.

Професійні риси медичного працівника (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
241 8737
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Професійні риси медичного працівника

ПЛАН

1. Професійна мораль медичного працівника

2. Деонтологічні якості медичних працівників

3. Основні етичні вимоги до медичних працівників

Список використаної літератури

1. Професійна мораль медичного працівника

Мораль (від лат. moralis — моральний, moris — звичай) — це сукупність
історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і
поведінки людей їхні відносини в процесі виробництва матеріальних і
духовних цінностей, що визначають їхні обов’язки один до одного, до
соціальних груп, верств класів, до суспільства, і виконання яких
базується на громадській думці.

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно
інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання,
теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична
етика включає постулати про лікарський обов’язок, слово лікаря,
лікарську тасмницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії
І пріоритети в охороні здоров’я. А лікарська деонтологія — це догми
професійних обов’язків у медицині, вона с прикладною частиною
концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не Існус окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря,
фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині —
неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а
отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила
й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання
медичного працівника, його невід’ємні моральні гасла в практичній
поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.

У системі моралі, як у вирішальній сфері суспільної свідомості,
своєрідне й дуже змістовне місце належить професійній (фаховій) моралі.
Показово, що групою львівських лі кар їв-науковців створено проект
“Етичного кодексу лікаря” (проф. А. Гнатишак, проф. В. Нор, проф. В.
Ромовська, д-р мед. наук Б. Савчик, проф. Б. Ковалів, доц. Л.
Криштальська, д-р мед. наук Б. Надрага, доц. А. Рудницька). У нашій
роботі посилатимемося й на цей документ.

У кожній професії Існують певні етичні протиріччя І своєрідні способи їх
вирішення, до чого залучається людина зі своїм суб’єктивним світом
почуттів, прагнень, моральних оцінок.

Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках необхідно виділити
найтиповіші риси й особливості, котрі характеризують специфіку
професійних стосунків або відносну самостійність професії.

Суть професійної моралі полягає у відображенні особливостей професійних
стосунків. Оскільки мораль відображає суспільне буття в цілому, то
виникає питання про характер відображення професійного розподілу в
моралі. Професіоналізація — су спільно-економічне явище, якому властивий
закономірний, об’єктивний характер розвитку. Відтак, воно обов’язково
знаходить відповідне віддзеркалення в суспільній свідомості взагалі і в
індивідуальній свідомості зокрема.

Специфіка професійної моралі — проекція залежності моралі від якісного
різноманіття взаємовідносин людей. Згідно з працею конкретної категорії
у моральній свідомості особистості формуються уявлення, які зіставлені з
типом професійних стосунків. Як тільки вони набувають якісної стійкості,
то ведуть до формування певних моральних стереотипів відповідно до
характеру праці.

Якщо такі стосунки мають стійкий характер, в людині, яка сформувалася
під їхнім впливом, виробляється звичаєве коло відповідно до способу дій.
Професійна мораль особливо притаманна тим професіям (медична,
педагогічна, юридична, військова тощо), в яких об’єктом впливу є
безпосередньо сама людина, а професійна діяльність, залежно від свого
характеру, зачіпає нагальні життєві Інтереси особистості.

У цих випадках моральний чинник займає головне місце у системі способів
професійного впливу. Через це суспільство висуває підвищені вимоги до
відповідних моральних якостей працівників згаданих професій і навіть до
цілих соціальних прошарків.

Вирішуючи питання про природу професійної моралі, необхідно виходити із
принципу зв’язку моралі, практичної діяльності та знань із урахуванням
ціннісного аспекту всієї проблеми. Через ставлення до об’єкта впливу
реалізується ставлення до людини, оскільки ця паралель передбачає
суспільну і особисту потреби. С. Л. Рубінштейн вважав, що в самій дії
людини має місце моральне ставлення, тобто якраз через дію проявляється
моральність особистості.

Ставлення людини до природи також мас суспільний характер, тобто воно
опосередковане людськими взаємостосунками. Знання про будову
навколишнього світу перебуває у відповідному співвідношенні з реальним і
бажаним

У своїй діяльності, в процесі визначення власних Ідеалів людина
орієнтується на знання законів природи та суспільства Детермінізм
(визначення, формулювання) моралі полягає в тому, що вона зумовлена
об’єктивними законами розвитку суспільства Розвиток моралі йде через
вирішення протиріч між бажаним і існуючим, ідеалом і дійсністю, а
досягнення самого ідеалу лежить на шляху суспільної практики і розвитку
суспільних відносин

Моральна свідомість характеризується відповідним ставленням до
суспільства класу, професійних завдань, до діяльності тощо Все це
діалектично взаємозв’язано Загальні моральні уявлення формуються залежно
від конкретних ситуацій у різних сферах діяльності Особливості
професійних стосунків формують у свідомості особистості відповідні
моральні уявлення, звички І переконання

Умови життя, характер І мета соціальних груп створюють у суспільній
свідомості діалектику загального й окремішнього Існує багато конкретних
форм спілкування Вимоги суспільства в умовах соціальної роздробленості
виступають вже як вимоги професії, класу, нації в цілому

Поділ праці й Існування професій (професійна відмінність) як об’єктивний
чинник суспільного розвитку неминуче впливає на свідомість людей, на
систему моральних оцінок, звичок, традицій, форм поведінки, а отже, на
їхню етику

У підсумку, особисте в моралі відображує специфіку Інтересів, мету
якоїсь конкретної соціальної групи, а також зв’язок особистості й
довкілля Заперечення загального та Індивідуального в моралі веде до
різкого відокремлення морального Ідеалу, норм І правил поведінки від
практичної діяльності, тобто суб’єктивного від об’єктивного

У реальному житті таке відокремлення І знецінення носить відносний
характер Особливості професійних стосунків як об’єктивний чинник
неодмінно проявляється в моральній якості І формує необхідні норми
поведінки конкретної професійної групи, специфічні вимоги до п
представників

Мораль людини виявляється в п поведінці, вчинках, котрі оцінюються не
лише з точки зору Інтересів суспільства як цілого, але й окремих його
груп, а також окремо взятих Інтересів Залежно від характеру моральної
єдності й ступеня п стійкості з’являються специфічні норми поведінки І
моральні оцінки А І Титаренко наголошує, що спільна діяльність людей
по-своєму формує моральні оцінки

Моральна оцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми
поведінки І наказує, пропонує діяти відповідно до неї Це твердження
чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у
моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії І доречності
відповідних моральних оцінок у тій чи Іншій формі діяльності

Дії, які належать до сфери моралі, вираховуються Із загальної сукупності
людських дій у тому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним
значенням або беззастережно виправдовують свою поведінку У професійній
діяльності позитивну моральну оцінку отримують тільки такі форми
поведінки І тільки такі якості особистості котрі сприяють високій
ефективності праці в даній сфері І хоча моральна оцінка завжди випливає
Із суспільного Інтересу, вона бере до уваги відповідні людські
взаємостосунки.

Моральна оцінка професійної діяльності визначається двома основними
критеріями а) що об’єктивно Дає професія для суспільного розвитку І б)
що суб’єктивно дає професія Індивіду в розумінні етичного впливу на
нього, оскільки різні професії мають неоднаковий моральний вплив на
людей котрі присвятили себе цим професіям

Єдність згаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі
моральної свідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового
рівня розвитку суспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення
про досконалі професійні якості. У тих професіях, де об’єктом впливу є
сама людина, моральність виступає не лише одним із найважливіших
чинників ефективності професійної діяльності, а й також є формою її
самовираження.

Специфіка професійної діяльності зумовлює також різницю моральних
оцінок. Кожна функція, дія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй
значення і вимірюється суспільною шкалою цінностей.

Професійна мораль та її особливості визначають спрямованість професійної
діяльності.

Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх
відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й
моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об’єктом професійного
впливу. Треба пам’ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з
об’єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників,
котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз
ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу,
котру він повинен розв’язати протягом короткого часу.

Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх
основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності
лікаря. Без об’єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови
збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти
такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне
мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об’єкт впливу, тому що
вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім
особистісні, суб’єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини
позначається на суб’єктивних відносинах і виявляється у моральній
свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам
суспільства через ставлення до хворого.

Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних
якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і
насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і
високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і
здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією,
основою для довіри й авторитету.

Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до
особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком.
Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо
моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від
обставин. Вона нібито забезпечує “надійність” лікаря у його стосунках з
людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті,
визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар
зобов’язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про
себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження
життя, полегшення страждань, відновлення здоров’я.

Гуманізм лікаря збігається з соціальною функцією медицини і втілений у
моральній ідеї та почуттях. Він виявляється в активному, вільному
прагненні присвятити себе хворим і, долаючи труднощі, використати усі
можливості для відновлення та охорони здоров’я, не спричиняючи у той
самий час діями і словами додаткових страждань.

2. Деонтологічні якості медичних працівників

З методологічної точки зору поняття лікарської етики виражає сутність, а
поняття медичної етики — зміст аспекту професійної етики У пропонованій
роботі переважно вживається поняття лікарської етики, через яке
виявляються суттєві риси медичної професії, тому що лікар є центральною
фігурою охорони здоров’я і медицини. Це положення зовсім не означає
приниження ролі середнього медичного персоналу. Адже вихідними вимогами
етики лікаря є одночасно і вимоги медичної етики, тобто на них
орієнтовані всі медичні професії, діяльність усього медичного персоналу.
Структура медичної етики включає в себе конкретизовані вимоги щодо
спеціальностей усіх трьох рівнів медичної професії, які доцільніше
вивчати у розділі науки деонтології. Вона вивчає моральне, етичне і
інтелектуальне обличчя медичного працівника, взаємини медичного
персоналу з хворими та їх родичами, а також колегами у медичному
колективі. Таким чином, коли йдеться про розроблення загальних проблем
етики професії, поняття лікарської і медичної етики стають тотожними.
Медичну етику слід розглядати як специфічний прояв загальної етики саме
в діяльності медичного персоналу Вона включає питання лікарського
гуманізму, проблеми обов’язку, часто і совісті медичних працівників у
процесі лікування, профілактики захворювань і проведенні організаційних
заходів Медична етика відображає моральні норми у таких системах, як
“лікар — хворий”, “лікар — медичний колектив”, “лікар — науковий
керівник”, “лікар — суспільство” та Ін.

Наведені вище психологічні варіанти спілкування між лікарем та пацієнтом
повсякчасно найвиразніші в ургентній хірурги, анестезіології І
реанімації У таких випадках Існує декілька вирішальних моментів у
хроніці лікарських дій І настанов період невідкладної госпіталізації
хворого у реанімаційне відділення, констатація необхідності термінового
або ендоскопічного втручання, раптова зупинка дихання та кровообігу,
переведення пацієнта, після певної стабілізації його стану, з
реанімаційного відділення до профільної клініки.

У дотриманні етичних та деонтологічних вимог в екстремальних ситуаціях,
і перш за все, в емоційній напрузі, яка передує операції, особливу роль
“янгола-захисника” хворого і його рідних грає лікар-анестезіолог. Воно і
зрозуміло, з погляду патофізіології маємо класичний емоційний стрес,
коли як прояв адаптаційних реакцій збільшується синтез катехоламінів,
підвищується артеріальний тиск, прискорюється пульс, змінюються інші
показники нейроендокринної регуляції.

Зрозуміло, головне завдання фахівця на цьому відповідальному етапі
лікування, поряд з вербальним впливом, — здійснення ефективної
медикаментозної корекції. І тут вкрай потрібна “моральна асептика” (за
висловом Й. Кассирського). Анестезіолог стикається з некерованим страхом
хворого щодо застосування наркозу, хибним передчуттям фізичного
дискомфорту чи навіть раптової смерті. Відтак, його тактика — то
вдумлива деонтологічна праця з хворою людиною, а не просто з організмом
у стадії вираженої патології. Зокрема, в пацієнта може переважати
синдром іпохондричної чи тривожної депресії або, навпаки, анозогнозія —
демонстративне нехтування відчуттям страху, переоцінка сили характеру та

Окрім досконалого володіння технологією своєї спеціальності,
анестезіолог повинен досить добре розумітися на тій галузі хірургії, де
постійно співпрацює. Ці знання створюють взаєморозуміння в операційному
залі. Хоча капітаном хірургічного корабля є хірург, однак деонтологічний
та етичний штурвал у ці години знаходиться в руках анестезіологів.
Знаменно, що найкваліфікованіші анестезіологи ніколи не гордують ні
своєю персоною, ні високою технікою маніпулювання, і їх справжній
морально-етичний здобуток у професійній тактиці — уявна “відсутність” в
операційній, але фактична всепроникність в елементи подолання хвороби,
психологічний і фаховий рух попереду хірурга.

Про представників служби знеболювання існує слушна думка, що саме цьому
фаху повинні бути притаманні особлива чуйність, делікатність і
відповідальність за хворого. Ідеться, зокрема, про ставлення до болю
хворого. Навіть невеличкий розріз — уже операція. Сучасна анестезіологія
виходить з позиції забезпечення повного знеболений за будь-якого
хірургічного втручання, І у цьому ми вбачаємо красномовний етичний
принцип.

Дуже великою трагедією, сильним переживанням для лікаря є смерть
хворого. Та і загалом спілкування з родичами пацієнтів у медицині
високого ризику, скажімо в кардіохірургії, потребує щирого такту і
терпіння.

У теоретичному обґрунтуванні медичної етики необхідно виходити із
аналізу об’єктивних суспільних відносин, особливостей праці медичного
персоналу, специфіки їхньої моральної відповідальності. Відомо, що
об’єктом професійної діяльності лікарів с хвора людина. Відповідно до
цього формуються своєрідні моральні якості, уявлення, які відповідають
характеру такої діяльності. З цього приводу М. Г. Чернишевський
зауважив, що якщо певні стосунки мають характер постійності, у людини,
яка сформувалася під їхнім впливом, з’являються і своєрідні моральні
звички. Специфіка медичної етики визначається не тільки тим, що лікарі
мають справу зі станом здоров’я людини (бо до людини мають відношення і
представники інших професій).

Особливості співвідношення етики і медицини зумовлюються також
своєрідним характером медичної науки, яка досліджує проблеми на межі
біологічної і соціальної, фізіологічної і психічної життєдіяльності
людини. У зв’язку з цим у професійно-етичній діяльності лікаря має місце
особливе, своєрідне, неповторне поєднання класових й загальнолюдських
норм моралі. Останні вироблялися протягом усієї історії розвитку
медичної науки і практики, символізуючи етичні висоти загалом.

Честь і гідність, авторитет і обов’язок лікаря мають риси всебічності і
специфічності водночас. Це потрібно розуміти у тому контексті, що мораль
лікаря, яка поширюється на всіх людей, охоплює єдність у розмаїтті.

Специфіка професійної медичної етики полягає у тому, що моральні
принципи, людські цінності у медицині безпосередньо пов’язані з тими
засобами і прийомами, які використовує дана наука й етика; наукове
пізнання і моральна оцінка, істина і добро досягають у медицині свого
найвищого розвитку. Об’єктивно-істинне пізнання закономірностей
природного і соціального у житті людини у поєднанні з етичною оцінкою і
визначенням моральної мети — шлях, яким повинна йти медична наука у
боротьбі за здоров’я людини!

Медична етика на сьогодні набула нових рис і особливостей. Зросла
соціальна відповідальність лікарів, змінився характер етичних проблем і
зміст діяльності лікарів.

Певна переоцінка пізнавальних, культурних і психологічних цінностей
знаходить відображення і в етичних питаннях медицини. Ці нові погляди
вимагають виключної наукової компетентності, широкого
соціальне-гуманістичного кругозору.

Медична етика мас внутрішній зв’язок з компетентністю, класифікацією
лікарів, медичних сестер за їх діловими якостями. Не власне моральні
якості, а їхнє поєднання з професійними знаннями, навичками і досвідом
створює ту своєрідну домінанту, яка реалізується під час виконання
професійного обов’язку. Причому, коли йдеться про професійну медичну
мораль, потрібно не тільки формулювати кодекс відповідних положень
стосовно трудової діяльності, а і сприяти виробленню у лікаря здатності
до моральної орієнтації у складних клінічних ситуаціях, які вимагають
високих морально-ділових і соціальних якостей.

3. Основні етичні вимоги до медичних працівників

Вивчення проблем професійної етики, її специфіки веде нас від загального
до особистого, що дозволяє пізнати мораль ширше і пов’язати її з
практичною діяльністю індивіда. У професійній етиці можна простежити
зв’язки між тими або іншими видами діяльності, психологічними й етичними
чинниками та якостями, поєднання суспільних інтересів з інтересами
особистості.

Лікарська мораль – це система норм і вимог до поведінки і морального
обличчя лікаря і всього медичного персоналу, а також моральні почуття,
які реалізуються у безпосередній діяльності; в процесі праці. Мораль
регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег
лікаря, до суспільства і держави.

Честь і гідність, авторитет і обов’язок лікаря мають риси всебічності і
специфічності водночас. Це потрібно розуміти у тому контексті, що мораль
лікаря, яка поширюється на всіх людей, охоплює єдність у розмаїтті.

Медична етика має внутрішній зв’язок з компетентністю, класифікацією
лікарів, медичних сестер за їх діловими якостями. Не власне моральні
якості, а їхнє поєднання з професійними знаннями, навичками і досвідом
створює ту своєрідну домінанту, яка реалізовується під час виконання
професійного обов’язку. Причому, коли йдеться про професійну медичну
мораль, потрібно не тільки формулювати кодекс відповідних положень
стосовно трудової діяльності, а і сприяти виробленню у лікаря здатності
до моральної орієнтації у складних клінічних ситуаціях, які вимагають
морально-ділових і соціальних якостей.

Лікарське мистецтво формується не відразу, поступово виробляється
вміння правильно говорити про хворобу, викладати факти так, щоб вони
сприяли не погіршенню, а поліпшенню стану хворого.

Уміння розмовляти з хворими відповідно поводитися біля ліжка
стражденної людини рідко буває природженою рисою. Таке вміння необхідно
розвивати в собі, виробляти в процесі щоденної роботи. У цьому полягає
самовдосконалення лікаря. Лікар, як старший колега повинен вчити цьому
мистецтву середній і молодший медичний персонал. За такого підходу до
роботи в лікувально-профілактичному закладі буде зведений до мінімуму
шкідливий вплив на хвору людину необережно сказаних слів або інших дій
медичних працівників.

На жаль у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого
нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і
середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі
молоді лікарі – кар’єристи які в гонитві за “авторитетом” чи зиском
поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не
може бути ніякого виправдання таким лікарським висловлюванням ,як
наприклад :”Вам становили помилковий діагноз”,” вважайте за щастя, що
потрапили на лікування до мене “тощо .Свідоме чи навіть легковажне
випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справді, й
пацієнтові: Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в
медицину? Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження
свого “авторитету“ згубні хоча б тому, що будуються на аморальній
основі.

Збереження лікарської таємниці: – один із основних, фундаментальних
морально-етичних принципів медицини, в якому проявляється діалектичне
співвідношення особистого і суспільного. Необхідно відзначити, що
лікарська таємниця охоплює не саме це співвідношення. А лише його один
бік-ставлення лікаря до інтересів хворого й інтересів суспільства.

Інформація отримана лікарем, поділяється на декілька видів: байдужа для
хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його
спілкування із хворим; не байдужа для хворого, але індиферентна для
суспільства; однаково цікава і для суспільства через те, що деякі
патологічні стани вимагають вимагають додаткових заходів охорони
здоров’я і життя оточуючих.

Моральним орієнтиром у поведінці лікаря в складних ситуаціях, які
виникають у процесі лікарської діяльності, є ствердження пріоритету
цінності людського життя, цінності здоров’я.

Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етичної культури. Ми іноді
припускаємося психологічної помилки, коли нехтуємо зовнішнім виглядом
лікаря чи медичної сестри, брутальністю їхніх манер, невмінням
розмовляти .Але чи існують ознаки а первісний код спілкування, за якими
хворого складається перше враження про медичного працівника .Причому
майже у 80% випадків думка про людину, довіра до неї будується саме на
підґрунті першого враження, свідомого чи підсвідомого. Доцільно, аби
медик не був за стилями одягу та поведінкою ані ультра модним ані надто
старомодним бо будь-яка зайвість не проходить повз увагу хворого й
певним чином психологічно непокоїть його; зокрема, аж ніяк не пасує
лікарю паління.

Медичний працівник, якщо він спокійний та впевнений проте не
зарозумілий, якщо рішучість і швидкість висновків та дій поєднуються в
ньому з жахливістю, співчутливістю й водночас делікатністю
співчутливістю отже, врівноважена вдача лікаря – то один із гармонійних
зовнішніх стимулів, які сприяють одужанню пацієнта. Але то не завжди
стала константа .Особливість лікаря коригується, поліпшується за умови
врахування поглядів на свою поведінку – як хворих так і колег. Така
інформація буває безпосередньо або вербальною, але завжди важливою.

Медицина багато в чому недосконала. За цю недосконалість питати у
лікаря, а не у науки. І відповідальність буде нести лікар. В не одній
професії не стикаються з життям у таких його повноті, суперечності,
драматизмі, як у професії лікаря .Можна зіпсувати малюнок але страшно,
коли лікар погано лікує. Адже йому довіряють життя, за яким часто стоїть
благополуччя, радість і право на щастя дітей, жінки, чоловіка, родичів.
У тибетській медицині поняття “поганий лікар” не існує поганий – отже,
не лікар помилки у виборі лікарської професії, які здатні породжувати не
лише поганого ,а й навіть середнього рівня лікаря, необхідно звести до
мінімуму.

Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають
клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати
медичну допомогу хворому. В медичних училищах випускники дають Урочисту
обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого,
однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на
заваді зібраності, активності у боротьбі за здоров’я, а нерідко й життя
хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в
якому разі не можна приховувати допущені помилки. М.І. Пирогов говорив з
цього приводу:

«Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від
них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обов’язки щодо роздачі
лікарських препаратів і здійснення маніпуляцій. Вона зобов’язана бути
завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і
метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки
і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та
впевненими. Слід пам’ятати» що неуважність у роботі, сторонні розмови
під час обслуговування хворих, а також відлюдність, зарозумілість
підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і
старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх
лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в
лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна,
в білосніжному халаті, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра
викликає довір’я хворого. І навпаки, зім’ятий чи забруднений халат,
недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи
несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов’язком медичної сестри є збереження професійної таємниці,
якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Медичні сестри
не мають права розголошувати і обговорювати відомості про хворобу та
інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних
обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які
віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім
родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних,
інструментальних та рентгенологічних досліджень. Вони можуть говорити
лише про загальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної
сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до
хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та
нав’язливості»

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або критикувати
професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет
лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального
культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння
організувати своє самовиховання» Соціально-психологічною основою
ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як
співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутрішньою духовною
потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками
та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти
від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути
пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими
методами дослідження. Їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб
не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із
співробітниками, хворими та родичами. Передусім культура службових
взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні,
товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до
людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність
допомогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні
різних процедур.

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих
якостей його співробітників. Він утворюється внаслідок взаємин між
членами колективу. Джерелом складних взаємин у деяких медичних
колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спрямуванню
зусиль його членів на виконання основного завдання — боротьби за
здоров’я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це
вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій
формі звернути увагу своїх колег на Їхні недоліки в роботі, а також без
образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Самовпевненість
і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах
хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим
медичним персоналом. Палатна сестра по відношенню до санітарки є не лише
товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої
розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів
роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні службових обов’язків
не слід встановлювати й фамільярних стосунків. Палатна сестра
зобов’язана систематично контролювати виконання молодшим персоналом її
розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити
санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за
віком, треба по імені та по батькові. У розмовах про санітарку з хворими
або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які
недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають
досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок,
які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І
все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути
старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання
їхніх службових обов’язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає субординація, тобто
система службового підпорядкування молодшого за посадою старшому.
Одержавши від лікаря розпорядження, медсестра повинна ретельно їх
виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень,
необхідне доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому
відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри
виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає
його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов’язана не в
присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це
призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє
рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення
продовжує вагатися щодо його доцільності, вона зобов’язана доповісти про
це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або
відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна сестра зобов’язана
створити сприятливі умови для їхньої роботи.

Для того щоб створити умови для дотримання правил деонтології, побудови
найсприятливіших взаємин з хворими, лікарі і середні медичні працівники
повинні чітко уявляти весь комплекс переживань хворого, пов’язаних з
хворобою. Звичайно, крім власне переживань, тобто емоційних порушень, у
кожного хворого є також певні уявлення про хворобу, різні думки —
судження і висновки, пов’язані з нею. Крім того, хворому притаманні й
такі психологічні процеси, як боротьба мотивів, прийняття рішення,
прагнення до певної мети, тобто явища, що відносяться до вольової сфери.

Внутрішня картина хвороби — це ‘сукупність не лише емоційних порушень,
але й певних процесів інтелектуального та вольового порядку, пов’язаних
зі свідомістю, переживанням і ставленням до хвороби.

Спрощено структуру внутрішньої картини хвороби можна представити таким
чином. Основним і первинним компонентом цієї структури є емоційна
реакція хворого на факт захворювання. З часом ці емоційні порушення
ускладнюються за рахунок недостатності інформації, а також взаємовпливів
пацієнтів. Виникають стани страху, тривоги, депресії. Мислення хворого
базуються не на логічних закономірностях, а на емоційній значимості тих
чи інших фактів. Проблеми хвороби займають у ньому непропорційно велике
місце, відтісняючи інші проблеми (робота, сім’я, суспільна діяльність).
Деякі положення і висновки набувають значення надцінних ідей, які важко
піддаються корекції. У людей зі слабкою волею захворювання може
призвести до стану пасивності, депресії. У людей з сильною волею
спостерігається прийняття і впровадження в життя рішень, спрямованих як
на боротьбу з хворобою та раціональне пристосування до життя, так і на
розвиток надцінних і маячних ідей.

Концепція хвороби — це теорія, яка розглядає всі аспекти захворювання:
причини, механізми розвитку, клінічні прояви та їх значення для хворого,
прогноз, можливість і ефективність лікування. Зауважимо, що концепція
хвороби, створена лікарем, опирається на дані всебічних клінічних
досліджень і багатий досвід медицини, тоді як концепція хворого являє
собою спотворене розуміння захворювання. Починаючи лікування хворого,
медичний персонал повинен з’ясувати, в чому полягає концепція хвороби
пацієнта і поступово коригувати її, щоб хворий дійшов правильного
розуміння свого захворювання і своїх перспектив.

Адекватне ставлення до свого захворювання (здоров’я) — це визнання
пацієнтом факту захворювання (рівня здоров’я) із врахуванням медичного
висновку, співпраця пацієнта з лікарем і медичною сестрою.

Сірійський лікар Абуль Фарадж, який жив у XIII ст., звертаючись до
хворого, говорив: «Нас троє — ти, хвороба і я. Якщо ти будеш з хворобою,
вас буде двоє і я залишусь один — ви мене переможете. Якщо ти будеш зі
мною, нас буде двоє, хвороба буде одна — ми її переможемо».

Завдання медичного персоналу полягає в тому, щоб створити у хворого
розумне ставлення до хвороби, яке забезпечить найкраще дотримання
лікувального режиму і проведення лікування в цілому.

Хворий і медичний персонал повинні підтримувати постійний контакт. Для
цього визначають мету лікування і його перспективи. Щоб поставити перед
хворим певну мету, слід враховувати його особистісні якості і стан
вольових процесів. Необхідно всю поведінку хворого підкорити досягненню
конкретної мети лікування. Певну роль тут можуть відіграти хворі, які
одужують.

Другим психологічним моментом є підтримання надії на успіх лікування.
Емоційне обнадіювання має поєднуватись з поясненням хворому основних
типів перебігу захворювання. Це застереже хворого від розчарувань у
лікуванні при можливому погіршенні його стану. Пацієнт знатиме, що деяке
загострення захворювання закономірне, передбачене лікарем і що воно не
стане на перешкоді сприятливого перебігу хвороби.

Наведемо варіанти неадекватного ставлення пацієнта до захворювання або
стану свого здоров’я: 1) негативне — ігнорування факту Хвороби, впливу
факторів ризику, стану передхвороби; 2) зверхнє — недооцінка важкості
хвороби, факторів ризику, передхвороби; 3) поринання в хворобу,
передхворобу; 4) іпохондричне ставлення — безпідставний страх за
здоров’я і життя (при неврозах); 5) утилітарне — одержання певної вигоди
від хвороби, матеріальної чи моральної.

Негативний вплив на психіку, емоції і поведінку хворого може справляти
лікарняна обстановка, особливо якщо в лікувальному закладі порушуються
гігієнічний та лікувально-охоронний режими, не дотримуються норми
медичної етики й естетики. За таких умов можливе погіршення не лише
психічного й емоційного, але й фізичного стану хворого, загострення його
хвороби. Негативний вплив лікарняної обстановки на здоров’я пацієнта,
особливо за умов неправильної організації його утримання, визначає
поняття «госпіталізм».

Ріст санітарної культури населення вносить ще один аспект у взаємини
хворого та медичного персоналу. Пацієнт з різних джерел може отримати
відомості про свою хворобу, що нерідко дезинформують його, стають
причиною сумнівів щодо правильності лікування. Часто таке «медичне»
мислення у пацієнтів спостерігається вже в ході обстеження, при ранніх
проявах хвороби, коли хворий стурбований змінами самопочуття і стає
схильним до помилкових трактувань свого стану» Цьому сприяють
побоювання, з якими людина йде на прийом до лікаря, елементи недовіри до
можливостей медицини, а іноді й страху. Такі згубні самовпливи хворого у
зв’язку з хворобою або певним станом здоров’я називають егогеніями.

Під час госпіталізації хворих слід враховувати проблему сумісності
пацієнтів. Егротогенія — це взаємний вплив пацієнтів, який може бути
позитивним або негативним. До хворих з відхиленнями в поведінці має бути
особливе ставлення не лише з боку медичного персоналу, а й пацієнтів.

Порушити психологічний спокій хворого може також ятрогенія —
патологічний стан, зумовлений необережними висловлюваннями чи діями
медичних працівників. Відповідаючи на запитання хворих про ті чи інші
прояви хвороби, медична сестра повинна продумати, чи не спричиняться її
відповіді до марних переживань хворого, чи не призведуть вони до фобії,
тобто страху захворіти на ту чи іншу хворобу (наприклад, канцерофобії —
страху захворіти на рак, кардіо-фобії — страху мати захворювання серця
тощо). Не можна зловживати в присутності хворого професійними, особливо
жаргонними термінами і висловами, які можуть травмувати психіку хворого
(неврастенік, істерик, ревматик, артерії твердуваті, склерозовані, аорта
дуже ущільнена та ін.).

Документи, які відображають результати лабораторних та інструментальних
досліджень, повинні бути недоступними для хворого. Їх не потрібно
обговорювати з хворим, оскільки не виключено, що лікар вже інформував
хворого про них, а інтерпретація цих даних медичною сестрою може бути
дещо іншою — це породить сумніви і недовіру до лікаря і може стати
причиною фобій — непереборних нав’язливих страхів.

Однією з форм ятрогенії є так звана німа ятрогенія — вона виникає як
наслідок бездіяльності або неуваги персоналу до хворого, нероз’яснення
йому діагнозу (тоді він отримує спотворену інформацію з інших джерел).

Для встановлення контакту між хворим і медичною сестрою важливе значення
має її особистість. Медична сестра може любити свою професію, прекрасно
володіти навичками, однак якщо вона через особливості свого характеру
часте конфліктує з хворими, її професійні якості не можуть бути повністю
реалізовані. Буває, що часті психоемоційні перевантаження у процесі
професійної діяльності, а також деякі особливості психічної
індивідуальності призводять до того, що її характер змінюється,
деформується. Проявляються такі негативні риси, як байдужість, грубість,
дратівливість при контакті з хворими, а іноді — пригніченість від
безсилля, особливо при лікуванні важко хворих пацієнтів.

Тому медичній сестрі слід оберігати себе від професійної деформації, а
також намагатись зберегти душевну рівновагу пацієнта, утвердити в ньому
позицію на одужання.

Список використаної літератури

Блохин Н. Н. Деонтология в онкологии. — М.: Медицина, 1977. — 71 с.

Грандо А. А. Врачебная этика и медицинская деонтология. — К.: Вища
школа, 1988. — 188 с.

Громов А. П. Врачебная деонтология и ответственность медицинского
работника. — М.: Медицина, 1963. — 78 с.

Громов А. П. Деонтология в медицине. — В 2 т. — М.: Медицина, 1988. — Т.
1. — 348 с.; Т. 2. — 324 с.

Етика: Методологические основы клинической медицины. Навч. посібник /
Петленко В. П., Сержантов В. Ф. — К.: Здоров’я, 1990. — 182 с.

Лікує слово. Проблеми медичної деонтології в художній літературі: Навч.
посібник /Укладачі: Золотухін Г. О., Литвиненко Н. П., Жебка І. І. та
ін. — К.: Нац. мед. ун-т ім. О. О. Богомольця, 1999. — 264 с.

Макманов И. Я. Врачебная деонтология: Учебное пособие. — Минск: Вьгшзйн,
шк., 1998. — 157 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020