Реферат на тему:

Особистість лікаря

Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етичної культури. Ми іноді
припускаємося психологічної помилки, коли нехтуємо зовнішнім виглядом
лікаря чи медичної сестри, брутальністю їхніх манер, невмінням
розмовляти тощо. Але ж існують ознаки й первісний код спілкування, за
якими у хворого складається перше враження про медичного працівника.
Причому майже у 80 % випадків думка про людину, довіра до неї будується
саме на підґрунті першого враження, свідомого чи підсвідомого. Доцільно,
аби медик не був за стилем одягу та поведінкою ані ультрамодним, ані
надто старомодним, бо будь-яка зайвість не проходить повз увагу хворого
й певним чином психологічно непокоїть його; зокрема, аж ніяк не пасує
лікарю паління. Недаремно Американська медична асоціація наполегливо
викорінює цю звичку саме серед лікарів. За останні роки 300 тис. лікарів
у США полишили сигарети. То приклад і для нашого професійного кола.

Довіра хворих … Медичний працівник оточений нею, якщо він спокійний та
впевнений, проте не зарозумілий, якщо рішучість і швидкість висновків та
дій поєднуються в ньому з жалісливістю, співчутливістю й водночас
делікатністю, пристойністю. Отже, врівноважена вдача лікаря — то один із
гармонійних зовнішніх стимулів, які сприяють одужанню пацієнта. Але то
не завжди стала константа. Особистість лікаря коригується, поліпшується
за умови врахування поглядів на свою поведінку — як хворих, так і колег.
Така інформація буває безпосередньою або вербальною, але завжди
важливою.

Психологи вважають, що лікареві слід сформувати в собі відповідну
емоціональну позицію, яку визначають як емпатію (тонке розуміння,
співпереживання психологічного етапу іншого). Емпатія — необхідна
професійна риса лікаря й опанувати її — нагальна індивідуальна фахова
програма.

Як приклад психологи, зокрема А. В. Толстих, радять пригадати обставини
останнього конфлікту, пов’язаного з відвідуванням хворого. Якщо ви
відчули докір і неуважність, — то є над чим замислитися. Проаналізуйте
вашу здібність слухати уважно й доброзичливо: чи зрозуміли ви основну
думку та потреби співрозмовника, чи не заважали ви йому нетактовними
репліками; що привернуло вашу увагу — зміст розповіді чи почуття людини?
Чи використали ви логічні резюме, слушні запитання тощо як сприятливий
психологічний спосіб спілкування? І зрештою, чи адекватним є ваш ступінь
емпатії, чи була то справжня дієва відповідь на чиюсь прикрість?

Зрозуміла річ, взаємна приязнь, створення атмосфери емпатії, тобто
переймання психологічним настроєм Іншої людини, потребує уваги до цієї
емоційної площини буття Адже перепони у спілкуванні часто пов’язані Із
такими внутрішніми психологічними чинниками, як уразливість ніяковіння,
заздрість Керування своїми емоціями — власне життєво необхідна вимога до
кожного Але лікареві такий стрижень психічного загартування особистості
вкрай потрібний Нерозв’язані конфлікти, психологічні струси,
нагромадження негативних обставин впливають особливо негативно, якщо
вони загострюють невротичні риси такої особистості Й тоді некроз,
хронічний стрес, навіть не прихований перетворюється, на думку І Харді,
на джерело нерозуміння хворих, відчуженості від них

Приміром, лікар, в якого внутрішньо домінує острах та неспокій, не
відреагує правильною психологічною, а відтак, і саногенною реакцією на
тотожні скарги пацієнта, викликані його невротичним станом Значення
таких психогенних чинників у лікувальній практиці, підкреслює І Харді,
надто вагоме Адже невротичні та психосоматичні розлади займають у роботі
дільничного лікаря в розрізі статистики звернень до нього, 25 — 65%
випадків Таким чином, психологічна міць і культура лікаря — об’єктивний
важіль у терапевтичному процесі

Молодий лікар спочатку програє старшим колегам, здобуваючи довіру серед
пацієнтів Та цей недолік можна виправити сумлінністю, знаннями й дієвим
милосердям «Щоб виховуватися й не відчувати себе нижче від рівня
середовища в яке потрапив, потрібна безперервна праця, вічне читання
студіювання, воля Тут є дорогою кожна година», — писав А П Чехов Та
зазначимо, що вихованість — то не лише зовнішня ввічливість та вишуканий
стиль, а щось надто більше — внутрішня Інтелігентність, духовна щедрість
Щодо духовних чеснот співчутливості, душевності, ці риси характеру слід
вважати законом професії Справді, поважати кожного хворого та його
близьких — справа нелегка, велика робота розуму й серця Але зовнішня
повага — то пусте Потрібні ще благородна сміливість у поєднанні зі
знаннями, мудрою обережністю та спостережливістю «Боязкий, слабкодухий
лікар — найнебезпечніший лікар, бо він завжди знайде тисячі можливостей,
аби нічого не зробити для хворого, — ці справедливі слова належать
відомому клініцисту Б. Є. Вотчалу. Додамо, що слабкодухий лікар
намагається не діяти в тому разі, якщо вбачає хоча б деякий ризик для
свого реноме та спокою

Варто навести й слова з лекції видатного російського інтерна М Л Мудрова
(1820) «Розпочавши з любові до ближнього, мушу ще повідомити вам й Інше,
пов’язане, перш за все, з лікарською доброчинністю, а саме, поспіх з
допомогою в будь-яку годину, привітність що привертає й полохливих, І
сміливих, милосердя до чужинців та бідних, безкорисливість, вибачливість
до огріхів хворих, лагідну милість до їхньої неслухняності, ввічливу
статечність Із вищими, розмову лише про потрібне й корисне, скромність
та соромливість у будь-якому випадку, незворушний спокій обличчя й духу
під час небезпеки хворого, веселість без сміху та жартів у разі
щасливого перебігу хвороби, збереження таємниці в разі хвороб
непорядних, приязнь до доброї поради від будь-кого переконливе
відхилення шкідливих пропозицій та порад, віддалення від марновірства,
цнотливість Одне слово, мудрість Медицини слід поєднувати з мудрістю
розуму, бо, за виразом Гіппократа, лікар, який шанує мудрість, схожий на
батька»

Отже, Матвій Якович Мудров змалював нам чудовий портрет лікаря —
гуманіста й мислителя, який здатний виховувати й впливати на пацієнтів
особистим прикладом

Його формула подібна до настанов Гіппократа й Агапіта, не застаріла

Учитися бути лікарем — дорівнює потребі вчитися бути людиною Знаменно,
що життєвим девізом Миколи Івановича Пирогова була теза: бути людиною
серед людей. І недаремно студенти медичного факультету університету Св.
Володимира в прощальній посвяті М. І. Пирогову у зв’язку з його
відставкою з посади попечителя навчального округу навели такі слова:
«Дорогий вчителю! Ми вдячні тобі за те, що ти навчив нас важкій і
складній науці залишатися людиною серед людей».

Культура почуттів та мислення лікаря за часів технізації суспільного
життя й водночас психоемоційної напруги навколо медицини, навіть
недовіри до неї, потребують від лікаря постійного самовдосконалення.
Доречними через таку моральну вимогу є аж ніяк не застарілі
спостереження Л. М. Толстого стосовно певних медичних колізій. Це,
зокрема, уривок із оповідання «Смерть Івана Ілліча», де йдеться про
хворобу правника Івана Мельникова, брата видатного біолога.

«Усе було дуже схоже на те, що робив багато разів сам Іван Ілліч із
підсудними. Лікар виклав резюме блискуче й навіть з веселістю поглянув
зверх окулярів на підсудного. Із резюме Іван Ілліч зрозумів, що йому
погано, а ось лікареві, та й іншим, це байдуже, хоча йому погано. Цей
умовивід вразив Івана Ілліча, викликавши навіть жалість до самого себе.
Та він поклав гроші на стіл і з сумом сказав:

— Ми, хворі, мабуть часто звертаємося до вас із зайвими запитаннями. Так
ось — це небезпечна хвороба чи ні?

Лікар невдоволено подивився на нього одним оком крізь окуляри.

— Я вже повідомив вам те, що вважав за потрібне й слушне. Подальше
покаже дослідження, — і лікар вклонився.

Весь шлях Іван Ілліч згадував усе, що тлумачив лікар, намагаючись усі ці
заплутані наукові слова перекласти на звичну мову й знайти в них
відповідь: чи дуже погано, чи ще нічого. Йому здалося, що дуже погано.
Біль, який не полишав його, у зв’язку з неясними трактуваннями лікаря,
чомусь набув більш серйозного значення».

На нашу думку, геніальний письменник винятково точно й глибоко змалював
лікаря-формаліста, який не заслуговує на довіру. Таким чином,
перетворитися на справжнього друга хворого нелегко, але як це потрібно!
Таких взаємовідносин вдається досягнути щирим ставленням до хворого,
уважним аналізом 11 внутрішньої картини хвороби». Можна бути широко
освіченим лікарем, із науковими знаннями й виявитися зовсім безпорадним
біля ліжка хворого. Ця безпорадність й, отже, професійна нездатність
лікаря проявляється не лише в разі хвороб, коли діагностичні методи поки
є недостатніми, але й за обставин, коли фізичною недугою маскуються
важкі моральні порушення, які не побачив неуважний, поквапливий лікар.

І ще декілька зауважень щодо відповідальності лікаря. Професор Є. І.
Ліхтенштейн, автор відомої деонтологічної праці «Пам’ятати про хворого»,
згадує епізод знайомства з відомим письменником-лікарем В. В.
Вересаєвим. Вересаєв, «зокрема, розповів про запрошення його свого часу
прийняти на себе обов’язки особистого лікаря Л. М. Толстого, добру й
тактовну людину». Спокуса бути поруч із Л. Толстим була великою, та
Вікентій Вікентійович відчув і внутрішній опір. «Я ж бо був тоді молодим
лікарем, отже, не досить досвідченим. Чи мав я право в таких умовах
взяти на себе відповідальність за безцінне життя? Ні, цього я не міг
собі дозволити …» Ось ще один мудрий урок з лікарських біографій.

Варто звернутися в цьому розумінні до деяких етичних рис української
еліти. Тут ми посилатимемося на роботу Павла Пундія й Ярослава
Ганіткевича «Українські лікарі».

Згадаємо, перш за все, духовне меценатство лікаря Андрія Козачковського,
в гостині якого в Переяславі Тарас Шевченко у 1845—1846 рр. створив
«Наймичку», «Кавказ» та «Заповіт». Перебуваючи в засланні, поет
отримував листи від А. Козачківського. 1859 р. Тарас Григорович,
занедужавши, знову відвідав оселю провінційного лікаря й побачив велику
колекцію своїх картин … Павло Пелехін, нащадок козацького роду
Пелехів, професор судової медицини Петербурзької медико-хірургічної
академії, передав 80 тис. крон на організацію хірургічної клініки
майбутнього Українського університету у Львові. Лікар Антип Жуковський,
з маленького містечка в США, зумів розгорнути широку діяльність по
звільненню з ГУЛАГу митрополита Йосипа Сліпого. Великі громадські акції
провадив видатний біохімік Іван Горбачевський, ректор Кардового
університету в Празі, перший міністр охорони здоров’я в уряді
Австро-Угорщини, засновник вільного університету в Празі.

Хірург Сергій Верхратський став автором непересічних книг з історії
медицини й одним із перших започаткував видання Історичної «медичної
україніки». Професор Василь Плющ, відомий фтизіатр, видав в еміграції
двотомник «Нариси з української медичної науки й освіти». Лікар і
міністр в уряді УНР Іван Липа був співредактором тижневика «Українське
слово», а його син, славетний лікар і знавець фітотерапії, Юрій Липа,
окрім спеціальних праць, видав три збірки поезії, Історичні праці, книгу
«Призначення України». Львівський лікар Євген Озаркевич — упорядник
першої лікарської збірки українською мовою, вперше репрезентував
українських лікарів на наукових конгресах у Парижі, Мадриді, Белграді,
організував Всеслов’янський з’їзд лікарів у Петербурзі.

Глибоку археологічну спадщину стосовно вивчення Галича залишив лікар
Ярослав Хмелевський. А ось українські медики-музиканти: Порфир
Демуцький, Роман Осінчук, Володимир Косараба, Андрій Лук’яненко. Лікар
Мирон-Любомир Зарицький ініціював розповсюдження у США «Енциклопедії
українознавста», що послугувало приводом для видання тотожної
енциклопедії в Радянській Україні.

Академік АМН, професор-нефролог, голова Всеукраїнського лікарського
товариства Любомир Пиріг (Київ) зібрав філателістичну колекцію на
медичні теми, яка експонувалася на міжнародних виставках. Павло Джуль,
голова СФУЛТу, який був упродовж багатьох років редактором «Лікарського
вісника», створив й очолює в США отоларингологічну клініку, лікарі якої
відзначалися високим професіоналізмом. Кардіохірург, фундатор низки
нових операцій на судинах і серці, Андрій Олеарчик написав оригінальну
енциклопедичну працю з історії світової медицини.

Знаменно, що лікарі, які обіймають культурні та просвітницькі новації,
здебільшого є висококваліфікованими фахівцями. Моральність, освіченість
стимулюють до підвищення рівня свого професіоналізму, а лікарська
гуманна майстерність полегшує загальнокультурні розвідки.

Та прислухаємося й до вічних настанов.

Один із видатних лікарів середньовіччя Маймоніл (XII ст.) мав таке
кредо: «Дай мені, Боже, в людині, яка звернулася до мене, бачити лише
хворого».

В знали медицини ввійшла відповідь славетного хірурга Амбруаза Паре
(XVII ст.) на репліку короля Карла XI: «Сподіваюся, короля ти будеш
лікувати вправніше, ніж бідарів?» — «Ні, Ваша величносте, — заперечив
лікар, — це неможливо, бідняків я лікую однаково дбайливо, як І
королів», — то була відповідь справжнього лікаря.

Цікавою щодо лікарської самоповаги є історія стосунків німецького лікаря
Швенінгера з канцлером цієї країни Бісмарком. «Залізного канцлера»
лікувало багато лікарів, та всі вони перебували під владним
психологічним пресом його авторитетності. Й ось Швенінгер, запрошений до
Бісмарка, відразу ж почав виконувати свої обов’язки. Та канцлер не
відповідав на його запитання або щось мугикав. Зрештою Швенінгер
зауважив: «Пане Бісмарку, я ж не ветеринарний лікар». Після цього лікар
домігся поваги і став постійно лікувати канцлера. До речі, Швенінгеру
належать ще два цікаві вислови — «Ви ніколи не побачите мене тим, хто
використав усі свої можливості» та «Бути лікарем — бути Із двох
сильнішим»

Згадаємо, що Г.А. Захар’їн, відомий вітчизняний терапевт, розмовляв із
хворими годину чи навіть довше, розмірковуючи про враження та
спостереження Ясна річ, ліміт часу нинішнього лікаря не дозволяє такої
професійної манери. Та на чому ми заощаджуємо гроші і чи заощаджуємо
взагалі?

І принципове питання: чи може нині лікар у вирі перевантажень —
фізичних, психологічних І моральних — відповідати Ідеалу, про який мріє
пацієнт? Так це вельми складно Але згадаємо заповіт Маймоніда «О Боже,
дай моїм хворим довіру до мене й до мого мистецтва, але даруй і мені
терпіння й покірливість Із примхливими хворими» Академік Ф. Г Яновський
радив своїм учням, якщо вони скаржилися на «важкий характер» хворого,
уявити, що то їхній брат або батько У клініці Ф Г Яновського в кімнаті
чергового лікаря міг залишитися на ніч той лікар, хворому якого стало
зле. Ф. Г. Яновський пояснював, що це робиться й для лікаря, бо він І
вдома буде непокоїтися, як там його важкий пацієнт.

Дійсно, лікар приречений на відмову від багатьох «радощів життя», бо він
обрав таку спеціальність І фактично не владний над вільним часом.
Представники будь-якої Іншої професії можуть відповідним чином
відреагувати на образу, відмовити людині, але не лікар .. Процитуємо,
наприкінці, зауваження А П. Чехова з листа до О. Л. Кніппер. «Ти пишеш,
що заздриш моєму характеру Повинен зауважити, що від природи характер у
мене різкий, запальний, але я звик тримати себе в руках, бо розпускатися
порядній людині не годиться»

Тримати себе в руках і любити хворих Ось найважливіші риси особистості
лікаря.

Зрозуміла річ, таких нюансів багато, бо характери людей надто різняться
й у кожного є свій ідеал лікаря, проте не може бути стереотипу. Але щ
дві моральні настанови, на яких ми наголошуємо, конче потрібні
будь-якому фахівцеві, аби бути Лікарем.

Похожие записи