Реферат на тему:

Судова медицина, її визначення, зміст, завдання, значення. Визначення,
зміст, завдання і значення судової медицини

Серед медичних наук судова медицина посідає особливе місце. Це галузь
науки, яка потребує знань як з медицини, так і з юриспруденції.

Виникнення судової медицини історично пов’язане з необхідністю
використання медичних знань для потреб правосуддя, особливо при
розслідуванні різних злочинів, спрямованих проти здоров’я чи життя
людини. У певні історичні періоди в різних країнах ця наука дістала
різні назви: правознавство, медичне правознавство, лікарське
законодавство тощо. Вперше назву “судова медицина” цій дисципліні дав
німецький вчений Й.Бонн у 1690 р. в монографії “Specimen medicinae
forensis”. Як назва, так і визначення судової медицини відрізняються не
тільки в різних країнах, а й у сучасних вітчизняних підручниках з цієї
дисципліни.

Найбільш правильним вважаємо таке визначення: судова медицина — це
галузь медичної науки, яка вивчає питання медичного, біологічного,
медико-криміналістичного характеру для потреб правосуддя, законодавства
та охорони здоров’я.

Судову медицину не слід ототожнювати із судово-медичною експертизою,
хоча ці поняття дуже близькі.

Судово-медична експертиза — це галузь практичної медицини, яка
використовує знання судової медицини в правовій і судовій практиці.

Основне завдання судової медицини і судово-медичної експертизи полягає в
наданні допомоги правосуддю при розслідуванні злочинів проти життя і
здоров’я особи.

Судово-медична експертиза крім свого основного завдання передбачає
надання допомоги органам охорони здоров’я в справі підвищення рівня
лікувально-профілактичної роботи. Це може здійснюватися шляхом
систематичного обговорення результатів судово-медичної експертизи на
клініко-судово-медичних конференціях і своєчасного сповіщення
керівництва органів охорони здоров’я про факти грубої розбіжності
клінічного і патолого-анатомічного діагнозу, про помилки під час надання
медичної допомоги хворим. Велику допомогу судово-медична експертиза
надає органам охорони здоров’я в їх профілактичній роботі шляхом
проведення аналізу випадків раптової смерті, транспортного травматизму,
побутових і промислових отруєнь, в заготовці трансплантаційного
матеріалу.

Сучасна судова медицина поширилась далеко за межі прикладних знань
тільки для потреб правосуддя і законодавства. Окремі її розділи, які
опрацьовані відповідно до статей Кримінального1 і Цивільного2 кодексів,
в той же час надають важливу інформацію для інших медичних дисциплін, а
її основні розділи — вчення про смерть, післясмертні зміни, пошкодження
та їх правову оцінку, отруєння, раптову смерть та її причини, про права,
відповідальність та обов’язки медичного персоналу — містять оригінальний
науково-дослідний матеріал, без знання якого неможлива загальна
підготовка лікаря. В зв’язку з цим судова медицина викладається на
останніх курсах усіх факультетів медичних інститутів та університетів, а
також на юридичних факультетах університетів, тому що юристи мають бути
поінформовані про можливості сучасної медицини і вміло використовувати
їх на користь правосуддя.

Зміст судової медицини визначається потребами правової практики, яка
висуває все нові і різноманітні питання, котрі потребують постійного
глибокого вивчення та розробки таких основних об’єктів цієї науки, як
дослідження трупів, обстеження потерпілих, обвинувачених та інших осіб,
дослідження речових доказів, вивчення матеріалів різних справ, у тому
числі і пов’язаних з обвинуваченням медичних працівників у разі
порушення ними професійних обов’язків.

Судова медицина розвивається і вдосконалюється на основі досягнень
морфологічних, клінічних, теоретичних та інших медичних дисциплін. На
розвиток судової медицини впливають і правові науки, особливо
криміналістика — правова наука про методи, техніку і тактику розкриття
злочинів. Криміналістика настільки тісно пов’язана із судовою медициною,
що іноді важко їх розмежувати. Так, багато криміналістичних методів
дослідження останнім часом використовуються в судово-медичній практиці.

У процесі розвитку юриспруденції і медицини судова медицина сформувалась
і відокремилася в самостійну галузь з певним обсягом знань, колом
питань, специфічними методами досліджень, до яких належать спектральні,
рентгено-структурні, електрографічні, антропометричні, імунологічні,
цитологічні тощо. Крім того, в судовій медицині для розв’язання різних
питань широко використовують методи досліджень, які застосовуються в
інших галузях медицини, — гістологічні, біохімічні, рентгенологічні.

Сучасна вітчизняна судова медицина як наука не визнає псевдонаукової
теорії злочинності, яка досі має прихильників у деяких країнах. Це
стосується, наприклад, теорії італійського психіатра-криміналіста
Ч.Ломброзо (1835–1909) про природженого злочинця, який має характерний
“дегенеративний” зовнішній вигляд і аморальний “статус”. На думку
Ломброзо, відносно таких людей слід застосовувати найрішучіші заходи аж
до позбавлення волі, навіть у тих випадках, коли вони поки що й не
скоїли злочину. Основним у теорії Ломброзо та його сучасних,
послідовників (неоломброзіанство) є біологізація соціальних явищ,
насамперед злочинів, та зменшення ролі соціальних чинників. Ця концепція
не була підтримана сучасними вітчизняними судовими медиками.

2. Стисла історія розвитку судової медицини tc «2. Стисла історія
розвитку судової медицини»

Виникнення і розвиток судової медицини тісно пов’язані з розвитком
держави і права. Формуванню судової медицини як науки передував тривалий
період експертної практики. В збережених пам’ятках писемності
Стародавнього Риму, Стародавньої Греції, Індії є відомості щодо
практичного використання медичних обстежень для суду і слідства.
Наприклад, ще в 44 р. до н.е. в Стародавньому Римі під час обстеження
вбитого Юлія Цезаря придворним лікарем Антистієм було встановлено, що з
27 ран, виявлених на тілі імператора, тільки одна проникаюча в грудну
порожнину, була визнана смертельною. Це яскравий приклад експертного
мислення лікаря.

У Месопотамії, Стародавньому Єгипті, за законами єгипетських жерців,
вагітна жінка, яка скоїла вбивство, звільнялась від смертної кари. Факт
її вагітності встановлювали самі жерці або запрошували для цього
лікарів, повитух чи інших осіб. Коло питань, які підлягали визначенню,
постійно розширювалось.

У рукописах Мойсея, Талмуді (1 ст. до н.е.) вже докладно
обгрунтовувалась необхідність запрошення лікарів для встановлення
терміну зачаття, особливостей пошкодження тощо. Проте стверджувати, що
тоді існувала судово-медична експертиза, було б неправильно, оскільки в
той час не було ні судової медицини, ні лікарів, які б займалися цією
діяльністю. У відомому Кодексі Юстініана Великого (529–534 р.н.е.), що є
основою Римського права, підкреслюється особлива роль лікарів у судовому
процесі. Відзначається, що “лікарі власне не свідки, вони більше судді,
ніж свідки”.

У деяких країнах Азії (Китай, Японія, Корея) судова медицина почала
розвиватися з ХIII ст. Уже в 1247 р. в Китаї вийшов у світ трактат із
судової медицини Сун-ци “Сі-Юнань-Лу”, в якому знайшли відображення
питання судово-медичної діагностики у випадках насильної і раптової
смерті. У трактаті вперше було описано трупні плями, трупне заклякання,
ознаки смерті від удару блискавки, техніка огляду трупа, було визначено
точки на тілі людини, в ділянках яких пошкодження небезпечні для життя,
тощо.

Оскільки деякі судово-медичні дані запропоновано вперше саме китайськими
вченими, Китай вважають колискою наукової судової медицини.

У ХVIII-ХІХ ст. на півночі Європи було видано так звані “Варварські
правди” (Leges Barbarorum), в яких пропонувалось запрошувати лікарів для
визначення ступеня тяжкості і характеру тілесних пошкоджень та
розв’язання інших питань.

Виникнення наукової судової медицини в Європі (Німеччині) пов’язане з
ім’ям імператора Карла V, який ввів у 1532 р. Карний кодекс, відомий під
назвою “Кароліна”. За цим кодексом, судді були зобов’язані запрошувати
лікарів для обстеження трупів, огляду осіб з тілесними пошкодженнями, а
також у випадках дітовбивства, отруєння, лікарської помилки тощо. Це
законодавство було значним кроком уперед, оскільки важливе значення
надавалось судовим доказам, у тому числі й судово-медичній експертизі.
Кодекс “Кароліна” був стимулом до розвитку судової медицини і виходу у
світ капітальних наукових праць.

Серед них особливої уваги заслуговує перший посібник із судової
медицини, створений французьким хірургом А.Паре (1517–1590) під назвою
“Порадник до складання судово-медичних укладнень”, а також “Трактат про
висновки лікарів і бальзамування трупів”, в яких наводяться важливі
відомості з різних питань судової медицини.

У 1621 р. вийшов другий посібник із судової медицини, написаний
італійським лікарем П.Закхіасом під назвою “Судово-медичні питання”,
який не втратив свого значення й тепер.

Часті залучення лікарів до слідчої і судової практики сприяли новим
відкриттям у галузі судової медицини. Серед них потрібно відзначити
гідростатичну легеневу пробу для встановлення живонародженості немовлят,
яку було рекомендовано К.Рейгером (1677) і Шреєром (1682).

У ХVIII-ХХ ст. судова медицина в країнах Європи розвивалась відповідно
до розвитку загальної медицини і змін у судових реформах особливо з
введенням гласного судочинства, яке зобов’язувало лікаря-експерта
прилюдно обґрунтовувати і захищати свої висновки. У ХІХ-ХХ ст. працювали
багато видатних вчених, які розробляли окремі питання судової медицини.
Серед них Гофман, А.Каспер, Машка, Лакасань, Мартін, Бруардель, Тамасія
та ін.

У Росії судова медицина розвивалася самостійним шляхом. Тут раніше, ніж
в інших країнах, було затверджено законодавством обов’язкове
судово-медичне дослідження трупа з використанням медичних висновків як
доказів у суді.

Перші посилання на судову оцінку тілесних пошкоджень та інших видів
насильства можна виявити в старовинному російському праві.

Так, у правовому збірнику “Руська правда”, який належить до ХІ-ХIII ст.,
пошкодження, зумовлені злочинами проти життя і здоров’я людини,
розподілялись на дві групи: тяжкі і легкі. При цьому судова оцінка
пошкоджень грунтувалася лише на наявності зовнішніх їх ознак на тілі
потерпілого.

Проте в “Руській правді” та в інших законодавчих актах і державних
грамотах (“Двінська статутна грамота”) не було спеціальних положень
відносно того, як і ким мають проводитись обстеження. За деякими з них,
для огляду трупів виділяли спеціальних людей терміном на тиждень,
внаслідок чого вони дістали назву “тижденників”.

У царських статутах і грамотах ХVІ ст. вже вказувалося, в яких випадках
потрібно залучати лікарів для складання медичних висновків і подання їх
до суду.

В архівних матеріалах, що збереглися, виявлено кілька таких справ, які
наведені С.В. Шершавкіним (1968) в монографії, присвяченій вивченню
історії вітчизняної судово-медичної експертизи.

Так, у 1537 р. лікарем Феофілом був обстежений князь Андрій, який під
виглядом хвороби відмовився виконати наказ царя про повернення в Москву
з Углича. Лікар Феофіл визнав хворобу князя незначною, і він був
доставлений у Москву “приводом”.

У ті часи проводились також обстеження померлих осіб для встановлення
причини смерті.

— ?

O

???????2?Так, коли в 1571 р. померла дружина Івана ІV (Грозного), то для
дослідження померлої був запрошений голандський лікар Бомеліус, в
обов’язки якого входило лікування царської сім’ї та придворних, а також
виготовлення згубного зілля для частування неугодних осіб. Лікар
встановив, що смерть дружини І.Грозного настала від отруєння.

У зв’язку з загальним розвитком науки обстеження і огляд трупів набували
все більшого значення в судово-адміністративній практиці. Причому ще
задовго до появи спеціальних указів із цього приводу медичні свідоцтва
доручали складати лікарям.

У ХVІ ст. після об’єднання навколо Москви відокремлених князівств було
створено нові органи державного управління — Аптекарський приказ, потім
Боярський приговор, які керували всією лікарською і аптечною службою в
Росії. Вони були наділені адміністративними і судовими функціями.

Лікарями Аптекарського приказу і Боярського приговору проводились
дослідження для встановлення придатності різних осіб до государевої
служби, правильності лікування, з’ясування причин смерті тощо.

Боярські приговори передбачали покарання за лікарські помилки.

Незважаючи на відсутність у той період відповідних законодавчих актів,
лікарі широко залучались як експерти в кримінальних справах. Висновки
лікарів були одним з важливих доказів і впливали на рішення суду.

Наступний період розвитку судової медицини починається від введення у
військовому статуті Петра І (1714) артикулу 154 про обов’язковий розтин
трупів у випадках раптової і насильної, смерті, яке мало велике значення
для розвитку і формування судово-медичної експертизи в Російській
імперії.

Це був перший законодавчий акт, що передбачав проведення розтину трупа у
всіх випадках насильної смерті лікарем, який повинен був свої висновки
подати в письмовій формі до суду. Лікарів запрошували також у випадках
незаконного лікування при нанесенні пошкоджень, встановленні віку,
дослідженні різних речовин, статевих злочинах, дітовбивстві. Таким
чином, законодавством Петра І було започатковано організацію
судово-медичної експертизи. В першій чверті ХVШ ст. ця служба була
створена в Москві і Санкт-Петербурзі, а з 30-х років вона стала
започатковуватися у інших містах Росії.

У 1797 р. у всіх губернських містах були засновані лікарські управи, до
складу яких входили інспектор і два лікарі. Крім керівництва всією
медичною службою вони були зобов’язані проводити судово-медичні
дослідження, зокрема — розтин трупів. До положення про лікарські управи
входили “Генеральні правила, що належать до лікарсько-судової науки”
(1798). Це був перший офіційний документ, який визначав порядок
судово-медичного розтину з обов’язковим розкриттям трьох порожнин тіла,
що мало виняткове значення для судової медицини того часу.

Незважаючи на те що за указом Петра І судово-медичні дослідження в разі
насильної і раптової смерті стали проводитись частіше, якість їх
залишалася дуже низькою, тому що спеціалістів із судової медицини ще не
було. Виникла необхідність в їх підготовці через вищі навчальні заклади,
яких у Росії на той час ще не було.

Першим вищим навчальним закладом у Росії був Московський університет,
заснований у 1755 р. На його медичному факультеті доктор Ерзамус уперше
почав читати лекції з основ лікарсько-судової науки. У вступній лекції
він наголошував на важливості значення для лікарів та юристів вивчення
основ судової медицини. Лише в 1804 р. при університеті була створена
кафедра анатомії, фізіології та лікарсько-судової науки, яку очолив
проф. І.Ф.Венсович.

В одному з найзначніших вищих медичних закладів Росії того часу —
Петербурзькій Військово-медичній Академії лекції з судової медицини
читалися з 1798 р. Першим завідуючим кафедрою був професор Рінгебройн. З
1806 р. кафедру очолив відомий проф. С.О.Громов — автор підручника з
судової медицини (1832), за яким училося не одно покоління лікарів і
студентів усіх університетів Росії.

Крім того, вищі медичні заклади були відкриті в Юр’єві (1802), Харкові
(1804), Казані (1804), Києві (1834), Новоросійську (1864), Томську
(1888), трохи пізніше — у Саратові (1909), Ростові (1915), Пермі (1916)
та інших містах.

Основними документами, які регламентували проведення судово-медичної
експертизи, в той період були Статут судової медицини (1828) і
“Наставления врачам при судебном осмотре и вскрытии мертвых тел” (1829),
підготовлені, проф. І.В.Буяльським (1789–1866), який ще в 1824 р.
опублікував роботу “Руководство врачам к правильному осмотру мертвых
человеческих тел для узнания причины смерти, особенно при судебных
исследованиях”.

Переробкою в 1842 р. Статуту судової медицини було завершено
організаційну структуру судово-медичної служби в Росії, яка
профункціювала майже без змін до Жовтневого перевороту. Відповідно до
цього Статуту судово-медичні обов’язки в повітах виконували повітові
лікарі, в містах — міські, поліцейські, військові і цивільні
вільнопрактикуючі лікарі.

Важливу роль у розвитку судової медицини відіграв великий хірург
М.І.Пирогов (1810–1880), прах якого зберігається й тепер у склепі біля
Вінниці. У 1841 р. М.І.Пирогов видав спеціальний атлас “Анатомические
изображения человеческого тела, назначенное преимущественно для судебных
врачей”. В Медико-хірургічній Академії в Петербурзі М.І.Пирогов зробив
понад 1000 досліджень трупів, що характеризує його практичну діяльність
в галузі судової медицини. Незаперечний його внесок у вогнестрільну
балістику. Прогресивний вплив на розвиток теорії і практики судової
медицини в подальші роки мали Пироговські з’їзди лікарів.

У 1864 р. були прийняті судові статути, і судочинство з таємного стає
гласним з участю сторін обвинувачення та захисту. Внаслідок цього значно
зросли вимоги до лікарів-експертів, оскільки вони на відкритому
засіданні повинні були підтвердити свої висновки переконливими даними,
обгрунтованими результатами наукових досліджень, які в разі потреби
можна було перевірити. В зв’язку з цим лікар-експерт повинен був мати
високу теоретичну і практичну підготовку.

Усе це значно активізувало дослідницьку діяльність і сприяло підвищенню
якості підготовки лікарів у галузі судової медицини. З’явились
фундаментальні роботи таких видатних учених як П.І.Нейдінг, П.А.Мінаков,
Н.Н.Івановський, Ф.Ф.Ергардт, М.С.Бокаріус і багатьох інших.

У 60-і роки значно збільшилась кількість друкованих праць. З 1865 р.
почав періодично виходити “Архив судебной и общественной гигиены”, який
з 1872 р. замінив “Сборник сочинений по судебной медицине, медицинской
полиции й общественной гигиене”, з 1880 по 1888 р. — “Вестник судебной
медицины и общественной гигиены”, а з 1889 р. — “Вестник общественной
гигиены, судебной и практической медицины”, який перестав друкуватися у
1917 р.

Період після Жовтневого перевороту характеризувався подальшим
інтенсивним розвитком судової медицини і прогресивними змінами
організаційної структури судово-медичної служби. Він відзначається
заснуванням у 1918 р. Народного комісаріату охорони здоров’я РРФСР, до
складу якого входив підвідділ із судово-медичної експертизи — керівний
центр судово-медичної служби держави. Таким чином, із системи
Міністерства внутрішніх справ ця галузь медицини була переведена в
систему охорони здоров’я.

У 1920 р. було прийнято “Положення про судово-медичних експертів”. У
1924 р. при Народному комісаріаті охорони здоров’я РРФСР затверджена
посада судово-медичного експерта, а в 1937 р. при відповідному Наркоматі
СРСР — посада головного судово-медичного експерта СРСР, яку послідовно
займали М.В. Попов, у 1939–1979 р. — В.І.Прозоровський, а з 1979–1991 р.
— О.П.Громов.

Важливе значення у подальшому розвитку судової медицини мала організація
у 1932 р в Москві НДІ судової медицини, який став організаційним
науково-методичним центром керівництва науковою і практичною
судово-медичною діяльністю.

Організація судово-медичної експертизи в Україні почалася в 1919 р.,
коли в Києві при Наркоматі охорони здоров’я був створений відділ
медичної експертизи. В його обов’язки входили підготовка інструктивних
матеріалів до проведення різних видів експертизи, керівництво діяльністю
судово-медичних органів.

Судова медицина в Україні розвивалась як складова частина медицини в
Російській імперії, збагачуючи її видатними науковими досягненнями, що
належать, зокрема, Київській і Харківській школам судових медиків. Слід
відзначити таких учених, як Ф.Ф.Ергардт, Н.О.Оболонський, В.А.Таранухін,
Ю.С.Сапожников, А.М.Гамбург, Ф.А.Патенко, М.С.Бокаріус, М.П.Марченко, та
багатьох інших.

У довоєнні і післявоєнні роки в Україні було відкрито чимало медичних
вузів та інститутів удосконалення лікарів, до складу яких увійшли
кафедри судової медицини. Вони стали базами створення наукових медичних
шкіл і підготовки судових медиків до практичної діяльності.

Тепер в Україні налічується 14 медичних вузів, які мають кафедри (курси)
судової медицини. Крім того, аналогічні кафедри є також в закладах
удосконалення лікарів Києва і Харкова, а також при медичному факультеті
Ужгородського університету.

Працівники цих кафедр беруть активну участь у практичній роботі як
висококваліфіковані судово-медичні експерти. Результати наукових
досліджень, розроблених на кафедрах, мають переважно прикладне
судово-медичне значення, а тому широко використовуються в експертній
практиці.

Із розпадом колишнього Радянського Союзу і утворенням в 1991 р.
Незалежної України відбулися зміни в структурі судової медичної служби.
Внаслідок організації системи охорони здоров’я і розформування
Міністерства охорони здоров’я СРСР вищою судово-медичною інстанцією в
Україні стало Головне бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

Крім того, Верховною Радою України були прийняті нові закони, які
регламентують усю діяльність державних структур, у тому числі і органів
охорони здоров’я та судової медицини. В Кримінальний і Цивільний кодекси
внесено доповнення і зміни, якими мають керуватися в своїй роботі
судово-медичні експерти і які розглянуто нами у відповідних розділах
цього підручника.

Література tc «Література»

Авдеев М.И. Судебно-медицинская экспертиза трупов. // М.: Медицина,
1976. — 440 С.

Акопов В.И. Судебно-медицинская экспертиза по документам. // Р.- на
Дону, 1989. — 38 С.

Барсегянц Л.О., Левченков Б.Д. Судебно-медицинская экспертиза выделений
организма. // М., 1978. — 144 С.

Барсегянц Л.О., Верещака М.Ф. Морфологические особенности волос человека
в аспекте судебно-медицинской экспертизы. // М., 1982. — 215 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П., Кедров В.С., Уткина Т.М.
Судебно-медицинская диагностика скоропостижной смерти от ишемической
болезни сердца. // Горький, 1975. — 160 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П. Судебно-медицинские возможности
исследования эксгумированного трупа. // Горький, 1978. — 52 С.

Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за
нарушение профессиональных обязанностей. // М.: Юридическая литература,
1970. — 128 С.

Бережной Р.В. Судебно-медицинская экспертиза отравлений техническими
жидкостями. // М., 1977. — 207 С.

Богуславский А.П. Судебно-медицинская экспертиза трупов неизвестных лиц.
// К.: Здоровья, 1964. — 143 С.

Ботезату Г.А., Мутой Г.Л. Асфиксия. // Кишинев, 1983. — 85 С.

Ботезату Г.А., Тетерчев В.В., Унгурян С.В. Диагностика давности смерти в
судебной медицине. // Кишинев, 1987. — 134 С.

Вермель М.Г. Вопросы теории судебно-медицинского заключения. // М.,
1979. — 112 С.

Похожие записи