Реферат на тему:

Морально-етична регламентація лікарської діяльності та кримінальна
відповідальність медичних працівників за професійно-посадові
правопорушення

1. Морально-етична регламентація лікарської діяльності

У процесі багатовікової лікарської практики склалися особливі норми
взаємин між лікарем і хворим, що сприяло формуванню лікарської етики і
деонтології.

Питання лікарської етики і медичної деонтології потрібно розглядати в
єдності, тісному взаємозв’язку, оскільки ці поняття відрізняються лише
за обсягом.

Під лікарською етикою (від грец. ethos — звичай, характер) слід розуміти
вчення про моральність лікаря і норми його поведінки. Медична
деонтологія (від грец. deon — повинен, logos — вчення) — це вчення про
необхідну поведінку лікаря (медичного працівника) в процесі надання
медичної допомоги. Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати
як частину лікарської етики. Ці поняття дуже тісно пов’язані між собою,
проте мають деякі несуттєві відмінності.

Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма
членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони
передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і
письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні
кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.

Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали
формуватись ще на початку становлення медицини. Видатна роль у цій
справі належить основоположнику наукової медицини давньогрецькому лікарю
Гіппократу (460-377 рр. до н.е.). Ідеї, висловлені ним у відомій
“Клятві”, книжках “Про лікаря”, “Про благопристойну поведінку” та ін.,
не втратили своєї актуальності і дотепер. Кращі представники світової
медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього
видатного лікаря давнини.

Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25
сторіч тому: “Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх
сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і
несправедливості… В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі
хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного…

Щоб при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив і не почув
про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму,
вважаючи такі речі таємницею”.

Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і
привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в
здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у
намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і
пораду.

Значний внесок у розвиток морально-етичних норм медицини зробив видатний
таджицький філософ і лікар Ібн-Сіна (Авіценна — 980-1037 рр.). Його
відомий “Канон лікарської науки” кілька сторіч був підручником не тільки
в країнах Сходу, а й у державах Західної Європи. Викладені в ньому
настанови відіграли важливу роль у боротьбі медицини проти догматів
церкви і справили позитивний вплив на подальший розвиток науки.

В ХІ-ХІІ ст. у Київській Русі лікарювання вважали високим мистецтвом,
яким потрібно володіти досконало, щоб зціляти хворих. Для цього лікар
повинен був забезпечити хворому ретельний догляд (“плотьно пегование”).

У багатьох указах Петра І поряд із докладним переліком практичних
обов’язків лікарів наведені і вимоги морального плану: “чтобы доктор в
докторстве основание и практику имел, трезвым, умеренным и доброхотным
себя держал и в нужных случаях чин свой нощно и дневно отправлять
мог”…

Вітчизняна медицина завжди передбачала високі морально-етичні принципи
як обов’язкову основу для всієї лікарської діяльності.

Одним із перших вітчизняних лікарів, які надавали особливого значення
морально-етичним принципам в лікарській діяльності, був Данила
Самойлович, який вважав обов’язковим наявність у характері лікарів таких
якостей як простота, правдивість, чуйність, щиросердність. Він таврував
скупість, жадібність, вважав їх ганебними для лікаря, закликав своїх
учнів бути милосердними, співчувати хворим, любити своїх ближніх, як
самих себе.

У подальшому розвитку етичних принципів у медицині в Росії значну роль
відігравали такі видатні лікарі як М.Я.Мудров, С.П.Боткін. Останній
вважав за необхідне створення своєрідного морального кодексу лікаря.

Проблеми лікарської етики обговорювались на засіданнях Петербурзького
лікарського товариства на ХІІІ, Х Пироговських з’їздах.

На початку XX ст. було видано перші кодекси лікарської етики: у 1902 р.
— “Правила Врачебной этики”, а в 1903 р. — “Врачебная этика” Уманським
товариством лікарів. Проте вони не набули визнання серед широкої
громадськості, оскільки в них норми поведінки лікарів було сформульовано
відповідно до вузько кастових інтересів. У них розглядались такі
питання, як розподіл гонорару між учасниками консиліуму, неприпустимість
вельми дешевого, а тим більше несплачуваного лікування, привселюдності
критики діяльності колеги та ін.

У подальші роки проблема лікарської етики і деонтології обговорювалась
на багатьох міжнародних конгресах і симпозіумах (Париж, 1967; Бухарест,
1970; Варна, 1973), вітчизняних нарадах (1969, 1977), а також у
публікаціях з цих питань.

2. Регламентація деяких видів лікарської діяльності згідно з “Основами
законодавства України про охорону здоров’я”*

Незважаючи на те, що деякі з питань, які виникли в процесі лікарської
діяльності, були частково вирішені і закріплені законодавством, багато з
них залишилось без уваги.

На VII сесії Верховної Ради України було прийнято “Основи законодавства
України про охорону здоров’я ”, які набули законної сили з грудня 1992
р. В них послідовно викладено основні положення законодавства щодо
діяльності медичних працівників.

Згідно з “Основами” (ст. 33), громадянам України надається
лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями,
диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими
акредитованими закладами охорони здоров’я, службою швидкої допомоги, а
також окремими працівниками, які мають відповідний дозвіл (ліцензію).
Для забезпечення лікувально-профілактичною допомогою громадян України,
які мають відповідні пільги, встановлені законодавством, створюються
спеціальні лікувально-профілактичні заклади.

Відповідно до ст. 35 “Основ”, держава гарантує надання доступної,
лікувально-профілактичної допомоги, яка розподіляється на три етапи:

1) первинна лікувально-профілактична допомога — надається переважно за
територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної
практики;

2) вторинна — спеціалізована лікувально-профілактична допомога —
надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть
забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику,
профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики;

3) третинна — високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога —
надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у
галузі складних для діагностики і лікування хвороб, у разі лікування
хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а
також з метою встановлення діагнозу і лікування хвороб, що рідко
спостерігаються.

Обов’язки лікаря, згідно зі ст. 34 “Основ”, полягають у своєчасному і
кваліфікованому обстеженні і лікуванні пацієнта. Відповідно до цієї
статті, лікар має право відмовитись від подальшого лікування пацієнта,
якщо останній не виконує медичних призначень або правил внутрішнього
розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме
життю і здоров’ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови
останнього від виконання медичних призначень або порушення пацієнтом
встановленого для нього режиму.

До нового законодавства внесено багато нових положень, деякі з них
доповнено, змінено. Розглянемо окремі положення.

Питання про лікарську таємницю давно відоме. Ще за часів Гіппократа
лікарі присягалися зберігати лікарську таємницю. Випускники медичних
вузів за кордоном і зараз складають таку присягу. Причому, в деяких
державах порушення цього положення присяги тягне за собою кримінальну
відповідальність. З 1971 р. в усіх медичних вузах колишнього Радянського
Союзу, в тому числі і в Україні, випускники також почали складати таку
присягу. Зараз в медичних вузах України випускники складають цю присягу
у дещо зміненому вигляді. Новий текст “Клятви лікаря” був затверджений
Указом Президента від 15.06.92 р. В одному з пунктів цього документа
щодо лікарської таємниці зазначено, що лікарі повинні її зберігати і не
використовувати на шкоду людині.

Під лікарською таємницею слід розуміти відомості про хворого двоякого
роду:

1) отримані медичним працівником від хворого або в процесі лікування,
які не повинні розголошуватись іншим особам;

2) ті, які лікар не повинен сповіщати хворому (наприклад, назву
хвороби, несприятливий прогноз).

Увага до проблеми лікарської таємниці існує протягом усієї історії
медицини.

Цілком очевидно, що всі види взаємин лікаря і хворого, лікаря і
колективу, які входять у поняття лікарської таємниці, не можуть
регламентуватися правовими нормами. В ряді випадків вони стають
предметом лише моральної оцінки. Часто тільки совість лікаря та його
тактовність можуть підказати йому, відкривати таємницю чи ні.

Багато видатних медиків вважали за необхідне приховувати від хворого
несприятливі відомості про стан його здоров’я, навіть коли це пов’язане
з обманом, особливо щодо невиліковних хворих. Зумовлене це тим, що
необізнані в своєму тяжкому стані хворі легше вмирають. Це стосується не
лише непоінформованих осіб, а й лікарів, навіть відомих вчених, які під
час своєї хвороби перетворюються в пригнічених хворобою пацієнтів.

Відома й інша точка зору відносно питання про дотримання лікарської
таємниці.

Деякі лікарі вважають, що хворому, на його прохання, можна сповіщати про
тяжкість хвороби. Аргументують це тим, що лікар, замовчуючи про тяжкий
стан хворого або загрозу смерті, бере на себе відповідальність за
матеріальні і духовні наслідки, наприклад, правом наслідування можуть
скористатися не ті особи, яких хворий хотів би бачити спадкоємцями.

Тому рівень поінформованості хворого про стан його здоров’я залежить від
розвитку і особливостей його психічного стану. Спокійна, врівноважена,
вольова людина, знаючи правду про стан свого здоров’я, може бути
помічником лікаря, а помисливий, боягузливий хворий — лише перешкоджає
лікуванню.

Ст. 39 “Основ” трактує питання надання медичної інформації таким чином:

“Лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його
здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз
можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя
і здоров’я.

Пацієнт має право ознайомлюватися із історією своєї хвороби та іншими
документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю
пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї
або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси
хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному
стані”.

У ст. 40 “Основ” сформульоване положення про лікарську таємницю:

“Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням
професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне
обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя
громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім
передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в
навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках
її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена
анонімність пацієнта”.

Проте в даній статті не вказується, що замовчування деяких фактів, які
стосуються хворого, наприклад, інфекційних і психічних хвороб, отруєння,
кримінального викидня, зараження венеричними хворобами тощо суперечить
професійному і громадянському обов’язку лікаря і є небезпечним для
суспільства. Про це мають бути повідомлені керівники органів охорони
здоров’я і слідства для вжиття відповідних заходів. Тому було б бажано
першу частину цієї статті доповнити словами “якщо ці відомості не
загрожують інтересам суспільства”.

Наприклад, якщо в акушерсько-гінекологічне відділення лікарні
госпіталізована хвора з будь-якою патологією сечостатевої системи, то
відомості про її хворобу, обсяг операції, прогноз є лікарською таємницею
і сповіщати про це знайомих, які можуть використати ці дані з корисливою
метою, можна лиже в загальних рисах. Якщо ж в лікарню госпіталізована
хвора в зв’язку з кримінальним викиднем, про це потрібно сповістити
органи слідства для вжиття відповідних заходів щодо особи, яка скоїла
цей злочин і є соціальне небезпечним суб’єктом.

Слід розглянути питання лікарської таємниці також щодо хворих на
венеричні хвороби і СНІД.

Якщо хворий проводить лікування, не порушує режим, і не є джерелом
зараження, то відомості про його стан є лікарською таємницею. Проте,
коли хворий не додержується режиму лікування або відмовляється від
нього, є джерелом зараження, то про його хворобу потрібно сповістити
керівництво органів охорони здоров’я, і хворий підлягає примусовому
лікуванню. А якщо він відмовляється від примусового лікування, то про
його хворобу сповіщають органи слідства і такого хворого притягують до
кримінальної відповідальності згідно зі ст. 10811 КК України, якою
передбачено різні види покарання (від штрафу до 2 років позбавлення
волі).

Питання про умови медичного втручання було спірним, дискусійним і
дістало юридичне оформлення в ст. 42 “Основ”.

“Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або
лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише у
тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта,
допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від
застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою,
ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки
для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються
допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обгрунтованим
вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю
пацієнта, застосовуються за згодою поінформованого про їх можливі
шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких
випадках заходів, щоб не заподіяти шкоди життю і здоров’ю пацієнта”.

Причому, ці дії повинні проводитись за згодою хворих або близьких, які
мають на це моральне чи юридичне право, що передбачено ст. 43 “Основ”.

Раніше діючим законодавством не визначалось, як діяти лікареві, якщо
дорослий хворий при повній свідомості відмовляється від операції, яка
йому конче потрібна, а “зволікання подібне до смерті”. В зв’язку з цим у
лікарів, особливо у хірургів, виникали запитання — як бути, що робити?

На думку багатьох лікарів, в такій ситуації потрібно наполегливо
вимагати згоди, переконувати в необхідності операції всіма доступними
методами. Такі труднощі часто виникають у дитячих хірургів у разі
необхідності одержання згоди рідних на операцію у дитини.

В історії медицини відомі випадки, коли хірургічні операції за життєвими
показаннями проводились і без одержання згоди рідних. Так, знаменитий
професор-педіатр К.А. Раухфус (1835-1915) зробив трахеотомію дитині
проти згоди матері і батька, які категорично відмовлялися від операції,
незважаючи на тяжкий стан дитини. Він запропонував фельдшеру зв’язати
рідних дитини і закрити їх у комірчині, провів операцію. Завдяки
операції дитину було врятовано, за що рідні щиро подякували професору.

Проте, коли цей випадок розглядався на засіданні Петербурзького
юридичного наукового товариства, поведінку К.А. Раухфуса кваліфікували
як подвійну кримінальну справу:

1) заподіяння тілесного пошкодження дитині;

2) позбавлення волі її батьків.

На ці звинувачення проф. Раухфус відповів, що у нього не було іншого
виходу, оскільки без цієї операції дитина мала померти.

Юридичним нормам згідно з законодавством того часу щодо необхідності
одержання згоди на медичне втручання не було приділено уваги.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” положення про
згоду на медичне втручання (ст. 43) сформульовано так:

“Згода об’єктивно поінформованого дієздатного пацієнта необхідна для
вживання методів діагностики, профілактики та лікування. Якщо останній
не досяг п’ятнадцятирічного віку чи був визнаний судом недієздатним або
за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, медичне
втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників
пацієнта. Особам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним
судом обмежено дієздатними таке втручання проводиться за їх згодою та
згодою їх батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною,
згода хворого або його законних представників на медичне втручання не
потрібна”.

У ст. 44 “Основ” розглянуто застосування методів профілактики,
діагностики, лікування та лікарських засобів.

“У медичній практиці лікарі зобов’язані застосовувати методи
профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені
Міністерством охорони здоров’я окраїни.

В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх
та осіб, яких було визнано судом недієздатними, — за згодою їх батьків,
опікунів або піклувальників лікар може застосувати нові, науково
обгрунтовані, проте ще не допущені до загального застосування методи
діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб
віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визначних судом обмежено
дієздатними застосування таких методів і засобів проводиться за згодою
їх батьків або інших законних представників. Порядок застосування
зазначених методів діагностики, профілактики, лікування і лікарських
засобів встановлює Міністерство охорони здоров’я України.”

Питання про припустимість медико-біологічних експериментів на людях
дискутувалося в цілому (тобто на здорових чи на хворих, з лікувальною
метою чи для розвитку науки тощо), і викликало різне ставлення медичних
колективів і юристів, оскільки в процесі виконання цих експериментів
виникає ризик для здоров’я людини.

Незважаючи на необхідність експерименту для прогресу медицини, положення
про нього раніше не мало законодавчого закріплення.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” це питання
розглянуто у ст. 45.

“Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із
суспільнокорисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги
можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я
або життя, гласності застосування експерименту, повної поінформованості
і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, про вимоги його
застосування, збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих,
ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту
на людях, хвороба яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду.”

Статтями 59-66 “Основ” передбачені положення про охорону здоров’я дітей
і підлітків, їх фізичний і духовний розвиток, контроль за цим у дитячих
виховних і навчальних закладах, який повинен здійснюватись установами
охорони здоров’я, народної освіти за участю громадських організацій.
Передбачені також державна допомога громадянам у здійсненні догляду за
дітьми з дефектами фізичного або духовного розвитку, надання пільг
матерям у разі хвороби дітей; передбачений контроль за трудовим і
виробничим навчанням та умовами праці підлітків, обов’язкові медичні
огляди працюючих підлітків, вказано, що батьки зобов’язані піклуватися
про здоров’я своїх дітей, ведення здорового способу життя, а у разі
порушення цих обов’язків, якщо вони завдають шкоди здоров’ю дитини,
винні у встановленому порядку і можуть бути позбавлені батьківських
прав. А працівники дитячих лікувальних, виховних або навчальних
закладів, які не належним чином виконують обов’язки щодо охорони життя і
здоров’я, можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності.

Питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів
трактується ст. 47 “Основ”. Вона сформульована так:

“Застосування методу пересадження від донора до реципієнта органів та
інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством
порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за
умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримки життя,
відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а
завдана при цьому шкода є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнтові.”

“Основами законодавства України про охорону здоров’я” розглянуто деякі
питання, що часто виникали в медичній практиці, проте юридично не були
закріплені законом. Це ставлення до штучного запліднення та імплантації
ембріона, застосування методів стерилізації, зміни статевої
приналежності, ставлення до евтаназії тощо, які сформульовані в ст. ст.
48-52.

Штучне запліднення та імплантація ембріона (ст. 48).

“Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється
згідно з умовами та порядком, встановленим Міністерством охорони
здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така
дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення
анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку,
передбаченому законодавством”.

Застосування методів стерилізації (ст. 49)

“Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним
бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах
охорони здоров’я за медичними показаннями, що встановлюється
Міністерством охорони здоров’я України”.

Питання зміни (корекції) статевої приналежності розглянуто у ст. 51
“Основ”.

“На прохання пацієнта у відповідності з медико-біологічним і
соціально-психологічними показаннями, які встановлюються Міністерством
охорони здоров’я України, йому може бути проведено шляхом медичного
втручання в акредитованих закладах охорони здоров’я зміну (корекцію)
його статевої приналежності.

Особі, якій було здійснено зміну статевої приналежності, видається
медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про
відповідні зміни в її правовому статусі.”

В “Основи законодавства України про охорону здоров’я” введена також ст.
52, яка трактує питання надання медичної допомоги хворому, який
перебуває в критичному для життя (термінальному) стані.

На сторінках вітчизняної літератури останнім часом питання про евтаназію
(від грец. en — хороше, thanatos — смерть; — хороша, легка смерть)
широко дискутувалось, проте ставлення до цієї проблеми було різним і у
юристів, і у лікарів.

Суть проблеми полягає в тому, чи можливе навмисне прискорення лікарем
смерті на прохання самого вмираючого або його рідних і близьких.

Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Ідеї пасивної евтаназії, тобто
способу зменшення мук безнадійно хворого, наприкінці ХІХ ст. намагались
відновити зарубіжні вчені, хоча активна евтаназія категорично
заперечувалась ще клятвою Гіппократа.

Така активна евтаназія різко критикується не тільки у нашій, а й в інших
державах. Більшість зарубіжних лікарів і юристів вважали її зовсім
неприпустимою і, більш того, кримінально карною дією.

В медичній літературі наведено матеріали судових процесів над лікарями у
Бельгії, Нідерландах, ФРН, США, які здійснили подібні дії щодо своїх
пацієнтів. Відповідальність за такі дії (вбивство на прохання)
передбачена законодавством цих держав і карається позбавленням волі.

Законодавче положення щодо евтаназії сформульовано в ст. 52 “Основ”.

“Медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу у повному
обсязі хворому, який перебуває в критичному для життя стані. Така
допомога може також надаватися спеціально створеними закладами охорони
здоров’я, що користуються пільгами з боку держави. Активні заходи щодо
підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини
визначається як незворотна смерть.

Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті визначаються
Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних
міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного
прискорення смерті або вмертвіння невиліковного хворого з метою
припинення його страждань”.

Розглянуті положення законодавства України щодо охорони здоров’я
визначають основні принципи діяльності медичних працівників, які повинні
сумлінно виконуватись. Ці положення розвиваються і деталізуються у
відомчих документах (накази, розпорядження, інструкції, правила,
методичні листи та ін.), які встановлюють порядок їх реалізації.

Законодавство України передбачає також дисциплінарну, адміністративну і
кримінальну відповідальність медичних працівників і фармацевтів за
порушення ними професійно-посадових обов’язків.

3. Кримінальна відповідальність медичних працівників за
професійно-посадові правопорушення

Відповідальність за професійно-посадові правопорушення лікарів у різні
історичні епохи була різною і залежала від суспільної правосвідомості,
релігійних і морально-етичних поглядів і стану медицини.

Елементи правової регламентації медичної діяльності виникли ще на
початку зародження медицини. В стародавні часи медицина прирівнювалась
до дії надприродної сили, а тому існувала абсолютна відповідальність
цілителя за смерть хворого. Намір, необережність, недосконалість знань
не розрізнялись.

Написаний на кам’яній плиті збірник законів Вавилонського царя Хаммурапі
(1792-1750 до н.е.) мав 282 параграфи, 8 з них стосувалися
відповідальності лікаря за професійні правопорушення, які трактувалися
залежно від класової причетності хворого. Так, в разі заподіяння шкоди
здоров’ю рабовласника, лікарю відрубували руку, а іноді позбавляли його
життя. При невдалому лікуванні раба лікар повинен був або відшкодувати
його вартість, або віддати за нього іншого раба.

У Стародавньому Єгипті лікарі повинні були суворо керуватися правилами
“Священної книги”, і коли вони відступали від цих правил, то за невдале
лікування каралися смертю.

У Стародавній Греції шанували медичне мистецтво і авторитет лікаря був
надто високим: він звільнявся від відповідальності, якщо хворий помирав
незважаючи на вжиті заходи.

У Стародавньому Римі закон передбачав відповідальність лікаря лише за
“грубі помилки”.

Таким чином, у Стародавніх Греції і Римі уже мала місце державна
регламентація лікарської діяльності на відміну від Вавилонії, де медична
допомога залежала лише від соціальної приналежності.

У період середньовіччя католицька церква затримала розвиток медицини і
права, внаслідок чого питання відповідальності за невдале лікування
вирішувалось, насамперед, з позицій порушення теологічних догм.

З часом питання про відповідальність лікарів стало детально вивчатися
юристами і лікарями. Розмежування наміру і помилки в діях лікаря знайшло
відображення в законодавстві всіх європейських країн, хоча питання
юридичної відповідальності лікарів вирішувалось по-різному залежно від
соціально-економічних формацій.

На Русі у середні віки лікування вважалось чаклунством, а за заподіяння
шкоди хворому передбачалась відповідальність як за навмисний злочин.

З історії Русі відомо про хворобу і смерть сина Великого князя Іоанна
ІІІ. Лікар Леон, який його лікував, після смерті княжого сина за наказом
князя був страчений.

В одному із царських указів від 1686 р. лікарі попереджалися, що “буде
из них кто нарочно или ненарочно кого уморит, а про то сыщется, им быть
казненным смертью”. Пізніше, відповідно до російського законодавства за
смерть від неправильного лікування або за “заподіяння шкоди здоров’ю”
винний карався церковним покаянням. Якщо таких наслідків не
спостерігалося, то лікарям, які припустилися помилки, тимчасово
заборонялась лікарська практика.

Прогресивна регламентація лікарської діяльності в Росії почалась за
Петра І. Законодавчі акти Петра І ставили вимоги не тільки до
професійної діяльності, а й до особистих рис лікаря: “следует, чтобы
лекарь в докторстве доброе основание и практику имел: трезвым, умеренным
и доброхотным себя держал и в нужных случаях чин свой как ношно, так и
денно отправлять мог”. Єдиний лікарський закон в Росії з’явився лише у
1857 р. із незначними змінами і доповненнями проіснував майже до
Жовтневого перевороту.

Після Жовтневого перевороту приватно-правова основа організації медицини
була замінена новою державною системою охорони здоров’я і законодавства.
Серед лікарів у ті часи існувала точка зору щодо безкарності у випадках
смерті хворих внаслідок неправильного лікування. Більшість лікарів
сумлінно виконували свої обов’язки щодо хворих і дійсно не були винними
в їх смерті, проте були й такі, котрі через свої дії (або бездіяльність)
мали бути притягнені до кримінальної відповідальності. Тому
законодавство виходило з того, що за свої помилки лікарі повинні
відповідати перед законом на загальних підставах, як будь-який
громадянин суспільства. Це передбачалось законодавчими актами і
нормативними документами, що регламентували всю діяльність медичних
працівників.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я”, як було уже
зазначено, чітко і детально сформульовані права та обов’язки медичних
працівників. За порушення професійно-посадових обов’язків згідно з
чинним законодавством на лікаря можуть бути накладені дисциплінарні та
адміністративні стягнення, зауваження, догана. За систематичне
невиконання професійно-посадових обов’язків без поважних причин або
грубе порушення трудових обов’язків медичний працівник може бути
звільнений з роботи.

Медичний працівник, який виконує виховні функції (наприклад, викладач
вузу, технікуму, медичної школи), звільняється з роботи за аморальні
вчинки, несумісні з виконанням цієї діяльності.

До дисциплінарних провин медичних працівників належать: невиконання
розпоряджень керівників лікувальних закладів, інструкцій, наказів
керівників охорони здоров’я, порушення правил внутрішнього розпорядку,
трудової, навчальної дисципліни (прогули, запізнення), несумлінне
ставлення до виконання своїх службових обов’язків. Дисциплінарні
стягнення можна застосовувати не пізніше, ніж через місяць від дня
виявлення провини, і через 6 місяців від його заподіяння. Перш ніж
вирішити питання щодо застосування дисциплінарного стягнення, робітнику
пропонують дати письмове пояснення своєї провини, з тим, щоб якомога
повніше з’ясувати обставини справи.

Крім того, у випадках, які передбачені законодавством, медичні
працівники несуть повну або часткову відповідальність за збиток,
завданий ними лікувальному закладу або особі. Чинним законодавством
України про охорону здоров’я передбачено, що медичні і фармацевтичні
працівники у випадках, передбачених законом, тобто коли вони скоюють
навмисні злочини, а також вчинили ненавмисні дії, які завдали значних
збитків державним або громадським інтересам або шкоду здоров’ю громадян,
можуть бути притягнені до відповідальності згідно з Кримінальним
Кодексом України.

У кожному злочині потрібно чітко розрізняти такі елементи:

1) шкода заподіяного або можливість її виникнення;

2) причинний зв’язок між дією і заподіяною шкодою;

3) навмисність або необережність в діях окремої особи.

Особливість професійних правопорушень медичних працівників полягає в
тому, що в даному випадку суб’єктом складу злочину є лікарі або медичні
працівники (з середньою медичною освітою), а об’єктом злочину, як
правило, є здоров’я людини.

Крім застосування таких видів покарання, як позбавлення волі,
виправно-трудові, трудові роботи, штраф тощо за вироком суду, лікар, що
допустив недбайливе ставлення до своїх обов’язків, може бути позбавлений
права займатись лікарською діяльністю протягом 5 років.

Нижче розглянуто професійно-посадові правопорушення медичних працівників
з наведенням відповідних статей Кримінального кодексу України з
урахуванням змін карного законодавства і постанов Пленуму Верховного
Суду України за станом на 31.03.97 р.*

Кримінальним кодексом передбачена відповідальність за такі
професійно-посадові правопорушення:

1) незаконне проведення викидня (аборту);

2) ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу;

3) недбале (халатне) ставлення до своїх службових обов’язків;

4) службова підробка;

5) незаконне лікарювання;

6) порушення правил боротьби з епідеміями;

7) незаконне виготовлення, збереження, збут отруйних, сильнодіючих,
наркотичних, психотропних препаратів і видача рецептів на їх придбання;

8) відмова від давання показань органам слідства;

9) розголошення даних попереднього слідства і дізнання;

10) свідомо неправдиві показання або висновки експерта.

При визначенні міри покарання суд в кожному випадку враховує характер
карного діяння та особу винного з врахуванням обставин, які пом’якшують
або обтяжують відповідальність.

До обставин, які пом’якшують відповідальність, згідно зі ст.40 КК
України належать:

1) запобігання винним шкідливим наслідкам скоєного злочину або
добровільне відшкодування завданого збитку чи усунення заподіяної шкоди;

2) скоєння злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних
обставин;

3) скоєння злочину під впливом загрози або примусу, а також внаслідок
матеріальної чи іншої залежності;

4) скоєння злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
зумовленого неправомірними діями потерпілого;

5) скоєння злочину під час захисту від соціально небезпечного замаху,
хоча і з перевищенням межі необхідної оборони;

6) скоєння злочину неповнолітнім;

7) скоєння злочину жінкою в стані вагітності;

8) щире покаяння або визнання провини, а також сприяння в розкритті
злочину.

При визначенні покарання суд може враховувати й інші пом’якшувальні
обставини.

До обставин, які обтяжують відповідальність, згідно зі ст.41 КК України
належать:

1) скоєння злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин; (суд
має право залежно від характеру першого злочину не визнати за ним
значення обставин які обтяжують відповідальність);

2) скоєння злочину організованою групою;

3) скоєння злочину з використанням підлеглої або іншої залежної особи,
щодо якої здійснено злочин;

4) скоєння злочину із корисливих або інших негідних спонукань;

5) спричинення злочином тяжких наслідків;

6) скоєння злочину щодо малолітнього, престарілого або особи, яка
перебуває в безпорадному стані;

7) підбурювання неповнолітніх до скоєння злочину або залучення їх до
участі в скоєнні злочину;

8) скоєння злочину з особливою жорстокістю або знущанням над
потерпілим;

9) скоєння злочину з використанням умов соціального лиха;

10) скоєння злочину загальнонебезпечним способом;

11) скоєння злочину особою, яка перебувала в стадії сп’яніння. Суд має
право залежно від характеру злочину не визнати ці обставини як
обтяжуючі;

12) скоєння нового злочину особою, яку було взято на поруки, за період
поручництва протягом одного року після закінчення цього строку.

Незаконне проведення викидня (аборту). Викидень (аборт) — це штучне
переривання вагітності терміном до 28 тижнів, тобто до моменту, коли
можливі пологи життєздатним плодом. Переривання вагітності в період від
28 до 40 тижнів в акушерській практиці має назву передчасних пологів.

Штучний викидень (аборт) може бути законним і незаконним (кримінальним).
Незаконний викидень (аборт) — це злочинне переривання вагітності
незалежно від її терміну.

З юридичної точки зору законним є викидень (аборт), який проводиться
виключно за згодою вагітної в стаціонарних лікувально-профілактичних
закладах акушером-гінекологом при вагітності не більше ніж 12 тижнів і
при відсутності протипоказань. На кожну жінку, госпіталізовану для
проведення аборту, обов’язково заповнюють медичну карту переривання
вагітності.

Штучне переривання вагітності у неповнолітньої проводиться за згодою на
це її рідних або опікунів.

Проведення штучного переривання вагітності (аборту) передбачено ст. 50
“Основ законодавства України про охорону здоров’я”, яка сформульована
так:

“Операція штучного переривання вагітності (аборту) може бути проведена
за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я при
вагітності строком не більше 12 тижнів.

Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними
показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що
встановлюється Кабінетом міністрів України.

За постановою Кабінету міністрів від 12.02.93 р. до соціальних показань
для проведення штучного переривання вагітності належать: наявність трьох
і більше дітей, розлучення або смерть чоловіка під час вагітності,
вагітність внаслідок зґвалтування, перебування жінки або її чоловіка в
місцях позбавлення волі, позбавлення жінки батьківських прав, наявність
у жінки дитини-інваліда, тяжка хвороба або травма чоловіка, яка зумовила
його інвалідність під час вагітності.

До медичних показань належить наявність у вагітної хвороб, при яких
подальша вагітність становить загрозу здоров’ю і життю жінки.

В усіх інших випадках проведення аборту визнається незаконним
(кримінальним) і передбачає відповідальність за ст. 109 КК України:
викидень (аборт), проведений в стаціонарі лікарем-гінекологом з грубим
порушенням загальноприйнятих правил (під час чергування, у вечірні
години, у вихідні дні без необхідного обстеження і заповнення
відповідного документу) також вважають незаконним.

Настання тяжких наслідків в результаті законно проведеного викидня
(аборту) не тягне за собою кримінальної відповідальності за ст. 109 КК
України.

В тих випадках, коли в діях і вчинках лікаря виявляється неуважність,
він може відповідати як за ненавмисне заподіяння тяжких або середньої
тяжкості тілесних пошкоджень (ст. 105 КК України), так і за необережне
спричинення смерті (ст. 98 КК України). Між проведеним викиднем
(абортом) і смертю, що настала, або іншими тяжкими наслідками має бути
причинний зв’язок, наявність або відсутність якого встановлюється за
допомогою судово-медичної експертизи.

За чинним законодавством жінка, якій зроблений аборт, а також жінка, яка
самотужки спричинила штучне переривання вагітності, кримінальній
відповідальності не підлягає.

Як відомо, тепер штучний аборт може бути проведений майже всім жінкам,
які звертаються з цього приводу у відповідні медичні заклади. Проте
вагітна жінка повинна бути обстежена лікарем жіночої консультації або
пологового будинку. За відсутності протипоказань їй дають направлення до
стаціонару, де проводять відповідну операцію з оформленням відповідної
документації. Не зважаючи на те, що жінки, які бажають перервати
вагітність, мають таку змогу і причин, які зумовили б необхідність
незаконного викидня (аборту), немає, проте в ряді випадків вони ще мають
місце. Це пояснюється, з одного боку, бажанням окремих жінок приховати
факт вагітності і в зв’язку з цим перервати її нелегально, з другого,
корисними спонуканнями осіб, які наживаються на цьому.

\ ^ ` 8 Z r ~ ¦ ,

.

T

l

v

?

¬

>

p

?

r

?

????`????$????`????$????`? механічних засобах переривання вагітності
часто трапляється прорив матки з наступними крововиливами, пошкодженням
інших внутрішніх органів з перитонітом, які призводять до смерті. При
введенні в порожнину матки різних розчинів смерть може настати від
отруєння, повітряної емболії, а при введенні будь-яких предметів в канал
шийки матки, або при спринцюванні смерть може бути зумовлена
травматичним шоком.

У випадках смерті вагітної жінки під час проведення кримінального
викидня (аборту) винні в цьому намагаються приховати цей факт,
використовуючи різні методи.

Так, в одному із наших спостережень медична сестра в своїй квартирі
робила аборт 26-річній Ж., яка під час цієї операції померла. Медсестра
намагалась приховати цей факт. Вона розчленувала тіло молодої жінки на
шматки і розкидала їх у різних місцях. Через кілька днів частини тіла
було виявлено. Матка з шматочками плоду та іншими органами була виявлена
у смітнику сусіднього двору. Злочин був встановлений і винна в ньому
була притягнута до відповідальності за ст. 109 КК України.

В іншому випадку лікар А. під час свого чергування в науково-дослідному
інституті разом з медсестрою і акушеркою робили аборт М., 20 років, в
непридатному для цієї операції приміщенні. Під час операції виникла
масивна кровотеча, хвора стала непритомніти. Тоді лікар А. примусила
медсестру викликати таксі і разом з акушеркою вивезла жінку з інституту.
На бульварі її залишили на лавці, викликали машину швидкої допомоги, а
самі зникли. Вагітну в непритомному стані привезли в акушерську клініку,
де її вдалося врятувати. Незважаючи на те що М. намагалася приховати
факт проведення кримінального аборту, злочин був розкритий і винні в
його скоєнні були засуджені відповідно до КК України.

Дії лікаря або особи без медичної освіти при проведенні викидня (аборту)
поза медичним закладом можуть залишитись без кримінальної
відповідальності, якщо це було виконано за умов крайньої потреби, тобто
переривання вагітності проведено за життєвими показаннями.

Юридичне поняття “крайня потреба” є однією з обставин, що виключають
провину особи за дії, які з формальної точки зору передбачають
відповідальність за певними статтями Карного кодексу. Як свідчить ст. 18
КК України, крайня потреба не є злочинним діянням, хоч і підпадає під ці
ознаки. Це діяння, вчинене для усунення небезпеки, що загрожує інтересам
держави, громадським інтересам, особі чи правам певної людини або інших
громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути
іншими способами і якщо заподіяна шкода є меншою, ніж відвернута.

Таким чином, визначення терміну “крайня потреба” складається з двох
положень:

1) неможливість ліквідувати небезпеку іншим методом, крім заподіяння
шкоди;

2) заподіяння шкоди, меншої ніж відвернута, не лише з кількісної, а й з
якісної точки зору.

Ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу. В житті нерідко
трапляються екстремальні ситуації (дорожньо-транспортні пригоди,
побутові травми, опіки, отруєння, електротравми, механічна асфіксія
тощо), коли потерпілі потребують допомоги медичного працівника, який
перебуває поблизу місця події. Відповідальність за ненадання допомоги
хворому особою медичного персоналу при відсутності виключних обставин
передбачена ст. 113 КК України.

Відповідальність за ст. 113 КК України несуть всі особи медичного
персоналу (лікарі, фельдшери, медичні сестри, акушерки тощо), в тому
числі й ті, що не працюють в даний період (лікарі-пенсіонери, особи, які
мають приватну практику), при цьому розподіл за медичними
спеціальностями не проводиться, якщо тільки це не передбачено особливими
правилами, інструкціями.

Особи медичного персоналу звільняються від відповідальності за ненадання
допомоги хворим лише за наявності виняткових обставин: (стихійне лихо,
хворобу самого медичного працівника, його зайнятість лікуванням іншого,
не менш тяжкого хворого, відсутність транспортних засобів для поїздки у
віддалене місце з метою надання невідкладної допомоги тощо).

Не можуть вважатись важливими такі обставини, як виклик лікаря в нічні і
неробочі години, перебування у відпустці, посилання на відсутність
спеціальних знань, сп’яніння тощо. В кожній конкретній ситуації суд
самостійно вирішує питання про те, чи є обставини події виключними, чи
ні.

У сільській місцевості, де немає спеціальних медичних закладів швидкої
медичної допомоги, надавати її повинен персонал лікарської ділянки в
усіх випадках, коли зволікання неможливе, незважаючи на встановлені
години праці. Перша лікарська допомога, яка потребує спеціальних знань,
прийомів, пристроїв і інструментів, повинна надаватись кожним медичним
працівником, незалежно від того, працює він в медичному закладі, чи ні,
обсягу цієї допомоги, яка визначається рівнем професійної компетентності
даного медичного працівника.

Якщо медичному працівникові бракує спеціальних знань або він з інших
причин не може надати необхідну невідкладну допомогу, він повинен
організувати доставку хворого в медичний заклад і потурбуватися про
виклик іншого спеціаліста.

Справи щодо притягнення лікарів до відповідальності в зв’язку з
ненаданням медичної допомоги спостерігаються дуже рідко. На наш погляд,
це пов’язане з тим, що медичні працівники чітко усвідомили свої права та
обов’язки і сумлінно їх виконують, а також тим, що в Україні широко
розгалужена мережа швидкої і невідкладної допомоги.

Разом з тим перед судово-медичними експертними комісіями часто постають
питання судово-слідчих органів щодо своєчасності і обсягу надання
медичної допомоги. Проте це належить до інших категорій кримінальних
справ. Це не тільки ненадання медичної допомоги хворому, а й відмова від
госпіталізації хворого без достатньо обгрунтованих причин. Наводимо
приклад з судово-медичної практики.

Дівчина 16 років 5.05 звернулась в ЦРЛ до дільничного лікаря зі скаргою
на біль у животі. Оглянувши хвору, лікар-терапевт запідозрила гострий
апендицит і направила її на консультацію до хірурга П. (стаж роботи 6
років). Останній поверхово, не зібравши навіть анамнезу і не зробивши
необхідних для встановлення діагнозу лабораторних досліджень (аналіз
крові, спостереження хворої в динаміці при госпіталізації) категорично
відхилив діагноз “гострий апендицит” і відправив хвору додому. Вранці
7.05. батько дівчини знову прийшов до хірурга з проханням обстежити
доньку, тому що її стан за цей період значно погіршився. Лікар П.
відмовився оглянути хвору, заявивши при цьому, що “ніякого апендициту” у
неї немає. У другій половині того ж дня машиною швидкої допомоги Р. була
доставлена в лікарню, де її відразу ж було прооперовано. Під час
операції був виявлений гангренозний перфоративний апендицит із
забрюшинним заочеревенним абсцесом. 12.05 дівчина померла.
Судово-медичним дослідженням трупа Р. встановлено, що смерть її настала
від інтоксикації, зумовленої перфоративним апендицитом і
фіброзно-гнійним перитонітом. Лікар П. був притягнутий до
відповідальності згідно з КК України.

Халатність — це недбале несумлінне, неуважне ставлення працівника до
виконання своїх службових обов’язків. Судовою медична практика свідчить,
що саме в халатності найчастіше звинувачують лікарів.

Форми недбалого ставлення лікарів до своїх обов’язків різ ні: квапливе,
неуважне опитування хворого, з’ясування його анамнезу, поверхневе
обстеження хворого, що тягне за собою помилковий діагноз хвороби і
неправильне лікування з тяжкими наслідками. Халатність лікаря може
виявитись у невикористанні різних технічних засобів, які є в його
розпорядженні, що також може призвести до грубих діагностичних помилок.

В експертній практиці відомі випадки, коли лікар проводив операцію без
потрібної підготовки, виявляючи при цьому злочинну самовпевненість, хоча
повинен був передбачати небезпечні для хворого наслідки своїх дій.

Аналізуючи кримінальні справи, пов’язані з притягненням лікарів і
медичних працівників до відповідальності у випадках, коли хворим
вводились не призначені їм лікарські засоби або дози препаратів, які
значно перевищують лікарські, відомі організатори судово-медичної служби
В.І. Прозоровський, Е.І. Кантер вважали, що вони пов’язані з недбалим
(халатним) ставленням до своїх службових обов’язків середнього медичного
персоналу і низьким рівнем організації робочого місця.

Наприклад, медична сестра повинна була ввести внутрішньовенне розчін
магнезії. Взявши із медичної шафи, з того місця, де вона завжди
знаходилась, ампулу з прозорою рідиною і не подивившись на етикетку,
вона зробила ін’єкцію. У хворої почались судоми і незважаючи на вжиті
заходи вона померла. Медична сестра замість магнезії ввела хворій 10 мл
дикаїну.

Халатне ставлення медичного персоналу спостерігається і при видачі
призначених хворим лікарських засобів, якщо вони видаються в умовах
клініки. У таких випадках важливо встановити не тільки їх правильну
дозу, а й проконтролювати, як їх видають хворим.

Халатне ставлення іноді має місце, коли медична допомога надається
несвоєчасно і некваліфіковано.

Наприклад, в одному із кінотеатрів під час сеансу в залі молодому
чоловікові П. стало погано: у нього виникло блювання. Його вивели в
фойє, викликали машину швидкої допомоги, яка приїхала за 2 год. Лікар і
фельдшер замість того, щоб спочатку очистити порожнину рота, почали
відразу проводити інтенсивне штучне дихання. П. помер на місці внаслідок
аспірації блювотних мас у дихальні шляхи.

До халатних дій належать також порушення інструкцій і правил щодо деяких
лікувальних заходів. Наприклад, переливання крові, проведення щеплень,
наркозу тощо. Одним із наслідків необережності лікарів-хірургів є
залишення у черевній порожнині під час операції стороннього тіла —
марлевого тампону, серветки, інструментарію, іноді навіть власних
окулярів. Деякі хірурги і судові медики не вважають, що кожне залишення
стороннього тіла під час полосних операцій є проявом халатності. В
кожному певному випадку погляд на це повинен бути різним залежно від
особливостей і тяжкості стану хворого, терміну операції, умов її
проведення тощо.

При розгляданні так званих “лікарських справ” відомі випадки, коли
лікарі починали операцію без необхідної підготовки, виявляючи при цьому
самовпевненість, у той час, як могли і повинні були передбачити
загрозливі для хворого наслідки своїх дій, проте легковажно поклалися на
сприятливий наслідок. Такі випадки наведені у літературі (О.Ф. Огарков,
О.П. Громов, Ю.Д. Сергеєв).

З інших дій, за які лікарі притягаються до відповідальності за
необережність, можна назвати технічно невдало виконані операції
внаслідок неуважності.

Хворий А., 32 років був госпіталізований в зв’язку з виразкою
дванадцятипалої кишки. Після проведеної операції стан хворого через
деякий час значно погіршився. При рентгеноскопії виявилось неправильне
накладання анастомозу. Повторна операція підтвердила цей факт, проте
через знесилений стан хворий не витримав і помер. При судово-медичному
дослідженні трупа було встановлено, що хірург підшив тонку кишку до
шлунка не верхнім, а нижнім кінцем, що повністю виключило його функцію і
позбавило хворого харчування, погіршивши тим самим його стан.

Згідно з чинним законодавством України халатність, тобто невиконання або
неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через
недбале або несумлінне до них ставлення, що завдало істотної шкоди
державним інтересам або правам та інтересам окремих фізичних і юридичних
осіб, що охороняються законом, передбачає відповідальність за ст. 167 КК
України.

При розгляді цієї статті слід зробити застереження, що за скоєні
злочини, перелічені в ній, до відповідальності згідно з законом можуть
бути притягнені лише посадові особи. Посадовими особами, згідно з
законом (ст. 164 КК України) є особи, які постійно або тимчасово
виконують функції представників влади, а також займають постійно або
тимчасово на підприємствах, в організаціях, незалежно від форми
власності, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих
функцій або адміністративно-розпорядчими обов’язками, або які виконують
ці обов’язки за спеціальним повноваженням.

Оскільки лікарі під час виконання ними професійних обов’язків не є
посадовими особами, то вони не підпадають під дію цієї статті. А тому
допущена лікарями халатність або недбалість, неналежне виконання своїх
службових обов’язків, які призвели до тяжких наслідків, судово-слідчими
органами кваліфікуються як необережне завдаванням тяжких або середньої
тяжкості тілесних пошкоджень, відповідальність за які передбачена ст.
105 КК України. У випадках, коли після халатного, недбалого ставлення
лікаря до хворого настала смерть останнього, дії лікаря, як правило,
кваліфікуються як вбивство з необережності, відповідальність за яке
передбачена ст. 98 КК України.

Під злочином через необережність розуміють дію або бездіяльність особи,
яка в певній ситуацій передбачає можливість появи суспільно небезпечних
наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховує запобігти їм або
зовсім їх не передбачає, хоча могла і повинна була їх передбачити. При
цьому злочин може бути скоєний як в результаті самовпевненості, так і
внаслідок злочинної неуважності.

Згідно з коментарями до цієї статті, суб’єктами злочину можуть вважатися
медичні працівники — лікарі, фельдшери, медичні сестри, акушери, а також
фармацевти, які несуть відповідальність за лікарські помилки, пов’язані
з необережними діями, що призвели до смерті пацієнта.

З точки зору деяких юристів і судових медиків (Ф.Ю.Бердичевський, В.О.
Глушков, Ю.Д. Сергеєв та ін.), така кваліфікація лікарської діяльності
не є обгрунтованою. В зв’язку з цим вони вважають за необхідне ввести в
законодавство статтю, яка передбачала б кримінальну відповідальність за
необережне позбавлення життя пацієнта внаслідок недотримання правил і
методів медичної допомоги, що допоможе з’ясувати це важливе питання і
виключить можливість різного тлумачення професійно-посадових
правопорушень медичних працівників.

Службова (посадова) підробка тобто внесення службовою (посадовою) особою
з корисливих мотивів в офіційні документи свідомо неправдивих
відомостей, інша підробка документів а також складання і видача свідомо
неправдивих документів карається згідно зі ст. 172 КК України.

Стосовно діяльності медичних працівників, такими документами є історія
хвороби (карта стаціонарного хворого), медична книжка, амбулаторний
журнал, листки непрацездатності та інші медичні довідки. Як було
зазначено, лікарі під час виконання ними професійних обов’язків не є
посадовими особами, а тому не підпадають під ст. 172, яка передбачає
відповідальність за службову (посадову) підробку. Посадовими особами є
лише керівники — головні лікарі, завідуючі відділами, лабораторіями та
ін.

Проте у випадках виконання рядовим лікарем дій, які передбачають правові
наслідки (видача документів про інвалідність, тимчасову
непрацездатність, звільнення від військових обов’язків тощо), лікар
виступає в ролі посадової особи і допущене ним правопорушення
розглядається як посадова підробка, що підлягає відповідальності згідно
зі ст. 172 КК України.

Так, лікар-рентгенолог районної лікарні звинувачувався в тому, що
незаконно видавав протягом кількох років Р. та його дружині свідоцтва
про наявність у них виразкової хвороби шлунка, на підставі чого Р.
призначалась інвалідність і відповідна пенсія. Після надходження в
прокуратуру листів про незаконне отримання ними свідоцтв про хворобу Р.
і його дружина були направлені на судово-медичну експертизу. Експертна
комісія на підставі детального обстеження їх дійшла висновку, що
рентгенолог встановив невірний діагноз, що в умовах ЦРЛ за наявності
необхідних знань і досвіду (лікар вищої категорії) він не міг
припуститися помилки ненавмисне.

В іншому прикладі лікар-отоляринголог протягом двох місяців видавав
листок непрацездатності П. у зв’язку з гнійним отитом. Проте коли він
був затриманий в іншій країні за пограбування і виникла конфліктна
ситуація на підприємстві, де П. значився, як тяжко хворий, за постановою
прокуратури була проведена судово-медична експертиза для встановлення
стану його здоров’я. Ніяких ознак гнійного отиту та інших хвороб у П. не
було виявлено. Лікаря було притягнено до кримінальної відповідальності.

Незаконне лікарювання. Обвинувачення в незаконному лікарюванні за суттю
таких дій не може стосуватися осіб, які мають вищу медичну освіту і
право займатися медичною практикою. Ст. 226 КК України передбачає
відповідальність за заняття лікарюванням, як професією, особою, яка не
має відповідної освіти, що призвело до розладу здоров’я або смерті.

Із цієї статті випливає, що суб’єктом даного злочину можуть бути особи,
які не мають медичної освіти (знахарі, ворожки), або особи середнього і
молодшого медичного персоналу (сестри, фельдшери, зубні техніки), а
також особи, які мають закінчену вищу медичну освіти, але за тією
спеціальністю, яка не дає їм права займатись іншим видом лікарської
діяльності (наприклад, проведення гінекологічних операцій
лікарем-стоматологом).

Закон кваліфікує заняття лікарюванням як професією в тих випадках, коли
така діяльність виконується систематично,(отриманням від цього
матеріальної вигоди, прибутку (основного або додаткового), хоча в
окремих випадках винагороди могло і не бути.

Таким чином, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності,
особа, яка не має ніякої медичної освіти, проте яка надала допомогу
потерпілому при нещасному випадку, або людина, яка всім і з будь-якого
приводу ладна порадити самий “надійний” засіб.

Ця стаття передбачає карну відповідальність за незаконне лікарювання
лише в разі настання певних шкідливих наслідків — порушення здоров’я або
смерті. Неодмінною передумовою карної відповідальності є встановлення
причинного зв’язку між незаконним лікарюванням і настанням шкідливих
наслідків. Настання ж смерті внаслідок природного перебігу хвороби без
причинного зв’язку з незаконним лікарюванням не дає підстав для
застосування ст. 226 КК України. Виконання лікарських функцій особою,
яка не має належної медичної освіти, в стані крайньої потреби також
виключає карну відповідальність за незаконне лікарювання. Найчастіше
притягуються до відповідальності різні знахарі, шарлатани, які
намагаються збагатитись за рахунок хворих.

Останнім часом знахарство набуло значного поширення у нашій та в інших
країнах, вважаючи на високий загальноосвітній рівень пацієнтів, знахарі
намагаються надати своєму лікуванню наукового характеру, використовують
психотерапію і призначають часто індиферентні препарати, які хоча і не
виліковують хворого, але не призводять до тяжких негативних наслідків. У
зв’язку з цим притягнення до відповідальності за незаконне лікарювання
спостерігається рідко, проте такі випадки мають місце, деякі з них
наведені в літературі.

Нам відомий випадок, коли в районному центрі ветеринарний лікар вирішив
зайнятися лікуванням шкірних захворювань у людей. Для цього він
використовував мазь, яку готував сам. Незабаром одна із його пацієнток
після лікування померла. При судово-медичному дослідженні трупа цієї
молодої жінки 28 років, яка змащувала отриманою від ветеринара маззю
шкіру грудей, був виявлений різкий набряк тканин у відповідних ділянках.
При спектрографічному дослідженні цих ділянок шкіри виявлена чемериця,
яка є рослиною з сімейства лілейних. Отруйною основою її є алкалоїди —
протовератрин і нейрин, які діють на центральну нервову систему. У
ветеринарії корінь цієї рослини використовують для боротьби з
паразитами. Цей же лікар вирішив використати її для лікування шкірних
хвороб у людей. Лікар був притягнений до кримінальної відповідальності
за відповідною статтею КК України.

Порушення правил боротьби з епідеміями. “Основи законодавства України
про охорону здоров’я” передбачають великий комплекс обов’язкових
заходів, спрямованих на забезпечення санітарно-епідеміологічного
благополуччя населення, включаючи заходи щодо ліквідації і запобігання
забрудненню навколишнього середовища, оздоровлення умов праці, життя і
відпочинку, а також профілактики захворювань. Виконання цих заходів є
обов’язком усіх державних органів, підприємств, а також окремих осіб.
Контроль за їх виконанням і дотриманням санітарно-гігієнічних правил
проводиться системою державного санітарного нагляду, накази якого є
обов’язковими для всіх посадових і приватних осіб. Відповідальність за
порушення обов’язкових правил запобігання епідемічним та іншим
інфекційним хворобам і боротьби з ними, якщо ці дії спричинили або
свідомо могли спричинити поширення інфекційних хвороб

Під епідемією закон передбачає швидке і масове поширення гострих
інфекційних хвороб (чума, холера, віспа, тиф тощо).

Під іншими інфекційними хворобами (туберкульоз, бруцельоз, туляремія
тощо) розуміють хвороби, спричинені мікроорганізмами, що передаються від
інфікованої особи до здорової не так швидко і масово.

Під поширенням хвороб розуміють значне збільшення випадків однієї і тієї
ж хвороби.

Суб’єктами таких злочинів можуть бути будь-які дієздатні особи, які
порушили обов’язкові правила запобігання епідемічним та інших
інфекційним хворобам і таким чином сприяли їх поширенню.

227 статтєю КК України передбачена відповідальність за приховання або
навмисне перекручення посадовою особою відомостей про стан екологічної,
в тому числі радіаційної, обстановки, що пов’язане з забрудненням
грунту, водних ресурсів, атмосферного повітря, продуктів харчування і
негативно впливає на здоров’я людей, рослинний і тваринний світ, а також
про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною
небезпекою.

Суб’єктами злочину є лише посадові особи, обов’язками яких є збирання,
узагальнення і надання відповідних відомостей.

Крім того, чинним законодавством передбачена відповідальність (ст. 227
КК України) за заготівлю, переробку або збут продуктів харчування чи
іншої продукції, радіоактивне забруднених понад рівні, що допускаються,
якщо ці дії вчинені протягом року після накладання адміністративного
стягнення за таке порушення. Підвищується також відповідальність за
заготівлю, переробку з метою збуту або збут продуктів харчування чи
іншої продукції, радіоактивне забруднених понад рівні, що допускаються,
якщо вони завдали шкоди здоров’ю людей або потягли за собою інші тяжкі
наслідки.

Незаконне поширення наркотичних, отруйних, сильнодіючих, психотропних
речовин є гострою соціальною проблемою. Незважаючи на проведення
боротьби з цим (Єдина конвенція з наркотичних засобів, 1961; Віденська
Конвенція з психотропних засобів, 1971) вживання наркотиків прогресивно
збільшується. Особливо небезпечним є те, що в країнах світу постійно
збільшується кількість смертельних наслідків серед молоді у віці від 15
до 25 років від вживання наркотиків. Боротьба з наркоманією в нашій
країні проводиться різними шляхами, в тому числі і силою закону.

Ст. 229 КК України передбачає відповідальність за виготовлення,
придбання, зберігання і збут отруйних і сильнодіючих речовин, що не є
наркотичними або психотропними, вчинені без спеціального на це дозволу,
а також за порушення встановлених правил виготовлення, збереження,
видачі, обліку, перевезення і пересилання отруйних, сильнодіючих
речовин. Крім того, ст. 229 КК України передбачені різні види покарання
(від штрафів різних розмірів до позбавлення волі строком від трьох до
п’ятнадцяти років з конфіскацією майна і позбавленням права займатись
певною діяльністю строком до п’яти років) за незаконне виготовлення,
придбання, збереження, перевезення, пересилку збут наркотичних речовин;
за їх розкрадання; за посів або вирощування заборонених для обробки
культур, які містять наркотичні речовини (снодійний мак, конопля); за
схиляння до їх приймання, за порушення правил виготовлення, придбання,
збереження, обліку, видачі, перевезення і пересилання наркотичних
речовин і прекурсорів, неправдиві відомості про обсяг наркотичних)
психотропних речовин і прекурсорів, незаконну видачу рецептів на
одержання наркотичних і психотропних засобів тощо.

Ці злочинні дії наш закон кваліфікує як посягання на народне здоров’я,
оскільки ці речовини, особливо наркотики, є небезпечними для життя
людини, а в деяких випадках і для багатьох людей.

До кримінальної відповідальності за цими статтями можуть бути притягнуті
як приватні, так і посадові особи, насамперед медичні працівники і
фармацевти, які мають доступ до наркотичних, отруйних і сильнодіючих
речовин.

Отруйними вважають речовини в твердому, порошкоподібному або в рідкому
стані, які за Державною фармакопією віднесені до списку “А” (ціанистий
калій, стрихнін, сулема та ін.) і можуть в малих дозах спричинити смерть
людини або тяжкий розлад здоров’я.

Сильнодіючими є лікарські та інші речовини, які за Державною Фармакопією
належать до списку “Б”. Ними можуть бути снодійні і знеболювальні
речовини, при прийманні яких у великих дозах може настати тяжкий розлад
здоров’я або смерть (наприклад, гормональні засоби).

Під наркотичними закон розуміє такі речовини, які спричиняють
запаморочливу дію на організм людини або ейфорію, внаслідок чого вони
можуть зумовити пристрасть до цих речовин — наркоманію або тяжкі
психічні та інші хвороби. До наркотичних речовин належать опій, морфін,
пантопон, героїн, гашиш, анаша, омнопон, маріхуана, хлоргідрат, ЛСД
тощо.

Прекурсори — це речовини та їх солі, які за міжнародними конвенціями
класифіковані як хімічні матеріали, що використовуються для виготовлення
наркотичних і психотропних речовин, а тому Комітетом для контролю за
наркотиками Міністерства охорони здоров’я України віднесені до цих
категорій.

Згідно зі списками, затвердженими Комітетом для контролю за наркотиками
18.04.95 р., до прекурсорів віднесені деякі хімічні речовини та їх солі:

За списком № 1: ергометрин, лізергінова кислота, псевдоефедрин,
фенілацетон та ін.

За списком № 2: ангідрид оцтової кислоти, ацетон, етиловий ефір, калію
перманганат, сірчана і соляна кислота тощо.

Для притягнення до кримінальної відповідальності згідно з цими статтями
не мають значення ні терміни зберігання, ні способи виготовлення
наркотичних речовин, ні форми збуту тощо.

За споживання наркотичних речовин неповнолітніми без призначення їх
лікарем відповідальність несуть родичі або опікуни.

Для правильного встановлення виду і властивостей речовин, які незаконно
поширюються, потрібне проведення судово-медичної експертизи.

В той же час згідно зі ст. 229-10 КК України особа, яка добровільно
здала наркотичні засоби, психотропні речовини і вказала джерело їх
придбання або допомогла у розкритті злочинів, пов’язаних з їх незаконним
обігом, а також особа, яка добровільно звернулася до медичного закладу і
почала лікуватись від наркоманії, звільняється від кримінальної
відповідальності за незаконне виготовлення, придбання, збереження,
перевезення, пересилання і збут наркотичних і психотропних речовин.

Кримінальна відповідальність лікаря при виконанні експертних функцій.
Згідно з чинним законодавством, в разі необхідності лікарі будь-якого
фаху можуть бути призначені органами слідства або судом для виконання
експертних функцій в інтересах правосуддя. Правильно проведена, науково
обгрунтована експертиза допомагає слідству у розкритті злочину, тоді як
неякісно здійснена, без наукового обгрунтування експертиза заплутує їх
гальмує розкриття дійсного стану речей.

У випадках злісного ухилення експерта від явки або відмови від виконання
покладених на нього обов’язків без поважних причин, або дачі. свідомо
неправдивого висновку, який не випливає із даних експертизи, а також за
розголошення таємниці слідства, він підлягає кримінальній
відповідальності за ст. ст. 178, 179, 181 КК України.

4. Особливості проведення судово-медичної експертизи “лікарських справ”
і причини їх виникнення

Експертиза, пов’язана з розслідуванням справ щодо професійно-посадових
правопорушень медичних працівників, є однією з найскладніших, що
зумовлене ретроспективним характером оцінки реакції хворого на проведене
лікування, його своєчасність, повноту і ефективність, а також
з’ясуванням необхідних питань за відсутності можливостей провести
повноцінне обстеження пацієнта або його трупа.

Особливістю проведення такої експертизи є проведення її за постановою
прокуратури.

В цих випадках районний, міжрайонний або міський судово-медичний експерт
повинен найдетальнішим чином провести дослідження трупа і у висновках
зазначити причину смерті, характер тілесних пошкоджень, механізм їх
утворення та інші особливості. Проте він не має права робити висновки
щодо правильності встановлення діагнозу і проведеного лікування,
причинного зв’язку між діями медичного персоналу та їх наслідками, тому
що такі питання вирішуються лише кваліфікованою судово-медичною комісією
експертів на рівні обласних бюро судово-медичної експертизи.

Нормативним актом, який регламентує проведення такої експертизи, є
спеціальні “Правила”, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я
від 17.01.95, згідно з якими обов’язки голови експертної комісії
покладаються на керівника судово-медичної експертної установи, а
доповідачем за матеріалами справи призначають судово-медичного експерта.

Цей нормативний документ передбачає необхідність введення до складу
експертної комісії висококваліфікованих спеціалістів із різних галузей
медицини, особливо за фахом звинувачуваного в професійно-посадових
правопорушеннях. Проте до складу комісії не можуть входити зацікавлені
особи — керівники, консультанти лікувального закладу, в якому працює
підозрюваний неправомірних діях. Кожен член комісії повинен ознайомитись
з матеріалами справи, в тому числі з результатами відомчого розбору,
копією акта комісії відділів охорони здоров’я, протоколом
клініко-анатомічної конференції тощо. У випадках незгоди будь-якого з
членів комісії з висновками або з окремими його пунктами він має право
написати особливу думку і прикласти її до акта експертизи.

Особливістю проведення подібної експертизи є і те, що на відміну від
інших її об’єктів (труп, живі особи, речові докази) в цих випадках
об’єктом дослідження є матеріали кримінальної справи, які охоплюють
оригінали всіх медичних документів, що належать до факту розслідування,
карту амбулаторного і стаціонарного хворого (історію хвороби), акт
судово-медичного дослідження або протокол патологоанатомічного розтину
трупа, показання лікарів, медичних працівників та інших свідків у
справі, які містять відомості медичного характеру. У матеріалах справи
має також бути характеристика на лікаря або медичного працівника, який
притягується до відповідальності.

Від якості цих матеріалів, повноти викладених фактів багато в чому
залежать висновки судово-медичної експертної комісії. Іноді виникає
необхідність в допиті лікаря на експертній комісії в присутності
слідчого, який оформляє при цьому протокол допиту.

Висновки судово-медичних експертних комісій повинні бути абсолютно
об’єктивними і науково обгрунтованими; базуватися на даних всіх медичних
документів.

Значення карти стаціонарного хворого (історії хвороби) в експертній та
слідчій практиці для визначення наявності тілесних пошкоджень, їх
характеру і ступеня тяжкості стану здоров’я особи, що підлягає
обстеженню, якості і повноти наданої медичної допомоги та з’ясування
інших питань дуже велике, історія хвороби повно і чітко відображає
дійсний стан справи (стан здоров’я), допомагає вирішити наведені
питання. В деяких випадках медичні документи є єдиним і основним
джерелом доказів, тому ставлення до їх оформлення повинне бути дуже
ретельним.

Немає потреби підкреслювати, наскільки важливим є акуратне і правильне
ведення історії хвороби. Проте факти свідчать, що недбале, неуважне
ставлення до цього документа спостерігається досить часто. Для того щоб
уникнути відповідальності, деякі лікарі роблять підчистки, вносять
поправки, доповнення, а іноді навіть переписують історію хвороби
повністю, що органами слідства може розглядатись як фальсифікація.

При розслідуванні справ, пов’язаних з обвинуваченням лікарів у
правопорушеннях, судово-медичним експертам часто доводиться з’ясовувати
такі питання:

1) чи правильно і своєчасно був встановлений діагноз хвороби або
пошкодження;

2) чи правильно, своєчасно і ефективно проводилось лікування хворого
або потерпілого;

3) чи є зв’язок між тяжким розладом здоров’я або смертю і характером
хвороби або лікування;

4) яким міг бути наслідок при правильній і своєчасній діагностиці
хвороби (пошкодження), а також повноцінному лікуванні;

5) якщо є недоліки в обстеженні, діагностиці і лікуванні хворого або
потерпілого, то в чому вони полягають і як вони вплинули на стан
пацієнта або яка їх роль у настанні смертельного кінця.

В кожній конкретній ситуації перед експертною комісією можуть бути
поставлені й інші питання, пов’язані з особливостями випадку.
Кваліфікація правопорушень є компетенцією судово-слідчих органів і в
завдання судово-медичних комісій не входить.

Причини виникнення кримінальних справ, пов’язані з обвинуваченням
медичних працівників в правопорушенні, зумовлені насамперед тим, що
смерть близької людини є тяжкою травмою для родичів, особливо при
раптовому настанні смерті в лікарні після оперативного втручання, а
іноді і без цього. В таких випадках у близьких або родичів виникають
сумніви щодо своєчасності, правильності і повноти медичної допомоги
хворому, і вони звинувачують лікаря в упущеннях, недогляді, неуважності,
які з їхньої точки зору, стали причиною смерті.

Недостатня обізнаність людей у межах можливостей медицини певною мірою
пов’язана з необгрунтовано широкою популяризацією не зовсім перевірених
на практиці нових методів лікування, нових препаратів тощо. Внаслідок
цього лікарям часто пред’являють несправедливі вимоги в цілком
безнадійних випадках хвороби.

Однією з причин виникнення кримінальних справ, пов’язаних з
обвинуваченням лікарів, є різні упущення і помилки внаслідок низького
рівня їх професійної підготовки або відсутності технічної можливості
надання необхідної медичної допомоги на потрібному рівні. Іноді лікарі
допускають грубі порушення правил і методів діагностики і лікування, а в
окремих випадках учиняють і явно злочинні кримінальні дії, про що уже
було сказано.

Причиною виникнення кримінальних справ, пов’язаних з правопорушенням
професійних обов’язків лікарями є грубе, формальне, бездушне ставлення
до хворих, їх близьких.

Таким чином, у випадках відсутності у лікарів професійних знань,
порушення морально-етичних норм поведінки медичних працівників
створюються всі умови для виникнення скарг і кримінальних справ щодо
звинувачення їх у правопорушеннях. На жаль, таких справ ще багато.

За даними літератури, за професійні правопорушення серед лікарів
найчастіше притягуються до відповідальності хірурги, акушери-гінекологи
і лікарі терапевтичного профілю.

На превеликий жаль, не всі хвороби, навіть при правильній організації
надання кваліфікованої медичної допомоги, закінчуються добре.

В ряді випадків несприятливі наслідки зумовлені різними чинниками —
несвоєчасним зверненням хворого по медичну допомогу, атиповим перебігом
хвороби, а в зв’язку з цим і неправильно встановленим діагнозом і
відповідним лікуванням, недосконалістю методів лікування, а також
індивідуальними особливостями організму хворого, які не можуть бути
передбачені лікарем.

Це так звана категорія лікарських помилок і нещасних випадків в медичній
практиці, за які лікарі та інші медичні працівники не несуть
кримінальної відповідальності.

Лікарська помилка. Під лікарською помилкою розуміють помилку при
виключенні наміру, необережності або недобросовісності. Воно не належить
до юридичних понять і не підлягає кримінальній відповідальності.

Існує кілька класифікацій лікарських помилок. Одні автори класифікують
їх за нозологічним принципом (наприклад, при інфаркті міокарда,
гіпертонічному кризі, отруєнні тощо), інші — за етапами роботи. З нашої
точки зору, найдоцільнішою є така класифікація лікарських помилок:

1) діагностичні;

2) лікувальні;

3) організаційні.

В кожній з них можуть бути тактичні і технічні помилки, які мають
об’єктивний і суб’єктивний характер.

Якщо лікар не несе за помилку кримінальної відповідальності, то це ще не
означає, що вона повинна залишитись непоміченою. Аналіз таких помилок,
з’ясування і усунення причин їх виникнення є надто важливим елементом
роботи всіх лікувальних закладів. Велику допомогу в цьому надають
клініко-патоморфологічні конференції.

Найважливішими умовами, які сприяють усуненню недоліків у діяльності
лікаря, є чітка організація роботи лікувального закладу, постійне
удосконалення професійних знань, критична оцінка помилок, виховання
високих моральних принципів і почуття відповідальності за виконання
своїх службових обов’язків.

Під нещасним випадком розуміють такий, коли несприятливий наслідок при
медичних втручаннях настає за непередбачених обставин. Іноді навіть під
час надання найбільш кваліфікованої медичної допомоги спостерігаються
тяжкі наслідки, які кваліфікуються як нещасний випадок у медицині.

Лікарські помилки і нещасні випадки потрібно диференціювати з
недосвідченими діями, які свідчать про відсутність у лікаря
елементарних, обов’язкових для нього знань.

Недосвідченість — це невміння у випадках типової хвороби і за звичайних
обставин зробити на підставі існуючих наукових даних правильний
висновок, тобто встановити відповідний, правильний діагноз.
Недосвідченість часто виходить за межі лікарської помилки і
кваліфікується за певних умов як професійний злочин.

Підбиваючи підсумки викладеному у даному розділі матеріалу слід
наголосити, що заходами запобігання виникненню скарг і кримінальних
“лікарських справ” є висока професійна підготовка спеціалістів, добра
організація і чітка робота всіх підрозділів медичної служби при
достатньому матеріально-технічному їх забезпеченні, систематичний
контроль за якістю роботи на всіх етапах надання медичної допомоги,
висока трудова дисципліна, чітке виконання службових обов’язків кожним
працівником і дотримання ним норм лікарської етики і деонтології.

Від якості виконання усіх цих положень багато в чому залежить
ефективність роботи лікувально-профілактичного закладу, а також кожного
медичного працівника.

Література tc «Література»

Авдеев М.И. Судебно-медицинская экспертиза трупов. // М.: Медицина,
1976. — 440 С.

Акопов В.И. Судебно-медицинская экспертиза по документам. // Р.- на
Дону, 1989. — 38 С.

Барсегянц Л.О., Левченков Б.Д. Судебно-медицинская экспертиза выделений
организма. // М., 1978. — 144 С.

Барсегянц Л.О., Верещака М.Ф. Морфологические особенности волос человека
в аспекте судебно-медицинской экспертизы. // М., 1982. — 215 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П., Кедров В.С., Уткина Т.М.
Судебно-медицинская диагностика скоропостижной смерти от ишемической
болезни сердца. // Горький, 1975. — 160 С.

Бедрин Л.М., Загрядская А.П. Судебно-медицинские возможности
исследования эксгумированного трупа. // Горький, 1978. — 52 С.

Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за
нарушение профессиональных обязанностей. // М.: Юридическая литература,
1970. — 128 С.

Бережной Р.В. Судебно-медицинская экспертиза отравлений техническими
жидкостями. // М., 1977. — 207 С.

Богуславский А.П. Судебно-медицинская экспертиза трупов неизвестных лиц.
// К.: Здоровья, 1964. — 143 С.

Ботезату Г.А., Мутой Г.Л. Асфиксия. // Кишинев, 1983. — 85 С.

Ботезату Г.А., Тетерчев В.В., Унгурян С.В. Диагностика давности смерти в
судебной медицине. // Кишинев, 1987. — 134 С.

Вермель М.Г. Вопросы теории судебно-медицинского заключения. // М.,
1979. — 112 С.

Похожие записи