.

Сучасна трансфузіологія і донорство в Україні згідно Закон України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
369 8598
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Сучасна трансфузіологія і донорство в Україні згідно Закон України

ПЛАН

Вступ

1. Правове регулювання та національні програми донорства в Україні

2. Права та обов’язки донорів в Україні,

державний захист донорства

3. Сучасна трансфузіологія, її різновиди

4. Реформування служби крові в Україні

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток донорства крові та її компонентів є важливою соціально
необхідною справою держави.

Закон України “Про донорство крові та її компонентів” регулює відносини,
пов’язані з розвитком донорства крові та її компонентів, забезпеченням
комплексу соціальних, економічних, правових і медичних заходів щодо
організації донорства в Україні та задоволенням потреб охорони здоров’я
в донорській крові, її компонентах і препаратах.

Донорство крові та її компонентів – добровільний акт волевиявлення
людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого
безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних
лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18
років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає
протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров’я України. Особи,
хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або
інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання
донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них
крові та (або) її компонентів виключно для проведення наукових
досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не
призначаються для введення реципієнтам.

Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за
умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди.

За особистим визначенням донора давання крові та (або) її компонентів
може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється
Кабінетом Міністрів України.

За бажанням будь-якої дієздатної особи в порядку, що встановлюється
Кабінетом Міністрів України, за її рахунок може здійснюватися заготівля
та зберігання її власної крові та (або) її компонентів, а також крові та
(або) її компонентів, отриманих від інших донорів, з метою використання
їх у необхідних випадках для подання медичної допомоги такій особі,
членам її сім’ї або іншим особам.

1. Правове регулювання та національні програми донорства

в Україні

Законодавство України про донорство крові та її компонентів складається
із вищезгаданого Закону та інших актів законодавства, що видаються
відповідно до нього, і визначає: основні принципи організації донорства
крові та її компонентів; права та обов’язки донорів крові та (або) її
компонентів (далі – донорів), закладів охорони здоров’я, підприємств,
установ, організацій у зазначеній сфері; порядок затвердження та
фінансування Національної та місцевих програм розвитку донорства крові
та її компонентів; порядок діяльності установ, закладів охорони
здоров’я та підприємств, що здійснюють взяття, переробку, зберігання та
застосування донорської крові та її компонентів, реалізацію їх та
виготовлених з них препаратів (далі – препаратів); порядок організації
та здійснення контролю за якістю крові, її компонентів, препаратів, що
виготовляються з них, та консервуючих розчинів; порядок забезпечення
споживачів донорською кров’ю, її компонентами та препаратами; порядок
обміну донорською кров’ю, її компонентами, препаратами та вивезення їх
за межі України.

Національна програма розвитку донорства крові та її компонентів
затверджується Кабінетом Міністрів України.

Програми розвитку донорства крові та її компонентів у Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі затверджуються
Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та
Севастопольською міськими Радами народних депутатів.

Фінансування заходів щодо розвитку, організації та пропаганди донорства
крові та її компонентів здійснюється на основі Національної програми
розвитку донорства крові та її компонентів, відповідних програм
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за
рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки
Крим, місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, а також за рахунок
благодійних внесків.

Прибуток, отриманий від реалізації заготовлених та перероблених
донорської крові та її компонентів, а також від реалізації виготовлених
з них препаратів, що спрямовується на фінансування програм розвитку
донорства крові та її компонентів, удосконалення технологічної бази
заготівлі, переробки та зберігання донорської крові, її компонентів та
препаратів, пропагування донорства серед населення, оподатковується за
пільговими ставками в порядку, передбаченому законодавством. Юридичні та
фізичні особи, які здійснюють благодійну діяльність, спрямовану на
пропагування та розвиток донорства крові та її компонентів, мають
податкові та інші пільги відповідно до законодавства.

Органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування в межах
своїх повноважень забезпечують на підпорядкованих їм територіях
виконання відповідних програм розвитку донорства крові та її
компонентів, фінансування та матеріально-технічне забезпечення державних
установ та закладів охорони здоров’я, які здійснюють заготівлю,
переробку, зберігання донорської крові та її компонентів, а також
надання донорам пільг, встановлених законодавством України.

Товариство Червоного Хреста України, інші об’єднання громадян, статутами
яких передбачено сприяння охороні здоров’я населення, можуть брати
участь у виконанні Національної та місцевих програм розвитку донорства
крові та її компонентів, їх фінансуванні, разом з органами та закладами
охорони здоров’я здійснювати роботу по залученню громадян до лав
донорів, пропагуванню серед населення безоплатного давання крові та її
компонентів.

2. Права та обов’язки донорів в Україні,

державний захист донорства

Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров’я, а також
надає йому пільги.

Посадові особи установ та закладів охорони здоров’я зобов’язані
поінформувати донора про його права і обов’язки та порядок здійснення
донорської функції.

Медичне обстеження донора перед здаванням крові та її компонентів і
видача довідок про стан його здоров’я здійснюються безоплатно.

На випадок зараження донора інфекційними хворобами або виникнення у
нього інших хвороб чи розладу здоров’я у зв’язку з виконанням донорської
функції донор підлягає обов’язковому державному страхуванню. Порядок та
умови такого страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Донору в порядку, встановленому законодавством, відшкодовується шкода,
заподіяна йому ушкодженням здоров’я у зв’язку з виконанням донорської
функції, з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене
харчування та на інші заходи, спрямовані на його соціально-трудову та
професійну реабілітацію.

Інвалідність донора, що настала у зв’язку з виконанням ним донорської
функції, прирівнюється до інвалідності внаслідок трудового каліцтва чи
професійного захворювання.

У разі смерті донора, що настала внаслідок виконання донорської функції,
членам сім’ї померлого, які перебували на його утриманні, призначається
пенсія у зв’язку з втратою годувальника. Призначення такої пенсії
здійснюється у порядку та на умовах, встановлених законодавством для
призначення пенсії сім’ї годувальника, який помер внаслідок трудового
каліцтва чи професійного захворювання.

В день давання крові та (або) її компонентів, а також в день медичного
обстеження працівник, який є або виявив бажання стати донором,
звільняється від роботи на підприємстві, в установі, організації
незалежно від форм власності із збереженням за ним середнього заробітку.
Донори з числа студентів вищих навчальних закладів та учнів професійних
навчально-виховних закладів у зазначені дні звільняються від занять.

Після кожного дня давання крові та (або) її компонентів, в тому числі у
разі давання їх у вихідні, святкові та неробочі дні, донору надається
додатковий день відпочинку із збереженням за ним середнього заробітку.
За бажанням працівника цей день може бути приєднано до щорічної
відпустки або використано в інший час протягом року після дня давання
крові чи її компонентів.

У разі, коли за погодженням з керівництвом підприємства, установи,
організації, командуванням військової частини в день давання крові донор
був залучений до роботи або несення служби, йому за бажанням надається
інший день відпочинку із збереженням за ним середнього заробітку.

У разі давання крові та (або) її компонентів у період щорічної відпустки
ця відпустка продовжується на відповідну кількість днів з урахуванням
надання працівнику додаткового дня відпочинку за кожний день давання
крові.

Виплата середнього заробітку, зазначеного у частинах першій, другій та
третій цієї статті, здійснюється за рахунок коштів власника
підприємства, установи, організації, де працює донор, або уповноваженого
ним органу. Зазначені кошти належать до таких, що спрямовані на
благодійну діяльність.

Підставою для надання зазначених пільг є відповідні довідки, видані
донору за місцем медичного обстеження чи давання крові та (або) її
компонентів. Форми цих довідок та порядок їх видачі затверджуються
Міністерством охорони здоров’я України.

Особа, яка виявила бажання здати кров та (або) її компоненти,
зобов’язана не пізніше ніж за три дні до дня медичного обстеження, що
проводиться перед даванням крові та (або) її компонентів, повідомити
письмовою заявою адміністрацію за місцем роботи чи навчання або
командування військової частини, де вона проходить службу, про свій
намір пройти таке обстеження і здати кров та (або) її компоненти. У
такій заяві зазначена особа має визначити додатковий день відпочинку,
передбачений частинами другою та третьою статті 9 або частинами третьою
та четвертою статті 11 Закону України «Про донорство крові та її
компонентів». Зазначена заява не подається у випадках, коли особа, яка
виявила бажання здати кров або її компоненти, перебуває у відпустці,
відрядженні, або у разі, коли її кров терміново необхідна для надання
невідкладної медичної допомоги хворому, та у випадках, передбачених
частиною першою статті 19 Закону України «Про донорство крові та її
компонентів».

Дана особа під час медичного обстеження, що проводиться перед даванням
крові та (або) її компонентів, зобов’язана повідомити відповідну
посадову особу установи чи закладу охорони здоров’я відомі їй дані про
перенесені та наявні в неї захворювання, а також про вживання нею
наркотичних речовин та властиві їй інші форми ризикованої поведінки, що
можуть сприяти зараженню донора інфекційними хворобами, які передаються
через кров, і за наявності яких виконання донорської функції може бути
обмежено. Зазначена інформація засвідчується особистими підписами особи,
яка виявила бажання здати кров або її компоненти, та посадової особи
установи чи закладу охорони здоров’я і становить лікарську таємницю.

Перелік захворювань та форм ризикованої поведінки, зазначених у частині
другій цієї статті, визначається Міністерством охорони здоров’я України.

3. Сучасна трансфузіологія, її різновиди

ВИРОБНИЧА ТРАНСФУЗІОЛОГІЯ. Основним завданням виробничої трансфузії є
отримання нових сучасних препаратів з плазми крові людини. Надзвичайно
актуальною проблемою є заготівля якісної плазми та її належна переробка.
На жаль, існуючі в Україні станції та відділення переливання крові
укомплектовані апаратурою та устаткуванням, які не відповідають сучасним
вимогам. Незважаючи на це, нині випускаються альбумін, імуноглобуліни,
кріопреципітат та інші препарати плазми. Однак наявна в Україні
технологія не дозволяє виробляти концентрати факторів згортання крові
для внутрішньовенного введення. Забезпеченість хворих на гемофілію
факторами згортання крові у 10 разів менша від потреби. ВООЗ рекомендує
визначати потребу у концентраті факторів згортання крові з розрахунку
1,5–3,6 міжнародних одиниць (МО) на одного жителя. Виходячи з цього,
щорічна мінімальна потреба України, де проживає близько 50 млн чоловік,
у цих препаратах мала б становити 70–75 млн МО. Забезпеченість пацієнтів
кріопреципітатом у нашій країні становить 8 млн МО.

У зв’язку з цим існує нагальна потреба реорганізувати службу крові нашої
держави таким чином, щоб оснастити її сучасним обладнанням, зокрема
хроматографічною апаратурою для проведення гель-фільтрації з метою
отримання високоочищених концентратів різноманітних білків плазми.
Теоретично існує два шляхи модернізації служби крові в Україні:
будівництво заводу або ж регіональних міжобласних центрів крові з
переробки плазми на препарати. Ми пропонуємо вибрати другий варіант і
організувати 6–8 таких міжобласних центрів на базі існуючих станцій
переливання крові, обладнавши їх сучасною апаратурою. Вже підготовлені
відповідні проекти, є висококваліфіковані працівники, і ми можемо
розпочати реорганізацію хоч завтра. Українські науковці з Інституту
біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України розробили методи
хроматографічного виділення та очистки білків плазми крові, які можуть
успішно конкурувати з аналогічними західними технологіями.

Міністерством охорони здоров’я створено робочу групу, до складу якої
увійшли провідні фахівці Інституту гематології та трансфузіології АМН
України, Інституту патології крові і трансфузійної медицини АМН України,
спеціалісти обласних станцій переливання крові. Робоча група розробила
«Державну програму розвитку донорства крові та її компонентів та
створення сучасної системи заготівлі і переробки донорської крові на
компоненти та препарати в 2002–2007 роках». Розроблення цієї програми
підтримують Президент України та Кабінет Міністрів. Програмою
передбачається модернізація існуючих закладів служби крові таким чином,
щоб вони якомога більше відповідали стандартам GMP. Програма має бути
затверджена Кабінетом Міністрів у поточному році. Вона вже розглянута
відповідними управліннями Міністерства охорони здоров’я й подана на
розгляд обласними управліннями охорони здоров’я. Сподіваємося, що в
наступному році програма почне реалізовуватися.

Перебудова служби крові є дуже актуальною. Адже на сьогоднішній день діє
принцип, згідно з яким кожна область незалежно від кількості населення
самостійно забезпечує власні потреби у препаратах плазми. Ми пропонуємо
відійти від цієї схеми і запровадити регулювання виробництва й
постачання препаратів плазми на рівні держави з метою більш повного
забезпечення ними усіх регіонів України. Завдяки цьому шість
регіональних міжобласних центрів крові вироблятимуть препарати плазми не
тільки для забезпечення внутрішніх потреб відповідних областей, але й
для інших.

Особливо хотілося б наголосити на проблемі безпеки донорської крові. На
новий щабель піднімається питання про тестування донорів на наявність
інфекцій, що передаються трансфузійним шляхом: вірусів імунодефіциту
людини, гепатитів В та С, а також блідої трипонеми і т.ін. На превеликий
жаль, ряд вірусів, що не мають оболонки, не вдається інактивувати під
час обробки плазми крові. Існують різноманітні способи знезараження
плазми крові, які, однак, не дають 100% гарантії позбутися збудників.

В Україні в Інституті гематології та трансфузіології, Київській медичний
академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика та Інституті біохімії ім.
О.В.Палладіна розробляються вітчизняні технології очищення плазми крові
від вірусів. Пріонні захворювання, до яких відноситься спонгіформна
енцефалопатія, хвороба Крейтцфельдта — Якоба та ін., істотно знижують
безпеку використання плазми в клінічній практиці.

Тестування донорів на інфікованість вірусом гепатиту В у нашій країні
проводиться вже протягом 15–20 років. У розвинених країнах донорів на
інфікованість ВІЛ-1 почали тестувати з 1986 р., ми ж запровадили таке
тестування у 1988 р., на наявнісь вірусу гепатиту С — у 1993 р., а в
1994 р. охопили ним 100% донорів. Інша справа — якість тест-систем, які
ми використовували, але це тема окремої розмови.

Слід зауважити, що навіть в економічно розвинених країнах світу донорів
не тестують на наявність усіх відомих збудників інфекцій, наприклад не
вимагають обов’язкового тестування на наявність цитомегаловірусної
інфекції, яка може спричинювати важкі ускладнення у вигляді
імунодефіцитних станів. Тестуваня цього та інших збудників неодмінно
призвело б до значного підвищення вартості препаратів плазми.

КЛІНІЧНА ТРАНСФУЗІОЛОГІЯ. Ще наприкінці 80-х років ХХ століття на нараді
гематологів та трансфузіологів, що проходила під керівництвом головного
гематолога МОЗ СРСР академіка Л.І. Воробйова, було прийнято рішення —
заборонити переливання цільної крові. Але це рішення не вдалося негайно
втілити в життя, оскільки для того, щоб заборонити трансфузію цільної
крові, необхідно було змінити психологію лікарів багатьох
спеціальностей. Нині все більше лікарів усвідомлюють, що показань для
переливання цільної крові не існує.

Незважаючи на це, в нашій країні все ще мають місце випадки переливання
нетестованої крові. Застосування нетестованої крові може призвести до
зараження пацієнта від інфікованого донора. Коли я вчився в медичному
інституті, то корифеї вітчизняної медицини вказували нам на необхідність
заміщувати кров за принципом «крапля за краплю». На жаль, ще й досі
деякі лікарі сповідують застарілі принципи переливання крові. Академік
А.І. Воробйов довів, що навіть якщо в результаті крововтрати гемоглобін
знижується до 50 г/л, то не потрібно поспішати одразу вливати
еритроцитарну масу та інші компоненти крові. Необхідно наситити легені
киснем. У стані спокою перфузія м’язів у 20 разів менша, ніж у стані
фізичної активності. Крім того, влиті еритроцити не одразу починають
виконувати газотранспортну функцію — лише через добу вони «віддають»
кисень периферичним тканинам.

Протягом останніх 12 років ми поступово відмовляємося, а сьогодні навіть
категорично стверджуємо, що показань для переливання цільної крові не
існує. Якщо 10 років тому переливалося близько 30% цільної крові, то
минулого року — лише 3,1% від об’єму заготовленої. І це є позитивною
тенденцією у вітчизняній клінічній трансфузіології. Але нас це не може
задовольняти. Ще раз підкреслюю — немає жодних показань для переливання
цільної крові. Нині широко впроваджується так звана компонентна терапія.
З цільної крові також одержують тромбоцитарну, еритроцитарну масу тощо.
Хоча при цьому залишається проблема контамінації еритроцитарної маси
клітинами білої крові, за рахунок яких може здійснюватися інфікування
декотрими вірусами, зокрема ВІЛ. У зв’язку з цим трансфузію компонентів
крові чи введення препаратів плазми необхідно здійснювати лише за
суворими показаннями.

Слід зазначити, що кількість донорів в Україні за останні 5 років
скоротилася майже на третину. При цьому значна частина безоплатних
донорів — це родичі та знайомі хворих. Результати досліджень, проведених
в Інституті гематології та трансфузіології АМН України, свідчать про
високий рівень інфікованості ВІЛ різних груп донорів — від 1 до 2,7%.
Необхідно зауважити, що абсолютно безпечного способу трансфузії
компонентів крові на сьогоднішній день не існує. Поряд з високим рівнем
інфікованості ВІЛ, вірусами гепатиту В, С, D, трепонемою тощо проблема
ускладнюється тим, що досі не розроблено надійних тестів для виявлення
пріонної інфекції, внаслідок чого остання може безконтрольно
поширюватися під час проведення трансфузійної терапії. Тому новою
концепцією вітчизняної трансфузіології є звуження показань до
застосування компонентів крові та повна відмова від переливання цільної
крові.

У зв’язку з потенційною небезпекою розвитку інфекційних ускладнень
гемотрансфузій зростає роль лікарських препаратів-кровозамінників.
Учасники з’їзду навели результати клінічного застосування вітчизняних
плазмозамінних препаратів Сорбілакт та Реосорбілакт, які ефективно
відновлюють об’єм циркулюючої крові, не порушуючи при цьому
функціональний стан системи гемостазу. Надзвичайно перспективним
виявилося застосування у хірургічній та комбустіологічній практиці 6% та
10% розчину гідроксиетилкрохмалю (Рефортан, ХАЕС-Стерил) для заміщення
втраченого об’єму циркулюючої крові та поліпшення мікроциркуляції.
Фахівці обмінювалися досвідом застосування лікарських засобів для
парентерального харчування на основі амінокислот, жирових емульсій.
Учасники з’їзду активно обговорювали перспективи застосування нових
препаратів, вироблених з плазми, — антистафілококового,
антигерпетичного, антирабічного, антицитомегаловірусного та деяких інших
імуноглобулінів, які дозволяють провести селективну ерадикацію
небезпечних збудників захворювань. При цьому науковці докладають значних
зусиль для того, щоб розробка цих препаратів здійснювалася відповідно до
вимог нормативних актів Європейської Фармакопеї.

4. Реформування служби крові в Україні

Служба крові України є однієї з найважливіших складових частин
вітчизняної охорони здоров’я і забезпечує надання трансфузійної допомоги
в мирний час і при надзвичайних ситуаціях.

Проблема розвитку служби крові має загальнодержавний стратегічний
характер, тому що стосується питань безпеки країни. За останні
десятиліття відбувся переворот у розумінні задач трансфузіології,
пов’язаних з усвідомленням ризику переливання крові та її компонентів, з
одного боку, і необхідністю їхнього переливання для надання допомоги
пацієнтам, з іншої. Здійснений перехід на компонентну терапію, цільна
кров практично перестала використовуватися в клінічній практиці. Потреба
в компонентах крові не пропорційна їхньому вмістові в крові і змінюється
зі змінами протоколів ведення хворих. В умовах сучасної хірургії
знижується потреба в еритроцитах, але зростає потреба у свіжозамороженій
плазмі. В онкогематології та при гострій променевій хворобі терапія
неможлива без використання великої кількості тромбоцитної маси.
Подальший розвиток трансфузіології пов’язаний з поступовим переходом від
гемокомпонентної терапії до переважного використання в клінічній
практиці препаратів крові, у тому числі, геноінженерних.

Питання заготівлі донорської крові, її переробки, інфекційної безпеки,
контроль якості крові, що переливається хворому – сьогодні визначено
стратегічними у розвитку нашої країни, невідкладні у вирішенні, бо
стосуються кожного громадянина України. Служба крові України
представлена мережею установ (центри служби крові, станції переливання
крові) і підрозділів (відділення, лікарень, що заготовляють кров), які
забезпечують якість засобів для трансфузійної терапії. У системі Служби
крові сьогодні в Україні функціонує 62 станції переливання крові (з них
24 обласних, 1 республіканська та 37 міських), 500 відділень переливань
крові; заготовляють кров та її компоненти у 50 лікарнях.

Реформування розвитку Служби крові України має важливе значення і
розглядається як загальнодержавна справа. Основим завданням у подальшій
діяльності Служби крові України Міністерство охорони здоров’я визначає
гарантування безпеки донорської крові. Вимогою часу є адаптація галузі
до європейського рівня. Стандартизація процесів переробки крові повинна
відповідати двом принципам ВООЗ: якість і безпека препаратів.

Забезпечити якість донорської крові сьогодні в Україні можна – за
допомогою тест-систем, і це дасть можливість уникнути інцидентів
інфікування гепатитом, сифілісом, ВІЛ-інфекцією та іншими інфекційними
хворобами. Вся заготовлена донорська кров, її компоненти повинні
підлягати обов’язковому тестуванню перед застосуванням, що і буде
гарантом безпеки крові та препаратів, виготовлених на її основі. Якість
вітчизняних діагностикумів, що використовуються у донорстві,
підтверджена акредитаційним незалежним центром Всесвітньої Організації
охорони здоров’я, та сиcтемою контролю якості ISO 9000.

Служба крові України повністю забезпечена тест-системами та лабораторним
обладнанням для тестування донорів на інфекції, що передаються з кров’ю.
Для гарантування інфекційної безпеки донорської крові впроваджуються
карантинізація донорської плазми і метод фільтрації крові та її
компонентів за допомогою лейкоцитарних фільтрів.

Сьогодні бракується 5,5% від усієї заготовленої консервованої донорської
крові, а забезпеченість України у донорській крові складає 58 % або 8,8
мл на одного жителя (рекомендації ВООЗ – 15 мл). Основний брак –
виявлені у лабораторіях Служби крові маркери інфекцій, що передаються з
кров’ю. Тому тестування є надійним бар’єром у недопущенні використання
інфікованої крові.

У практику роботи служби крові почали впроваджуватись ефективні апаратні
методи заготівлі плазми і клітинних компонентів крові.

В Україні виробництво препаратів крові знаходиться у важкому положенні.
Жодне з виробництв препаратів крові не відповідає правилам GMP.
Виробничі потужності фракціонування плазми працюють на застарілому
обладнанні, побудовані в 60-80-х роках минулого століття.

В Україні заготовлено у 2006 році лише 8,8 мл крові на одного мешканця,
коли потреба складає по нормам ВООЗ 13-15 мл.

Потреба клінічної медицини в препаратах крові задовольняється на 17-25%
від нормативів ВООЗ. Промислове виробництво факторів згортання крові
VIII і IX в Україні не здійснюється, не випускається внутрішньовенний
імуноглобулін. Вітчизняні препарати крові, відстають по якості від
закордонних.

Україна змушена постійно здійснювати закупівлі дорогих препаратів
згортання крові за кордоном.

Насущною серед першочергових завдань цієї галузі є підготовка нових
законодавчих та нормативних документів, які б відповідали вимогам ВООЗ
та сучасним виробничим потребам. Проблемною є реєстрація препаратів на
основі крові, адже сьогодні станції переливання крові не можуть
заплатити 1 тис. євро за реєстрацію одного препарату, тому й
зареєстровано їх всього три. Для вирішення цієї складності МОЗ уже
направив на затвердження в Кабінет Міністрів проект документу, в якому
рекомендовано зменшити збір за реєстр препаратів до 25 євро. Потребує
удосконалення система заохочення донорів, адже 98% сьогоднішніх донорів
– це донори-родичі (тих, які лікуються в лікувальних закладах та
пологових відділеннях), гострою є потреба у донорах рідкісних груп крові
і плазмоферезу. Ведеться робота по урегулюванню законодавства щодо
контролю за якістю крові, що переливається, та використанням допоміжних
матеріалів у системі Служби. З цією метою МОЗ створено робочу групу з
питань контролю якості і застосування препаратів крові.

Список використаної літератури

Закон України “Про донорство крові та її компонентів” (з 1 січня 2006
року до Закону України «Про донорство крові та її компонентів» будуть
внесені зміни згідно із Законом України від 16 листопада 2004 року N
2177-IV)

IV з’їзд гематологів та трансфузіологів України // Щонедільник “Аптека”.
– 2001. – №292.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020