Реферат на тему:

Способи приготування лікарських форм з рослин у домашніх умовах. Народні
методи лікування. Народні методи лікування

Багато лікарських рослин найефективніші у разі використання їх без
обробки, тобто в нативному стані. Саме в щойно зірваній рослині
містяться в активному стані всі діючі речовини, у тому числі й ферменти.
Через деякий час після зрізування рослини ферментативні процеси
змінюються. Ось чому досі не втратив значення спосіб використання
свіжих, щойно зірваних рослин. Свіжі рослини використовують у їжу, жують
під час запалення слизової оболонки ротової порожнини, прикладають до
зуба або ясен у разі зубного болю, до уражених хворобливим процесом
ділянок шкіри тощо.

Препарати із свіжих рослин мають чіткіше виражені терапевтичні
властивості, ніж аналогічні препарати з висушених лікарських рослин.

Рослинні соки — ефективна лікарська форма. Для їх одержання свіжі
частини рослин подрібнюють, загортають у льняне полотно і кладуть під
прес, бажано з дубової деревини. М’ясорубки та металеві соковижималки
використовувати не рекомендують, бо діючі речовини рослин можуть
вступити в реакцію з металом і змінити свої лікувальні властивості. Якщо
рослина містить невелику кількість соку або сік тягучий, то після
подрібнення до сировини додають невелику кількість води і залишають на 6
—8 год; лише після цього вичавлюють сік. Для смаку та тимчасового
консервування до соку додають цукровий сироп. З метою тривалого
зберігання сік заливають тонким шаром олії, тримають у темній скляній
посудині.

Консервувати соки можна і в такий спосіб: до 85 частин соку додати 15
частин спирту етилового, поставити на водяну баню при температурі 75 —
78 °С на 30 хв. Потім швидко охолодити посудину із соком під проточною
водою. Проте лікувальні властивості соків у разі їх консервування значно
втрачаються. У міру можливості дітям треба давати свіжоприготовані соки.

Для лікування застосовують суміші висушених частин рослин (корені, кора,
листки, квітки, плоди, надземна частина) у вигляді дрібно нарізаних або
спорошкованих препаратів.

Суміші належать до старовинних лікарських форм. Згадки про них
зустрічаються у арабських авторів. Вони були відомі також у
давньогрецькій медицині.

Для приготування суміші рослинну сировину подрібнюють за допомогою
ручного різака до однакової консистенції, інакше більші частинки
скупчуються угорі, а дрібні — внизу, що порушує однорідність. Потім
суміш ретельно перемішують. Насіння льону звичайного додають до суміші
цілим. Щільні листки мучниці звичайної, евкаліпту кулястого, розмарину
справжнього товчуть. Суміші у вигляді настоїв або відварів призначають
усередину або для введення в пряму кишку, використовують для компресів,
припарок, присипок, ванн тощо. Інколи суміші лікарських трав настоюють
на спирті етиловому.

Курильні суміші призначають для куріння. У гільзи набивають подрібнену
рослинну сировину, найчастіше листки. Дим та пара «цигарок» , що містять
леткі речовини, які утворюються під час згорання, безпосередньо
надходять у легені.

Порошки — перетерта на дрібні сипкі частинки сировина лікарських рослин.
Сировиною для порошків можуть бути листки, трава, кора, корені, плоди,
висушені соки, органи тварин, глина тощо. Що краще подрібнений порошок,
то більшою мірою він усмоктується та в максимальній кількості
концентрується у крові. Під час приготування складних порошків особливо
важливо домогтися однорідності, тобто співвідношення складових частин
має бути однаковим у будь-якій порції суміші. Порошки рослинного
походження —ефективна лікарська форма, адже під час подрібнення
лікарський засіб не зазнає будь-якого хімічного впливу.

Багато хто з фітотерапевтів надає перевагу порошку з листків наперстянки
пурпурової, вважаючи, що діючі речовини, які входять до її складу,
меншою мірою змінюються, аніж у разі інших методів обробки. Порошки, що
мають неприємний смак або запах, готують у облатках, які виготовляють з
крохмалю. З одержаного крохмального клейстера роблять тонкі пластинки, і
у крохмальну капсулу кладуть порошок.

Порошки приймають усередину, використовують як присипку, для вдування в
ніс, вухо, носоглотку, для чищення зубів, виготовлення розчинів
(полоскання, спринцювання), а також для присипання ран, виразок. Порошок
звичайно насипають на язик і запивають водою. Нерідко його додають до
їжі, особливо для лікування дітей молодшого віку.

Водні витяжки: настої та відвари. Ще в часи Галена, тобто близько 1800
років тому, намагалися шляхом обробки рослин рідинами одержати зручні
для використання форми. Особливо наполегливо захищав ідею заміни
цілісних рослин витяжками з них Парацельс, презирливо називаючи траву
«супною приправою».

Для приготування водних витяжок використовують дистильовану воду. Солі
кальцію, що містяться у звичайній воді, можуть утворити з кислими
речовинами, які входять до складу рослин, важкорозчинні сполуки, котрі
утруднюють процес екстракції. Звичайна вода залежно від ступеня
жорсткості її має, окрім того, слабко лужну реакцію. Лужна реакція
сприяє розкладу багатьох цілющих речовин (таніди, глікозиди, солі
алкалоїдів та ін).

Препарати з рослин готують у глиняному, фарфоровому або емальованому
посуді. Для фільтрування використовують фільтрувальний папір, скляні
фільтри, лійки, а для проціджування — вату, вату в комбінації з марлею,
полотно.

Водні витяжки нестійкі, вони швидко псуються внаслідок розвитку
мікроорганізмів та процесів бродіння. Тому їх готують щоденно, іноді на
2-3 доби, але зберігають у холодильнику.

Для приготування водних настоїв та відварів рослини подрібнюють. Таким
чином руйнується клітинна оболонка, і розчинник краще проникає в клітини
та витягає біологічно активні речовини.

Важливо враховувати хімічний склад оболонки: що більше в ній
водонерозчин-них речовин (наприклад, у листках мучниці), які
перешкоджають проникненню води, то тонше треба подрібнювати листки.

Листки та квітки подрібнюють до 5 мм (листки мучниці — до 1 мм), стебла,
кору, кореневища, корені —до 3 мм, плоди та насіння — до 0,5 мм.

Настої та відвари готують з розрахунку 10 частин лікарської сировини на
100 частин води. Виняток становлять настої та відвари трави горицвіту
весняного, кореневища з коренями валеріани лікарської, маткових ріжків
тощо, які готують з розрахунку 1:30. Настої та відвари сильнодіючих
речовин готують з розрахунку 1:400.

Водні витяжки можна приготувати за допомогою холодної (15 —25 °С),
теплої (35—45 °С) води або окропу. Холодну воду використовують для
витяжки летких речовин або таких, що легко змінюються під час кипіння
води. Зважаючи на малу швидкість дифузії при низькій температурі,
настоювати треба не менше 4 год (частіше 6 — 8 год).

Для приготування настою подрібнену рослинну сировину заливають холодною
водою, витримують на водяній бані 15 хв, перемішуючи, після чого
охолоджують 45 хв і проціджують. Якщо рослини містять ефірну олію
(кореневища валеріани лікарської, листки м’яти перцевої, шавлії
лікарської тощо), то процес нагрівання триває менше. Нагрівають у щільно
закритому посуді.

У народній медицині для приготування настою лікарську сировину заливають
окропом і всю ніч парять у духовці, поступово охолоджують. Уранці
проціджують і використовують протягом дня.

Для приготування відвару подрібнену рослинну сировину заливають холодною
водою, витримують протягом 30 хв на киплячій водяній бані або на малому
вогні, після чого рідину фільтрують ще теплою. Відвари з листків
мучниці, кори дуба звичайного, кори крушини ламкої, кореневища ревеню,
що містять дубильні речовини, проціджують одразу після підігрівання.

Для одержання витяжок з лікарських рослин застосовують метод водяної
бані. Беруть дві емальовані каструлі місткістю 1,5 — 2 л та до 1 л. У
більшу каструлю наливають до 2/3 води, в меншу кладуть добову дозу
подрібнених лікарських рослин, заливають відповідною кількістю води і
накривають кришкою. У більшу каструлю з водою вставляють меншу з зіллям
так, щоб рівень води в більшій не доходив до країв внутрішньої на 10 см,
ставлять на вогонь. Для одержання настою кип’ятити воду 15 хв, для
одержання відвару — 30 хв. Охолоджувати при кімнатній температурі настої
не менше 45 хв, відвари — 10 хв. Після охолодження залишки лікарської
сировини віджимають.

Для одержання витяжок з ефіроолійної сировини посуд обов’язково
накривають кришкою, запобігаючи тим вивітрюванню ефірної олії. Рослини,
що містять велику кількість слизу, заливають холодною водою або на
нетривалий час окропом. Такі водні витяжки відрізняються від настоїв та
відварів високою в’язкістю. Наприклад, насіння льону звичайного
заливають окропом у співвідношенні 1:30, посуд закривають пробкою,
струшують протягом 15 хв, після чого проціджують настій через марлю.
Оскільки слиз міститься у зовнішньому шарі оболонки насіння,
подрібнювати його не потрібно.

Настої та відвари п’ють охолодженими, а ті, що містять потогінні та
сечогінні речовини, — теплими або гарячими.

Настоянка — спиртова витяжка з лікарської сировини. Для одержання
настоянки подрібнену лікарську сировину заливають певною кількістю
спирту етилового. Він є добрим розчинником багатьох біологічно активних
речовин (алкалоїдів, глікозидів, ефірної олії, смол), які розчиняються у
воді лише у незначній кількості. Спирт гірше за воду приникає через
клітинну оболонку. Що нижча концентрація спирту, то легше він проникає в
середину клітини.

Настоянки готують у такий спосіб: подрібнену рослинну сировину заливають
40 — 70 % спиртом етиловим, настоюють 7 — 14 діб, періодично струшуючи.
Готують їх у добре закритій посудині з темного скла, яку тримають у
захищеному від прямих сонячних променів місці при температурі 15 — 20
°С. Екстракція відбувається тим інтенсивніше, що частіше та енергійніше
струшують посуд з рідиною. Проціджують через фільтрувальний папір,
залишок сировини віджимають. Звичайно для одержання настоянки з
несильнодіючої сировини (трава собачої кропиви серцевої, звіробою
звичайного, кореневище з коренями валеріани лікарської тощо) беруть 20 г
сировини на 100 г спирту етилового, а з сильнодіючої (трава конвалії
травневої, корені переступня білого тощо) — 10 г сировини на 100 г
спирту етилового. Приймають настоянку краплями, іноді чайними ложками.
Застосовують її й для обробки уражених поверхонь.

» $ & ’

» & ’

або згущена витяжка з лікарської рослинної сировини. Готують його
шляхом водної або спиртової екстракції з подальшим частковим або повним
видаленням рідини.

Для одержання водного екстракту подрібнену рослинну сировину заливають
окропом у співвідношенні 1:10, доводять до кипіння та уварюють на малому
вогні до 1/2—1/3 від початкового об’єму. Проціджують.

Рідкий екстракт у домашніх умовах можна приготувати на водяній бані під
нещільно закритою кришкою. Температура нагрівання рослинної сировини не
повинна перевищувати 100 °С. Густий екстракт одержують у разі упарювання
рідини до 1/4—1/8 від початкового об’єму. Для одержання сухого екстракту
відвар випаровують до стану губки, а після висихання перетворюють на
порошок.

Рідкі екстракти готують на 70 % спирті етиловому, рідше — на 40-50 %
(екстракт кори калини, трави деревію звичайного, кропиви жалкої) або на
20 — 30 % (екстракт трави чебрецю, кореневища бадану товстолистого).

Для приготування олійного екстракту, наприклад з верхівок трави звіробою
звичайного, 1 частину свіжої подрібненої сировини змішують з 10
частинами олії і нагрівають 3 год при температурі 60 — 80 °С. Після
цього витяжку зливають, траву віджимають, одержаний препарат фільтрують.
Використовують зовнішньо для лікування виразок, перев’язування ран, при
опіках, для втирання при ревматизмі.

Пілюлі — лікарська форма для внутрішнього вживання (маса— від 0,1 до 0,5
г, діаметр — до 8 мм). Це давня лікарська форма. Згадки про неї
зустрічаються в творах давньоримських авторів.

Пілюлі готують на меду, воску, воді та борошні. Дітям пілюлі найчастіше
готують на меду. Для цього рослинну сировину подрібнюють до порошку і
висипають у череп’яну тарілку. Відповідну кількість меду нагрівають до
кипіння, виливають у тарілку з порошком. Одержану масу вимішують до
консистенції густого тіста.

З одержаної маси виготовляють пілюлі різного розміру. Шматок «тіста»
кладуть між долонями й над столом розкачують так, щоб виходила рівна
тонка смужка, товщина якої залежить від бажаної величини пілюль (часто
1/3 см). Потім відщипують маленькі шматочки однакового розміру і надають
їм форми кульок.

Пілюлі виявляють свою дію після розпаду в органах травлення під впливом
шлункового та кишкового соків. Лікарська речовина, що входить до складу
пілюль, має бути точно дозована у кожній окремій пілюлі. їх не
призначають дуже маленьким дітям, а також тим, що перебувають у стані
непритомності.

Болюси — лікарська форма, яку готують подібно до пілюль, проте з м’якшої
маси, що здатна деформуватися у стравоході під час ковтання, полегшуючи
його.

Мазь — лікарська форма для зовнішнього використання, що має густу
консистенцію. До складу мазі входять лікарський засіб, який зумовлює
лікувальний ефект, і основа, тобто речовина або поєднання речовин, що
забезпечують потрібний об’єм та консистенцію. Основа не повинна
подразнювати тканини. Вона має швидко всмоктуватися шкірою або, навпаки,
рівномірно вкривати її. Очна мазь повинна швидко й рівномірно
розподілятися по роговій оболонці.

Однією з найкращих універсальних основ для мазі є свинячий жир, особливо
внутрішній (здір). Свіжий жир не подразнює шкіру. Лікарські речовини в
такій мазі легко вбираються шкірою. Мазь порівняно добре змивається
мильним розчином.

Яловичий жир за своїми властивостями нагадує свинячий, але він густіший
і гірше розмазується. Загальним недоліком жирів є те, що вони швидко
гіркнуть на повітрі, особливо в присутності води. Згірклі жири
подразнюють шкіру та слизові оболонки.

Як основу мазі використовують також ланолін та бджолиний віск.

Ланолін за хімічним складом близький до шкірного сала людини. Його
одержують під час виварювання свіжої вовни. Ланолін плавиться при
температурі 36 — 42 °С, добре всмоктується шкірою, не подразнює шкіру та
слизові оболонки. За тривалого зберігання, особливо в присутності води,
розкладається.

Недоліком ланоліну є його висока в’язкість та клейкість.

Бджолиний віск плавиться при температурі 63 — 65 °С. Білий віск
одержують відбілюванням жовтого воску на світлі. Для приготування мазі
використовують жовтий віск, бо білий віск подразнює шкіру або рану,
тобто діє як згірклий жир. Він посилює в’язкість мазі, поліпшує
просочування водних розчинів, хімічно стійкий.

Вазелін шкірою практично не всмоктується. Через це його використовують у
мазях тоді, коли треба запобігти висиханню поверхні шкіри (рани) або
нанести на шкіру лікарський засіб, що не призначений для впливу на
глибші шари її. Вазелін використовують для приготування очних мазей,
оскільки він не подразнює тканини.

Для приготування мазі рослинний порошок розчинюють у розплавленій
основі. Мазі готують різної концентрації: 10 г порошку лікарської
сировини на 100 г жиру (10 %) або 20 г на 100 г жиру (20 %).

Мазі використовують не лише для місцевого впливу, але й з метою
забезпечення проникнення лікарських речовин через шкіру у кров’яне русло
або лімфатичні судини для впливу на патологічні процеси у внутрішніх
органах (загальна дія). Іноді свіжі чи висушені рослини (траву звіробою
звичайного, квітки нагідок лікарських та ін.) відварюють у соняшниковій
олії. Збагачену таким чином олію призначають усередину та зовні.

Пластир — лікарська форма для зовнішнього застосування. Він має
консистенцію воску, липкий, при температурі тіла розм’якшується і
прилипає до шкіри. Пластирем називають також тканину, на яку наносять
пластирну масу. Пластирі використовують для фіксації, наприклад, руки у
нерухомому положенні, для захисту певної ділянки шкіри від шкідливого
впливу, для зближення країв рани, утримання на поверхні шкіри пов’язок,
при грижі, що випадає. Виготовляють також пластирі, які містять
лікарські речовини, котрі впливають на шкіру (мозольний пластир, пластир
з травою буркуну лікарського). Деякі пластирі містять лікарські засоби,
котрі через шкіру впливають на інші органи і навіть на весь організм
(перцевий пластир). Пластирі зберігають у сухому прохолодному місці.

Супозиторії (свічки) — тверда лікарська форма, призначена для введення у
пряму кишку чи піхву (песарії). Супозиторії, що тверді при кімнатній
температурі, перетворюються на рідину при температурі тіла (37 °С). Вони
виявляють як місцеву, так і загальну дію на організм. Усмоктуються
лікарські засоби у разі їх уведення в пряму кишку через лімфатичну та
венозну системи малого таза, причому медикаменти потрапляють
безпосередньо в кров’яне русло через гемороїдальні вени. Окрім того,
існує тісний зв’язок між нервами прямої кишки та матки. Завдяки цьому
ліки, що потрапляють через пряму кишку в складі супозиторіїв, впливають
і на матку. Якщо ж урахувати, що частина всмоктуваної з прямої кишки
лікарської речовини обминає печінку, то стає зрозумілим, що діють вони
інтенсивніше, аніж за призначення їх через рот.

Як основу для супозиторіїв використовують олію какао, яку одержують з
насіння шоколадного дерева. Вона плавиться при температурі 30 — 34 °С.
Як основу можна застосовувати сало з воском.

Виготовляють супозиторії в два етапи. Спочатку перемішують розплавлену
основу з певною кількістю спорошкованої лікарської рослинної сировини, а
потім ділять цю масу на окремі порції (дози) та надають їм певної форми.
Для цього з пергаментного паперу роблять конічні форми, розплавлену масу
виливають та залишають до охолодження. Для піхвових супозиторіїв кульці
надають форми «язичка».

Краплі — різноманітні розчини та суміші, призначені для відмірювання
краплями. Очні краплі готують так: певну кількість лікарських речовин
розчиняють у половині потрібного об’єму води. Пропускають через фільтр,
промитий чистою дистильованою водою.

Потім до розчину додають воду до заданого об’єму _й знову фільтрують.
Очні краплі не повинні містити будь-яких часточок речовин. їх наносять
на кон’юнктиву та слизову оболонку повік. Під час приготування очних
крапель треба дотримувати особливої чистоти.

ЛІТЕРАТУРА

Абу Али Ибн Сина (Авиценна). Канон врачебной науки: В 5 т. — Ташкент:
«Фан», 1979. Болтарович З.Є. Українська народна медицина. — К.: Абрис,
1994. — 319 с. Губерфиц А.Я., Линевский Ю.В. Лечебное питание. — К.:
Вищ. шк. 1977. — 238 с. Губергриц А.Я., Соломченко Н.И. Лекарственные
растения Донбасса. — Донецк: Донбасе, 1990. — 245 с.

Джарвис Д.С. Мед и другие естественные продукты. — Апимондия, 1988. —
126с. Дудченко Л.Г., Кривенко В.В. Пищевые растения— целители. — К.:
Наук, думка, 1988.

Землинский СЕ. Лекарственные растения СССР. — М.: Медгиз, 1958. — 611 с.

Кархут В.В. Ліки навколо нас. — К.: Здоров’я, 1975. — 446 с.

Киейп С. Моє водолечение. — К.: 1904. — 275 с.

Ковалева Н.Г. Лечение растениями. — М.: Медицина, 1971. — 350с.

Кузнецов С.М. Легенды о целебных растениях. — Краснодар: Краснодар. кп.
изд-во, 1971. — 103 с.

Лікарські рослини. Енциклопедичний довідник за ред. акад. АН УРСР А.М.
Гродзинського.- К.: Голов. ред. радян. енцикл. ім. М.П.Бажана, 1991. —
543 с.

Довідник з фітотерапії /Мамчур Ф.І., Макарчук Н.М., Лещинская Я.С. та
ін. — К.:

Здоров’я, 1986. — 274 с.

Минаева В.Г. Лекарственные растения Сибири. — Новосибирск:

Наука, 1991. — 432 с.

Младенов С. Мед и медолечение. — М.:Медицина, 1969. — 180 с.

Носаль І.М. Від рослини до людини. — К.: Веселка, 1992. — 606 с.

Осетров В.Д. Альтернативная фитотерапия. — К.: 1993. — 170 с.

Платеи М. Новый способ лечеиия /Иод ред. доктора медицины А.П.Зеленкова:
В 3 т. — С.ГІб: Просвещение, 1904.

Попов О.ГІ. Лікарські рослини в народній медицині. — К.: Здоров’я, 1965.
— 345 с.

Рыльков М.И. Практическая фитотерапия. — Пермь, 1993.— 420 с.

Смик Г.К. Зелена аптека. — К.: Урожай, 1970. — 237 с.

Соколов С.Я., Замотаев В.П. Справочник по лекарственным растениям. — М.:
Металлургия, 1989. — 425 с.

Товстуха Є.С. Фітотерапевтичні засоби проти радіації. — К.: Здоров’я,
Медекол, 1992. — 180 с.

Товстуха Є.С. Фітотерапія. — К.: Здоров’я, 1991. — 192 с.

Уокер Н.В. Лечение сырыми овощными соками./ Под ред. докт.мед.наук Р.Д.
Поуп. —

Одесса: Аспект, 1990. — 107 с.

Похожие записи