Реферат на тему

Медицина України – Русі в IX –XII ст.

План

1 Монастирська медицина України – Русі та її основні преставники (IX
–XII ст).

2 Світська та народна медицина.

Література 1 Монастирська медицина України – Руси та її основні
преставники (IX –XII ст).

“Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Євангеліє від Матвія).
Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів України-Руси.
Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога
ближньому були одним з рушіїв життя руських людей. Святі безсрібники
Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це люди, що мали
великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя
за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії
понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні
цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому.
Утвердившись в нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під
свою безпосередню опіку. Церковний статут св. Володимира оголосив
лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми
церковними, підлеглими єпископові. Св. Володимир, прийнявши хрещення,
будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих
і немічних. Як засвідчують літописи, св. Володимир звелів розшукувати по
місту хворих і доставляти їм додому поживок; те саме робили й інші
князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних»
тобто хворих.

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на
лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки
церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку
медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною
мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини
як особистості. Служити людині означало служити Богу.

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на
взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України — Руси,
осередками й поширювачами знань, у тім числі й медичних. Відомий
дослідник руської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші
зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям
християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були
монахи, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з
традиційними навичками східних слов’ян, вони дали рясні сходи, що
виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України — Русі
культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії
християнського вчення.

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський
монастир, заснований в ХІ ст. Прп. Антонієм та Феодосієм.
Києво-Печерський монастир вже з перших років свого існування став не
тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури
— літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні
письменники, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з
Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св.
Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання.
Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників
печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях
вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися
даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан,
Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало праведних «лічців» жило в
Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та
його сина Володимира Мономаха.

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато
років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання.
Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка,
особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще
«зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не
тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий
князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же
і братія заклала церков велику і монастир… І відтоді почав зватися
Печерський монастир…» — зазначає літопис.

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро
Сиріянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого
літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь
од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі,
засновували нові монастирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню
медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря
Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і яко світила
освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у
стародавньому сказанні про монахів Печерської обителі.

Монастирська медицина була організатором перших на Русі лікарень.
Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. Вони були
відкриті при монастирях у Переяславі та Києві на Дніпрі, згодом в
Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без
«шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові
шпиталі під час воєнних дій, облоги міст, на карантинні лікарні — під
час епідемій. Так Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091 р.)
митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував
лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава
про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть
за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан
запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала на ворожі позиції
стосовно медицини язичницької. У «Статуті про церковні суди» св.
Володимира серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще
«зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької
медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами
диявола, їх почали переслідувати.

Серед народу нові погляди вкоренилися не відразу, і тривалий час
відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо
гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в
одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері,
1227 р. в Новгороді), а в інших, навпаки, ставав на бік волхвів, як то
було в Новгороді за князя Гліба.

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами
Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» — літературній пам’ятці тих часів, що
являє собою збірку правил про різні обов’язки людини, зовсім немає
світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися»,
цілковито грунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі
медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то
лікуватися Божою Милостю, та сльозами, та молитвами, та постом, та
ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських
лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився
і догляд, який отримували хворі в монастирських общинах у вигляді
регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та
доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними
обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили
античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов’янську мову їх
перекладали монахи (монахами були літописці Никон, Нестор тощо).
Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали
медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі
перекладання рукописів з грецької й латини монахи доповнювали їх своїми
знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування.
Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту,
що дійшли до нас з часів Київської Руси-України, свідчить про широкий
кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й
Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст.
«Галіново на Іппократє»—коментар Галена до праці Гіппократа, очевидно,
переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися
свідчення про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного
досвіду нашого народу, і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним»
(від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну
літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато
відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник
Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і
переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку.
Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід
докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения,
седания, едения й всього обычая его пытай».

В “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади,
шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостей раку. З лікарських
засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь,
припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування,
підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання
бадьорості — “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.

Медицина часів Київської Руси-України мала кілька напрямів, зокрема
процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це
було зумовлене частими війнами і побутовими травмами. Хірургія
давньоруською мовою називалася «різання», а хірург — «різалником».
Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі при епілепсії та
інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного
втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різалник» мав домогтися
безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь
вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших
захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупів й могили
тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій,
застосовували при опіках.

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного
походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої
Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині.

За прикладом давньоруських «лічців» Авіценна рекомендував при багатьох
хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими
ліками».

Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам’яток часів Київської
Руси-України майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж
під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою
«Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду
монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч
М.Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою
книгою” українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і
Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За
їх свідоцтвом, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і
приводили різних хворих — хірургічних, терапевтичних, хворих з
психічними і нервовими захворюваннями (знаменита “келія біснуватих”, яка
існує по сьгоднішній день). Ще при Феодосії — ігумені Києво-Печерського
монастиря (1062—1074) — був заведений такий порядок: усіх хворих, що
приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх
до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

Так Св. Аліпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними
захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з
лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони.
Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у
багатьох народів. Аліпію приписували спроможність виліковувати
найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час
лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував
нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу
водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами
лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою
фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію,
пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і
ранах.

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, Св. Григорій Чудотворець —
психічно хворих.

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта,
який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність
серед усіх верств населення стародавнього Києва.

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей?
Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Св. Агапіта (як й
інших ченців) є «Києво-Печерський патерик».

Агапіт — киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не
зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про
минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в
лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість
(грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над
мощами святого знаходиться ікона “Прп. Агапіт, врач безмездний”, тобто
безкорисливий.

«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не
тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта
зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів
Чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючий князь шле
у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав
йому зілля, бо знав «каким зелием лечися какой недуг». Випивши ці ліки,
князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб
віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків.
Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді
заслав боярина свого у печеру до Агапіта з великими дарами лікарю.
Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а
їстивне віднести до монастирської лікарні, що і було виконано.

th

`„7

oooooooooooooooooooooooooooo

попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продукти
харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними
з інших країн. Так, коли лікар вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у
нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се
от Александриа приносять». Цікаво, що на долонях Св. Агапіта були
знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії.
Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського
лікаря.

Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який
досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по
«жилобиению» (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але
суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого
і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його
однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на
ченця.

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то
прийшов до нього Вірменин і між ними відбулася суперечка про мистецтво і
мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на
третій день. «Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не
можети!» — з докором відказав йому Агапіт.

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах
Києво-Печерської Лаври. Там і сьогодні, вже протягом 9 століть,
зберігаються добре муміфіковані останки першого київського лікаря.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI — ХУІІ
ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в
«Патерику» (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля.
Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про
першого видатного лікаря України — Руси встановлено бронзову дошку з
його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний
художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.

У 1986 році московський судмедексперт С.О.Нікітін створив скульптурний
портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого
М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть
постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і
муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це — природний
процес, чи штучне бальзамування?

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 році вчені знову
звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити
зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це
збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст.
Встановлено також, що за життя Св. Агапіт страждав на артрозоартрит
попереково — грудного відділу хребетного стовпа, спонділоартрит,
пародонтоз, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було
мізинця на лівій руці.

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків
Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин.
Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди
відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців
Печерського монастиря.

2 Світська та народна медицина.

Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала й
світська, мирська медицина.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна — Русь
підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи.
Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне
значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню
і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася
позиція України — Руси серед інших європейських країн, в яких
християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства
зміцнило зв’язки України — Руси з Візантією — найкультурнішою країною
тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців,
релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові
письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав
Мудрий (1019—1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, й
перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед
феодальної верхівки проявляється потяг до знань. Літописець зазначає що
деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з
них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич,
Микола Святоша).

«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща
вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми»,—додає від себе
літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах
населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та
торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ,
залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х—XII ст. в Києві
та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені
ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників
різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в
ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів,
пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки),
лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб
лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим
заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну
допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа
була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих
лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з
елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним
світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і
представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.)
згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з
лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у
великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу.
Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і,
в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний
досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті
видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з
Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В
посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у
складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх
правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких.
Не залишайте хворих без допомоги”.

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника
Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних
лікарів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського
князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так
називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві
відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира
Мономаха – Євпраксія — зробила справжній революційний крок – написала
медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та
профілактики деяких захворювань

Історія Євпраксії така. Із дитинства вона цікавилась секретами народної
медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою,
вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за
любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 році
Євпраксія вийшла заміж за візантійського царя Олексія Комнена та
отримала нове ім’я – Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові
можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та
розмовляє із вченими. В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат
“Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною
жінкою.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний
огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання
гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій
частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про
зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В
п’ятій частині — серцеві та шлункові захворювання та поради з їх
профілактики.

Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам.
Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає
пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна
підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У
главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те,
що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною
вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна
тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім
цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним
із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як
історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог
опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати
кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та
домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися,
тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що
славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї
краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі
церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами
окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та
почуттів”.

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи. У військових
походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі.
Звичайно їх основною метою було надання допомоги князям та військовим
воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і
рядові воїни. Її надавали спеціалісти-ремісники. Це були представники
народної медицини, передусім чоловіки. З метою заробітку вони скрізь
слідували за військом у військових походах для надання допомоги хворим
та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що
елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Проте немало
серед них було й жінок. Так народний епос того часу свідчить про
славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину – його постійну
лікарку. Новгородський літопис 1583 року згадує про “Наталю —
Клементівську жінку, лікарицю”, яка входила в число шести найбільш
прославлених новгородських лікарів у другій половині ХУІ ст.

Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка
завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували
слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для
перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на
велику відстань були вози – влітку та сани – взимку. Важкопоранених
доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним
притулком для хворих, поранених та калік.

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228
року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із
тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття
хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила
духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла
поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на
довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових
інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива
епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та
села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час
військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди
середньовіччя шукали засобів боротьби з нею.

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова
різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання
вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі
товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі
випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих
ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і
щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних
районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих
відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло
спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб
перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця,
ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги
перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались,
а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на
відстані десятків метрів.

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних
засобів: сира печінка тріски — для лікування так званої курячої сліпоти,
боброва струя — як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги
клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб
— цибулі, часнику, хрону, редьки.

З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося
миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст.
було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено
каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Важко зараз говорити про стосунки монастирської медицини і світської.
Але немає сумніву, що, незважаючи на окремі випадки антагонізму, то була
єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об’єднана
спільною християнською релігією, спільним ідеалом — служінням ближньому.

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й
культури України — Руси, навали кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до
занепаду Руської землі.

Література

Георгій Конопелько, Андрій Голяченко

Історія медицини та фармації України на світовому тлі

За редакцією Олександра Голяченка

Похожие записи