Реферат на тему:

“Шляхи введення лікарської речовини в організм”

Лікарські речовини можна вводити природним шляхом (інгаляційним,
ентеральним, нашкірним) і за допомогою різних технічних засобів. У
першому випадку транспорт їх до внутрішніх середовищ організму
забезпечується фізіологічною транспортною здатністю слизової оболонки і
шкіри, у другому — відбувається інвазивно.

Шляхи введення лікарських речовин поділяють на ентеральний,
парентеральний, інгаляційний.

Ентеральний шлях (усередину) передбачає введення лікарської речовини
через різні ділянки травного каналу. У разі приймання під язик
(сублінгвально) і защічно (суббукально) абсорбція (транспорт,
всмоктування) починається досить швидко, речовини діють, обминаючи
печінковий бар’єр, не вступають у контакт з хлороводневою кислотою
шлунка і ферментами травного каналу. Сублінгвально і суббукально
призначають швидкодіючі речовини з високою активністю (наприклад,
нітрогліцерин), доза яких є досить низькою, а також речовини, що погано
абсорбуються з травного каналу або руйнуються в ньому. Препарат має
перебувати в порожнині рота до повного розсмоктування. Проковтування
його зі слиною знижує переваги цього шляху введення. Часте застосування
лікарських засобів сублінгвально може призвести до подразнення слизової
оболонки порожнини рота.

Введення лікарських препаратів через рот (per os, перорально) передбачає
проковтування лікарської речовини з подальшим пересуванням її травним
каналом. Цей шлях є найпростішим і найзручнішим для хворого, не потребує
умов стерильності. Однак лише незначна частина лікарської речовини
починає абсорбуватися (всмоктуватися) вже у шлунку. Для більшості
лікарських речовин найсприятливішим для абсорбції є слабколужне
середовище тонкої кишки, тому при пероральному введенні фармакологічний
ефект настає тільки через 35-45 хв.

Прийнята всередину лікарська речовина зазнає впливу травних соків і може
втрачати свою активність. Прикладом може бути руйнування протеолітичними
ферментами інсуліну та інших речовин білкової природи. Деякі речовини
зазнають впливу хлороводневої кислоти шлунка і лужного вмісту кишок.
Крім того, речовини, що транспортуються із шлунка

й кишок, потрапляють через систему ворітної вени в печінку, де починають
інактивуватися ферментами. Цей процес отримав назву ефекту первинного
проходження. Саме тому, а не внаслідок недостатньої абсорбції, дози
деяких препаратів (аміназин, наркотичні анальгетики, антагоністи
кальцію) при застосуванні їх усередину мають бути значно більшими, ніж
при введенні парентерально. Біотрансформацію речовини при первинному
проходженні через печінку називають досистемним метаболізмом.
Інтенсивність його залежить від швидкості кровообігу в печінці.

Всередину потрібно приймати лікарські засоби натще — за ЗО хв до їди.

Всередину вводять лікарські речовини у формі розчинів, порошків,
таблеток, капсул, гранул тощо. Щоб запобігти руйнуванню деяких
лікарських речовин у кислому середовищі шлунка, використовують таблетки,
вкриті оболонкою і стійкою до впливу шлункового соку, але розчинною у
лужному середовищі кишок. Існують лікарські форми (таблетки з
багатошаровим покриттям, капсули тощо), які забезпечують поступовий
транспорт діючої речовини, що дає змогу подовжувати терапевтичну дію
препарату.

У хворих (особливо похилого віку) з порушеною перистальтикою стравоходу
або у тих, які довго перебувають у горизонтальному положенні, таблетки й
капсули можуть затримуватися у стравоході, утворюючи в ньому виразки.
Для профілактики цього ускладнення потрібно таблетки й капсули запивати
значною кількістю води. Зменшення подразнювальної дії лікарських засобів
на слизову оболонку шлунка можна досягти виготовленням їх у вигляді
мікстур з додаванням слизу. В разі значного подразнювального (або
ульцерогенного) ефекту препарати, особливо ті, що потребують тривалого
курсового застосування (наприклад, диклофенак натрій), доцільно приймати
після їди.

Введення лікарських засобів через рот неможливе або утруднене під час
блювання, судом, у стані непритомності.

Інколи лікарські речовини вводять дуоденально (через зонд у
дванадцятипалу кишку), що дає можливість швидко створити високу
концентрацію лікарської речовини в кишці. Так вводять, наприклад, магнію
сульфат (щоб досягти жовчогінного ефекту або з діагностичною метою).

У пряму кишку (ректально) лікарські речовини вводять у вигляді
супозиторіїв (свічок) або клізм (дорослим об’ємом не більше 50-100 мл).
Ректальне введення дає змогу уникати подразнювальної дії речовин на
слизову оболонку шлунка, а також дає можливість застосовувати їх у тих
випадках, коли утруднене або неможливе застосування через рот (нудота,
блювання, спазм або непрохідність стравоходу). Транспортуючись із прямої
кишки, лікарська речовина надходить у кров не через ворітну вену, а
системою нижньої порожнистої вени, минаючи печінку. Тому сила
фармакологічної дії лікарських речовин і точність дозування у разі
ректального способу введення є вищими, ніж у разі перорального, що дає
змогу вводити лікарські речовини не тільки місцевої дії
(місцевоанестезуючі, протизапальні, дезінфікуючі), а й загальної
(снодійні, анальгетики, антибіотики, серцеві глікозиди тощо) дії.

Інгаляційний шлях є також фізіологічним природним шляхом введення
лікарських речовин. У вигляді аерозолів речовини призначають переважно
для отримання місцевого ефекту (при бронхіальній астмі, запальних
процесах дихальних шляхів), хоча більшість речовин (адреналін, ізадрин,
антибіотики), введених таким шляхом, абсорбуються і чинять також
резорбтивну (загальну) дію. Вдихання газоподібних або
дрібнодиспергованих твердих і рідких лікарських речовин (аерозолів)
забезпечує майже таке саме швидке надходження їх у кров, як і введення у
вену, не є інвазивним, що важливо стосовно дітей, осіб похилого віку і
виснажених хворих. Ефектом легко керувати, змінюючи концентрацію
речовини у вдихуваному повітрі. Швидкість транспорту залежить від об’єму
дихання, площі активної поверхні альвеол, проникності їх стінки,
розчинності речовин у ліпідах, йонізації молекул лікарської речовини,
інтенсивності течії крові тощо.

Щоб полегшити інгаляційне застосування нелетких розчинів, використовують
спеціальні розпилювачі (інгалятори), а введення і дозування газоподібних
речовин (наприклад, динітрогену, або діазоту, оксид; заст.: закис азоту)
і летких рідин (ефір для наркозу, фторотан) здійснюють за допомогою
апаратів (наркозних, штучної вентиляції легень).

Парентеральний шлях (минаючи травний канал) переслідує одну мету —
швидше і без втрат доставити лікарську речовину до внутрішнього
середовища організму або безпосередньо в патологічне вогнище.

Нашкірний шлях широко використовується в дерматології для
безпосереднього впливу на патологічний процес. Деякі речовини мають
високу ліпофільність, можуть частково проникати крізь шкіру, надходити у
кров і чинити загальну дію. Втирання у шкіру мазей і лініментів сприяє
глибшому проникненню лікарських речовин і надходженню їх у кров. З
мазевих основ ланолін, спермацет і свинячий жир забезпечують глибше
проникнення лікарських речовин у шкіру, ніж вазелін, оскільки вони
ближчі за складом до ліпідів організму.

Останнім часом розроблено спеціальні фармакотерапевтичні системи для
надходження лікарської речовини крізь шкіру (наприклад, нітрогліцерину)
у кров. Це особливі лікарські форми, які фіксуються клейкою речовиною на
шкірі і забезпечують повільне транспортування лікарської речовини, за
рахунок чого подовжується її ефект.

Введення лікарських речовин у кон’юнктивальний мішок, зовнішній слуховий
прохід, у порожнину носа і на слизову оболонку ротової порожнини
найчастіше передбачає місцевий вплив на патологічний процес у
відповідних органах (кон’юнктивіт, отит, риніт, стоматит). Деякі
речовини для місцевого застосування мають резорбтивну дію (наприклад,
холіноблокуючі та антихолінестеразні засоби при глаукомі). Для отримання
резорбтивного антидіуретичного ефекту хворим на нецукровий діабет
призначають вдихання через ніс гормонального препарату адіурекрину.

Введення лікарських речовин у порожнини застосовують нечасто. У черевну
порожнину вводять, як правило, антибіотики під час хірургічних операцій.
Введення в порожнини суглобів, плеври є доцільним для ліквідації
запальних процесів (артрит, плеврит).

Серед парентеральних шляхів введення лікарських речовин найпоширенішим є
ін’єкційний: у шкіру, під шкіру, у м’яз, вену, в артерію,
субарахноїдальний, субдуральний, субокципітальний, внутрішньо-кістковий
тощо.

Введення у шкіру використовують переважно з діагностичною метою
(наприклад, проба на підвищену індивідуальну чутливість до антибіотиків
і місцево-анестезуючих, діагностика туберкульозу), а також при
вакцинації.

Часто лікарські речовини вводять під шкіру і внутрішньом’язово. Ці шляхи
використовують за неможливості введення речовин через рот або у вену, а
також для подовження фармакотерапевтичного ефекту. Повільна абсорбція
лікарської речовини (особливо олійних розчинів) дає змогу створювати у
підшкірній клітковині або м’язах депо, з якого вона поступово надходить
у кров і міститься там у потрібній концентрації. Під шкіру і
внутрішньом’язово не слід вводити речовини, які мають значну
місцевоподразнювальну дію, оскільки це може спричинити запальні реакції,
утворення інфільтратів, некрозу.

Введення у вену прискорює транспортування лікарських речовин, дає
можливість швидко створювати в організмі максимальну концентрацію їх і
отримувати чіткий лікувальний ефект, що є дуже важливим у випадках
надання невідкладної допомоги.

Внутрішньовенно вводять тільки водні стерильні розчини лікарських
речовин. Категорично заборонено вводити суспензії та олійні розчини (щоб
запобігти емболії судин життєво важливих органів), а також речовини, що
викликають інтенсивне згущення крові й гемоліз.

Лікарські речовини можна вводити у вену швидко, повільно струминно і
повільно крапельно. Найчастіше їх вводять повільно (особливо дітям),
оскільки велика кількість лікарських речовин має здатність викликати
ефект надто швидко (строфантин, гангліоблокатори, плазмозамінні рідини
та ін.), що не завжди бажано і може бути небезпечним для життя.
Найраціональнішим є крапельне введення розчинів. Починають звичайно з
10-15 крапель за 1 хв, поступово збільшуючи швидкість; максимальна
швидкість введення — 80-100 крапель за 1 хв.

Речовину, що вводять у вену, розчиняють в ізотонічному розчині натрію
хлору або глюкози (5 % розчин). Розведення в гіпертонічних розчинах
(наприклад, у 20 або 40 % розчині глюкози), крім окремих випадків, є
недоцільним внаслідок можливого ушкодження ендотелію судин.

Останнім часом використовують швидке (протягом 3-5 хв) внутрішньовенне
введення лікарських засобів — у вигляді болюса (грец. bolos — грудка).
Дозу визначають у міліграмах препарату або в мілілітрах певної
концентрації лікарської речовини в розчині.

Введення в артерію дає змогу створювати в ділянці кровопостачання цієї
судини високу концентрацію лікарської •. речовини. Таким шляхом інколи
вводять протипухлинні засоби. Для зменшення їх загальної токсичної дії
течію крові можна штучно сповільнювати (стискання вен). В артерію
вводять також рентгеноконтрастні речовини для уточнення локалізації
пухлини, тромбу, аневризми тощо.

Лікарські речовини, які погано проникають крізь гематоенцефалічний
бар’єр, вводять під оболонки мозку — субараноїдально, субдурально,
субокципітально. Так, наприклад, застосовують деякі антибіотики у
випадках інфекційного ураження тканин і оболонок головного мозку.

Внутрішньокісткові ін’єкції застосовують, якщо технічно неможливе
введення у вену (дітям, особам похилого віку), а також іноді для
введення великої кількості І плазмозамінних рідин (в губчасту речовину
п’яткової кістки).

Переваги парентерального шляху введення лікарських засобів:

1. Швидкий розвиток фармакологічного ефекту (наприклад, магнію сульфат
знижує артеріальний тиск у випадках гіпертензивного кризу).

2. Висока точність дозування.

3. Можливість введення лікарських засобів, що руйнуються при введенні
ентеральним шляхом (інсулін, гепарин, акти-лізе).

4. Можливість введення лікарських засобів хворим у непритомному стані.

Недоліки парентерального шляху введення лікарських засобів:

1. Потреба стерильності лікарських засобів.

2. Потреба в устаткуванні, підготовленості медичного персоналу.

3. Небезпека інфікування.

4. Введення лікарських засобів часто супроводжується болем.

Електрофорез часто називають безкровною ін’єкцією. Аніони й катіони
йонізованої лікарської речовини здатні під впливом електричного поля
проникати в організм крізь неушкоджену шкіру (протоками потових і
сальних залоз) і слизову оболонку. Частково вони затримуються у
тканинах, зв’язуються з білками клітин і міжклітинної рідини, а частково
надходять у кров.

Похожие записи