РЕФЕРАТ

на тему:

“Медицина Скіфії та її роль

у розвитку медицини в Україні” ПЛАН

1. Скіфи як провісники медицини Русі

2. Гіппократ про скіфську медицину

3. Ліки скіфів

4. Царі-лікарі

5. Провина недуги і її викриття

6. Чим не хворіли скіфи?

1. Скіфи як провісники медицини Русі

Легендарна Скіфія, якщо вірити історикам, розкинулася від Чорного моря
до Балтики і до Уральських гір. Ваза з Куль-Обського кургану – наочне
свідчення мистецтва лікування скіфів. Але скіфів більше немає. Проте
вони не могли зникнути зовсім безвісти. Очевидно, що скіфи, розчинившись
в слов’янському етносі, передали йому своїй знання з медицини.

У VII — VI ст. до н.е. у середземноморських країнах великою славою
користувалися скіфські лікарі Анахарсид і Токсарид.

Ось що сказано про Анахарсида (чи Анахарсіса) у «Словнику античності»
(Москва, 1989): «Скіф з царського роду; вивчав грецькі звичаї, уклад
життя і культуру, піддавав їх критичному осмисленню. Ідеалізуючи
північні народи, греки нарекли Анахарсида Мудрим. Приписувані йому
зібрання з 10 збережених до наших днів листів, які були датовані III ст.
до н.е., свідчить про величезний інтерес до фігури Анахарсиду з боку
кініків». Він був лікарем-мислителем.

Про лікаря Токсарида, визнаного в Греції героєм, говориться, що
відбувався він із простого скіфського роду, був «чоловік мудрий, який
відрізнявся любов’ю до прекрасного і прагненням до благородних занять»,
помер в Афінах.

Хоча греки ідеалізували північні народи, але одержати настільки високу
похвалу від них, дуже спокушених у розумових заняттях, було не так-то
просто. Виходить, він був дійсно гарним лікарем.

2. Гіппократ про скіфську медицину

Дуже важливим є думка про скіфську медицину Гіппократа. Він багато
подорожував по Причорномор’ї і як проникливий спостерігач залишив нам
безцінні свідчення очевидця. Почати можна з того, що він установив
холеричний тип статури людей півночі, що є наслідком кліматичних умов.
Він говорив, що вони «від природи енергійні і бадьорі для діяльності».
Крім того, «ці люди для мистецтв гостріші й здібніші та більш придатні
для ведення військових справ».

У числі хвороб, що зустрічаються в скіфського народу, Гіппократ
відзначає, як не дивно, евнухоідизм, біль суглобів і виразки на тілі. З
властивої йому спостережливістю, він дуже точно вказав причину
(соціальну!) евнухоідизму. Цій хворобі були піддані чоловіки «благородні
й ті, котрі за допомогою верхової їзди досягли найбільшої могутності;
бідні ж страждають менше, тому що не їздять верхи». Але це ще не все.
Тривала верхова їзда приводить до захворювання суглобів, запаленню
сідничного нерва й подагри. На думку Гіппократа, наслідком верхової їзди
були сильні болі в суглобах, виразки на стегнах і кульгавість. Гіппократ
пише і про деякі прийоми лікування, що застосовувалися народними
цілителями Скіфії: «…коли почнуть хворіти, то відкривають обидві вени
за вухами, і коли кров мине, то внаслідок слабості охоплюються сном і
засинають».

Метод кровопускання застосовувався в скіфів при багатьох захворюваннях.
Правда, Гіппократ не пише, при яких конкретно.

Допомога при пологах виявлялася, зважаючи на все, у візках, обтягнутих
повстю. Їхній пристрій Гіппократ описав дуже докладно. У них жили жінки
і діти. Цікаво, що дітей не сповивали. А харчувалися скіфи вареним
м’ясом, пили кобиляче молоко, поталу воду і їли гіппаку – кінський сир.

3. Ліки скіфів

Цікаво знати, які ж ліки були в “аптечках” скіфів. Насамперед, це цілющі
рослини і трави. Ми можемо довідатися це з творів істориків і поетів.

Овідій Назон (1 в. до н.е.), який жив вигнанцем у скіфських степах, у
своїх елегіях описує властивості полиню: «…сумний полинь стирчить по
пустельних полях і гіркій рослині відповідає своєму місцеві». Історик
А.Марцеллін розповідає про скіфський корінь – ревеню, який знаходив
широке застосування при лікуванні хворих.

Геродот згадує про разючу гіркоту трави в понтійських степах, що
збільшує кількість жовчі більше всякої іншої трави.

Ветеринарний лікар Пелагоній (IV ст. до н.е.) писав, що грецькі і
римські лікарі широко використовували «понтійський абсинтій» (полинь),
аірний і заячий корені.

Геродот, Плиній і Феофраст у своїх працях пишуть про скіфську траву
«Scyphicam herbam», що скіфськими лікарями застосовувалася «для
лікування ран», «проти ядухи». Олександрійські лікарі Ктезія й
Арістогітон теж захоплювалися лікувальними властивостями скіфської
трави. Плиній свідчить, що «скіфська трава» ревінь від боліт Меотійських
вивозиться зі Скіфії в Грецію, Італію й інші країни.

Є відомості, що скіфи розводили лікарські рослини в садах і городах,
тобто рослини ці вирощувалися у культурі. Скіфам були відомі й отрутні
властивості аконіту. Плутарх згадує ще про дві лікувальні рослини, які
виростали в ріці Танаід (Дон) – злоненавистник (мова йде, мабуть, про
бодязь) і Аллінді з листками, схожими на капустяні. При розтиранні їх
утворювався сік, який називали «олією виросу» і сильно зігрівало тіло.

Про ліки, які виростали в Скіфії, згадують Діоскорид (I ст.), лікар
Ксенократ. Причому про ліки не тільки рослинного походження, але також
мінерального й тварини. Скіфи застосовували і доставляли на ринок
«бобровий струмінь», що у понтійського бобра відрізнявся кращим і більш
сильною дією. Є згадування про яхонт, янтар, миш’як та інші солі, що
добуваються в Скіфії. Для полегшення пологів жінки носили в намистах
яхонти. Камінь «хризоліт» у здрібненому виді вживався усередину при
болях у шлунку. Усе це украй важливо, тому що зведень про медицину
Древньої Русі збереглося вкрай мало. Тим часом лікарі Скіфії і методи їх
лікування (а вони були предтечею лікарської справи на Русі) збуджували
великий інтерес у греків і римлян, що залишили нам безцінні свідчення
про зародження медицини на території Давньоруської держави.

4. Царі-лікарі

Є ще один цікавий факт. Якщо ми говоримо про предтечі лікарської справи
на Русі, ніяк не можна обійти стороною одну унікальну фігуру.

Цар-лікар – в історії важко знайти факти подібного роду. Щоб персона
верховної влади в державі опускалася до людських страждань, шукала зілля
від хворостей і недуг! Адже государю ніколи віддаватися подібним
заняттям. Він повинен утихомирювати народи і відвойовувати землі у
великих царів, що загордилися.

Але, крім своїх обов’язків як власника верховною владою в державі, царі
брали участь і в устрої медичних закладів для простого люду.

Так, Устав князя Володимира (996 р.) став основою для облаштування
благодійних і медичних установ у Росії аж до ХVІІІ століття.

У період князювання Ярослава розцвіла давньоруська монастирська
медицина.

Князь Володимир відкриває ряд богоділень у Києві. На честь свого
одруження із сестрою візантійського імператора Ганною він споруджує там
же церкву в ім’я Пресвятої Богородиці, що стала притулком для всіх
стражденних. Володимир повелів при цій церкві зі своєї скарбниці
годувати убогих, дивних, сиріт і вдовиць. А князь Чернігівський Микола
Давидович (ХІІ століття) побудував у Києві лікарняний монастир. При
князі постійно знаходився лікар Петро Сирянин, чиє ім’я в історії
давньоруської медицини займає одне з провідних місць. Його безкорислива
допомога всім стражденним являла приклад для наслідування багатьом
поколінням лікарів.

5. Провина недуги і її викриття

В основу розподілу людського віку клалися «седьміци» (сім семирічних
періодів). Найбільш уражливими вважалися дитинство і старість. Діти
страждають недугами надлишкового зволоження: «потниця», висипки (кір,
віспа, лапуха), пухлини в горлі. Для старечої патології характерні
затвердіння уд (частин тіла), сухість шкіри, глухота, сліпота тощо.

Жінки зображуються як істоти з тендітним організмом. По самій натурі їм
властиві «біснування», плаксивість, головні болі, але вони не страждають
«кілою», носовими кровотечами і не лисіють.

Причина хвороби звалася «вина недуги». У світі так багато «вин», що їх
«ісчести неможливо». Розкриття «провини» – функція «лечцов» (лікарів,
знахарів). У постелі хворого саме вони «бдять і першу провину хвороби
питають».

Недуга може бути породжений однією «провиною». Але дуже небезпечно,
якщо вони настають «укупі» і бувають «разлічні». Гноблення психіки, як і
лінощі, – перші ступені до хвороби. Але праця – умова, без якої
немислимо гармонійний розвиток організму. Тому всяка корисна справа
викликає високу щиросердечну радість, внутрішню радість.

Велике значення придавалось діагностиці і прогнозу. Діагноз
іменувався «викриттям недуги». Надійніше усього хвороба визначити по
«жилобієнію» (пульсі), але це доля лише «лечьцов-хітроков». Істотною
підмогою в діагностиці служив «смотреніє уріноє» (аналіз сечі в
«стькляницях»). Про хворобу судили по «малості чи безлічі урини», її
кольору, запаху, осаду.

Важливий і огляд усього «облічія» хворого, аж до звички розмовляти,
сидіти, є, тому що навіть така деталь, як «смеяние зубь» (посмішка),
«ступання ніг» (хода), може повідомити про властивості хвороби.

6. Чим не хворіли скіфи?

Позначення хвороб і симптомів переважно через слов’янську лексику
свідчить про дуже древню основу приватної патології. З внутрішніх хвороб
відзначена: златяница (жовтяниця), камчюг (артрити), усови (плеврит),
вдушь (астма). До нервово-щиросердечного відносилися гостріння піни, чи
падуча неміч (епілепсія), розслаблення (паралічі). Проказою іменували
хвороби типу вовчанки, лепри й інші шкірні недуги.

З інфекційних добре знали сухотку (сухоту), вогневу (сипний тиф).
Трясця (малярія) описана у формі вседенний, черездневной і «квартано»
(чотириденної). До групи згубних морів зараховувалися утроба кривава
(дизентерія), чуму легенева, мозолие (бубонна чума), возуглие, чи прищ
горющ (сибірська виразка), жаба горляная і багато хто інші.

Усі воно так, але які ж були погляди на причину хвороби і яке було
саме лікування? Людина підкорялася поглядам епохи, був набожним і
марновірним – засуджувати його за це нерозумно. Неважко догадатися, що
однієї з головних причин недуг були і «кара Господня за гріхи наші
тяжкі» (а нині – хіба не так?), і протистояння світил і сил небесних. Їх
треба було піддобрити в першу чергу. І коли в Новгороді спалахнула
епідемія чуми, щоб запобігти «Великий мор», народ протягом доби
побудував новий храм – церква Андрія Стротілата (існує і понині).

Така страшна хвороба як чуму в народних сказаннях зображувалася
жінкою величезного росту з розпущеними косами в білому одязі. Холера
зображувалася бабою зі злісним перекрученим обличчям. Але як би вони не
злобували, «лечьці» були напоготові. Вони уже вміли розпізнавати
хвороби, готувати потрібні ліки і навіть пророкувати результат недуги.

Список використаної літератури

Історія медицини / За ред. Боголюбова М.І. – М., 1998.

Медична енциклопедія. – М., 1994.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи