РЕФЕРАТ

на тему:

Органи чуттів. Органи зору, нюху і смаку.

Органи чуттів

У процесі еволюційного розвитку в багатоклітинному організмі утворились
спеціалізовані скупчення клітин, чутливих до специфічних подразнень. Ці
утвори поступово диференціюються і у вищих тварин та людини формують
органи чуттів, які за допомогою центральної нервової системи здійснюють
зв’язок організму з навколишнім середовищем. Органи чуттів складаються
із спеціалізованих нервових закінчень — рецепторів, провідного, або
аферентного, шляху та ділянки кори великого мозку, куди проектується той
чи інший вид чутливості.

Цій складній системі І. П. Павлов дав назву аналізатора. В сучасній
науковій літературі замість цього терміна вживають назву «сенсорна
система». Таким чином, під органами чуттів розуміють систему сприймаючих
органів, провідних шляхів та нервових центрів. Діяльність сенсорної
системи відображає зовнішній матеріальний світ, що дає змогу людині не
тільки пристосовуватись до навколишнього середовища, а й пізнавати
закони природи та активно змінювати це середовище.

Залежно від будови і функції рецептори сприймають відчуття, що
відображають явища навколишнього середовища, а також внутрішній стан
організму. Виходячи з цього органи чуттів поділяють на органи зовнішніх
та внутрішніх чуттів. До першої групи відносять орган зору,
переддверно-завитковий, або орган слуху і рівноваги, органи нюху та
смаку, а також орган дотику (шкіра). Другу групу складають пропріо- та
інтерорецептори, що сприймають подразнення від внутрішніх органів,
судин, м’язів, суглобів та кісток.

Залежно від особливостей ембріогенезу розрізняють кілька типів органів
чуттів. Так, органи зору та нюху відносять до одного типу, оскільки вони
закладаються як частини нервової пластинки. Другий тип складають
переддверно-завитковий орган та орган смаку, що розвиваються з особливих
потовщень ектодерми, а третій — орган дотику.

Складові частини органа зору походять з різних тканинних джерел.
Сітківка та зоровий нерв утворюються з нервової трубки, тобто з
ектодерми. Спочатку формуються два очні пухирі, порожнина яких
з’єднується з порожниною першого мозкового пухиря. На початку 5-го тижня
ембріогенезу задня частина цих пухирів витягується, внаслідок чого
утворюється двошаровий келихоподібний утвір, ніжка якого поступово
трансформується у зоровий нерв. На 5-му тижні розвитку з ектодерми
навпроти центральної частини очного келиха починає утворюватись
кришталик. З мезенхіми, що знаходиться навколо очного келиха, формуються
оболонки ока, склисте тіло та кровоносні судини ока.

Розвиток переддверно-завиткового органа починається на 3-му тижні
ембріогенезу з виникнення над першими зябровими щілинами двох потовщень
ектодерми, з яких утворюються два пухирці. З їхніх вентральних частин
формуються завитки. Півколові канали закладаються на 6-му тижні
розвитку, а на 9-му починають формуватися маточка та мішечок. Навколо
майбутнього перетинчастого лабіринту поступово концентрується мезенхіма,
з якої утворюється спочатку хрящ, а потім кістковий лабіринт. Барабанна
порожнина починає розвиватись на 9—10-му тижні ембріогенезу з першої
зябрової борозни. З проксимальної частини борозни утворюється слухова
труба, а з мезенхіми, що оточує її дистальний кінець, формуються слухові
кісточки. Частини зовнішнього вуха починають розвиватись у кінці 8-го
тижня з мезенхіми, яка розміщується навколо першої зябрової щілини.

Орган зору

Орган зору (organum visus), або око (oculus), розміщений в очній ямці і
складається з очного яблука, зорового нерва та додаткових органів ока.

Очне яблуко (bulbus oculi) за формою нагадує кулю, у якої передня
опуклість виражена сильніше (Рис. 1). У ньому розрізняють передній і
задній полюси. Лінію, яка з’єднує ці полюси, називають зовнішньою віссю
очного яблука.

Очне яблуко має ядро та три оболонки: зовнішню, або волокнисту; середню,
або судинну; внутрішню, або сітчасту.

Зовнішня, або волокниста, оболонка очного яблука поділяється на більшу
частину, задню, що має назву білкової оболонки, або склери, та меншу
частину, передню, яка називається рогівкою.

Склера побудована з щільних, непрозорих, білого кольору колагенових
пучків. Зовні і спереду вона покрита сполучною оболонкою, або
кон’юнктивою. Рогівка представлена щільною сполучною тканиною, яка не
має кровоносних судин. Світло без перешкоди проникає крізь рогівку в
очне яблуко.

Середня, або судинна, оболонка очного яблука представлена густим
судинним сплетенням. У свою чергу, вона поділяється на три ділянки:
власне судинна оболонка — становить найбільший, задній відділ її, вона
тонка і вистеляє зсередини всю склеру; війкове тіло — займає середню,
потовщену частину судинної оболонки; передня ділянка, або райдужка,—
тонка пластинка з отвором у центрі, який називається зіницею. У товщі
райдужки розміщені два непосмуговані м’язи: м’яз — звужувач зіниці та
м’яз — розширювач зіниці. Пігмент, який міститься у райдужці, визначає
колір ока у людини.

Тепер доведено, що хоч товщина райдужки 300 мкм, вона складається з
кількох шарів пігментних клітин і має значну кількість нервових
закінчень. Вважають, що кожна її ділянка знаходиться під контролем
центральної нервової системи і через неї зв’язана з відповідними
органами тіла. На основі цих відомостей розроблені схеми проекційних зон
організму на райдужці, які використовують для діагностики захворювань
(іридодіагностика).

Внутрішня оболонка очного яблука, або сітківка,— найважливіша
функціональна оболонка, оскільки в ній є спеціальні рецептори нервового
апарату ока; має складну мікроскопічну будову.

Сітківка покриває внутрішню поверхню судинної оболонки і, в свою чергу,
поділяється на три частини: зорову, війкову та рай-дужну:

Війкова та райдужна частини менші за площею, розміщені спереду і мають
простішу будову. Функціональне значення їх невелике, оскільки вони не
містять фоторецепторів.

Зорова частина сітківки функціонально дуже важлива, має складну
багатошарову мікроскопічну будову. Вона має вісім шарів, з них чотири
шари клітин, хоча неозброєним оком можна виділити дві частини: зовнішню
— пігментну, що складається з пігментних клітин, та внутрішню — нервову.

Основним фізіологічним елементом нервової частини є чутливі нервові
клітини, які сприймають світлові подразнення,— фоторецептори. До них
належать паличкоподібні та колбочкоподібні зорові клітини. Ці клітини
трансформують світлове подразнення в нервовий імпульс, який передається
розміщеним глибше клітинам, що називаються біполярними, нейроцитами.
Далі імпульс передається гангліозним нейроцитам, відростки яких і
утворюють зоровий нерв.

Місце утворення зорового нерва легко визначається при дослідженні на
внутрішній поверхні сітківки, у вигляді невеликого диска (діаметр
близько 1,5 мм) зорового нерва. Ця ділянка не має фоторецепторів, а дещо
назовні від диска зорового нерва є місце найгострішого зору, так звана
пляма — округла (близько 1 мм), червонувато-коричневого кольору частина
сітківки.

Ядро очного яблука становлять кришталик, склисте тіло та водяниста
волога передньої і задньої камер очного яблука. Звичайно ці елементи
прозорі і мають здатність заломлювати світло.

Кришталик (lens) — найважливіший елемент ядра. Має форму двоопуклої
лінзи, яка розміщена у виїмці склистого тіла, позаду райдужки.

Кришталик утворений прозорою, безбарвною речовиною, яка не має ні судин,
ні нервів і охоплена з усіх боків безструктурною капсулою.

Послаблення або напруження утворів, які фіксують капсулу кришталика до
війкового тіла, викликає зміну опуклості кришталика, що пов’язано з
заломною його здатністю, а це сприяє тому, що зображення предмета
(близько або далеко розміщеного) падає точно на сітківку. Це явище
називається акомодацією.

Склисте тіло (corpus vitreum) — це безструктурна, прозора, драглиста
маса, яка виповнює більшу частину порожнини очного яблука.

Рис. 1. Очне яблуко (напівсхематично, горизонтальний розріз):

З — зорова вісь; 2 — зовнішня вісь очного яблука; 3 — рогівка; 4 —
кришталик; 5 — передня камера очного яблука; 6 — задня камера очного
яблука; 7 — війковий поясок; 5 — війкове тіло; 9 — склисте тіло; 10 —
центральна ямка плями; 11 — диск зорового нерва; 12 — центральна артерія
і вена сітківки; 13 — зоровий нерв; 14 — зорова частина сітківки; 15 -—
склера; 16 — власне судинна оболонка; 17 — екватор очного яблука; 18 —
війковий м’яз. Рис. 2. Повіки та утвори кон’юнктиви:

1 — півмісяцева складка кон’юнктиви; 2 — слізне озеро; 3 — присередній
кут ока: 4 — слізне м’ясце; 5 — слізна крапка; 6 — кон’юнктива; 7 —
нижня повіка; S — вії нижньої повіки; 9 — склепіння кон’юнктиви нижнє;
!0 — кон’юнктива очного яблука; 11 — бічний кут ока; 12 — верхня повіка.

Передня камера очного яблука (camera anterior bulbi) міститься між
рогівкою та передньою поверхнею райдужки і має форму сегмента кулі.

Задня камера очного яблука (camera posterior bulbi) знаходиться позаду
райдужки і спереду кришталика та війкового тіла.

Як передня, так і задня камери очного яблука сполучаються між собою і
наповнені прозорою рідиною — водянистою вологою.

До додаткових органів ока (organa oculi accessoria) належать повіки,
сполучна оболонка, слізний апарат та м’язи очного яблука.

Повіки (palpebrae) — це шкірні складки (верхня та нижня), які при
змиканні повністю прикривають очне яблуко (Рис. 2). Передня поверхня
повік вкрита тонкою шкірою, яка легко збирається в складки. Задня
поверхня повік вистелена сполучною оболонкою, або кон’юнктивою.

У товщі повік закладені хрящі, м’язи та залози.

Повіки дозують силу світлового подразнення, захищають око від висихання
та перешкоджають потраплянню в око дрібних пилових частинок.

Сполучна оболонка (tunica conjunctiva), або кон’юнктива, має рожевий
колір і будовою подібна до слизової оболонки. Вона покриває задню
поверхню повік та передню поверхню очного яблука, за винятком рогівки.
Місце переходу сполучної оболонки з повік на очне яблуко називають
склепінням (верхнім та нижнім).

Слізний апарат (apparatus lacrimalis) складається з слізної залози та
системи шляхів, що проводять слізну рідину (Рис. 3).

Слізна залоза (glandula lacrimalis) розміщена у верхньозовніш-ньому куті
орбіти. Залоза має невеликі розміри і складається з кількох складних
альвеолярно-трубчастих серозних залоз, за будовою подібних до серозних
залоз порожнини рота.

Сльоза, або слізна рідина, виводиться із залози 5—12 протоками у верхнє
склепіння. Звідси вона, омиваючи очне яблуко, надходить до присереднього
нижнього кута ока, де розміщене слізне озеро. З цього місця через слізні
крапки (верхню і нижню) вона переходить у верхній та нижній канальці,
які, зливаючись, утворюють слізний мішок. Нижній кінець слізного мішка
переходить у носо-слізну протоку, яка відкривається у нижній хід носа.

М’язи очного яблука забезпечують рухливість очного яблука. Розрізняють
чотири прямих, два косих м’язи та м’яз — підіймач верхньої повіки.
Більшість м’язів починаються біля очного краю зорового каналу і
прикріплюються до склери, наперед від екватора очного яблука. Винятком є
лише нижній косий м’яз, який починається від передньої частини нижньої
поверхні орбіти.

Бічний та присередній прямі м’язи (musculi recti lateralis et me-dialis)
обертають очне яблуко навколо вертикальної осі.

Верхній та нижній прямі м’язи (musculi recti superior et inferior)
повертають очне яблуко навколо фронтальної осі.

Верхній та нижній косі м’язи (musculi obliqui superior et inferior)
обертають очне яблуко переважно навколо сагітальної осі.

М’яз — піднімач верхньої повіки (musculus levator palpebrae superioris)
починається біля очного краю зорового каналу і прикріплюється до
верхнього краю хряща верхньої повіки.

Усі м’язи очного яблука іннервуються гілками окорухового нерва, за
винятком бічного прямого м’яза, який іннервується відвідним нервом, та
верхнього косого м’яза, іннервованого гілками блокового нерва.

Кровопостачання очного яблука та додаткових органів ока здійснюється
гілками очної артерії (гілки внутрішньої сонної артерії), а венозна кров
відтікає головним чином у лицеву вену.

Рис. 3. Слізний апарат (напівсхематично):

1 — слізна залоза; 2 — верхній повіковий хрящ; 3 — слізні крапки; 4 —
слізні каналь-ці; 5 — слізний мішок; 6 — носослізна протока.

Рис. 4. Зовнішнє, середнє та внутрішнє вухо:

1 — молоточок; 2 — ковадло; 3 — стремено; 4 — канали кісткові
гтівколові; 5 — перед-двер’я; 6 — завитка; 7 — барабанна порожнина; 8 —
частина кам’яниста; 9 — перетинка барабанна; 10 — м’яз, що напружує
барабанну перетинку; 11 — труба слухова; 12 — хрящ труби слухової; 13 •—
отвір глотковий труби слухової; 14 —• шилоподібний відросток; 15 —
привушна залоза; 16 — хрящ слухового проходу; 17 — вушна раковина; 18 —
прохід слуховий зовнішній.

Орган нюху

У вищих хребетних тварин та людини існують високоспеціалізовані нюхові
нейросенсорні клітини, що сприймають подразнення від різних пахучих
речовин. Вони розміщені в нюховій ділянці елизової оболонки носа, що
вистеляє поверхню верхньої носової раковини, верхнього носового ходу та
верхньої частини носової нпрегородки. Аксони (нюхові нервові волокна)
нейросенсорних клітин проходять крізь отвори решітчастої пластинки і
закінчуються в нюхових цибулинах, що розміщені на нижніх поверхнях
півкуль великого мозку. В нюхових цибулинах знаходяться тіла інших
нейронів, відростки яких формують нюховий шлях і закінчуються в нюховому
трикутнику, передній пронизаній речовині, прозорій перегородці та
закрутці морського коника, де розміщується кірковий кінець нюхового
аналізатора. Вважають, що орган нюху (organum olfactus) людини може
сприймати близько шести первинних простих запахів та багато мішаних.

З органом нюху онтогенетичне зв’язаний парний лемешево-носовий орган
(organum vomeronasale), що розміщується під слизовою оболонкою біля
носової перегородки. У людини він знаходиться у рудиментарному стані.

Орган смаку

Рецепторами органа смаку (organum gustus) людини є смакові бруньки, які
знаходяться в язикових сосочках. Найбільша части на їх (вважають, що у
людини близько 2000 смакових бруньок) розміщується в слизовій оболонці
валикоподібних сосочків, є вони також у грибоподібних і листоподібних
сосочках, м’якому піднебінні та слизовій оболонці надгортанника. Смакові
нервові волокна що починаються від смакових бруньок, закінчуються в
колінцевому вузлі проміжного нерва, а також у нижніх вузлах
язикоглоткового і блукаючого нервів, де знаходяться тіла перших нейронів
смакового шляху. Другі нейрони цього шляху розміщуються у ядрі одинокого
шляху, що знаходиться у довгастому мозку, а треті -в закрутці морського
коника поряд з кірковим кінцем нюхового аналізатора.

Список використаної літератури

Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. – 2-ге
вид., – К.: Вища шк., 1992.

Свиридов О.І. «Анатомія людини» – Київ, Вища школа, 2001.

Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

Р.Д.Синельников «Атлас анатомии человека» том III «Учение о нервной
системе, органах чувств и органах внутренней секреции» издательство
«Медицина». – М., 1968 год.

Похожие записи