Реферат на тему:

“Розвиток медицини

в Стародавній Індії

та Стародавньому Китаї”.

Найвищим, періодом в історії Стародавньої Індії був період класичний,
що поділяється на два півперіоди: друга половина І тис. до н. е. і І-VI
ст. н. е. У класичному періоді в Індії набули значного розвитку знання у
багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи
числення, прийнятої нині в усьому світі); в астрономії; у філософії —
тут особливе місце посіла система йога, що поєднувала фізичні вправи
(хатха-пога) з етикою і відповідним способом життя (раджа-йога). На
цьому вдячному грунті багатостороннього культурного розвитку
закономірними були і значні успіхи в галузі медицини. Передусім вони
знайшли свій вияв у працях Чараки й Сушрути.

Уже за стародавніх часів індійські лікарі вивчали мацеровані трупи людей
і своїми знаннями з анатомії перевершували знання лікарів усіх інших
країн. Вони перші почали розглядати знання анатомії як обов’язковий
ступінь для кожного, хто присвятив себе медичній справі. Можливо, що
стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше
вивчали анатомію людського плода і тому вважали, що центром життя є
пупок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка
перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя. В описах тіла
розрізнялись місця, пошкодження яких небезпечне або безпечне для життя.

Перший трактат з нормальної анатомії людини на підставі даних розтинів
людських трупів було написано лише в кінці X ст. н. е. Бхаскаре Бхате.

Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали
жовч, (носій життєвого тепла), слиз 1 повітря (прана). Від правильного
взаємообміну їх і залежить здоров’я. Найбільше хвороб (80) спричинено
порушеннями щодо повітря, менше (40) —жовчі і ще менше (20) —слизу. Такі
прояви душевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприяють
виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи малярії, сибірки,
слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які
винищували цілі міста й краї.

Сухоти вважались такою ж небезпечною для довколишніх недугою, як і
проказа. Брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роді якої були
хворі на сухоти, епілепсію, проказу і хворі на шлунок. При храмах і
монастирях були школи лікарів, якими керували жерці.

За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а
й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове
дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». Центральні медичні
школи були в містах Бенаресі і Таксілі. У лікарів виховували свідомість
свого високого призначення. Лікар повинен бути некористолюбним,
ставитись однаково до всіх хворих, незалежно від їхнього становища в
суспільстві та матеріального достатку, бути для хворого найдовіренішою
особою. «Можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не слід
відчувати страх перед лікарем: він для хворого — батько, мати, друг і
наставник». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб —
діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію,
ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову
тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри
печінки й селезінки.

При медичних школах були великі лікарні, бібліотеки. Лікарні були
також у значних портових містах, на торговельних шляхах.

Оскільки причиною захворювань вважали порушення в соках організму, то в
лікуванні основного значення надавали проносним та блювотним засобам,
кровопусканням. Одночасно радили особливу увагу звертати на чистоту
тіла, постелі, на добір страв, які до вподоби хворому, на створення
приємного для нього оточення, для чого використовували музику, співи та
читання віршів, оскільки добрий настрій та навколишня краса в широкому
розумінні сприяють видужанню.

З медичних наук найбільше в Стародавній Індії шанували хірургію —
«коштовний подарунок неба і невичерпне джерело слави». Лікар повинен
знати хірургію, хірург має бути добре обізнаний з медичною наукою. За
Сушрутою, «лікар, який не розуміється на операціях, коло ліжка хворого
розгублюється, як воїн, що вперше потрапив у бій. Лікар же, який уміє
лише оперувати, але не має теоретичних знань, не заслуговує на пошану.
Кожен з них володіє лише половиною своєї науки і подібний до птаха з
одним крилом».

Давньоіндійські хірурги при переломах відзначали крепітацію, вміли
спиняти кровотечу лігатурами, робили ампутації, витини каменів,
трепанації, усунення катаракти, лапаротомії для врятування плода в разі
смерті матері, робили поворот на голівку та ніжку в разі поперечного
положення плода. Широко практиковане за тих часів відрізування носа як
кари і для позначення рабського стану змусило індійських лікарів
розробити методи пластичних операцій, окремі з яких збереглися в
хірургічному вжитку до наших часів. Інструментарій давньої індійської
хірургії налічує близько 200 зразків. Не маючи уяви про антисептику та
асептику, індійські лікарі вимагали ретельно додержувати чистоти під час
операцій.

Медицина Аюрведів для зміцнення здоров’я рекомендує займатися
гімнастикою, вставати до схід сонця, широко використовувати водні
процедури, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину
сильною і спритною.

При розкопках у північно-західній Індії великого стародавнього міста
Мохенджо-Даро виявлено, що в ньому вже за 3 тисячі років до н. е. була
міська каналізація з трубами діаметром близько 2 м, басейни біля
будинків.

Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала
найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько
тисячі назв; широко використовувалися органічні і хімічні речовини,
передусім ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя.
Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм
досвідом з лікарями Китаю, Ірану. В Київську Русь з Індії завозили
камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини і прянощі.

Досвід давньоіндійської медицини було запозичено лікарями Тібету, про
що свідчить трактат тібетської медицини «Чжуд-Ші» (VIII—IX ст.н.е.).

Згідно з легендою, Хуанді — легендарний «Жовтий предок» китайського
народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому
приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг»,
датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено
можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але
спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи
доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога
здоров’я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і
робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як
зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між
п’ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею,
водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох
протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить
рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму.
Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважалося
активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне.
Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала
ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з
перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій.

У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існувала державна
медична установа — медичний приказ. Основним його призначенням було
обслуговування потреб імператорського двору і передусім особисто
імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної
справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при
епідеміях).

Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер,
медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства,
посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів
при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців. В епоху
Чжоуської династії (XI—III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка
визначалась відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична
народна медицина почала поповнюватись великою кількістю засобів
містичного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато
лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в літературних
пам’ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні відомості медичного
характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується
Бянь Цю, який жив у VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату
про хвороби». За загальною глибокогуманістичною спрямованістю його
наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають
китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс.

Лікар Цан Гуп (III ст. до н. с.) перший почав вести записи перебігу
захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в
симптомах, призначене лікування, результати лікування).

Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були недостатні,
оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм,
буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і
малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце
зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначається,
що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється», але
пояснень щодо механізму цього руху не подається.

У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові,
загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші
отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в
яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу
приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню
пульсу в китайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато
капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року,
години дня. Гадали, що за пульсом можна довідатися, як функціонує не
лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали
увагу на характер виділень хворого. Сечу досліджували на вигляд і смак у
різні години дня і ночі.

Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо
болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що
велике значення для здоров’я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не
надолужиш десятками ночей сну».

Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається
лікуванню; якщо хвороба невиліковна — намагайся полегшити страждання
вмираючого».

Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні
засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів
становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з
52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому
приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними
дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З
ліків тваринного походження застосовувалися панти— роги молодих
плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки;
кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були
кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть —
від сифілісу, сірка — від корости та ін.

Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами —
чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи
ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють
«отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для
призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо.
Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які
належить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Використовувалися
моделі людського тіла з точковими отворами в певних місцях, в які учням
треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках»
робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому,
з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами
з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не
завдавали опіків, їх тримали на якомога ближчій відстані від тіла —
тобто фактично виходила місцева теплова процедура. Таким припіканням
приписували не тільки місцеву, а й загальну дію, включаючи довголіття.
Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті
«Нен-цзінь», що не раз доповнювався і перероблявся.

Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї
застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в
наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в
багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект
його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.

Особливу трудність для китайських лікарів становило лікування жінок,
яких за звичаєм вони не могли досліджувати безпосередньо, звільнивши від
одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої
статі, на якій жінка показувала лікареві хворі місця. Цим та ще
визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об’єктивне
дослідження хворих жінок.

Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікування ран, переломів,
вивихів, виготовлялися протези для ампутованих. Уже в V ст. до н. е. у
військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо
відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із
знеболюванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.

У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи:
щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул
вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам’ятках («Чжоуські
ритуали», XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5
днів, мити голову через 3 дні, а руки — 5 разів на день. Рекомендувалися
для здоров’я різні види спорту, розроблена була своєрідна система
пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних
думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. В «Шицзін»
підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.

Більшість здобутків китайської народної медицини були доступні тільки
заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного
письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких
мас населення. Становище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму
в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення
європейської науки.

Похожие записи