ПОКАЗАННЯ І ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ГЕМОТРАНСФУЗІЇ

Коли, в яких випадках, за яких обставин показане переливання крові?
Виходячи з того, що відомо про її функції, ще нещодавно кров широко
використовували в клінічній практиці навіть тоді, коли без неї можна
було обійтися.

Зараз переливання цільної консервованої крові значно обмежене. Її
переливають лише тоді, коли вона конче потрібна. В іншому разі її
замінюють компонентами або кровозамінниками.

З практичної точки зору, всі показання і протипоказання до переливання
крові можна поділити на відносні і абсолютні. За абсолютними показаннями
кров переливають тоді, коли це потрібно для врятування життя людини і
без переливання вона неминуче помре. Це — смертельні кровотечі, шок III,
IV стадій, клінічна смерть. Показання ці повинні бути чітко
обгрунтованими. Часто одних клінічних ознак для цього замало, але
зниження систолічного тиску нижче за 100 мм рт.ст. після втрати крові,
що вказує на 30 % дефіциту ОЦК, є підставою для переливання. І тут не
слід відразу використовувати цільну кров. Треба почати з інфузії
криста-лоїдних розчинів, пізніше перейти на еритроцитарну масу, а потім
вже впродовж доби, за потреби, переливати цільну кров.

За відносних показань хворий може обійтися без переливання крові. Воно є
лише одним із компонентів комплексу лікування, але не має вирішального
значення. Хворому бажано перелити кров, але за наявності протипоказань
від неї можна відмовитися.

Відносними показаннями до переливання крові є невеликі паренхіматозні і
капілярні кровотечі, шок І, II стадій, лейкопенія, гіпопротеїнемія,
ендогенні і екзогенні інтоксикації, сепсис, гострі і хронічні гнійні
процеси, запальні процеси з млявим перебігом, сповільнена регенерація
ран, інтоксикація отрутами, які перетворюють гемоглобін на
карбоксигемоглобін (чац-ний газ) і метгемоглобін (фенол, анілін),
передопераційна підготовка.

За останні роки відносні показання до переливання цільної крові помітно
звужені. Абсолютними протипоказаннями до гемотрансфузії є гострі
крововиливи в мозок і тромбоз його судин, набряк легень.

Відносними протипоказаннями до переливання крові є такі:

1) патологія серцево-судинної системи (гострий септичний ендокардит,
міокардит, вади серця, порушення кровообігу II і III ступеня,
гіпертонічна хвороба II ступеня, виражений атеросклероз судин головного
мозку, тромбоемболія);

2) захворювання легень (активний і дисемінований туберкульоз легень);

3) захворювання нирок і печінки, що супроводжуються порушенням їх
функцій (оскільки з консервованою кров’ю вводять значну кількість
продуктів розпаду білків, це ставить високі вимоги до органів, що
знезаражують їх, тому відносними протипоказаннями до переливання крові
можуть бути амілоїдоз нирок, гострий гломерулонефрит, нефросклероз,
гострий і хронічний гепатити);

4) гострий ревматизм;

5) алергічні захворювання (бронхіальна астма у період загострення);

6) геморагічний васкуліт;

7) захворювання ЦНС (струс, забиття і стиснення мозку).

Таким чином, підхід до переливання крові у кожного хворого повинен бути
індивідуальним із суворим урахуванням показань і протипоказань.

УСКЛАДНЕННЯ ПІД ЧАС ГЕМОТРАНСФУЗІЇ

Переливання крові — серйозне втручання у життєві процеси організму.
Іноді воно може зумовлювати небажані тяжкі реакції і ускладнення. Багато
з них пов’язані з грубим порушенням правил переливання крові.

Запропоновано багато схем і класифікацій реакцій і ускладнень,
пов’язаних з переливанням крові. Згідно із запропонованою у 1973р. В.
Філато-вим класифікацією, всі ускладнення можна поділити на 3 основні
групи:

1) ускладнення механічного характеру; 2) ускладнення реактивного
характеру; 3) ускладнення, пов’язані з інфікуванням хворого кров’ю
донора.

Ускладнення механічного характеру пов’язані в основному з порушенням
інструкцій щодо заготівлі або переливання крові, погрішностями в
техніці. Це — гостре розширення серця, повітряна емболія, тромбоемболія
і тромбоз.

Під час переливання великої кількості консервованої крові у хворих
літнього віку із захворюваннями серця може настати гостре розширення
серця. Воно характеризується тим, що під час процедури або в кінці
переливання крові у хворого з’являються затруднене дихання, відчуття
стискання в грудній клітці, біль у ділянці серця, аритмія, тахікардія,
спостерігається зниження артеріального тиску. Може зупинитися серце в
період діастоли.

З метою запобігання цьому ускладненню пацієнтам з факторами ризику краще
переливати концентрати еритроцитів.

За появи ознак перевантаження кровообігу треба припинити переливання,
провести кровопускання 200— 300 мл, ввести препарати, які тонізують м’яз
серця (кальцію хлорид, кордіамін, глюкозу з інсуліном і вітамінами). У
разі брадикардії рекомендують розчин атропіну сульфату. Якщо у хворого
зупинилося серце, то проводять загальні реанімаційні заходи для
виведення його зі стану клінічної смерті.

Життєвонебезпечним ускладненням є повітряна емболія, тобто попадання
повітря під час переливання крові в кровоносне русло. Повітря, яке
потрапляє у вену, рухається в напрямку правої половини серця, звідти — в
легеневу артерію і її гілки, закупорюючи їх. При цьому виникають раптова
непритомність, ціаноз, зупинка дихання (апное) і серця (син-копе).
Обличчя стає блідим і ціано-тичним, пульс прискорюється і слабне,
артеріальний тиск знижується.

Перша допомога полягає у швидкому опусканні головного кінця стола або
ліжка, проведенні штучної вентиляції легень, закритого масажу серця. У
II—IV міжребер’ї справа від грудини пунктують праву половину серця і
відсмоктують близько 200—250 мл пінистої крові.

Іноді гемотрансфузія може ускладнюватися емболією згустками крові.
Частіше буває тромбоемболія легеневої артерії або її гілок.

Це ускладнення може зумовитися трьома причинами: неправильна консервація
(стабілізація) крові, неправильна техніка переливання, а також
відривання тромбу, який утворився у вені. Тромби можуть відриватися у
віддалених тромбованих венах (частіше нижніх кінцівок) через підвищення
тиску, зумовлене переливанням крові, венозного тиску. Закриття однієї з
основних гілок легеневої артерії або численна емболія дрібних гілок
супроводжується колапсом, блідістю і ціанозом обличчя, холодним, липким
потом. З’являються за-труднене дихання, біль за грудниною і кашель
(спочатку сухий, а пізніше з виділенням кров’янистого харкотиння). Через
деякий час підвищується температура тіла і розвивається клініка інфаркту
легень.

За появи цього ускладнення треба негайно припинити переливання крові,
ввести знеболюючі, спазмолітичні, серцеві препарати. Для профілактики
пневмонії і абсцесу легень призначають антикоагулянти і сульфаніламідні
препарати.

При тромбозі вени, в яку переливали кров, у тій чи іншій її ділянці може
з’являтися щільний, болючий шнуроподібний тяж. Лікування полягає в
місцевому призначенні зігрівальних компресів, антикоагулянтів і
фібринолітичних препаратів (гепарин, фенілін, пелентан, фібринолізин та
ін.), електрофорезу гепарину.

З ускладнень реактивного характеру можна виділити такі: гарячка,
алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і
цит-ратний шок, калієва інтоксикація.

Посттрансфузійна гарячка зумовлюється попаданням у кров піроген-них
речовин — продуктів розпаду білків і мікроорганізмів.

Частіше гарячка спричинюється взаємодією антитіл реципієнта » перелитими
лейкоцитами, тромбоцитами чи імуноглобуліном.

Реакція звичайно виникає через 1,5—2 год після переливання. У хворого
з’являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, до 38— 39 °С
піднімається температура тіла, спостерігається блювання. Залежно від
тяжкості проявів розрізняють три ступені гарячкової реакції.

У разі реакції легкого ступеня хворий відчуває загальну слабкість,
по-зноблювання, трохи підвищується температура тіла (в межах 1 °С).

Реакція середнього ступеня проявляється ознобом, слабкістю, головним
болем, невеликим болем у животі і попереку, підвищенням температури тіла
на 1,5—2 °С.

За реакції тяжкого ступеня спостерігаються сильний озноб, головний біль,
нудота, блювання, затруднене дихання, біль у кістках і попереку, ціаноз
губ, значне підвищення температури тіла (більше ніж на 2 °С).

Реакції легкого і середнього ступеня через кілька годин минають самі.

Тяжкий ступінь реакції триває довго, але закінчується у більшості
випадків сприятливо.

Реакції легкого і середнього ступеня не вимагають застосування
спеціальних лікувальних засобів. Хворого треба зігріти (накрити
ковдрами, покласти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм). У разі тяжкого
ступеня реакції, крім перерахованих вище засобів, рекомендують уводити
знеболюючі (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол), серцеві
(камфора, кофеїн, кордіамін), антигістамінні (димедрол, діазолін,
супрастин) препарати, кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон —
80—100 мг), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аско-фен,
амідопірин), внутрішньовенне вводять 10 % розчин кальцію хлориду (10
мл), 5 % розчин глюкози (500 мл) з аскорбіновою кислотою, крапельне.

Алергічні реакції зв’язані із сенсибілізацією організму до білків плазми
донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і
плазми, введення білкових речовин і білкових препаратів, а також при
деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини,
захворювання системи крові).

Ознаки алергічної реакції з’являються вже під час переливання крові або
через 15—20 хв після його закінчення. До симптомів, які характерні для
гарячкової реакції, приєднуються кропив’янка, алергічний набряк різних
ділянок тіла, задишка тощо.

Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком
анафілактичного шоку), через 30—40 хв вони самі минають. Кропив’янка,
біль у суглобах, свербіння можуть тривати 1—2 доби.

Якщо алергічна реакція з’являється ще під час переливання крові, його
треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 %
розчину кальцію хлориду і 5— 10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти,
діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди. За показаннями —
кофеїн, камфору.

Переливання великої кількості крові супроводжується низкою негативних
реакцій — синдромом масивних переливань (синдром гомологічної крові).
Синдром цей зв’язаний із уведенням в організм реципієнта з консервованою
донорською кров’ю цитрату натрію, калію, змінами біохімічних констант і
формених елементів у процесі збереження крові, імунологічною
несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними,
лейкоцитарними і тромбоцитарними антигенами і антитілами плазмових
білків, які практично не враховуються під час підбирання донорської
крові.

Для синдрому масивних переливань характерні: спазм судин, підвищення
в’язкості крові реципієнта, склеювання еритроцитів, утворення в
капілярах пробок, порушення кровообігу, поява в печінці і нирках дрібних
крововиливів, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає
кровоточивість.

Все це буває тому, що кров кількох донорів практично неможливо ідеально
сумістити з кров’ю реципієнта за всіма факторами і параметрами. Виникає
багато дрібних імунних несумісностей, кількість яких переходить у
якість.

Синдром гомологічної крові частіше настає у разі трансфузії
консервованої крові з тривалим строком зберігання, у хворих, яких
оперують в умовах екстракорпорального кровообігу, у стані шоку і при
масивній крововтраті. Часто він буває у онкологічних хворих.

Для запобігання цьому ускладненню рекомендують користуватися свіжою
консервованою кров’ю, а також поєднувати її переливання з
внутрішньовенним введенням низькомолекулярних плазмозамінних розчинів
(гемодез, реополіглюкін, реомакро-декс, неокомпенсан та ін.).

Небезпечним ускладненням переливання крові є гемотрансфузійний шок. Він
зумовлений переливанням несумісної за системою АВО і резус-фактором
крові тощо. Може спричини — тися переливанням інфікованої або зміненої
крові, крові, яка була випадково заморожена і відтанула чи нагрівалася
до температури, що вища за 40 °С.

Головними причинами цього ускладнення є руйнування еритроцитів донора,
їх гемоліз зі звільненням токсичних продуктів розпаду (гістаміну,
брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз
еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває у
разі трансфузії крові універсального донора реципієнтам з іншими
групами.

Все це зрештою призводить до розвитку шоку, тяжкої інтоксикації,
порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.

У перебігу гемотрансфузійного шоку розрізняють три періоди: І — шоку; II
— ниркової недостатності;

III — одужання.

Період шоку (перші кілька годин). Може розвиватися ще під час
переливання крові, після введення в кро-іюносне русло 20—40 мл крові.
Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за
грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання.
Біль зумовлюється спазмом мозкових, ме-зентеральних і ниркових судин.
Пульс стає частим, артеріальний тиск знижується. Біль такий сильний, що
хворі стають неспокійними, кричать. Обличчя хворого спочатку червоніє, а
пізніше блідне, з’являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом
з’являються мимовільні сечовипускання та дефекація. Розпочинаються
гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.

Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок.
Зменшується або взагалі припиняється виділення сечі. Розвивається
уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, утратою
апетиту, проносом, адинамією, сонливістю, ознобом, підвищенням
артеріального тиску. Наростають блідість і жовтушність шкіри,
пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше.
Розвивається анемія, у крові підвищуються рівні сечовини, креатиніну,
білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити,
циліндри.

У разі прогресування захворювання хворі помирають на 3-тю —18-ту добу
після гемотрансфузії. За сприятливого перебігу з 2—3-го тижня стан їх
починає поліпшуватися і настає третій період — одужання.

Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово
збільшується і до 8—12-ї доби може досягнути 3—4 л на добу. Поступово
поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлення функції
нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабкість, швидка
втомлюваність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.

Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несумісності мають
багато спільного з шоком, що розвивається за АВО-конфлікту, але він
буває частіше після переливання крові і має не такий гострий перебіг.

Лікування гемотрансфузійного шоку при АВО- і резус-конфлікті однакове.
Воно залежить від періоду ускладнення.

Лікування повинне розпочинатися безпосередньо після появи початкових
ознак шоку. Протягом перших 12 год добрі наслідки забезпечують обмінні
переливання крові. У хворих ексфузують 1000—2000 мл крові, яку заміщають
одногрупною донорською (3—5 діб зберігання). Лікування повинно бути
спрямоване на нормалізацію гемодинаміки і виведення з організму
продуктів гемолізу. Показане підшкірне введення 1 мл морфіну
гідрохлориду, промедолу, 0,5—1 мл атропіну сульфату, кордіаміну,
кофеїну, внутрішньовенне — 20 мл 40 % розчину глюкози з вітамінами В, С,
коргліконом, строфантином (0,5 мл), 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду,
гідрокортизону. Пізніше внутрішньовенне вводять 400—500 мл
реополіглюкіну, гемодезу, 400—500 мл 5 % розчину натрію гідрокарбонату
або 200—250 мл 10 % розчину натрію лактату. З метою стимуляції діурезу
вводять діуретичні засоби (20 % розчин маніту з розрахунку 1 г сухої
речовини на 1 кг маси тіла хворого). За відсутності ефекту через 6 год
введення маніту можна повторити. Для розширення кровоносних судин нирок
і поліпшення ниркового кровообігу рекомендують уводити кофеїн-бензоат
натрію (10 % — 1 мл), розчин еуфіліну (2,4 % — 5-10 мл)

Для запобігання внутрішньосу-динній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД
гепарину.

Лікування хворих у період гострої ниркової недостатності повинно
проводитися в спеціалізованих відділах, де у разі потреби є можливість
провести гемодіаліз з допомогою апарата «штучна нирка».

У цей період треба обмежити введення в організм хворого рідини.
Кількість рідини, яка вводиться, повинна дорівнювати тій, яку хворий
втрачає зі сечею, випорожненнями, блювотними масами, видихуваним
повітрям.

При анурії і відсутності інших втрат рідини денна потреба у воді не
повинна перевищувати 500—600 мл. Їжа повинна легко засвоюватися і
містити 20— ЗО г білка, 50—60 г жиру і 240—300 г вуглеводів. З їжі
вилучають такі продукти, які містять велику кількість калію і натрію
(фрукти, овочі).

Хворому рекомендують внутрішньовенне введення 20—40 % розчину глюкози
(200—400 мл) з кислотою аскорбіновою, тіаміну бромідом, піридок-сином,
ціанокобаламіном і інсуліном (40—50 ОД на 100 г сухої глюкози). З метою
дезінтоксикації вводять гемодез, реополіглюкін, плазму, розчини
альбуміну, протеїну, альбумінату. Для зниження білкового катаболізму
застосовують анаболічні гормони (діанабол, феноболін, ретаболіл).

З метою посилення виведення з організму токсичних продуктів хворим
рекомендують щоденні промивання шлунка, очисні клізми розчином натрію
гідрокарбонату, сифонні клізми.

За хворими потрібен ретельний догляд (для профілактики пневмонії,
пролежнів, інфекційних ускладнень з боку ротової порожнини). За
відсутності ефекту від перерахованих вище заходів показаний гемодіаліз.

У період одужання інтенсивність лікування зменшують. Хворий потребує
ретельного догляду, відповідної дієти.

Цитратний шок розвивається за швидкої трансфузії великої кількості
крові, стабілізованої натрію цитратом. Це частіше буває у людей з хворою
печінкою чи нирками. Підвищення в сироватці крові рівня натрію цитрату
супроводжується зменшенням кількості іонізованого кальцію, з яким натрію
цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме:

спазм судин легень, серця, послаблення скоротливої функції міокарда,
порушення електролітного обміну (головним чином іонів кальццо і калію).
Все це призводить до порушення ге-модинаміки і функції нервової системи.
Токсичною дозою натрію цитрату вважається 10 мг/кг/хв, що відповідає
введенню 2—3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1
хв.

Клінічне цитратний шок проявляється неспокоєм, прискоренням пульсу,
аритмією, зниженням артеріального тиску, затрудненим диханням, судомами.
Ознаки ці з’являються під час переливання крові або наприкінці його.
Цитратний шок може бути причиною смерті хворого від зупинки серця.

З метою профілактики виникнення цитратного шоку рекомендують на кожні
500 мл крові вводити 10 мл 10 % кальцію хлориду або глюконату кальцію.

У разі виникнення цитратного шоку треба негайно припинити переливання
крові, внутрішньовенне ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або
глюконату кальцію, під-шкірно — кофеїн.

Третя група ускладнень пов’язана з перенесенням від донора реципієнту
інфекції. Найчастіше під час трансфузії можна заразитися вірусним
гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом,
трипано-соматозом, а також СНІДом.

Деякі з цих інфекцій (гепатит В, СНІД) можуть проявитися через багато
місяців чи навіть років після переливання крові.

Оскільки у збудника сифілісу (спірохети) коротка тривалість життя, кров,
що зберігалася понад 4 доби за температури 4 °С, уже не є небезпечною.

Для запобігання зараженню ВІЛ у більшості країн уся донорська кров
проходить рутинний тест на виявлення антитіл проти вірусу. Паралельно
проводять інші заходи, спрямовані на вилучення донорів, котрі входять у
групу ризику щодо СНІДу. Вірус особливо чутливий до високих температур.
Його вбиває також процес фракціонування плазми для вироблення препаратів
імуноглобуліну.

Клінічна картина специфічних інфекційних захворювань і методи їх
лікування мало чим відрізняються від таких при інших шляхах зараження.

Поряд із проникненням у кров реципієнта специфічної інфекції під час
переливання крові може відбути

ся бактеріальне забруднення його крові банальними мікробами
(стрептококи, стафілококи, протей та ін.), що може спричинити сепсис. Це
спостерігається у разі порушення правил асептики під час заготівлі
крові. Особливо небезпечні грамнегативні мікроби. Для лікування таких
ускладнень, крім протишокових засобів, треба призначати великі дози
антибіотиків (внутрішньовенне). Ризик передачі інфекції збільшують
латентні, гострі і хронічні захворювання донора. У зв’язку з цим велике
значення для профілактики інфекційних ускладнень має ретельне обстеження
донорів перед взяттям крові.

Під час збереження крові з еритроцитів просочується калій, що за
швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої
інтоксикації. Це шкідливо впливає на м’яз серця. Ускладнення це частіше
буває у хворих з патологією нирок, при травматичному токсикозі.

Аналіз ускладнень, зумовленим переливанням крові, свідчить про те, що
більшість із них виникає через ті чи інші порушення під час переливання
крові і у разі недотримання діючих інструкцій щодо заготівлі і
переливання трансфузійних засобів. Через це з метою їх профілактики
потрібне суворе дотримання правил заготівлі і переливання крові.

ДОНОРСТВО

У всьому світі щороку з лікувальною метою переливають велику кількість
крові. Через це виникає питання про її джерело. Сьогодні основним
постачальником крові є донор (від лат. donore, що означає «дарувати»).
Донорство — це не лише біологічне, але й соціальне явище.

У більшості західних країн цільну кров беруть у неоплачуваних донорів.
Проте більша частина плазми береться за допомогою плазмаферезу від
оплачуваних донорів. У них щотижня або двічі на тиждень одержують по
500—600 мл плазми. Сировину для більшої частини препаратів плазми, що їх
постачають на ринок (альбумін, імуноглобулін, фактори згортання крові та
ін.), одержують у цей спосіб.

Хто може бути донором? Ним може стати кожна здорова людина віком від 18
до 60 років, яка усвідомлює важливість свого патріотичного обов’язку
перед суспільством. Особи, що бажають стати донорами, дають розписку, що
вони знають про відповідальність за приховування захворювання на
сифіліс.

Перед тим, як стати донором, людина проходить ретельне обстеження:
вимірювання температури тіла (за температури 37 °С здача крові
забороняється), AT, огляд терапевтом, огляд дерматовенерологом,
визначення рівнів гемоглобіну і лейкоцитів у крові, групи крові за
системами АВО і резус, серологічної реакції Вассерманна на сифіліс,
дослідження крові на наявність білірубіну, аналіз сечі і флюорографічне
дослідження грудної клітки.

За повторної здачі крові процедура спрощується: огляд терапевтом,
вимірювання температури тіла, визначення рівнів гемоглобіну і білірубіну
в крові, проведення серологічної реакції Вассерманна.

У донорів-жінок рівень гемоглобіну повинен бути не нижчий за 120 г/л, у
чоловіків — 124 г/л. Кількість еритроцитів у жінок повинна дорівнювати
не менше 4 • 1012 /л, а у чоловіків — 4,2 • 1012 /л. Кількість
лейкоцитів — від 4000 до 9000 в 1 мм3. ШОЕ у жінок не повинна
перевищувати Ібмм/год, у чоловіків — 12 мм/год.

Донорами не можуть бути люди з такими захворюваннями: 1) природжений і
набутий сифіліс; 2) всі форми туберкульозу; 3) бруцельоз; 4) туляремія,
токсоплазмоз; 5) малярія у разі наявності за останні 3 роки приступів;
6) інфекційний гепатит (хвороба Боткіна); 7) сироватковий гепатит; 8)
виснаження, авітаміноз;

9) серцево-судинні захворювання (гіпертонічна хвороба III стадії,
порушення мозкового кровообігу, атеросклероз, ендартеріїт, ендокардит,
міокардит, вади серця в стадії субком-пенсації або декомпенсації); 10)
злоякісні пухлини; 11) бронхіальна астма та інші алергічні захворювання;

12) інфекційні захворювання;

13) психічні хвороби; 14) період вагітності і лактації; 15) наркоманія,
алкоголізм; 16) зараження ВІЛ.

У деяких державах більшість організацій, які займаються заготівлею
крові, дотримують жорстких стандартів під час набору донорів. Велика
увага приділяється захисту від інфекцій.

Без будь-якої шкоди для здоров’я у донора перший раз можна взяти 450 мл
крові. Взята у нього кров відновлюється протягом 30—35 діб.

Похожие записи