Реферат

На тему:

ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ.

План.

Значення догляду за хворими. Особиста гігієна хворого.

Особливості догляду за хворою дитиною.

Догляд за хворими під час лікування.

Вимірювання головних числових характеристик стану хворого.

Проведення медичних процедур.

Існує вчення про юридичні, професійні та моральні обов’язки і правила
поведінки медичного працівника щодо хворого. Воно називається
деонтологією.

1. Значення догляду за хворими. Особиста гігієна хворого

Під час тяжких травмувань або хвороби людина потребує чуйного ставлення
до себе. Тому догляд за хворими слід розглядати як важливу частину
лікування і відновлення здоров’я. Під час догляду за хворими важливо
виявляти витримку, чуйність, уважність, спостережливість. Все це
сприятиме довірі хворого до лікування і визначатиме його успіх.

Лікування — це комплекс заходів, які проводяться з метою послаблення
страждань хворого і відновлення порушених функцій організму.
Забезпечення успіху лікування досягається саме за рахунок правильного
гігієнічного режиму, виконання всіх призначень лікаря, постійного
нагляду за хворим, особливо у разі погіршення його стану. Отже, головною
метою догляду за хворими є підтримка захисних функцій організму у
боротьбі з хворобою.

Одна з небезпек, з якими може зіткнутися людина, перебуваючи у стані
важкої хвороби з постільним режимом,—це пролежні. Поява у хворих
пролежнів свідчить про поганий догляд. Пролежні — поверхневі або глибокі
виразки, які утворюються внаслідок порушення кровообігу і змертвіння
тканин, їх появі сприяють незручна постіль зі складками, що рідко
перестилається, наявність сміття, решток їжі. Найчастіше пролежні
утворюються в ділянці крижових хребців, лопаток, потилиці, сідничних
горбів та на інших місцях, де м’які тканини з одного боку здавлюються
виступами кісток, а з другого — постіллю.

Для профілактики пролежнів можливі місця їх утворення час від часу
розтирають марлевою серветкою, змоченою камфорним спиртом, одеколоном чи
0,25 %-вим розчином аміаку не менше одного разу на добу. Необхідний
також легкий масаж.

2. Особливості догляду за хворою дитиною

Догляд за хворою дитиною має свою специфіку і свій психологічний аспект.
Коли дитина дійсно хвора, ви приділяєте їй підвищену увагу не тільки
тому, що цього потребують медичні рекомендації, а й тому, що вам її
просто шкода. Вам не важко часто готувати дитині їжу чи відставити у бік
напій, від якого вона відмовилася, і зробити інший. Ви можете навіть
придбати нові іграшки, щоб розважити дитину, підтримати її спокій.

Але необхідно знати, що дитина швидко звикає до свого нового стану і
починає капризувати. Більшість дитячих хвороб проходять за декілька
днів. І коли мати перестає хвилюватися, всі стосунки входять у норму.
Але у разі затяжної хвороби зайва турбота може призвести до того, що
дитина скористається своїм станом.

Коли дитина хвора, треба намагатися повернутися до звичного ритму життя
якомога скоріше. Маються на увазі такі дрібниці, як спокійний вираз
обличчя. Тон вашого голосу, коли ви питаєте, як дитина себе почуває,
повинен бути таким, якби ви хотіли чути гарні новини. Не питайте дитину,
чи подобається їй їжа, і не хваліть її вище міри за те, що вона з’їсть
кілька ложок. Пам’ятайте, що від умовляння апетит хворої дитини
втрачається швидше.

Звичайно, дитині необхідне спілкування. З нею треба гратися, читати
книжки. Але якщо дитина вимагатиме все більше уваги, не вступайте з нею
у суперечку, а просто встановіть години, коли вона може розраховувати на
вашу увагу. Купуючи дитині нові іграшки, більше уваги приділяйте таким,
які розвивали б її фантазію і якими вона могла б гратися без вашої
допомоги (конструктори, альбоми для малювання, розфарбовки тощо). Якщо
хвороба не інфекційна, запрошуйте друзів вашої дитини, залишайте їх
обідати. Така поведінка дорослих дасть змогу дитині вести максимально
можливий нормальний спосіб життя. Не допускайте поганої поведінки дитини
і нечуйності відносно решти членів сім’ї.

Кожного разу, коли дитина хворіє, лікар докладно розповість про те, яким
має бути її харчування, враховуючи характер захворювання і смаки дитини.

3. Догляд за хворими під час лікування

Догляд за інфекційними хворими потребує особливої уваги, додержання
правил особистої гігієни: мити руки після кожного контакту з хворим,
його предметами чи виділеннями. Забороняється сідати на його постіль,
їсти в кімнаті, де лежить хворий, виносити з неї предмети (посуд,
особисті речі). Рекомендується носити респіратор чи багатошарову
ватно-марлеву пов’язку.

У домашніх умовах слід ізолювати людину від інших членів сім’ї, які ще
не хворіли на цю хворобу. Хворого слід помістити в окрему кімнату, куди
матиме доступ тільки одна людина, яка за ним доглядатиме. Біля дверей
треба повісити халат, який слід надягати, входячи у кімнату до хворого.
Таким чином, збудники хвороби не переноситимуться разом з одягом по
квартирі. Як правило, дорослим людям не забороняється виходити з дому,
якщо там є заразний хворий. Виняток становлять учителі, вихователі і
люди, що мають відношення до продуктів споживання. Якщо хвора одна
дитина в сім’ї, то іншим дітям не забороняється ходити в школу,
відвідувати різні масові заходи. У разі захворювань на менінгіт,
скарлатину, поліомієліт вимоги можуть бути суворішими.

Особливими є правила поводження з речами, що мають відношення до
хворого.

Правильний догляд за інфекційними хворими — не тільки складова
лікування, а й важливий протиепідемічний захід, який спрямовується на
попередження поширення інфекцій. Звичайно, якщо інфекція небезпечна,
хворого направляють у спеціалізовану інфекційну лікарню, де існує
особливий режим, який попереджає проникнення інфекцій за територію
лікарні.

4. Вимірювання головних числових характеристик стану хворого.

Будь-який хворий потребує застосування спеціальних процедур — складових
процесу лікування або здійснення контролю над його станом. Це —
вимірювання температури, пульсу, тиску, частоти дихання, збирання
виділень, накладання компресів, гірчичників, промивання шлунка тощо.

Одним з головних показників стану людини є температура її тіла, оскільки
більшість хворобливих процесів в організмі призводить до температурної
реакції, що є складовою імунітету людини. Розподіл теплових потоків
всередині тіла визначається його структурними особливостями. Тканини,
розташовані ближче до поверхні тіла, мають нижчу температуру, ніж
центральні. Найвищу температуру мають глибоко розташовані органи і
тканини з інтенсивною теплопродукцією: серце, головний мозок, органи
черевної і тазової порожнин. Найнижчу — тканини кінцівок.

Для вимірювання температури використовують медичні ртутні термометри зі
шкалою від 33,2 до 42 °С, які зберігають в умовах лікарні у спеціальних
банках, наполовину заповнених дезінфікуючим розчином (наприклад, 2 %
-вим розчином карболової кислоти). На дно банки обов’язково кладуть шар
вати, а на верхній кінець термометра надягають гумовий ковпачок для
того, щоб мокрий термометр випадково не вислизнув з рук. У домашніх
умовах термометри зберігаються у недоступному для дітей місці у
спеціальних картонних чи пластикових капсулах.

Протягом доби температура тіла здорової людини коливається від 36 до 37
°С (еталон — 36,6 °С). Найнижча температура спостерігається вранці
(близько 36 °С), а найвища у 16— 17 год. (досягає 37 °С). Тому
вимірювання проводять двічі на день: о 6—7 і 17—18 годинах. Термометр
повинен бути сухим, а стовпчик ртуті знаходитися нижче відмітки 35 °С.
Температуру вимірюють найчастіше в пахвовій ділянці протягом 10 хв.
Можна також вимірювати у пахвовій складці, ротовій порожнині і прямій
кишці протягом 5 хв. Термометр повинен бути продезінфікованим, а місця,
де вимірюється температура, протерті насухо рушником для запобігання
одержання спотворених результатів. Для вимірювання температури в прямій
кишці попередньо ставлять очисну клізму, а термометр змащують вазеліном.

Останнім часом у продаж надходять індикатори температури на рідких
кристалах. Вони не мають високої точності, але діють дуже швидко —
результат можна одержати вже через кілька секунд після прикладання
індикатора до лоба чи інших частин тіла. У деяких випадках така
швидкість має вирішальне значення.

Так само як і температура, велике значення для діагностики має пульс —
поштовхоподібні коливання стінок артерій, спричинені рухом крові, яка
надходить від серця. Зміна частоти пульсу свідчить про різні
захворювання і травми. Так, слабкий і прискорений пульс — супутник
можливого шокового стану, внутрішнього крововиливу і перегрівання
організму. Прискорений і нерівний пульс у людини, яка перебуває у стані
спокою, говорить про порушення серцевої діяльності. Уповільнений пульс
може вказувати на гіпотермію (переохолодження організму) і деякі інші
розлади.

Пульс на правій руці досліджують лівою рукою, а на лівій — правою рукою.
Як правило, пульс досліджують протягом 1 хв. чи 30 с. В останньому
випадку результат множать на 2. Частота серцевих скорочень змінюється з
віком, тому змінюється і пульс. Нормальним вважається:

• у немовлят — до 140 ударів на хвилину;

• у дітей — до 90 ударів на хвилину;

• у чоловіків — 60—80 ударів на хвилину;

• у жінок — 78—82 удари на хвилину;

• у літніх людей — близько 60 ударів на хвилину.

Крім частоти серцевих скорочень, важливим фактором є також сила, з якою
серце виштовхує кров у судини. Цей параметр відомий як тиск крові.
Всередині артерій існує артеріальний тиск, всередині вен — венозний,
всередині капілярів — капілярний. Вимірювання кров’яного тиску в
артеріях має велике практичне значення. За ним можна визначити стан
серця і судин. Наприклад, підвищення тиску відносно норми свідчить про
гіпертонічну хворобу, захворювання нирок. Зниження тиску може бути
початком розвитку шоку чи колапсу.

Для вимірювання артеріального тиску використовують спеціальний прилад —
тонометр. Він складається з надувної манжетки, гумової груші,
з’єднувальних шлангів і цифрового приладу — сфігмоманометра (мал. 53).
Додатково необхідно мати у комплекті стетофонендоскоп.

Під час вимірювання тиску на руку на 2—3 см вище ліктьового суглоба
накладають манжетку і з’єднують її за допомогою шлангів з
сфігмоманометром і грушею. Далі знаходять місце пульсації ліктьової
артерії і прикладають туди головку стетофонендоскопа (мал. 54). Потім в
манжетку нагнітають повітря до тих пір, доки артерія повністю не
стиснеться і пульс не перестане відчуватися. Після цього обережно
відкривають кран, розташований на груші, і повільно випускають повітря.
Як тільки тиск повітря знизиться і кров матиме доступ у кінцівку,
почнуть прослуховуватися перші ритмічні удари пульсу (тони). Цей момент
слід відмітити на шкалі сфігмоманометра. Це буде верхній (максимальний,
систолічний) тиск.

Під час подальшого випускання повітря настає момент, коли манжетка
повністю перестає здавлювати судину і кров нормально проходить у
кінцівку. Стетофонендоскопом у цей час відмічається припинення чи різке
послаблення тонів, на шкалі сфігмоманометра фіксують нижній
(мінімальний, діастолічний) тиск.

Мал. 53. Цифрова шкала сфігмоманометра.

Мал. 54. Вимірювання артеріального тиску.

Тиск вимірюється в міліметрах ртутного стовпчика. Артеріальний тиск
записують у вигляді дробу (у чисельнику — верхній, у знаменнику — нижній
тиск). Наприклад, АТ=120/70 мм рт. ст. У нормі у здорової людини
величина артеріального тиску коливається від 110/75 до 130/80 мм рт. ст.

Під час дослідження частоти дихання вважається, що в нормі у здорової
дорослої людини частота дихальних рухів дорівнює 16—20 раз на хвилину у
стані спокою. У немовлят — 40—60. Отже, відношення дихальних рухів до
серцевих скорочень дорівнює 1:4. Спостереження за диханням, як правило,
проводять візуально, непомітно для хворого. Слід пам’ятати, що у
чоловіків переважає так зване «черевне» дихання — за рахунок скорочення
діафрагми, а у жінок — «грудне» — за рахунок скорочення м’язів,
прикріплених до ребер.

У разі захворювання процес дихання може бути порушеним. Так, зміна
частоти і ритму дихання, що супроводжується відчуттям нестачі повітря,
називається задишкою. У цьому випадку необхідно забезпечити доступ
свіжого повітря у кімнату, а краще подачу суміші, збагаченої на кисень.
Груди і шию звільняють від здавлюючого одягу, а тілу надають
напівсидячого положення.

5. Проведення медичних процедур

До процедур, що виконуються в домашніх умовах за вказівкою лікаря,
належать постановка гірчичників, банок, накладання компресів, клізми, а
також промивання шлунка і подача кисню.

Банки мають розсмоктувальну, протизапальну та знеболювальну дію. їх
ставлять на непошкоджені ділянки тіла і на ділянку спини справа та зліва
від хребта, на шкіру передньої поверхні грудної клітки праворуч. На
ділянку грудини, серця, молочних залоз і хребта банки ставити
неприпустимо. Перед використанням медичні банки слід перевірити, щоб
вони були сухими, чистими, не мали пошкоджень країв, тріщин тощо. Шкіру
перед постановкою банок слід протерти вазеліном. Потім беруть довгу
спицю, паличку чи олівець, туго накручують на кінець шматочок вати,
занурюють у спирт і підпалюють. Необхідно вжити протипожежних заходів,
тобто не залишати відкритим флакон зі спиртом, слідкувати, щоб спирт не
крапав з палички.

Одержаний смолоскип швидким рухом вносять всередину банки, а потім так
само швидко банку всією поверхнею отвору прикладають до шкіри. За
рахунок розрідженого повітря, що утворюється у банці, шкіра втягується
всередину. Відстань між двома встановленими банками повинна бути не
меншою, ніж 2 см. Поставивши 20—25 банок, хворого вкривають ковдрою і
залишають на 10—15 хв. Потім банки знімають. Для цього слід трохи
натиснути на шкіру біля отвору банки, щоб утворилася щілина і повітря
потрапило всередину банки. Після зняття банок шкіру витирають ватою,
видаляють вазелін, що залишився, надягають білизну і пропонують хворому
півгодини полежати.

Гірчичники являють собою листки цупкого паперу 8×12 см з нанесеним
тонким шаром гірчиці. Перед застосуванням гірчичники змочують у теплій,
але не гарячій воді. Гаряча вода руйнує структуру гірчиці, внаслідок
чого не відбувається виділення необхідних ферментів і гірчичної олії.
Після змочування гірчичники прикладають до тіла на ті ж місця, що й
банки. Тримають їх 10—15 хв. Якщо спостерігається сильні печія і біль,
гірчичники необхідно зняти. Дітям для запобігання опіків гірчичники
накладають крізь шар тонкого паперу або зворотним боком. Знявши
гірчичники, шкіру протирають спочатку вологою серветкою для зняття
рештків гірчиці, а потім сухим рушником.

Слід пам’ятати, що за тривалого зберігання гірчичники втрачають
лікувальний ефект, тому термін зберігання гірчичників не повинен
перевищувати 8 місяців. Придатний для використання гірчичник не повинен
осипатися і мати гірчичний запах.

Компреси поділяють на зігрівальні, місцеві і холодні. Зігрівальний
компрес — спеціальна пов’язка, що накладається з лікувальною метою і
виконує розсмоктувальну і знеболювальну дію. Такий компрес складається з
трьох шарів. Шматок тканини, змоченої горілкою чи розведеним спиртом,
віджимають і прикладають до шкіри, вкриваючи компресним папером і шаром
вати, який зберігає тепло. Шар вати має бути більшим за компресний
папір, а останній — більшим за змочений у спирті шматок тканини. Ці шари
прибинтовують до тіла таким чином, щоб вони міцно приставали до шкіри,
не зміщувалися, але й не здавлювали судини. Компрес тримають 6—8 год.
Протипоказаннями до зігрівальних компресів є порушення цілісності
шкірних покривів, фурункульоз та інші захворювання шкіри.

Місцевий компрес є різновидом зігрівального. Він сприяє притоку крові і
має знеболювальний ефект. Його технологія така. Серветку чи марлю
складають у кілька шарів і змочують у воді, нагрітій до 50—60 °С. Потім
її віджимають і прикладають до тіла. Зверху накладають поліетиленову
плівку і бавовняну тканину. Змінюють компрес через кожні 5—10 хв.

Холодний компрес застосовується у разі забиття, носових кровотеч,
прискорень пульсу (на ділянку серця), лихоманки (на голову) тощо. Він
має судинозвужувальну, знеболювальну та протизапальну дію. Шматок
тканини змочують у крижаній воді, трохи віджимають і накладають на тіло.
Через кожні 2—3 хв. його міняють. Замість компресу широко
використовуються також пузирі з льодом.

Клізми застосовують під час запорів, харчових отруєнь, перед операціями
і оглядами органів черевної порожнини. Система для очисної клізми
складається з гумового мішка чи грілки об’ємом 1—2 л, гумових трубок
довжиною 1,5 м і діаметром 1 см. Трубки повинні мати крани, які
регулюють надходження води, а також скляний чи пластмасовий наконечник.
Вся система повинна бути ретельно вимита. В мішок наливають чисту воду
кімнатної температури (20—22 °С) і підвішують на яку-небудь підставку
або тримають у руках на висоті 0,5—1 м. Потім відкривають кран для
витіснення повітря. Ліжко вкривають поліетиленовою підстилкою, кладуть
хворого на лівий бік. Його ноги згинають у колінах і підтягують до
живота з метою розслаблення черевного преса. Наконечник змащують
вазеліном і вводять у пряму кишку на глибину 10—12 см. Перші 3—4 см
наконечник вводять за лінією, що з’єднує задній прохід з пупком, а далі
— паралельно куприку. Коли наконечник введений, відкривають кран і вода
надходить у пряму кишку. Після цього кран закривають, наконечник
витягають. Хворий повинен утримувати воду протягом 5—10хв.

Так само замість води в пряму кишку можна ввести рідкі ліки, але вже
після очисної клізми.

ЛІТЕРАТУРА

— Білявський Г. О., Паду н М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної
екології. — К.: Либідь, 1995. — 368 с.

— Біологія / А. А. Слюсарев, А. В. Самсонов, В. Н. Мухін та ін./ Під
ред. В. О. Мотузного. — К.: Вища пік., 1991. — С. 6, 241.

— Вишневская Е. Л., Барсукова Н. К., Широкова Т. Й. Основы безопасности
жизнедеятельности: Учеб. пособ. для учащихся 9-х кл. общеобразоват. шк.
— М.: Русское слово, 1995. — 62 с.

— Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 року. — К.: Вікар, 1997. — С. 17—19.

— Кучеров І. С. Фізіологія людини і тварин. — К.: Вища шк., 1991. —
327с.

Леони Д.,Режи Б. Анатомия и физиология в цифрах. — М.: Кронпрес, 1995. —
128с.

— Лисенков С.Л. Конституція України: Матеріали до вивчення. — К.:
Либідь, 1997. — С. 53—54.

— Основи медицинских знаний учащихся: Проб. учеб. для сред. учеб.
заведений / Под ред. М. Й. Гоголева. — М.: Просвещение, 1991. — 112с.

— Пономарев В. Т. Энциклопедия безопасности. — Д. Сталкер, 1997. — С.
297—391.

— Самарський С. Л. Зоологія хребетних. — К.: Вища шк., 1976. — С.
188—189.

— Ситников В. П. Основы безопасности жизнедеятельности: Справочник
школьника. — М.: Слово, 1997. — С. 307—444.

— Смирнов В. Е. Медицина. Наркомания: знак беды. — М.: Знание, 1988. —
Вьіп. 2. — С. 33—56.

— Спок Б. Ребенок и уход за ним. — К.: Наук, думка, 1992. — 448 с.

— Ураков Й. Г. Последствия алкоголизма. — М.: Здоровье, 1987. — №11. —
С. 50—91.

— Хрипкова А. Г., Колесов Д. В. Гигиена и здоровье. — М.: Просвещение,
1984. — С. 24—27.

— Щербак Г.Й., Царичкова Д.Б., Вервес Ю.Г. Зоологія безхребетних. — К.:
-Либідь, 1996. — Кн. 2. — С. 291—298.

Похожие записи