.

Розвиток медичних знань у Візантії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
222 1495
Скачать документ

Робота

до диференційованого заліку

”Розвиток медичних знань у Візантії”

Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспільно-економічних
відносин для переважної більшості країн Європи, частково й інших
континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська
імперія, внаслідок завоювань тевтонами, кельтам, готами, перебувала в
стані економічного і культурного занепаду, східна частина Римської
імперії – Візантія зберігала і розвивала ще протягом віків здобутки
античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-ученим
Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім
своїх спостережень вміщували цитати з творів багатьох античних авторів –
спеціалістів з медицини. Автором одного з найвідоміших збірників був
Орібазій з Пергами (326-403), двірський лікар імператор Юліана.

Орібазій уклав збірних “Синопсис” з 72 книг класичних літературних
праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Герофіла, Еразістрата,
Галена. Виняткове значення збірних Орібазія має для історії хірургії.
Він наводить праці багатьох хірургів, які без цього залишалися б
невідомими для історії медицини. Серед хірургів він згадує Антіллу,
Філагрія – авторів відомих методів операції аневризм, якими користується
і сучасна хірургія.

З 72 книжок збірника Орібазія до нас дійшло лише 17. В них знаходимо
перший опис слинних залоз, більш докладно описано жіночі статеві органи.
Орібазій вже визнав незаперечний авторитет Галена; з нього, можна
сказати, починається галенізм.

Збірник Акція Амідського (VI ст. н. е.) складається з 16 книжок.
Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена і Посідонія, в
яких зроблено першу спробу пов’язати нервові, психічні захворювання із
захворюванням мозку. Посідоній розрізняв передній, середній і задній
мозок. В передньому мозку він локалізував уявлення, в середньому –
розум, в задньому – пам’ять, виходячи з того, що порушення кожного з цих
видів діяльності мозку може наставати окремо, назалежно від іншого.

Зберігся збірник з 7 книжок Павла Егінського (VII ст. н. е.) Павло
Егінський – учень школи в Олександрії, де він з великим успіхом
продовжував лікарську діяльність і після захоплення цього міста арабами.
Його збірник класичних медичних праць з додатком власного великого
досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено на арабську,
пізніше на латинську мови, і він широко використовувався в медичних
школах ще в ХV-XVI ст.

З лікарів-учених Візантії найоригінальнішим був Олександр Тралєсський
(526-605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать
праці, зібрані в 12 книгах, в них описано з багатьма новими деталями ряд
нервово-психічних захворювань, очні та кишкові захворювання. Серед
останніх найдокладніше описано кишкових паразитів. Він вважав, що лікар
повинен передусім запобігати захворюванням, з’ясовувати причини їх, на
що мало звертали уваги в ті часи. “На хворого він повинен дивитися, як
на місто в облозі і намагатися врятувати його всіма засобами науки й
майстерності, – писав Олександр Тралєсський. – Призначення сильних
проносних, припікання, масивні кровопускання – це кара для хворого, а не
лікування. Потрібно, вибавляючи хворобу, не вибавити самого хворого.
Одне з важливих завдань лікаря – запобігти хворобі”.

Олександр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були
вихідці і з слов’янських земель – Болгарії, Сербії, Хорватії, які
входили до складу Візантії.

На противагу Риму у Візантії медицина і медична професія були у великій
пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за
велику чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед
світських, починаючи з імператора, так і серед духовних – аж до
патріарха. Імператор Еммануїл І Комнен вважав себе настільки
компетентним у медицині, що особисто лікував свого великого гостя
імператора Німеччини Конрада ІІІ. Медицину вивчали й жінки, які
працювали в шпиталях. За статутом, при всіх грецьких монастирях були
шпиталі. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112 р. імператором
Іваном ІІІ, працювало 10 лікарів, з них 3 хірурги і 7 помічників.

Вчені-лікарі Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх
хвороб, гінекологію, педіатрію, воєнну хірургію. Вихованцем
Олександрійської шокли Ніколаєв Міренсом, який був лікарем імператора
Михайла ІІІ Палеолога, було складено фармакопею (1261 р.) з 2655
лікувальних формул, яка була основою для західної медицини до 17 ст.
Паризький медичний факультет переглянув її лише в 1651 р. В ІХ ст. у
Константинополі було організовано першу в світі вищу школу типу
університету. Серед інших наук у цій школі викладали й медицину.
Одночасно подібну школу було засновано в Болгарії у м.Охрімі лікарем
Кліментом (помер у 916 р.).

З часом умови для розвитку науки у Візантії ставали дедалі гіршими.
Крім заворушень соціального характеру в самій імперії, постійних війн з
різними завойовниками, які зазіхали на цю багату країну, духовні сили
народу витрачалися на боротьбу з різними “єресями” – ухилами в новій, ще
не цілком оформленій, державній релігії – християнстві, яке, ставши
ортодоксальним, дедалі більше пригнічувало людський розум.

Християнство офіційно змінило культ греко-римських богів у Візантії за
часів правління імператора Константина (306-337). За християнським
вченням, земне життя само по собі є лише перехідний стан удосконалення
душі для блаженства в загробному житті. Культ здорового красивого тіла,
земних радощів, який був властивий світоглядові античних греків і
римлян, змінився культом “убивання плоті”. Все, що робить життя
радісним, світлим – від диявола. Наука, на погляд представників церкви,
– “служниця богослів’я”, все, що належить знати людині, відкрито їй у
святому письмі, у творах отців церкви і визнаних нею авторитетів давніх
часів, яких свого часу “бог сподобив” і відкрив їм істину. Всі нові
відкриття в науці викликали підозру, все, що хоч найменшою мірою
відрізнялося від догм церкви, вважалося “єрессю”. Таке ставлення церкви
до наук з усією жорстокістю виявилося в Західній Європі, де церкву
очолили римські папи, створивши з часом наймогутніше в історії людства
релігійне обєднання – католицьку церкву, від тяжкого, реакційного впливу
якої народи багатьох країн ще не повністю звільнилися і до наших днів.

У перші часи, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони
влаштовували в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік.
Перші такі притулки-лікарні були засновані вірменами в Кесарії (Мала
Азія) в 369 р. та візантійською імператрицею Євдокією в 400 р. в
Єрусалимі. Найбільшою лікувальною установою тих часів був шпиталь в
Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірургічних хворих та
хворих на гарячку. На чолі цих відділів стояли досвідчені лікарі. Вони
мали помічників, спеціально підготовлених для догляду за хворими.
Кількість ліжок у шпиталі обчислювалась багатьма сотнями. З прийняттям
на Русі християнства звичай організації при монастирях притулків для
хворих перейшов і в нашу країну. Візантія в історії медицини, як і в
інших галузях культури. відіграла видатну роль в передачі античної
спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала на розвиток
медицини слов’янських народів, Вірменії, Грузії.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020