичне подразнення периферичних гілок блукаючого нерва, особливо
верхніх гортанних нервів і синокаротидних зон, що спричиняє раптове
припинення дихання і діяльності серця.

У разі смерті від механічної асфіксії внаслідок задушення руками
загальноасфіктичні ознаки, як правило, добре виражені.

Основними видовими ознаками при задушенні руками є садна і синці на
передній і бічних ділянках шиї з крововиливами в м’які тканини від
стискання шиї пальцями рук. При цьому фіксуються відбитки нігтів у
вигляді півмісячних або лінійних саден. При півмісячній їх формі
визначають, в який бік спрямовані опуклості. Треба враховувати, що садна
можуть мати безладний характер (рис. 59).

При дослідженні трупа відзначають локалізацію, форму, колір, розміри,
кількість і характер пошкодження окремо на лівій і правій ділянці шиї.
При задушенні руками часто виникають переломи хрящів гортані, а іноді і
під’язкової кістки з крововиливами в м’які тканини шиї. Як і при інших
видах механічної асфіксії, під час судово-медичного дослідження трупа
звертають увагу на наявність слідів боротьби і самооборони. Задушення
руками завжди є вбивством, при якому слідів боротьби і самооборони може
і не бути. Це спостерігається у випадках, коли раптово, несподівано
стискають шию руками, і жертва не здатна чинити опір.

Якщо задушення здійснюється однією рукою, то садна і синці розташовані
на лівій передньобічній поверхні шиї і лише частково праворуч. Дуже
рідко задушення здійснюється однією лівою рукою. При цьому більша
частина саден і синців спостерігається на правому боці передньої
поверхні шиї. Задушення руками — завжди вбивство.

На тілі дорослої людини в таких випадках, як правило, є численні садна і
синці, а на одязі помітні сліди боротьби. Садна, які нагадують відбитки
нігтів, можуть бути виявлені навколо рота і носа, на обличчі покійного.
Це спостерігається тоді, коли затуляють рота і носа, щоб заглушити крик
жертви або водночас із задушенням руками застосовують ще й інший спосіб
задушення.

При цьому поряд з пошкодженнями в ділянці шиї можлива наявність саден і
крововиливів на інших частинах тіла. Іноді виникають переломи ребер і
розриви печінки від натискання коліном на грудну клітку жертви.

Якщо задушення руками здійснюється через м’які предмети, ніяких
пошкоджень на шкірі шиї може не виявлятися.

Самозадушення руками практично не спостерігається, тому що швидко
розвивається адинамія і втрата свідомості, внаслідок чого стискання шиї
припиняється на самому початку спроби це заподіяти.

Шляхом задушення вбивають частіше дітей, жінок і людей похилого віку,
які не здатні чинити потрібний опір. Задушити руками здорового чоловіка
набагато важче. Проте, відомі випадки вбивства без опору і належних
слідів самооборони і дорослої людини.

5. Закриття отворів рота і носа tc «5. Закриття отворів рота і носа»

Якщо одночасно закривають зовнішні дихальні отвори рота і носа, то
повітря не може надходити до легень, настає стан асфіксії і внаслідок
цього — смерть від механічного задушення. При судово-медичному
дослідженні трупа виявляються, як правило, досить чіткі
загальноасфікичні ознаки смерті.

При закритті отворів носа і рота руками на шкірі обличчя біля них
виявляються сліди від стискання руками у вигляді крововиливів і
півмісячних саден від пальців рук і нігтів. На слизовій оболонці губ
можуть залишатися садна і крововиливи від притискання губ до зубів і
щелеп.

Якщо зовнішні дихальні отвори закриваються будь-яким м’яким предметом
(подушкою, ковдрою тощо), то зовні, на шкірі, пошкоджень не виявляється.
Проте, і в тому, і в іншому випадку при вивертанні губ на внутрішній їх
поверхні, а також на слизовій оболонці щік звичайно виявляються синці
або оточені синцями надриви слизової оболонки, які виникають внаслідок
значного притискання її до зубів. Натискання може бути таким значним, що
іноді утворюються переломи щелеп, зубів тощо.

При закритті отворів рота і носа м’якими предметами встановити причину
смерті часто досить важко. Потрібно дуже уважно вивчати обставини
смерті, ознайомитися з даними первинного огляду трупа на місці події і
матеріалами його дослідження. І тільки після цього шляхом виключення
всіх інших видів механічної асфіксії і чинників, які могли спричинити
смерть від асфіксії, можна дійти висновку, що смерть пов’язана з
закриттям рота і носа м’яким предметом, який не залишив після себе
будь-яких слідів.

Це треба враховувати при дослідженні трупів немовлят у випадках, коли
під час сну матері м’яка грудна залоза може закрити дитині отвори рота і
носа, а вранці дитина виявляється мертвою. Подібні нещасні випадки
можливі і в разі тугого сповивання маленьких дітей.

Закриття отворів рота і носа найчастіше спостерігається при нещасному
випадку або вбивстві. У разі вбивства дорослої людини, яка чинить різкий
опір, крім видових ознак механічної асфіксії, виявляються сліди
боротьби, опору і оборони (безладдя в одязі і навколишній обстановці,
садна і синці на тілі тощо). В отворах носа при закритті їх м’яким
предметом, можна виявити застряглі пушинки, волосинки тощо.

Самогубство шляхом закриття отворів рота і носа майже не
спостерігається.

6. Закриття дихальних шляхів

сторонніми тілами tc «6. Закриття дихальних шляхів

сторонніми тілами»

Якщо стороннє тіло потрапляє в дихальні шляхи і закриває їх просвіт, то
повітря не може надходити в їх периферичні відділи, і починають
розвиватися явища механічної асфіксії, яка призводить до смерті.

Причину смерті при цьому виді асфіксії встановити неважко за виявленням
стороннього тіла в дихальних шляхах, локалізація якого залежить від
розміру і конфігурації. Компактні тверді сторонні тіла потрапляють лише
у верхні відділи дихальних шляхів. При цьому на слизовій оболонці
виявляють гіперемію, набряк, крововиливи, які свідчать про зажиттєву
реакцію тканин на дію стороннього чинника. Іноді спостерігаються навіть
пролежні, перфорації, а також прояви медіастиніту.

У разі потрапляння в дихальні шляхи сипких речовин асфіксія розвивається
повільніше, внаслідок чого дихання певний час зберігається.

Дрібносипкі речовини при диханні легко потрапляють у дихальні шляхи і
виявляються в їх периферичних відділах. Наявність цих речовин в
бронхіолах, бронхах при гіперемії слизової оболонки дихальних шляхів
свідчить про зажиттєве їх проникнення. Закриття дихальних шляхів сипкими
речовинами, як правило, спостерігається при нещасних випадках — завалах
землею, під час сну на сипких речовинах у стані алкогольного сп’яніння.

Задушення блювотними масами внаслідок потрапляння їх в дихальні шляхи
спостерігається у випадках, коли людина перебуває в несвідомому стані.
Внаслідок рідкої або кашкоподібної консистенції блювотні маси
потрапляють у глибокі відділи дихальних шляхів, а рідка частина їх може
заповнювати також альвеоли.

У таких випадках на поверхні розрізу легень із бронхів видавлюється
шлунковий вміст, в якому можна виявити всі його складові частини.
Шлунковий вміст може проникнути в дихальні шляхи і після смерті, при
штучному диханні, в стані клінічної смерті, при гнитті та в інших
випадках, наприклад, в разі приймання перед смертю великої кількості
їжі, а також внаслідок неуважного транспортування трупа, коли шлункові
маси механічно видавлюються і потрапляють в дихальні шляхи.

У випадках зажиттєвого проникнення в дихальні шляхи сторонніх тіл і
блювотних мас виявляють різко виражену гіперемію всієї слизової оболонки
з крововиливами (легені мають мармуровий вигляд, спостерігається гостре
здуття з дрібними ділянками западання), а також загальні ознаки
асфіксії. Констатація причини смерті від задушення блювотними масами
внаслідок їх потрапляння в дихальні шляхи може бути підтверджена
результатами гістологічного дослідження легень.

При наявності блювотних мас в дихальних шляхах потрібно з’ясувати
причину цього явища. Найчастіше це спостерігається в стані алкогольного
сп’яніння. Крім того, причинами блювання з подальшою аспірацією
блювотних мас можуть бути епілепсія, отруєння оксидом вуглецю, стан
наркозу, струс мозку тощо.

Смерть від задушення через потрапляння сторонніх тіл у дихальні шляхи
може настати внаслідок вбивства, самогубства і нещасного випадку.

У разі підозри на вбивство стороннє тіло, яке не піддається псуванню,
зберігають і передають слідчому як речовий доказ. В акті
судово-медичного дослідження вказують локалізацію стороннього тіла, його
розміри, форму, відзначають, чи щільно воно закриває дихальні шляхи.

Спостерігаються випадки самогубства шляхом введення сторонніх тіл
(шматків вати, різних тканин, пробок тощо) у початкові відділи верхніх
дихальних шляхів.

Значно частіше смерть від механічного задушення через потрапляння
сторонніх тіл у дихальні шляхи настає внаслідок нещасного випадку.
Можливе швидке настання смерті у немовлят, які часто беруть у рот різні
предмети — квасолю, ґудзики, монети, горіхи тощо.

У дорослих у дихальні шляхи можуть потрапляти погано пережовані шматки
м’яса. Це спостерігається при поквапливій їжі, особливо якщо глотковий
рефлекс знижений або його зовсім немає (в осіб, що страждають на
алкоголізм, сифіліс, істерію тощо).

7. Стискання грудної клітки і живота tc «7. Стискання грудної клітки і
живота»

При стисканні грудної клітки дихальні рухи утруднюються, а потім стають
неможливими. Для того, щоб припинити грудне дихання, потрібний тиск маси
40-50 кг (для дужих, сильних людей — 80-100 кг). Рухи передньої стінки
грудної клітки у дітей, особливо у новонароджених, можуть спинитися під
тиском маси руки дорослої людини. Стискання лише грудної клітки
спричиняє смерть при явищах затяжної асфіксії протягом 30-50 хв.,
оскільки рух діафрагми не може забезпечити потрібного розширення
легенів. При одночасному стисканні грудей і живота, тобто коли дихання
повністю зупиняється, смерть настає значно швидше.

У випадках смерті від стискання грудей і живота, як правило, виявляють
численні крапкові крововиливи на шкірі обличчя, шиї, на грудях внаслідок
різкого переповнення кров’ю капілярів шкіри вище від місця стискання
(екхімозна маска).

Ці крововиливи у величезній кількості виникають внаслідок значних
судомних скорочень грудних м’язів при їх стисканні і різкого застою
крові в системі верхньої порожнистої вени.

При зовнішньому огляді трупа виявляють відбитки рельєфу тканин і складок
одягу, наявність на трупі та одязі залишків мас, що спричинили стискання
(пісок, штукатурка, великий вантаж тощо).

При внутрішньому дослідженні трупа нерідко можна виявити так званий
карміновий набряк легенів, тобто тканина легенів внаслідок насичення
крові киснем має карміново-червоний колір.

У разі стискання грудей і живота можливі пошкодження внутрішніх органів
(серця, легенів, печінки, селезінки, нирок), а також переломи ребер. У
таких випадках йдеться не про асфіксію, а про пошкодження внутрішніх
органів, які спричинили травматичний шок або гостру кровотечу.

Таким чином, смерть від механічної асфіксії внаслідок стискання грудей і
живота можна запідозрити лише у випадках наявності видових і
загальноасфіктичних ознак — відсутності чи наявності незначної травми.
Стискання грудей і живота, найчастіше є наслідком нещасного випадку при
завалах шахт, колодязів, споруд тощо. Маленькі діти можуть вмерти від
асфіксії внаслідок накладання на груди тугого компресу. Особливо
небезпечним є стискання в натовпі, що може призвести до смерті.

8. Утоплення tc «8. Утоплення»

Утоплення — це один із видів механічної асфіксії, при якому механічним
чинником є будь-яка рідина (вода, вино, нафта тощо), яка потрапляє в
дихальні шляхи. Для того, щоб людина загинула від утоплення,
необов’язковим є занурення тіла у велике водоймище. Людина може
втопитися навіть у калюжі, тазу, діжці тощо. Це можливо у випадках, коли
людина в стані сильного алкогольного сп’яніння або, наприклад, під час
епілептичного нападу потрапляє обличчям у калюжу води. Вода при
дихальних рухах аспірує у глибокі дихальні шляхи, і може настати смерть
від механічного задушення. Проте, такі випадки спостерігаються
надзвичайно рідко. Найчастіше тіло занурюється у воду на досить значну
глибину.

Людина, перебуваючи під водою, спочатку затримує дихання звичайно
протягом 1 хв., іноді трохи більше, що залежить від витривалості і
тренованості. Коли затримувати дихання більше неможливо, рот
розкривається, і вода стрімко надходить у дихальні шляхи, одночасно
частково потрапляючи і в шлунок. Людина починає дихати у воді — настає
період задишки.

Під час першого вдиху вода надходить у горло, внаслідок чого
подразнюється слизова оболонка і виникає кашель. При цьому від
змішування води, повітря і слизу в дихальних шляхах утворюється
дрібнопухирчаста піна, яка поступово викидається з дихальних шляхів.
Після цього настає нетривале припинення дихання, потім з’являється
кінцеве дихання, яке через 5-6 хв. припиняється, а через 10-15 хв.
настає смерть.

Проте, відомі випадки, коли після 10-15 хвилинного перебування під водою
людину вдається повернути до життя. Можливо, це відбувається через спазм
гортані або трахеї в першу мить від подразнення їх проникною водою, що й
утруднює її надходження. Людина при цьому перебуває в стані уявної
смерті.

Труп при утопленні звичайно перебуває під водою до розвитку гнильних
процесів. Якщо він не застряє десь між підводним камінням або під
корчем, то внаслідок гнильних змін спливає на поверхню води.

Встановлення смерті від утоплення грунтується на ознаках, характерних
для цього виду механічної асфіксії. У свіжих випадках діагностика
утоплення не становить особливих труднощів, проте при наявності гнильних
процесів усі характерні ознаки поступово зникають, і діагностика
утоплення стає утрудненою.

При судово-медичному дослідженні трупа, витягнутого з води, потрібно
спочатку виявити ознаки перебування його у воді, а потім вже виявити
ознаки утоплення.

Ознаками перебування тіла у воді є мокрий одяг, мокре, немовби липке
волосся, гусяча шкіра, зморщування сосків, навколо соскових кружал і
мошонки, червоний колір трупних плям, мацерація шкіри, планктон в
легенях і шлунку.

Ці ознаки зумовлені певними чинниками. Внаслідок подразнення шкіри водою
і процесів заклякання відбувається деяке скорочення м’язів, що
випрямляють волосся, через що над поверхнею шкіри підвищуються волосяні
мішечки; шкіра немовби вкривається численними дрібними білястими
горбиками (гусяча шкіра).

Подразнення шкіри, особливо холодною водою, призводить до скорочення
м’язових волокон у ділянці сосків, навколососкових кружал і на мошонці,
внаслідок чого спостерігається їх зморщування, іноді значно виражене.

Червоний колір трупних плям зумовлений тим, що через холодну вологу
шкіру легко проникає кисень, а тому після витягання трупа з води кисень,
сполучаючись із трупною кров’ю, окислює її. Це явище можна помітити на
будь-якому трупі, якщо покласти його на мокрий секційний стіл, на якому
іноді збираються невеликі калюжі води. Стикаючись з водою, фіолетові або
синюшні трупні плями у цих ділянках незабаром робляться червоними.

Особливо велике практичне значення має мацерація шкіри, оскільки за її
розвитком можна приблизно визначити час перебування трупа у воді.
Мацерація (банна шкіра, або рука прачки, рис. 60) — це розмокання,
набрякання і зморщування шкіри, яке відбувається у воді. Мацерація
насамперед виникає на верхніх і нижніх кінцівках, особливо на кистях і
ступнях. Спочатку вона з’являється на пальцях рук і ніг, поступово
поширюючись на всю поверхню кистей і ступнів, спостерігається побіління
і дрібна складчастість шкіри (слабо виражені ознаки мацерації), потім
шкіра набуває перлисто-білого забарвлення і вираженої складчастості
(виражені ознаки мацерації). Згодом виникають пухирці, наповнені
рідиною, і поступово відбувається повне відокремлення епідермісу разом
нігтями (різко виражені ознаки мацерації).

Якщо потягнути за нігті, то верхній шар шкіри знімається разом з нігтями
у вигляді рукавички (“рукавичка смерті”). Після цього мацерація
поширюється на шкіру всього тіла. Холодна вода затримує процеси
мацерації, а тепла прискорює їх (табл. 7).

Встановлено (С.П.Дідковська, 1959) досить важливі в практичному
відношенні особливості мацерації:

1. Трупи новонароджених тривалий час не піддаються мацерації.
Відбувається це тому, що шкіра новонароджених вкрита шаром сироподібного
мастила (vernix caseosa), яке запобігає мацерації шкіри.

2. Мацерація шкіри триває під мокрим одягом.

3. При низькій температурі води (від +2 до +10°С), коли ознаки
мацерації візуально не виявляються, їх можна встановити мікроскопічним
дослідженням шкіри з виявленням набрякання рогового шару, відторгнення
рогових пластинок, наявності поздовжніх тріщин у товщі рогового шару
шкіри, пізніше — зникнення ядер клітин, втрата чіткості їхніх країв
тощо.

Усі ці ознаки перебування тіла у воді можна виявити на будь-яких трупах,
витягнутих із води, тобто не тільки на трупах осіб, що померли від
утоплення, а й на тих, що загинули від інших причин, наприклад, на
трупах, кинутих у воду після вбивства з метою приховання слідів злочину.

У випадку смерті від утоплення виявляються як загальноасфіктичні, так і
видові його ознаки.

До таких видових ознак утоплення належать: дрібнопухирчаста біла піна в
дихальних шляхах (ознака Крушевського), почервоніння і набрякання
слизової оболонки дихальних шляхів, збільшення і емфізема легень, бліді,
розпливчасті крововиливи на їх поверхні (плями Рассказова-Лукомського);
наявність води у тонкій кишці, черевній порожнині (ознака Моро),
збільшення печінки і наявність планктону у внутрішніх органах; наявність
рідини середовища утоплення в пазусі клиноподібної кістки (ознака
Свешнікова).

Наявність піни у дихальних шляхах, а також біля отворів рота і носа
зумовлена тим, що під час задухи, коди вода потрапляє в дихальні шляхи і
подразнює їх слизову оболонку, відбувається виділення великої кількості
слизу, що містить білки, які змішуються і збиваються з водою і повітрям
в дихальних шляхах, утворюючи дрібнопухирчасту піну, що випинається
назовні. Ця піна досить стійка, при висиханні зберігає свою
конфігурацію. Внаслідок подразнення водою слизова оболонка дихальних
шляхів гіперемійована, набрякла.

Потрапляючи в бронхи, вода сильно тисне на повітря, яке міститься там.
Воно розриває стінки альвеол і потрапляє під легеневу плевру,
спричиняючи емфізему. На місце витиснутого повітря проникає вода.
Внаслідок цього об’єм легенів значно збільшується, і вони зсередини
тиснуть на грудну клітку, через що на них нерідко залишаються поперечні
борозни — сліди від утискування ребер. За рахунок води, що проникла в
легені, маса їх збільшується до 600-700 г. Якщо легені в плевральній
порожнині розташовуються вільно, розширення та емфізема легень при
утопленні добре виражені в тому разі, коли вони майже по всій поверхні
прирощені до підреберної плеври міцними спайками, які не дозволяють їм
розкриватися.

Наявність розпливчастих, з нечітко обмеженими краями крововиливів (плями
Рассказова-Лукомського) пояснюється розбавленням крові водою, яка
потрапляє в кров через альвеолярні капіляри.

У випадках утоплення в морській воді, яка є гіпертонічним розчином,
гемоліз еритроцитів не відбувається, і кров стає густішою, тому плями
Рассказова-Лукомського під легеневою плеврою не виникають.

Велика кількість води у шлунково-кишковому тракті пояснюється її
проникненням в період утоплення. Якщо рідина є в 12-палій кишці, то це
вказує на зажитьттєве її потрапляння під час вмирання.

Внаслідок застійних явищ і збільшення об’єму рідини в судинах печінки
збільшуються її об’єм і маса (до 2000 г).

Найважливішою ознакою утоплення треба вважати наявність при
мікроскопічному дослідженні внутрішніх органів планктону (крім легенів і
шлунка, куди він може потрапити й післясмертно), тобто суспензованих у
воді тваринних і рослинних мікроорганізмів, в основному діатомових
водоростей, що мають щільний панцир (рис. 61). При розриві альвеолярних
стінок вони потрапляють у потік крові і заносяться у внутрішні органи.
Особливо велика кількість їх виявляється у крові, м’язі серця, нирках і
в кістковому мозку. Виявлення часточок планктону (десятки та сотні) в
цих органах свідчить про утоплення, оскільки післясмертно вони потрапити
в ці органи не можуть.

Метод виявлення планктону дає позитивний результат і в разі гниття
трупа, коли всі інші видові ознаки утоплення поступово зникають.

Для дослідження на діатомовий планктон найчастіше вилучають нирку, яка
міститься у капсулі, що захищає її від забруднення. У разі виражених
гнильних змін трупа діатомовий планктон виділяють з довгих трубчастих
кісток (плечової або стегнової).

У випадках ексгумації при повному розплавленні кісткового мозку
діатомовий планктон добувають шляхом промивання кісткового каналу
дистильованою водою з додаванням сірчаної або азотної кислоти.

Утоплення найчастіше є результатом нещасного випадку. Іноді трапляються
випадки самогубства, ще рідше — вбивства.

Якщо при вбивствах перед скиданням у воду мала місце боротьба, на трупі
можна виявити різні пошкодження (садна, синці тощо) — сліди боротьби та
опору. У тому разі, коли зіштовхування у воду відбувається раптово,
таких пошкоджень може не бути. Самогубці іноді прив’язують собі каміння
чи інший вантаж, зв’язують руки і навіть ноги. Слід враховувати
можливість заподіяння самому собі поранень перед потраплянням у воду або
одержання пошкоджень випадкового характеру при падінні у воду
(наприклад, порушення цілості кісток черепа при ударі головою об
кам’яний виступ моста, різні пошкодження при пірнанні у мілкому місці,
стрибках з висоти тощо).

На трупах, витягнутих з води, нерідко виявляються післясмертні
пошкодження, заподіяні гострими предметами — кінцями багрів (при
витягуванні або розшуках трупа), гвинтами пароплавів та ін.

Проте, не кожен труп, витягнутий з води, є жертвою утоплення. Смерть у
воді може настати і з інших причин, наприклад, від крововиливу в мозок,
довільного розриву серця з тампонадою перикарда та ін.

Іноді на трупі, витягнутому з води, виявляються забиті рани, пошкодження
кісток, або петля на шиї з прив’язаним до неї вантажем.

У таких випадках питання про механізм цих пошкоджень вирішується
індивідуально, з урахуванням їх характеру, локалізації, особливостей
організму, а також результатів детального вивчення усіх матеріалів
справи.

Література

Авдеев М.И. Судебно-медицинская экспертиза трупов. // М.: Медицина,
1976. — 440 С.

Акопов В.И. Судебно-медицинская экспертиза по документам. // Р.- на
Дону, 1989. — 38 С.

Барсегянц Л.О., Левченков Б.Д. Судебно-медицинская экспертиза выделений
организма. // М., 1978. — 144 С.

Барсегянц Л.О., Верещака М.Ф. Морфологические особенности волос человека
в аспекте судебно-медицинской экспертизы. // М., 1982. — 215 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П., Кедров В.С., Уткина Т.М.
Судебно-медицинская диагностика скоропостижной смерти от ишемической
болезни сердца. // Горький, 1975. — 160 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П. Судебно-медицинские возможности
исследования эксгумированного трупа. // Горький, 1978. — 52 С.

Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за
нарушение профессиональных обязанностей. // М.: Юридическая литература,
1970. — 128 С.

Бережной Р.В. Судебно-медицинская экспертиза отравлений техническими
жидкостями. // М., 1977. — 207 С.

Богуславский А.П. Судебно-медицинская экспертиза трупов неизвестных лиц.
// К.: Здоровья, 1964. — 143 С.

Ботезату Г.А., Мутой Г.Л. Асфиксия. // Кишинев, 1983. — 85 С.

Ботезату Г.А., Тетерчев В.В., Унгурян С.В. Диагностика давности смерти в
судебной медицине. // Кишинев, 1987. — 134 С.

Вермель М.Г. Вопросы теории судебно-медицинского заключения. // М.,
1979. — 112 С.

Похожие записи