РЕФЕРАТ

на тему:

“Спілкування лікаря і пацієнта”

1. Роль і значення міжособистісних стосунків лікаря і хворого

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом
практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія
визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої,
ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні
сумління і чесність. Довіра є обов’язковим компонентом у діяльності
будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи
постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є
успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто
фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити
відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних
випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з
першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших
контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання
або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати
в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер
захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його
наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і
хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право
лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де
мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також
правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить
сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують
роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й
співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така «відкритість»
відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші
проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це —
частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на
хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо.
Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як
біологічно активну. Свого часу обов’язковою передумовою ефекту від
плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе
співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого
плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину
як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної
етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та
деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки,
а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку,
«клятві Гіппократа», дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над
ним лікаря. Ця опіка позначається терміном «патерналізм», який може бути
справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли
пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе
для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний
патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі
пацієнта на шлях видужання.

2. Складові компоненти спілкування лікаря і пацієнта

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається
із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги;
г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і
хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути
корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на
себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут
повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні
ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й
використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне
допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за
моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному
процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого
одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на
активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється
довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у
свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути
виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та
інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість,
незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні
зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його
супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього
— відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що
хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у
бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини
лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності
його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне —
продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати
значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що
становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя
хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а
не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па
з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до
нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно
проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко
запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як
закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в
очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно
переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні
розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання
ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів,
рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця
інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв’язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до
принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково
почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього
не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час
збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу
неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження
відповідною незадоволеною мімікою обличчя, «нервовими» рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти
поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима.
Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів
іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім
своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи
мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється,
давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його
майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на
плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому
можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не
означає «панібратства» або «вседозволеності». Певна «дистанція»
(непомітна для хворого) між лікарем та хворим повинна завжди
витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий
забажає використати добрі стосунки з лікарем у своїх недобропорядних
цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та
створюватиме сприятливі умови для «відступу» і надійної «оборонної
позиції».

3. Вміле спілкування –

підсилення оздоровчого ефекту лікування

Технічний прогрес дещо руйнує хороші взаємини між лікарем та хворим. І
коли лікар повністю дозволяє машині (навіть найдосконалішій!) стати між
собою і хворим, він ризикує залишити хворого без свого сильного»
одужувального впливу».

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі,
вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад,
від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто
готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі
своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити
спосіб життя.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків
встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі
прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі
випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої
співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов’язки, необхідно
все ж таки віднайти «спільну мову» з категоричними хворими.

Практичні поради

І. Складовою частиною підтримки, що надає лікар хворому, є
активізування ролі хворого у лікувальному процесі. Головні ресурси
підтримки, очевидно, приховані у самому хворому.

2. Уміння уважно вислухати скарги хворого, не перебиваючи його там, де
це не слід; усмішка на обличчі лікаря у випадках, коли хворий висловлює
свої скарги як жарт — усе це є складовими взаєморозуміння хворого і
лікаря.

3. Треба пам’ятати., що повагу до хворого лікар повинен проявляти вже
з першої зустрічі. Він ґрунтовно знайомиться з умовами життя хворого;
запам’ятовує його прізвище, ім’я та по батькові (ніколи не плутаючи їх);
під час розмови дивиться йому прямо у вічі; намагається постійно хвалити
його за терплячість й акуратність у виконанні важких призначень. Лікар
не повинен робити огляд хворих у палаті, постійно поспішаючи. Це шкодить
авторитету лікаря.

4. Співчувати хворому — це вміти образно поставити себе на місце
хворого, поглянути на світ його очима. Необхідно бути уважним до
хворого, терпляче вислуховати його (навіть коли хворий повторюється),
давати можливість обговорити причини і можливі наслідки хвороби, його
майбутнє життя. Покажіть це якомога емоційніше, і хворий повірить, що
вам не байдуже до нього.

5. Хворих, що не здатні співпрацювати з лікарем, перекопують не
витіюваті слова лікаря, а його дії. Активна позиція лікаря щодо
обстеження і лікування хворого, глибока й переконлива аргументація всіх
призначених методів дослідження й лікування можуть дати бажані наслідки.

6. Треба бути особливо обережними з хворими, котрі на початку вашого
знайомства на всі застави розхвалюють вас, намагаються дати хабара. Цілі
таких хворих є далекими від лікувального процесу. А тому у цих випадках
необхідна осторога, чітка медична документація, письмова згода хворого
на ( виконання всіх лікувальних рекомендацій, раннє виявлення своїх
прорахунків і швидке усунення їх. Такі запобіжні (превентивні) заходи
позбавлять вас у майбутньому від можливої тривалої тяжби із судами і не
зашкодять вашому фаховому іміджу.

7. Як бути, з хворими, з якими просто важко? Треба пам’ятати, головне
— визнати симптоми їхнього захворювання реально існуючими без уточнення
назви хвороби;наполегливо-вимогливому хворому потрібно пояснити його
право на бездоганне медичне обслуговування, яке, одначе, не обов’язково
включає виконання кожної конкретної вимоги. Надання можливості вибору,
але з одночасним наполегливим і постійним проведенням своєї твердої
лінії допомагає оволодіти ситуацією; у випадку з нав’язливими хворими
рекомендують регулярні короткі огляди у чітко встановлений час; за цих
умов медичне обґрунтування для призначення наступного прийому не
обов’язкове; зустрівшись із хронічно незадоволеним хворим, краще всього
визнати, що лікування дає невтішні наслідки, розділити його песимізм із
ненав’язливою оптимістичною антитезою й привернути особливу увагу до
встановлення добрих стосунків, аніж виконавця якої-небудь чергової
програми лікування.

8. У випадках, коли довірчі стосунки з хворим заважають об’єктивно
оцінити клінічну ситуацію, корисно показати свого хворого колезі. Його
свіжий погляд часто відкриває те, чого ви не помітили раніше.

9. У випадках з клінічною невизначеністю лікар може обрати декілька
варіантів своєї поведінки: 1) повідомити хворому корисну інформацію і
водночас підняти йому настрій словами: «Це, напевно, не так і серйозно»;
2) приділяти хворому постійну увагу: зробити позаплановий виклик на
прийом, відвідати його у палаті наступного дня після початку лікування;
3) після встановлення наближеного або попереднього діагнозу лікар не
повинен зупинятися на досягнутому; 4) якщо лікар визначив симптом як
біль у грудній клітці невідомої етіології, він зобов’язаний повернутися
до діагнозу пізніше. Думка його буде гнучкішою, якщо симптоми залишаться
в історії хвороби окремими пунктами, які не об’єднані загальним
заключенням;

5) крім того, лікарю необхідно примиритися з незворотністю помилок у
роботі всієї медичної системи;

6) пам’ятайте, що у випадках неясної етіології захворювання необхідно
бути поруч з хворим, адже обіцянка супроводжувати хворого на всіх етапах
лікування забезпечує довірливі взаємовідносини, навіть якщо трагічний
кінець неминучий.

10. Треба пам’ятати, що хворому не завжди легко сказати правду, а тому,
запідозривши його у нещирості, корисно вказати йому на це, але без
образливих для нього висловлювань. Наприклад: «Ви говорите, що у вас не
може бути депресії, але голос у вас невеселий», «Дивно, що це вас нібито
не зачіпає». Такого типу провокаційні висловлювання часто допомагають
зрозуміти поведінку хворого, сутність його конфліктів з оточуючими, але
не примушують займати захисну позицію.

11. Треба пам’ятати, що, повідомляючи хворому необхідну правду, лікар
повинен навіяти йому надію.

Використана література:

Медична енциклопедія. – К., 1986.

Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.:
Здоров’я, 2002.

Психологія спілкування / За ред. Недільського М.І. – К., 1999.

Похожие записи