СИБІРКА

Сибірка (anthrax) — гостре специфічне інфекційне захворювання, яке
виникає внаслідок проникнення в організм палички сибірки
(Bac.anthracis). Випадки захворювання на сибірку спостерігаються у всіх
країнах світу. В минулому сибірка належала до найпоширеніших інфекційних
захворювань. Зараз вона зустрічається частіше в економічно відсталих,
аграрних країнах.

Етіологія. Паличка сибірки була виявлена у 1850 p. Давеном і Рейє-ром у
крові тварин, які загинули. Пастер і Кох встановили морфолого-біологічні
властивості цього мікроба. Палички утворюють стійкі спори.

Джерелом і факторами передачі палички сибірки є переважно свійські
тварини, а також шкіра, шерсть, роги, копита і продукти харчування
тваринного походження (м’ясо, молоко і ін.).

Джерелом зараження можуть бути й інші тварини — кіт, ведмідь, сірий щур,
птахи, собака, біла миша. Описані випадки передачі сибіркової палички
кровосисними комахами.

Зараження частіше відбувається під час забою худоби, зняття шкури з
тварин, розрізування м’яса худоби, яка хворіла на сибірку.

Найчастіше захворювання спостерігається теплої пори року.

Залежно від шляхів проникнення в організм спор можуть бути різні
клінічні форми сибірки: легенева (виникає у разі вдихання мікробів),
кишкова (у разі харчування зараженим м’ясом, молоком). Хвороба має дуже
тяжкий перебіг і часто закінчується смертю.

У хірургії більше значення має шкірна форма сибірки, яка проявляється
утворенням специфічної виразки — карбункулу (pustula maligna,
carbunculus malignus).

У основі патогенезу сибірки лежить специфічна токсемія, яка зумовлюється
сибірковим токсином.

Зараження відбувається у разі попадання спор на пошкоджену шкіру,
слизові оболонки дихальних шляхів і

травного каналу. Зараження самими паличками відбувається рідше.

Інкубаційний період при сибірці відносно короткий — від кількох годин до
кількох діб.

У патогенезі шкірної форми сибірки можна виділити такі різновиди:

карбункульозну, едематозну, бульоз-ну, еризипелоїдну. Кожна з цих форм
унаслідок генералізації процесу може призвести до виникнення сибіркового
сепсису.

У ділянці проникнення збудника виникає осередок коагуляційного некрозу
шкіри і підшкірної основи. Ступінь місцевих змін залежить як від
вірулентності мікроба, так і від чутливості до нього організму. У разі
високої вірулентності мікроорганізму і чутливості організму до сибірки
місцеві зміни можуть бути виражені слабко або їх зовсім не буває.
Захворювання перебігає за типом сибіркового сепсису.

Ураження шкіри при сибірці залежить від специфічних продуктів
життєдіяльності палички, так званого чинника смерті. Коли в ділянці
проникнення паличок сибірки мало і продукованого ними «чинника смерті»
недостатньо, зміни з боку шкіри мають незначний, обмежений характер. За
наявності у первинному осередку великої кількості збудників вони можуть
проникати в кровоносне русло і осідати в місцях вторинної локалізації.

Клінічна картина шкірної форми сибірки залежить від її різновиду.
Карбункульозну форма спостерігається найчастіше (99,1 %). Локалізація
карбункула залежить від професійних чинників і особливостей життя
населення. Найчастіше уражаються щоки, повіки, лоб, шия, кисті і
передпліччя. Не буває сибіркових карбункулів на долонях, вушних
раковинах.

Місцеві зміни при сибірковому карбункулі характеризуються появою
незначного свербіння. Потім на шкірі з’являється щільна червоного
кольору свербляча пляма, як після укусу

398

комахи. Згодом свербіння посилюється, а в центрі ущільнення з’являється
невеликий пухирець, на місці якого утворюється виразка. Остання починає
швидко збільшуватися в розмірах.

Після проривання пухирів і утворення виразки свербіння минає, але
з’являються загальні явища: підвищується температура тіла, з’являються
головний біль, безсоння, знижується апетит. Підвищення температури тіла
відбувається паралельно до збільшення карбункулу. Навколо виразки
утворюється запальний валик, який виступає над поверхнею шкіри.

У цей час з’являється м’яка припухлість тканин навколо виразки, яка
поширюється на сусідні ділянки. Дно виразки западає і набуває багряного
кольору. З виразки виділяється значна кількість серозної або
серозно-кров’янистої рідини. Біля виразки утворюються дочірні везикули,
які з часом зливаються між собою. Коли цього не настає, везикули
досягають великих розмірів, що призводить до збільшення карбункулу
(іноді до 10 см в діаметрі).

Характерною особливістю сибіркового карбункулу є некротична виразка із
значним серозним виділенням, вдавленим темним центром, оточена запальним
обідком і вінцем з везикул. Вона має щільну основу, оточена набряклими
тканинами.

Сибірковий карбункул, на відміну від інших банальних карбункулів, не
болючий. Його часто супроводжує ре-гіонарний лімфаденіт. Збільшені
лімфатичні вузли дещо чутливі, але не болючі.

Через деякий час ексудація з виразки зменшується, некротизовані ділянки
підсихають. Центральна частина карбункула стає темнішою і горбистою.
Температура тіла в цей час знижується. Карбункул прикривається струпом.
Набряк поступово зникає. Краї струпа відокремлюються від шкіри і
починають виступати над її поверхнею. Наприкінці 3-го тижня струп
повністю відшаровується, і утворюється гранулююча виразка з незначним
гнійним виділенням. Це

буває тоді, коли процес проникає у підшкірну основу. За некрозу лише
шкіри струп відпадає без утворення грануляцій, після повної епітелізації
виразки. Згодом гранулююча виразка рубцюється і епітелізується.

Едематозна форма сибірки перебігає дуже тяжко. Першою її ознакою є
виникнення незначного свербіння в ділянці проникнення мікробів. Пізніше
з’являється набряк, який швидко прогресує. Температура тіла протягом 2—3
діб досягає свого максимуму і тримається до кінця некроти-зації та
початку утворення струпа. Набряк не болючий, щільний. Згодом він
вкривається дрібними пухирцями, наповненими серозною рідиною, та
ділянками некрозу. На 3-тю або 4-ту добу пухирці лопаються і починає
виділятися у великій кількості серозна рідина. На 8-му — 10-ту добу
пухирці і ділянки некрозу вкриваються струпом.

З моменту лопання пухирців і початку некротизації шкіри захворювання має
такий самий перебіг, як у разі карбункульозної форми сибірки. Хвороба
характеризується загальними проявами: температура тіла досягає 40 °С,
з’являються марення, мозкові розлади, судоми, блювання. На 3-тю — 4-ту
добу може настати смерть.

Бульозна форма сибірки, як і едематозна, зустрічається рідко.

Ще рідше зустрічається еризипе-лоїдна форма сибірки.

Цей різновид шкірної форми сибірки характеризується легким перебігом і
сприятливим завершенням.

У діагностиці сибірки важливу роль відіграє лабораторне бактеріологічне
дослідження. При шкірній формі досліджують вміст везикул, карбункулів,
виділення з виразок або струп, що відпав.

Кров для дослідження (1 мл) беруть із вени, бажано в період гарячки. Її
засівають безпосередньо на живильне середовище, а також роблять мазки на
предметному склі.

Лікування шкірної форми сибірки повинно бути консервативним. Не
дозволяється проводити активні захо-

399

ди (розрізувати, зондувати, вишкрібати). Розтинають пухирі лише у разі
нагноєння їх з утворенням гнояка.

Лікування треба починати з надання спокою ураженій ділянці. Основну роль
відіграють специфічна терапія, застосування антибіотиків,
хіміопрепаратів.

Специфічна терапія полягає у введенні специфічної сироватки. Дорослим у
разі легкого перебігу вводять 40—50 мл, при захворюванні середньої
тяжкості — 50—75 мл, при тяжкому перебігу — від 75 до 100 мл.

Паралельно з протисибірковою сироваткою застосовують специфічний
протисибірковий у-глобулін: при легкому перебігу захворювання — 20 мл,
при середньої тяжкості— ЗО—40 мл, при тяжкому і дуже тяжкому — 60—150
мл.

Специфічну протисибіркову сироватку і у-глобулін застосовують у
поєднанні з антибіотиками. Курсова доза препаратів групи пеніциліну
становить 3 000 000—5 000 000 ОД.

Деякі автори хворим з легкою формою сибірки призначають лише
антибіотики: бензилпеніциліну натрієву сіль — по 500 000—1 000 000 ОД
внут-рішньом’язово 6—8 разів на добу протягом 5—7 діб, тетрациклін,
окситет-рациклін.

Для лікування сибірки застосовують органічні препарати миш’яку
(сальварсан). Він ефективний лише в комплексі з іншими лікувальними
засобами і, насамперед, з протисибірковою сироваткою. Вводять сальварсан
внутрішньовенне по 0,6—0,9 г.

Поряд із специфічною терапією, застосуванням антибіотиків і
сульфаніламідних препаратів у комплекс лікування сибірки повинна бути
включена і дезінтоксикаційна терапія: щоденні внутрішньовенні вливання
розчину «Трисоль» (для відновлення об’єму циркулюючої крові, зняття
задишки, ціанозу, спраги) з доданням 400 мл поліглюкіну, реополіглюкіну,
а також кортикостероїди.

Профілактика сибірки буває загальною і індивідуальною.

Загальна профілактика передбачає:

1) суворий санітарний нагляд за

виявленням, обліком, паспортизацією і знезараженням скотомогильників;

2) проведення профілактичної роботи серед населення, котре проживає на
території, яка є зоною ризику щодо сибірки, а також серед тих, хто
займається заготівлею, збереженням, транспортуванням, переробкою і
реалізацією сировини тваринного походження;

3) планову вакцинопрофілактику

осіб з ризиком щодо зараження сибіркою;

4) активне виявлення і лікування хворих;

5) активне виявлення інфікованих об’єктів і предметів, їх знезараження;

6) санітарно-освітню роботу серед населення.

Індивідуальна профілактика полягає в імунізації людей проти сибірки.
Планові щеплення проводять:

а) тим, хто працює із живими культурами збудника сибірки, зараженими
лабораторними тваринами або досліджує матеріал, інфікований збудниками
сибірки;

б) зооветпрацівникам і іншим особам, зайнятим передзабійним утриманням
худоби, а також забоєм, розбиранням туш та зняттям шкури;

в) особам, які зберігають, транспортують і проводять первинну переробку
сировини тваринного походження.

Для імунізації людей проти сибірки використовують живу суху вакцину.
Первинну імунізацію (скарифікуван-ня або підшкірне введення) проводять
дворазове з інтервалом в 21 добу.

У разі прямого контакту людей з матеріалом, який містив сибіркові
палички або спори, їх участі у забої і розбиранні туш тварин, які
виявилися хворими на сибірку, особам, які доглядають за хворими
тваринами і брали участь у їх захороненні, вживали в їжу м’ясо хворої
тварини, показана екстрена профілактика, її проводять лише в ранні
строки після зараження (не пізніше ніж 5 діб).

Для екстреної профілактики застосовують антибіотики і протисибірковий
у-глобулін (20—25 мл).

Похожие записи