Реферат на тему:

Сенс смерті

У роздумах про сенс життя неодмінно виникають думки про його
скінченність. Таким чином, сенс життя особистості невіддільний від її
ставлення до смерті. Уже у знайомій усім нам «Діалектиці природи» Ф.
Енгельс писав: «Заперечення життя, по суті, у самому житті, тож життя
завжди мислиться у співвідношенні зі своїм необхідним результатом, який
міститься в ній постійно в зародку, — смертю», «… жити — значить
умирати».

Прикладом також можуть бути міркування героя роману Франсуа Моніка
«Дорога в нікуди» про безглуздість життя: «Смерть — єдина незаперечна
істина, єдина ймовірність. Як же це? Чому як завше ходять трамваї? Треба
зупинити всі поїзди, витягнути із вагонів усіх пасажирів, крикнути їм:
«Хіба ви не знаєте, що на вас чекає? Адже ви всі помрете!» Навіщо люди
читають газети, шукають у них те, що відбувається у світі? Яке це має
значення, якщо кожний приречений померти? Перед цією звісткою такі
нікчемні, такі непотрібні всі газетні новини. Навіщо чогось вчитися,
коли завтра помреш і тебе, що гниє і розкладається, закопають у яму».

Усвідомлення факту скінченності свого біологічного існування с важливим
етапом становлення уявлень людини про сенс життя.

Питання сенсу життя і ставлення до смерті не випадково взаємопов’язані.
Цей зв’язок визначається передусім тим, що смерть, ставлення до неї,
саме питання про можливість смерті як ситуації межової, екстремальної,
не висуває питання про значення життя. Обмеженість життя, безсилля
людини певним чином вплинути на тривалість свого життя (поки що!),
незворотність і разом з тим несподіваність настання смерті ставлять
людину перед питанням: для чого жити?

Л. М. Толстой також неодноразово повертається до теми сенсу життя і
смерті. У своїй «Сповіді» письменник звертається до відомої східної
байки про подорожнього, якого застав у степу розлючений звір. Рятуючись
від звіра, подорожній стрибає у безводну криницю, але на дні бачить
дракона, який, розкривши пащу, хоче з’їсти його. І нещасний боїться
вилізти, щоб не потрапити до пащі розлюченого звіра, але й боїться
скочити на дно криниці, аби не бути розірваним драконом, і тому
чіпляється за гілки дикого куща, що росте в розщілині криниці,
тримається за нього. Руки його слабшають, і він відчуває, що скоро
повинен зустріти свою смерть, яка з обох боків чатує на нього; але він
продовжує триматись І бачить, що дві миші, одна чорна, друга біла,
підточують стовбурець куща, на якому він висить Ось-ось обірветься кущ,
І він впаде в пащу дракона. Подорожній знає що він неминуче загине, але
поки триває життя, він знаходить на листках куща краплі меду І злизує їх

Дійсно, що спонукає людину до останньої миті цупко триматися за гілки
древа життя?

Однозначно відповісти важко Рефлекс самозбереження чи глибока віра у
Всевишню силу, що здатна творити чудеса? Людина, яка починає жити у
вірі, одразу відчуває, як розширюються межі життя, як земне наповнюється
глибоким духовним змістом І життя набуває нового сенсу Таким чином, віра
змінює людину І все довкола неї

Про невичерпність людського життя чітко й просто висловився А П Чехов
устами одного Із героїв повісті «Аґрус» «Заведено говорити, що людині
потрібно тільки три аршини землі Але ж три аршини потрібні трупу, а не
людині Людині треба всю земну кулю, всю природу, де на просторі вона
змогла б проявити всі властивості й особливості свого вільного духу»

Треба пам’ятати, що людина — Істота також І соціальна, І її емоції й
прагнення значною мірою соціальне зумовлені Не становить винятку І страх
смерті

Страх смерті, як І будь-яка Інша емоція вплетений у живу тканину
світовідчуття у кожного в процесі соціалізації І під впливом
Індивідуальних уроджених особливостей складаються відповідні способи
емоційного ставлення до світу, стійкі риси такого ставлення й виражають
світовідчуття людини Через це світовідчуття визначають як
чуттєво-емоційне переживання людиною свого буття у світі Таким чином,
воно також пов’язане з віддзеркаленням І творенням у свідомості минулого
й майбутнього, на основі яких у людини виробляється ставлення до свого
сьогоднішнього або сучасного стану в суспільстві ЦІ почуття та емоції
можна поділити на дві групи позитивні як наслідок розуміння свого
становища в суспільстві, сприйняття світу в цілому, негативні, які
ведуть до тенденції заперечення цього світу в цілому або яких-небудь
його явищ В обох випадках людина нібито дає чуттєво-емоційну оцінку
свого місця й ролі в суспільстві та світові, протилежному її
внутрішньому світу

Отже, світосприйняття залежить як від світогляду, так І від суспільної
ситуації, в якій перебуває людина

Поряд Із різними класифікаціями емоцій цінною для емпіричного
дослідження є система функціональних емоцій, яка була висунута К Ізардом
Він визначає їх десять цікавість, радість, подив, горе, гнів,
огидливість, презирство, страх, сором вина Ці емоції, як правило,
утворюють відповідні комплекси Такі комплекси емоцій лежать в основі
трьох типів світосприйняття оптимістичного, трагічного І жорстокого
Страх смерті безпосередньо виражається у трагічному світосприйнятті й
опосередковано — у жорстокому Вільне від нього тільки оптимістичне
світовідчуття

Своєрідність оптимістичного світовідчуття визначається позитивними
емоціями — радістю й цікавістю, а також пов’язаною з ними емоцією —
здивуванням

Володар такого світовідчуття добре адаптується у соціальному середовищі,
впевнено дивиться у майбутнє, зацікавлено ставиться до навколишнього
світу

Цікавість є однією із найважливіших позитивних емоцій Зацікавлена людина
завжди почуває себе піднесеною, бадьорою Соціальні функції цікавості
багатозначні вона керує діяльністю людини з перших п кроків І є головним
внутрішнім чинником розвитку особистості Великий вплив на розвиток
цікавості справляють соціальні складові, передусім культурно-освітній
рівень батьків, їх уважність та взаємостосунки з ними

З цікавістю тісно пов’язана радість Звичайно радістю називають реакцію
на щось приємне Радісною людина буває тоді, коли оточення сприяє
задоволенню й потреб. Важлива особливість радості — здатність виникати
під впливом уяви, що особливо характерно для юнацького віку, коли
бурхлива гра фантазії нерідко стає сурогатом активної діяльності.

Здивування (подив) відіграє функцію перебудови мотиваційної системи
особистості для підготовки її до раптових змін зовнішнього світу.
Здивування — це своєрідний вододіл між позитивними й негативними
емоціями, від якого людина може спуститись як у широку, світлу долину
цікавості й радості, так і в похмуру ущелину гніву, сорому або страху.

Основні складові трагічного світовідчуття — сором, вина та страх. Вони
виконують важливі соціальні функції. Так, здатність соромитися збільшує
у людини чутливість до думки оточуючих, робить її сприйнятливішою до
виховних впливів, сприяє формуванню у неї відчуття соціальної
відповідальності.

Здатність людини соромитися тісно пов’язана з емоцією вини, яка змушує
її страждати, переживати докори сумління, каяття, сором і страх. Одначе
між: ними є різниця, оскільки сором — це «зовнішня» санкція, а вина
«внутрішня»: соромно завжди буває перед ким-небудь, вину ж людина
переживає наодинці з собою. Емоція вини відіграє істотну роль у
функціонуванні системи соціального контролю. На розвиток цієї емоції
значно впливають суспільні чинники, і передусім сімейне виховання, а
також соціально-культурні традиції. Здатність переживати почуття вини —
показник соціальної й психологічної зрілості людини.

Разом з тим, відчуття власної вини може глибоко укорінитися в людині,
стати одним із мотивів її поведінки. І хоча почуття вини з психологічної
точки зору може бути небажаним, але воно свідчить про наявність у людини
моральних принципів, про її соціально-моральну зрілість, розвинуте
почуття соціальної відповідальності.

Страх може відігравати і важливу позитивну роль, оскільки створювана ним
напруженість іноді є стимулом до творчої активності, розвиває почуття
відповідальності, сприяє самозаглибленню особистості. Окрім того, у
будь-якому сучасному суспільстві страх виступає одним із засобів, що
забезпечує функціонування системи соціального контролю. Однак
перебільшений страх веде до розчарування і появи почуття власного
безсилля.

Так, у людини з трагічним світовідчуттям інтенсивність і частота
виникнення страху, сорому і вини суттєво перевищує допустиму суспільну
«норму». Ці емоції стають домінантними в її світовідчутті. Така людина
зазнає постійної тривоги, нерідко безпредметної, відчуває себе винною
перед іншими людьми, соромиться своїх думок і вчинків. Для неї
характерні втрата життєвих орієнтирів, сумніви у власних силах, відчуття
обтяжливої залежності від зовнішніх обставин.

Специфіка жорстокого світосприйняття втілюється в еволюції печалі,
гніву, презирства, відрази. Людина з таким світосприйняттям перебуває у
етапі перманентного конфлікту з оточуючими. Вона страждає від уявної
недооцінки іншими власних заслуг і здібностей, відчуває заздрість до
кожної людини, прагнучи взяти життєвий реванш, нерідко проявляє
ворожість і навіть жорстокість.

З погіршенням матеріального становища населення прогресивно збільшується
кількість людей з трагічним і жорстоким світовідчуттям і відповідно
зменшується число людей з оптимістичним світовідчуттям.

У генезі світосприйняття важливу роль відіграють і
соціально-демографічні чинники. Зокрема, численні дослідження
підтвердили відому думку про більш високу емоційність жінок. Причому
вони частіше, ніж представники сильної статі, відчувають як позитивні
емоції — цікавість, радість тощо, так і деякі негативні емоції —
страждання, сором, вину та ін. Юнаки і чоловіки, навпаки, схильніші до
гніву, огидливості, відрази, презирства і страху. Така специфіка
світовідчуття представників різних статей пояснюється як
психофізіологічними особливостями, так й історичним змістом соціальних
ролей у чоловіків та жінок. Більшість народів світу надавали чоловікам
активнішу роль у суспільстві, аніж жінкам.

Загалом можна підсумувати, що оптимістичне світовідчуття формується за
умов, які сприяють задоволенню найважливіших потреб людини. Протилежні
умови призводять до розвитку трагічного або жорстокого світовідчуття.

Відомо, що основу трагічного світовідчуття складають соціальні
суперечності, тобто обставини, які спричинюють у людини невпевненість у
завтрашньому дні, позбавляють надії на реалізацію концепції сенсу життя.
Цей соціальний механізм найчастіше реалізується через людей, які мають
розвинутий інтелект і здатні на поглиблені роздуми. Жорстоке
світовідчуття розвивається тоді, коли соціальні суперечності
сприймаються людьми як обтяжлива незадоволеність взаємостосунками з
оточуючими, наслідками своєї роботи, характером дозвілля і неможливістю
реалізувати свої плани.

Слід зауважити, що «страх смерті» — неоднорідне явище, і це дає підставу
виділити чотири різновиди страху.

Перший різновид — страх перед «просто смертю», перед зникненням людини
як індивіда, перед болем — провісником смерті і т. ін. Такс почуття
страху може поєднуватися з думками, спрямованими на пошук шляху
рятування від небезпеки. Це почуття може виливатись як в активну, так і
в пасивну поведінку або взагалі зовнішньо ніяк не проявлятися.

З початком дії небезпечних чинників відчуття страху може
трансформуватися в інші емоційні переживання: радість протиборства з
носієм загрози, веселість, гнів або лютість, сміх (коли людина бачить,
що ситуація, в яку вона потрапила, збоку виглядає кумедною і т. ін.).

Другий різновид «страху смерті» — це феномен, який задіяний виключенням
особини зі стада, зграї. У людській же свідомості він віддзеркалюється
вельми неприємним уявленням про втрату соціального статусу. Таким чином,
другий різновид «страху смерті» набирає редукованої форми, тобто без
будь-якого усвідомлення загрози безпосередньої смерті, а лише як
дискомфортні переживання де соціалізації, що можуть виникнути (почуття
ганьби, неуспішності, неповноцінності, непотрібності тощо). Інколи
дискомфорт, спричинений сильними переживаннями, спонукає людину до
самогубства (суїциду).

До третього різновиду належать явища, які умовніше належать до «страху
смерті». Це скоріше опосередковане віддзеркалення у свідомості людини,
не усвідомлюване нею ані як страх, ані як тривога, не асоційоване з
поняттям «смерть». Це різної Інтенсивності дискомфортні відчуття, аж до
відчуття «смертельної нудьги», яка «гірша від самої смерті», тому що
може бути одним із провісників потягу до самогубства. Такий стан дуже
складно висловити. Він, і то тільки приблизно, передається виразом: на
душі нудно, моторошно, гидко і т. ін.

Відчуття такого дискомфорту можна позбутися лише усунувши його причини.
І тоді дискомфорт як своєрідне відчуття «страху смерті» змінюється
відчуттям «радості життя».

Четвертий різновид «страху смерті» — це відчуття, зумовлене «страхом» за
збереження популяції (і окремих його членів), до якої належить особина,
яка підтримує збереженість її членів. Зникнення більшості з популяції
деяких видів тварин позбавляють особин, які залишилися, здатності
успішно боротися за своє існування. Очевидно, цей тваринний «страх» став
основою страху за дітей, батьків, рідних та знайомих. Водночас, саме цей
інстинкт страху за інших людей породжує власну безстрашність.

Ці чотири різновиди «страху смерті» лежать в основі різних фобій,
тривог, які простежуються у разі стресів та психопатологій.

Отже, тільки перший різновид страху безпосередньо пов’язаний з
усвідомленням людиною своєї скінченності як біологічної істоти, загибель
якої неминуче веде за собою й зникнення особистості. В основі трьох
інших різновидів укорінені глибокі соціальні чинники, які заважають
задоволенню багатьох важливих потреб людини і призводять до стану
фрустрації.

Підсумовуючи вищезгадане, зауважимо, що страх смерті проявляється
переважно у вигляді так званих негативних емоцій — переживання власне
страху, печалі, страждання, вини і пов’язаного з нею почуття о сорому.
Про всі ці негативні емоції вже йшлося вище.

Таким чином, страх смерті зумовлюють різні соціальні чвари (незалежно
від того, де вони виникають, — у сім’ї чи суспільстві), які заважають
зрозуміти й ре-аналізувати справжній сенс життя і позбавляють людину
надії отримати статус соціального довголіття.

Дієві в цьому плані й соціально-культурні чинники, які присутні в кожній
культурі. У кожній культурі с смерть — логічне продовження життя, а
образ смерті — викривлене відбиття життя. Релігійне мислення розглядає
життя людини, а потім її смерть як закономірний наслідок божественної
волі. Події реального, земного життя зумовлюють посмертне життя людини:
«Земне життя визначає життя майбутнє, бо царство Боже твориться у душі
людини ще на землі»(Журн. Моск. патриархии. — 1984. — № 9. — С. 42.).
Життя Земне — це своєрідний фундамент, на якому будується життя Вічне.
Отож, ставлення до смерті як до природного кінця притаманне релігійному
світогляду, сприяло формуванню у людей психологічної толерантності» до
страху хвороб і смерті.

Релігійний світогляд дає можливість людині ставитися з оптимізмом до
критичних ситуацій, у тому числі й до важких невиліковних хвороб, які
загрожують трагічними наслідками, аніж світогляд атеїстичний, за якого
небо порожнє і по той бік життя — лише небуття.

Тисячолітня релігійна практика виробила різноманітні механізми й
ритуали, завдяки яким пом’якшується страх смерті: молитви, причастя,
покаяння тощо.

Атеїстичний, світогляд не сприяє звільненню від страху смерті, а лише
заганяє його в людську підсвідомість. Недаремно соціальні норми
колишнього «атеїстичного» суспільства не схвалювали навіть згадки про
смерть і всього, що з нею пов’язане. Ч. Айтматов у романі «Буранний
полустанок» майстерно змалював, як черговий по роз’їзду болісно підбирає
слова, намагаючись сказати про смерть, уникаючи самого слова «смерть».
Відомо також, що суперечності нескінченної жаги життя, викликаної
ненаситністю вищими духовними й соціальними потребами людини і
скінченністю біологічного існування, — непереборні.

Усе це спонукає людей щоразу звертатися до існуючих з давніх-давен
ритуалів суто релігійного характеру. Наприклад, раніше на Русі до смерті
ставилися спокійно, помірковано, готуючись до неї заздалегідь:
придивлялися до місця майбутнього поховання, яке мало бути поряд з
могилами батьків, впорядковували це місце, заздалегідь виготовляли для
себе домовину тощо.

«… Адже, щоб «спокійно лягти під святими», треба всім серцем зрозуміти
своє призначення: звідси стільки спокою на Русі в розмовах про смерть,
стільки природного гумору, спочатку незрозумілого, блюзнірського навіть
для молодого вуха, але до якого з роками звикаєш. Так і відбувається
поволі, поступово, приготування духу, хоч тіло всіляко упирається,
волає, запитує, скиглить, жадаючи нескінченних утіх»(Личутин В. Л. О
горе-злосчастии. Некоторые извлечения из книги размышлений о русском
характере. — 1987. — № 10. — С. 147, 170.).

Письменник М. Зощенко у своїй «Повісті про розум» з цього приводу так
висловився: «Немає сумніву, люди, які так спокійно ставляться до смерті,
завчасно про неї думали. Думка про неї не стала для них несподіваною.
Вони бачили в смерті природне явище, закономірність життя, що постійно
оновлюється. Вони звикли думати про неї як про звичний кінець. І через
це помирали, як повинна помирати людина, — без розгубленості, без
паніки, з діловитим спокоєм. І це надавало їхньому життю якоїсь
величності, навіть урочистості. Таке розумне ставлення до смерті,
можливо, навіть подовжувало життя цих людей, адже в їхньому житті був
відсутній головний супротивник — тваринний, не завжди усвідомлений
страх»(Зощенко М. Повесть о разуме. — М, 1978. — С. 87.).

Таке ставлення до смерті підтримує психічну рівновагу, правильне
розуміння людиною цінності й сенсу власного життя.

Але до такого розуміння сенсу смерті треба довго та наполегливо йти. І
тут не можуть бути помічниками якісь там педагогічні фантазії на зразок
«педагогіка смерті», які передбачають так зване раціональне ставлення
дітей та молоді до цієї архіважливої проблеми. Не допомагає також і
написання творів на зразок власних некрологів, проведення спеціальних
уроків на кладовищах, участь у похоронних церемоніях, догляд за
тяжкохворими тощо. Надто вже інтимна та багатогранна проблема сенсу
смерті, щоб так просто знайти для її вирішення стандарти емоційного
регулювання й відповідні норми поведінки.

Очевидно, насамперед треба звільнитися від рабського страху перед
неминучим кінцем. Тільки у такому контексті можна правильно зрозуміти
сенс життя: як і будь-який процес, наше життя обмежене природними
тимчасовими рамками, які й визначають часовий простір для самореалізації
людини. Разом з тим, такий символ — лише одна з умов розуміння істинного
сенсу життя. Друга, не менш важлива умова — усвідомлення відносності
часових меж людського буття.

Життя — водночас і велике благо, і великий обов’язок. І визначення
смертності людини зовсім не знецінює її життя, а, навпаки, наповнює його
глибоким змістом, тому що розуміння обмеженості у часі можливостей
реалізації своїх планів та цілей змушує зробити насиченішою кожну
хвилину життя.

Тільки життя, наповнене радістю творчості, усвідомленням корисності
своїх діянь, приносить людині радість земного буття, що зазвичай
продовжується у її нащадках. «Опредмечуючи» себе в результатах
діяльності, людина нібито виносить багатство і неповторність своєї
індивідуальності у сферу суспільного життя, робить її надбанням інших
людей.

Людина, помираючи, залишає на землі слід, на якому простежується обрис
її невидимої присутності в залишених нею справах, творіннях, пам’яті про
неї, зафіксованої в самому слові «ховати», що означає «зберігати». Адже
ми не говоримо про померлого: «закопали його в землю», а говоримо:
«поховали». У цьому слові, як зауважив В. Сухомлинський, — глибокий
зміст: «ховати — означає берегти, оберігати (стерегти), дорожити. Таким
чином, життя кожної людини включається у нескінченний ланцюг
спадковості, стає людським надбанням. Цей постійно удосконалюваний
процес мас й інший бік: через предметні форми культури людина присвоює
собі унікальність інших людей, вбирає в себе все багатство людського
родоводу»(Сухомлинський В. Избр. соч.: В 5 т. — К., 1979. — Т. 2. — С.
265.).

Людина залишає після себе спадщину й відповідно ніби якусь часточку
свого Я. І те, що залишають люди по смерті, стає основою для створення
нових цінностей. Воно допомагає йти далі, досягти нових рубежів. Це
стосується трудових звершень та ратних подвигів, духовних і матеріальних
надбань, творів літератури й живопису, музичних творів, наукових
винаходів, спортивних рекордів тощо.

Досягнення поколінь, що пішли від нас і залишили нам, нащадкам, боротьбу
їхніх ідей, їхнє осяяння, подвиги, думки, сумніви, терзання, трагедії.
На шляху до подвигів — усе це вічно живе, невмируще. Іскри людської
думки, історичної пам’яті весь час ніби летять до нас із попелу
минулого, підтримують живий вогонь нашого сьогоднішнього духовного
життя. Прекрасно про це сказав поет Михайло Луконін:

Что можеш быть выше,

счастливей,

умней,

чем жить в полный рост, в полный свет,

в полный голос,

а что-то оставить Земле для ее сыновей —

дерево,

борозду,

молот,

мелодию,

колос!

Релігія не заперечує творчої діяльності індивіда, прокламує безмежні
можливості людини, яка діє згідно з Божою настановою. Відтак, вона дає
свою онтологію ціннісних орієнтацій людини. У релігійній аксіомі і
буденній свідомості віруючих надприродне виступає тим початком, тією
абсолютною істиною, на якій Грунтується все розуміння цінностей
віруючого.

Так, Піко делла Мірандола у творі «Розмови про достоїнства людини»
визнає за людиною можливість і здатність довільного розвитку і вільного
формування свого буття. В ідеалістично-теологічній формі, яка визнає
серединне положення людини між світом земним і світом небесним, він
висловив одну з основних ідей гуманізму своєї доби: людина, яка володіє
свободою вибору, сама взмозі стати своїм творцем і піднятися до
богоподібної істоти або ж опуститися до рівня тварини.

Одначе свобода вибору залежить від світогляду людини, повинна
узгоджуватися з Божественним прозрінням і допускається «лише у
досконалій гармонії з Божественною волею і у премудрому плані
світопорядку»(Богословские труды. — 1976. — Сб. 16. — С. 196-197.) для
того, щоб «ще тут, на землі, прикрасити, перебудувати, богоуподібнити
людину, яка шукає вічного порятунку»(Журн. Моск. патриархии. — 1983. — №
4. — С. 51.). В абсолютній згоді з Божественним прозрінням ми здійснюємо
за власною волею, у поєднанні з волею Божою, свій життєвий шлях. Таким
чином, у християнському вченні закладені підвалини гуманізму, які
відкривають для кожної конкретної людини безмежні можливості, і завдяки
цьому людина стає найвищою цінністю у світі.

Приклади реального життя засвідчують, що коли людина потрапляє у складні
життєві перипетії, вона обов’язково звертається до релігії як до
останньої надії на порятунок або поліпшення ситуації. І що тяжче людині,
то палкіше вона молиться і просить у Всевишнього прощення та допомоги.

У роки Другої світової війни стали відомими численні факти, коли
найзавзятіші атеїсти під час атаки противника падали на коліна і щиро
просили Бога простити їм усі гріхи і змилуватися над ними.

Узагалі, так званий масовий атеїзм (або масова безбожність), яким так
хизувалися комуністичні лідери, характерний для тоталітарних режимів,
зокрема для комуністичного і фашистського. Адже їм не потрібен Творець
(Бог), тому що лідери цих режимів самі виконують роль «богоподібного»
вождя. Згадаємо хоча б Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні та ін. Ось
роздуми з цього приводу засновника Ордену (СС) А. Гітлєра: «Я відкриваю
вам секрет, — говорив він Раушнінгу, — я створюю Орден (Гітлер говорив
про Бургів, школи посвячення першого ступеня). — Звідси вийдуть люди
другого ступеня — люди-боги. Людина-бог, з прекрасним обличчям істоти,
буде подібна до ікони культа …» Таким чином, замість істинної віри у
Всевишнього пропонується віра в ідола. Наші співвітчизники ще добре
пам’ятають цей період ідолопоклонства у житті українського суспільства.

Оскільки існує людство, то у біологічному сенсі людина відносно
безсмертна, адже вона продовжує себе у своїх дітях. Але не тільки суто
через біологічне продовження, але й передачею досвіду попередніх
поколінь, і моральною відповідальністю за те, яким виросте наступне
покоління. Факт народження не завершує цей процес, а лише починає його.
Недостатньо подарувати людині світ — необхідно ще, хоч це і важче,
подарувати світові людину. І тільки тоді можна сказати про людину, що
вона живе у своїх дітях. З цього приводу згадаємо Л. М. Толстого, який
писав: «Життя істинне є тільки те, яке продовжує життя минуле, сприяє
благу життя сучасного і благу життя майбутнього».

Природним є бажання людини залишити слід на землі, увічнити своє ім’я в
пам’яті нащадків. Історія як святиню зберігає імена видатних зодчих,
композиторів, учених, художників, які створили безсмертні шедеври, що
стали гордістю людства.

Для того щоб сприйняти спокійно смерть, треба бути впевненим, що
протягом усього свідомого життя духовні й моральні орієнтації були
правильними, а відповідно власний рух життя відбувався у чітко
визначених морально-ціннісних координатах. А координатами цими були
високі моральні чесноти — правдивість, щирість, солідарність,
взаємодопомога, принциповість, співчуття. Роль чеснот полягає насамперед
у тому, щоб індивід усвідомив скороминучість земних благ, які
досягаються за допомогою цих чеснот. Людина повинна прожити за певними
моральними правилами, основу яких становлять довіра, доброзичливість,
розуміння й терпимість, відсутність «образу ворога», тобто ворожих,
бездоказових і абсурдних уявлень про нібито ганебні й підступні наміри
іншої людини.

Людина також протягом усього життя повинна терпимо й доброзичливо
ставитися до людей інших націй і народностей, постійно пам’ятати про
карбовані рядки євангельської істини: «Немає ні елліна, ні іудея, але є
Людина, — брати та сестри во Христі!».

Напевне легше помирати в колі рідних та вірних друзів. «Вірність друга
потрібна в щасті, в біді ж вона конче необхідна», — зауважував Сенека.

І насамкінець згадаємо мудрого царя Соломона, якому перед кончиною
запропонували «еліксир життя», а він відповів, що не хоче переживати
людей, котрих він любив.

Відношення лікаря до смерті пацієнта

Епікур казав, що коли ми існуємо, смерть ще не присутня, коли смерть
присутня — ми не існуємо.

Перша зустріч майбутніх лікарів зі смертю відбувається на першому курсі
медичного навчального закладу під чає вивчення анатомії. Тут,
виявляється, не так страшно, аніж коли студент бачить, як умирає людина.
Але це буває пізніше, на третьому курсі. А потім це відчуття супроводжує
лікаря все життя. На наш погляд, у справжнього лікаря не виробляється
імунітету до смерті. Доказом цього є тяжкі переживання, які з’являються
у лікарів після раптової смерті хворих. Дещо легше переноситься смерть
пацієнтів з хронічними невиліковними хворобами. Бувають смерті, які
лікарі проносять через усе своє життя. Відхід від життя — смерть —
примушує дивитися інакше па життя. «Memento morі» — «Пам’ятай про
смерть» — вираз, який зустрічається у всіх збірниках латинських
афоризмів. Ми про неї часто не хочемо чути й думати. Пригадаємо такі
думки Ю. Бондарева в романі «Гра»: «Сама правдива правда стає
безглуздою, якщо зникає брехня, кимсь навіяна людині про безперервність
ЇЇ життя. І ми всі підкорені рятівній брехні… Сама чиста правда не має
жодного значення перед великим обманом, який хочуть самі люди». І тут
треба добре подумати, коли лікар збирається сказати правду своєму
безнадійному хворому. Крім того, не слід забувати, що у прогнозі лікаря
щодо життєздатності пацієнта можуть бути і помилки.

Лякає навіть не сама смерть, а розуміння того, що після неї буде все,
окрім тебе самого. Будуть цвісти конвалії, пахнути сосни, співати
пташки, люди будуть зустрічати Новий рік, Різдво, Великдень,
насолоджуватися любими очима, тріпотіти від почуттів. А тому
найголовніший обов’язок лікаря, медичної сестри допомогти хворій людині
— у всіх випадках допомогти хворому відійти від страху смерті. Навіть
тоді, коли у пацієнта дуже мало шансів вижити.

Похожие записи