Реферат

на тему:

“Розвиток медичних знань

в Україні ХVII-XVIII ст.” План

Розвиток медичних знань у світі в 17-18 століттях.

Розвиток медичних знань в Україні 17-18 ст.

1. Перш ніж говорити про розвиток медичних знань, варто розкрити
загальну картину медичних знань та їх становлення у світі загалом. Адже
медичні знання на території України так чи інакше розвивалися під
впливом медичних знань інших країн.

Перехід від схоластичного до механіко-математичного розгляду природи
дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвей створив навчання про
кровообіг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод
У. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із
застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фізики
на медицину — винахід збільшувальних приладів (мікроскопа) і розвиток
мікроскопії.

В області практичної медицини найбільш важливими подіями 16 в. були
створення італійським лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні
(заразних) хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц.
лікарем А. Парі.

В другій половині 18 ст. були закладені основи військової і морської
гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловича про чум, опубліковані
в другій половині 18 ст., дозволяють вважати його одним з
основоположників епідеміології.

Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресом
фізики, хімії і біології на рубежі 18—19 ст.: відкриття ролі кисню в
горінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початок
синтезу органічних речовин, розробка навчання про повноцінне харчування,
вивчення хімічних процесів у живому організмі, що привело до виникнення
біохімії” і т.д.

Серед багатьох видатних імен в історії медицини Відродження залишив
Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобов’язане введенням у широку
практику як запобіжного способу щеплення коров’ячої віспи.

Епідемії віспи були страшним лихом для людства, особливо у період
Відродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонів
чоловік, з них вмирало 1,5-2 мільйони, значна частина тих, що
перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігалась
у країнах, куди її заносили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру
в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно
поширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпірично
було помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи,
набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення —
варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне
захворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла стати
джерелом зараження для довколишніх.

Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга введення в медичну
практику запобіжних щеплень коров’ячої віспи (вакцинація) замість
небезпечних щеплень віспи від людини.

Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунтера,
пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що,
за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров’ячу віспу
(соwpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив
Гунтерові, який порадив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом
20 років, простеживши за рядом осіб, що перехворіли на коров’ячу віспу,
зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи
вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких
саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох,
дають імунітет і в який період захворювання ці щеплення найбільш дійові.
Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.У.1796 р. дозволив собі прищепити
вміст віспяної пустули з руки служниці сусіднього фермера, що хворіла на
коров’ячу віспу, хлопчикові Джонсові Фіпсу, якому пізніше було
прищеплено натуральну віспу, що не спричинилось до захворювання. Лише
через два роки Дженнер опублікував свої спостереження англійською мовою.
Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних
країнах на різних континентах. Після короткого перебування в Лондоні для
популяризації вакцинації Дженнер повернувся на попереднє місце
сільського лікаря, де й прожив усе своє життя, незважаючи на численні
почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса,
побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.

Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримки
і не був навіть опублікований Лондонським «Королівським товариством». У
другій половині XIX ст. в Англії було організовано навіть
противакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов’язкового щеплення
віспи, внаслідок чого в Англії спостерігалися великі спалахи віспи
навіть у порівняно недавні часи.

2. Ще з давніх-давен розвивалися медичні знання в Україні. Так, ця
галузь у Київській Русі (як і у всьому середньовіччі) була добре
розвинена, подекуди навіть краще за сучасну, так звану народну,
медицину. Критика середньовічних лікарів з боку репрезентантів нової
(ренесансної) науки необ’єктивна і несправедлива; вони не були такими
невігласами, якими їх часом намагаються зобразити.

Лікар (знахар) був досить популярним в Стародавній Русі. «Льчці» (від
«лікувати») існували в усіх більш-менш значних містах і мали тут фахову
практику.

Лікування «зелієм», тобто ліками рослинного походження, теж було
поширене з найдавніших на території України. Тогочасні лікарі володіли
знаннями, нагромадженими протягом століть. Наші предки знали лікувальні
властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями.
На жаль, і цей досвід значною мірою згубився в новітні часи внаслідок
захоплення хіміотерапією, яка не так сприяє видужанню організму, як
викликає побіжні процеси, у тому числі й шкідливі для здоров’я.

Третім найпоширенішим лікувальним чинником давніх епох була фізіотерапія
— застосування різного роду процедур з тими або іншими наслідками. Це —
різноманітні компреси й пов’язки, масаж, мастила й протирання, клістири,
кровопускання, лазня тощо, які широко застосовувалися середньовічними
лікарями.

Історія України XVIІ—XVIIІ ст. характеризується запеклою боротьбою
українського народу за свою національну самобутність, велику і почесну
роль у якій відіграли українські козаки. Медичну допомогу пораненим і
хворим воїнам-козакам подавали здебільшого народні цілителі. Та й самі
козаки володіли певними прийомами само- і взаємодопомоги: вміли пускати
кров, виривати зуби, накладати лещата при переломах тощо.

Велику підтримку мали шпиталі з боку українських православних братств,
які почали створюватися з середини XV ст. У 1591 р. Львівське братство
заклало великий шпиталь у Львові. У 1629 р. було відкрито шпиталь у
Києві. В XVII ст. при багатьох українських військових полках були свої
шпиталі.

Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, які почали
з’являтися у XV ст. Такі

цехи були у Львові, Києві, Луцьку, Кам’янці-Подільському та інших містах
України. Крім гоління, тут навчали подавати медичну допомогу, особливо
при травмах, пораненнях, переломах кісток, кровотечах. Без перебільшення
можна сказати, що цирульники, попри критичного ставлення до них з боку
дипломованих лікарів, відіграли неабияку роль у поданні хірургічної
допомоги, особливо пораненим у війнах.

У XVIII ст. після створення медико-хірургічних шкіл при великих
шпиталях, а також відкриття медико-хірургічних академій в С.-Петербурзі
і Москві медична допомога у військах в організаційному і професійному
плані набула нового значення і була піднесена на значно вищий якісний
рівень.

Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над
населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та
Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини
Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було доручено
створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної
освіти.

У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей
Крупинський з болем і гіркотою констатував, що через відсутність
дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми
немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у
королівстві медичних навчальних закладів. На його клопотання губернатор
граф Антоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з
яким у Львові почалось читання лекцій з усіх галузей медичної науки для
осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою,
але не мали дипломів.

Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму Одбулося 1 жовтня
1773 року. Цей день ознаменував зародження середньої медичної освіти на
західноукраїнських землях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш
того, слухачі перебували на повному утриманні землевласників, які
скерували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по
одному гульдену на тиждень. Слухачами колегіуму могли стати фізично
здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до 30 років.
Звичайно, підбирали інтелектуально розвинених, які відзначалися
милосердям та любов’ю до акушерської справи.

За статутом навчання в колегіумі тривало один — три роки. При колегіумі
діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному
поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.

При такій системі освіти відчувалась гостра нестача середнього медичного
персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або
займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи
взагалі працювали без середнього медичного персоналу, а у великих — на
одного лікаря припадав лише один середній медичний працівник. У зв’язку
з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізерною. В клініках
єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету
медичними сестрами працювали переважно монашки, які недостатньо володіли
навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.

Однією з найяскравіших особистостей серед вітчизняних вчених-медиків
XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників
вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних
хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Європи обрали його своїм
почесним членом, за винятком Петербурзької Академії наук.

Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор
Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію
вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з
акушерства «Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле»
користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.

Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший
підручник з педіатрії «Педіатрика» Степана Хотовицького. Страсбурзький
університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших
вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу,
відому під назвою «капсула Шумлянського—Боумена».

Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів
учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим
очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав
найвищі на ті часи медичні пости в державі.

Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургічна допомога на полі
бою. її надавали цирульники. Існували цехи-об’єднання цирульників у м.
Львові, Києві, Луцьку. У статуті Київського цеху цирульників писалося:
«Майстерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і
заошкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у
вириванні зуба та вилікуванні французької і шолудної хвороб …».

Хворих та поранених продовжували лікувати у шпиталях, які існували при
братствах і монастирях, як, наприклад, шпиталь при Трахтемирівському
монастирі, де лікувалися поранені козаки.

Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими
епідеміями зумовила появу госпіталів, карантинів, аптекарських городів,
польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи —
навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів.

Використана література:

Історія медицини. – К., 1986.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

Медична енциклопедія. – В 4-х томах.

Похожие записи