Реферат на тему:

Лікування ран у діяльності медичної сестри

Вчення про рану

Поняття про рану, рановий процес, види загоювання ран

Раною (vulnus) називають механічне порушення цілості шкіри, слизових
оболонок або підлеглих тканин і внутрішніх органів.

Основною складовою частиною рани є ранова порожнина — це простір,
обмежений стінками і дном рани. Коли глибина ранової порожнини переважає
над її поперечним розміром, то утворюється рановий канал.

Класифікація ран:

1. За причиною виникнення рани поділяються на умисні (операційні,
вогнепальні, ножові, забійні та ін.) й випадкові.

2. За обставинами поранення розрізняють рани: побутові, промислові,
сільськогосподарські, спортивні та ін.3. Залежно від глибини пошкодження
і ходу ранового каналу розрізняють: поверхневі, глибокі рани. Вони
можуть бути непроникаючими і проникаючими. Проникати рани можуть у
черевну, грудну порожнини, череп, суглоби. При цьому обов’язково
порушується цілість парієтальної очеревини, плеври, твердої мозкової
оболонки, суглобової сумки.

4. За характером дії травмуючого фактора рани поділяються на: а) різані
(vulnus incisum) — можуть бути заподіяні лезом, ножем, склом та іншими :
гострими предметами (вони характеризуються широким зяянням і значною
кровотечею); б) колоті (vulnus punctum) — можуть бути заподіяні шилом,
вилами, голкою та іншими гострими предметами; особливістю колотих ран є
незначне ушкодження покривів і значна глибина, у зв’язку з чим можливі
ушкодження порожнин, глибоко розміщених за ходом ранового каналу судин,
нервів і різних органів. При цьому виді ран рановий канал замкнутий і
мікроби глибоко проникають у тканини. Колоті рани нерідко ускладнюються
тяжким нагноєнням і правцем; в) рубані (vulnus caesum) — можуть виникати
від дії сокири, шаблі, сікача та ін. Вони характеризуються глибиною і
значним пошкодженням тканин, інколи з порушенням цілості кісток та
внутрішніх органів; г) забійні рани (vulnus contusum) — виникають при
дії тупих предметів, супроводжуються значним забоєм і розривом тканин,
особливо шкіри; д) розчавлені рани (vulnus conguassatum) — виникають при
дії тяжких предметів. Характеризуються значним розчавленням тканин і
органів, іноді з відривом кінцівок (травматична ампутація); е) рвані
рани (vulnus laceratum) — характеризуються значним розривом тканин; ж)
рани від укусів (vulnus morsum) — характеризуються глибокими і широкими
ушкодженнями, значним забрудненням, часто ускладнюються гострою гнійною
інфекцією; з) вогнепальні рани (vulnus sclopetaruim) — виникають
внаслідок і кульових або осколкових поранень. Для вогнепальних поранень
характерна велика травматизація і руйнування тканин. Залежно від
характеру ранового каналу, розрізняють наскрізні, сліпі і дотичні
вогнепальні поранення. При наскрізних пораненнях вихідний отвір ранового
каналу завжди більший від вхідного. Розміри ушкоджень шкіри не
визначають величини ушкодження глибоко розміщених тканин. Так, при
незначних шкірних ранових отворах у ділянці стегна чи гомілки можуть
бути великі розриви і розчавлення м’язів, значні крововиливи.

5. За ступенем інфікованості: асептичні (умовно асептичні) — рани після
чистих оперативних втручань або первинної хірургічної обробки;
бактеріальна забруднені — мікроорганізми знаходяться в рані, але не
проявляють патогенної дії; інфіковані — в рані виникають усі клінічні
ознаки запалення; гнійні — рани виповнені гнійним вмістом.

6. За наявністю ускладнень розрізняють неускладнені і ускладнені рани.
Всі ускладнення ран поділяють, в свою чергу, на ранні (шок, кровотеча,
анемія) і пізні (нагноєння ран, вторинна кровотеча, виникнення газової
гангрени, правця, сепсису).7. За загоюванням рани: загоювання первинним
натягом (операційні, після первинної хірургічної обробки, різані рани);
загоювання вторинним натягом (інфіковані рани); загоювання під струпом.

Клінічні ознаки. Основними ознаками рани є: біль, кровотеча, зяяння —
розходження країв рани. Вираженість цих ознак залежить: а) від характеру
поранення; б) об’єму пошкоджених тканин; в) особливостей іннервації і
кро-вобігу в тканинах ранового каналу; г) пошкодження життєво важливих
органів.

Біологічні процеси, що перебігають у рані, мають складний характер. У
слід за дією травмуючого фактора рана заповнюється рановим секретом,
який складається з крові, некротичних клітин, сторонніх тіл,
мікроорганізмів, біологічно активних речовин — гістаміну, серотоніну,
кінінів й ін., які, в свою чергу, зумовлюють порушення мікроциркуляції і
створюють умови для запалення в рані.

Комплекс місцевих і загальних біологічних реакцій тканин і систем
організму, спрямованих на обмеження і відторгнення некротичних мас,
боротьбу з інфекцією, відновлення і заміщення пошкоджених структур,
називається рановим процесом..

У перебізі ранового процесу різні автори виділяють декілька фаз.
Найбільш точно відображає його суть класифікація за М.І. Кузіним і Б.М.
Костю-ченком (1977). Автори розрізняють такі фази:

Фаза запалення. Настає безпосередньо після травми і триває 2-3 дні. В
цій фазі розрізняють два періоди. Перший — це період судинних змін, що
проявляється змінами тонусу судинної стінки, порушенням кровообігу,
виходом рідкої частини крові із судин у тканини, накопиченням біологічно
активних речовин (гістаміну, молочної кислоти та ін.), які зумовлюють
запалення в рані. Клінічно в цей час в ділянці рани виявляється:
припухлість (tumor), почервоніння (rubor), підвищення температури
тканини (calor), посилення болю (dolor), порушення функції (functio
laesa) пошкодженої ділянки або кінцівки.

Другий період — очищення рани від некротичних (пошкоджених) тканин.
Розпочинаючи уже з першої доби, в зону запалення мігрують лейкоцити, які
відмежовують зону запалення від здорових тканин. Поряд із цим,
нейтрофільні лейкоцити здійснюють функцію фагоцитозу щодо мікробів та за
рахунок своїх протеолітичних ферментів очищають рану від некротичних
тканин. Важливу роль в очищенні рани від некротичних тканин мають
макрофаги, які утворюються з моноцитів, що містять потуж-ний набір
лізосомальних ферментів (рибонуклеаза, фосфатази, катепсини та ін.), які
здійснюють некроліз. В очищенні рани від нежиттєздатних тканин мають
значення і протеолітичні ферменти, які виділяє сама ранова мікрофлора.

2. Фаза регенерації і формування грануляційної тканини. Друга фаза
ранового процесу починається з 3-4 доби, поступово зникають ознаки
запального процесу, розсмоктуються крововиливи, некротичні ділянки,
зменшується проникність стінок судин, нормалізується мікроциркуляція в
тканинах довкола рани. У виділеннях із рани зменшується кількість
патогенної мікрофлори і активних фагоцитів, з’являються тканинні клітини
(фібробласти, ендотелій судинних клітин), що свідчить про початок
проліферації і регенерацію. Головна роль фібробластів полягає в
утворенні аргірофільних і колагенових волокон, синтезі
мукополісахаридів, що беруть участь в утворенні грануляційної тканини.
Вона починає формуватись у вигляді окремих ділянок, в яких інтенсивно
йде розвиток капілярів. Друга фаза ранового процесу закінчується
заповненням ранової порожнини грануляційною тканиною та її дозріванням.

3. Фаза рубцювання і епітелізації (загоєння) — починається з 8-го дня
після травми. У цей період зменшується кількість фібробластів,
капілярів, колагенових волокон, внаслідок чого відбувається
реорганізація грануляційної тканини в фіброзну і формування рубця. Поряд
із цим, відбувається інтенсивне розмноження і ріст епідермісу, який
наростає над поверхнею грануляції у вигляді голубовато-білої плівки, яка
в подальшому повністю закриває ранову поверхню. Тривалість кожної фази
залежить від характеру рани, методів лікування, загального стану
організму і наявності інфекції. Розрізняють три види загоєння ран.

1. Загоєння первинним натягом. Первинним натягом загоюються асептичні
«чисті», неінфіковані рани, у яких відсутні сторонні тіла, змертвілі
тканини, збережене кровопостачання та іннервація. У них швидко
відбуваються репаративні процеси, настає склеювання країв, розмноження
сполучнотканинних елементів, утворення судин і формування, як правило,
вузького лінійного рубця. Загоювання первинним натягом настає протягом
6-10 діб. Терміни загоювання залежать від локалізації рани, віку і стану
поранення. Рани розташовані в ділянках з доброю васкуляризацією (голова,
шия, обличчя) загоюються швидко.I 2. Загоювання вторинним натягом
відбувається у тих випадках, коли рана є інфікованою, містить
нежиттєздатні тканини, сторонні тіла й ін.

У цих випадках загоювання рани відбувається з вираженими клінічними і
морфологічними ознаками запалення. У рані виникає біль, припухлість,
почервоніння, підвищується температура тіла, пов’язка просочується
ексудатом. Залежно від виду ранової мікрофлори і наявності некротичних
тканин, виділення з рани можуть бути серозними або гнійними. З очищенням
рани від некротичних тканин і ексудату з’являються окремі ділянки
(гранули) грануляційної тканини, яка поступово розростається, виповнює
рану і перетворюється в фіброзну тканину (рубець). Одночасно настає
епітелізація рани за рахунок розростання шкірного епітелію. Загоювання
вторинним натягом є тривалим процесом (декілька тижнів). Рубець при
цьому виді загоювання стає грубим, при його зморщуванні можуть настати
контрактури суглобів (якщо рана розташована в ділянці суглоба) або
деформація певної ділянки тіла.

3. Загоювання під струпом. Спостерігають при поверхневих ушкодженнях
шкіри, опіках і відмороженнях. Струп утворюється з крові й лімфи і
щільно пристає до ушкодженої шкіри. Процес загоювання під струпом
відбувається за загальними принципами регенерації ран, тільки значно
швидше, оскільки він виконує функцію біологічної пов’язки, захищає рану
від інфікування і травматизації.

Ускладнені рани. Всі рани, крім тих, які завдає хірург при операціях в
асептичних умовах спеціальними інструментами, вважаються первинне
інфікованими. При всяких випадкових пораненнях відбувається мікробне
забруднення рани. Мікроорганізми попадають у рану разом зі сторонніми
тілами (шматками одягу, ґрунту ін.). Можливий гематогенний і лімфогенний
шлях інфікування ран. Для розвитку інфекції в рані необхідні відповідні
умови: вірулентна мікрофлора, пошкодження тканин з порушенням
кровообігу, іннервації і зниження захисних сил організму. При
несприятливих умовах для розвитку інфекції ранова мікрофлора гине.

Сукупність мікробів, які попали в рану внаслідок первинного або
вторинного інфікування, складає мікрофлору рани. Всяка мікрофлора
характеризується патогенними властивостями, які визначаються за її
токсичністю та інвазивністю. Токсичність залежить від здатності мікробів
виробляти екзо- і ендотоксини, що пошкоджують клітинні і тканинні
структури. Інвазивність визначають за здатністю мікрофлори проникати
через захисні бар’єри організму за рахунок гістопатогенних ферментів
(гіалуронідази, колагенази, елас-тази, гемолізину та ін.), що їх вони
продукують. Слід зазначити, що характер перебігу ранового процесу
залежить не тільки від патогенності, а й від кількості мікробів у рані.
На сьогодні встановлено, що для розвитку інфекційного процесу в рані
необхідно, щоб загальна кількість мікробів в 1г тканини перевищувала
«критичний рівень» обсіменіння, який становить 105 бактерій.

Таким чином, нагноєння рани відбувається за рахунок первинного або
вторинного мікробного забруднення і розвитку ранової патогенної
мікрофлори. Нагноєння рани характеризується: почервонінням країв,
набряком і її ущільненням, підвищенням як місцевої, так і загальної
температури тіла, появою пульсуючого болю, порушенням функції даної
ділянки тіла, наявністю ексудату. Характер запального ексудату в рані
залежить від виду інфекції. Гнійна інфекція (стафілокок, стрептокок)
перебігає з утворенням серозного або гнійного ексудату в рані. Гнильна
інфекція (синьогнійна, протейна, колібацилярна та ін.) —
характеризується вираженими первинне некробіо-тичними гнильними
процесами в тканинах. Газова інфекція супроводжується некробіотичними
процесами і утворенням газів у тканинах, цей вид інфекції спричиняють
спороносні і деякі неспороносні анаеробні мікроорганізми (коки,
бактерії). Специфічна інфекція — представники цієї групи викликають
особливий, тільки їм притаманний вид запалення чи ускладнення ран
(актиномікоз, дифтерія, правець, туберкульоз і ін.).

Отруєні рани виникають при укусах змій, скорпіонів, проникненні різних
отруйних речовин у рану (синильна кислота, миш’як й ін.).

Комбіновані рани виникають внаслідок дії декількох травмуючих факторів
(термічної дії, радіації, бойових отруйних речовин і ін.).

Лікування ран. Перша допомога при пораненнях

Вона полягає в зупинці кровотечі і накладанні асептичної пов’язки на
рану для захисту її від вторинного забруднення. При накладанні пов’язки
на рану необхідно звільнити дану ділянку тіла від одягу або взуття.
Знімати одяг слід обережно, без травматизації. Краще розрізати його по
шву. При накладанні пов’язки рекомендують використовувати індивідуальний
перев’язувальний пакет. При наданні першої допомоги рекомендують
старанно очистити шкіру навколо рани від забруднення ефіром або бензином
і обро-бити її антисептиком (хлоргексидином, пероксидом водню,
фурациліном). Рану зондувати не можна. При наявності сторонніх тіл їх
видаляють за допомогою стерильного пінцета або затискача. При наявності
кровотечі з поверхнево розташованих судин накладають затискач або
лігатуру. При ушкодженні глибоких судин проводять тампонаду рани. В разі
кровотечі з великих судин кінцівок накладають джгут. При необхідності
тривалого транспортування потерпілому дають аналгетики, для профілактики
нагноєння вводять антибіотики, сульфаніламідні препарати. На всі рани
накладають стерильні пов’язки. Вони складаються з двох частин:
внутрішньої (перев’язувальний матеріал, що накладають на рану, —
стерильна серветка) і зовнішньої (матеріал, яким закріплюють пов’язку, —
бинт). При значних ушкодженнях і переломах кісток проводять
іммобілізацію кінцівки. Для надання хірургічної допомоги потерпілого
негайно госпіталізують. Усі поверхневі рани, які не потребують
хірургічного втручання, лікують у травмпунктах та в хірургічних
кабінетах поліклінік, амбулаторій. Слід зазначити, що всім пораненим
необхідно проводити активно-пасивну імунізацію проти правця.

?

?

1/4

3/4

?

3/4

??$??????Основними завданнями лікування ран є: 1. Боротьба з рановою
інфекцією та інтоксикацією організму. 2. Визначення місцевої і загальної
реакції організму на рану та інфекцію в ній. 3. Підсилення процесів
загоювання залежно від фази ранового процесу. При лікуванні ран
використовують хірургічні, хімічні, фізичні, біологічні методи.

Хірургічна обробка ран. У більшості випадків проводять — первинну
хірургічну обробку, її проводять у перев’язувальній або операційній. При
цьому волосяний покрив навколо рани голять, шкіру протирають бензином
або спиртом і змащують розчином Люголя або іншим антисептиком. Якщо у
хворого тільки поверхнева рана (екскоріація), то накладають асептичну
пов’язку або змащують церигелем, клеєм БФ-6, які мають бактерицидну дію;
тоді можна не накладати пов’язки.

В основі первинної хірургічної обробки рани лежить принцип перетворення
її в асептичну за рахунок висічення країв, стінок і дна в межах здорових
тканин.

Первинну хірургічну обробку ран проводять під місцевим або загальним
знеболюванням у перші години після поранення. Під час обробки рани
проводять остаточну зупинку кровотечі, краї рани зближують за допомогою
внутрішніх кетгутових і зовнішніх шовкових швів -накладають первинні
шви. (рис. 144). Первинний шов накладають тільки на оброблену свіжу
рану. Такі шви на рану накладають за умов нормального прилягання країв
рани без натягнення і збереження кровопостачання тканин. При наявності
великих округлих ранових дефектів шкіри площею більше 5 см2 можна
використовувати різні варіанти шкірної пластики. При пораненнях обличчя
і кисті рук видаляють тільки нежиттєздатні тканини. При значних
пошкодженнях і глибоких ранах у ділянці великих судин і нервів вдаються
до часткового видалення некротичних ділянок тканин, розсічення рани і
зупинки кровотечі. Після обколювання рани антибіотиками останню не
зашивають, щоб запобігти небезпеці розвитку інфекції. Після проведеної
первинної хірургічної обробки рани можна накласти первинна відстрочений
шов. Його накладають при відсутності запальних явищ (до появи
грануляції) в рані на 5-8 день після її обробки. У тих випадках, коли
великі й інфіковані рани під впливом лікування очищаються, з’являються
рожеві грануляції, а загоєння їх затягується; накладають ранні або пізні
вторинні шви. Ранні вторинні шви накладають на гранулюючу рану за умови
відсутності клінічних ознак запалення. У цих випадках грануляції не
висікають, краї рани не мобілізують. Термін накладання таких швів — 8-15
день після поранення. Пізні вторинні шви накладають на рани, у яких
з’явились гіпергрануляції і рубці, їх висікають, краї рани мобілізують
від навколишніх тканин, термін накладання таких швів — 20-й день і далі
після отримання травми.

При несвоєчасній або недостатній хірургічній обробці ран розвивається
нагноєння. У цих випадках необхідно висікти всі некротичні,
нежиттєздатні, просочені кров’ю і гноєм тканини, розкрити запливи,
кишені. Якщо таку операцію проводять за первинними показаннями, то в
гнійній хірургії її називають пізньою первинною хірургічною обробкою
гнійної рани. Якщо таку операцію проводять повторно, з приводу рецидиву
гнійного процесу, то таке втручання називається вторинною (повторною)
хірургічною обробкою. При цьому, якщо були накладені шви, їх знімають і
розкривають гнійні зап-ливи. При необхідності роблять додаткові розрізи
(контрапертури) для покращення відтоку вмісту з рани. Залежно від
величини рани проводять її пасивне дренування за допомогою гумових
смужок або дренажних трубок. Після виконання вторинної хірургічної
обробки розпочинають місцеву медикаментозну терапію.

Місцеве медикаментозне лікування ран. Його проводять практично при всіх
ранах, на які після хірургічної обробки не були накладені шви. Місцеву
медикаментозну терапію застосовують відповідно до фази ранового процесу.
В першій фазі ранового процесу для ліквідації запалення, видалення
нежиттєздатних тканин, очищення рани від мікроорганізмів застосовують
антисептики (3% розчин пероксиду водню, 1% розчин діоксидину, 0,05%
розчин хлоргексидину, ектерицид і ін.). Однак у зв’язку з тим, що
антисептичні розчини швидко втрачають свою дію, що зумовлює часту заміну
пов’язок, останнім часом для місцевого лікування ран, особливо в першій
фазі ранового процесу, використовують активне дренування за допомогою
елект-ровідсмоктувачів, промивання антисептичними розчинами. Після
видалення запального ексудату широко використовують мазі на гідрофільній
основі (офлокаїн, левомеколь, діоксиколь, 5% діоксидинова мазь і ін.).
Слід зазначити, що, завдяки наявності в цих мазях поліетиленоксиду, вони
мають виражену дегідратаційну дію на тканини. Осмотичний ефект мазей на
поліетиленок-сидній основі проявляється протягом 18-20 год. Необхідно
пам’ятати, що дегідратаційна дія таких мазей поширюється не тільки на
тканини, але й на мікробні клітини, що стримує їх ріст і розмноження. До
того ж у присутності поліетиленоксидів різко (в десятки разів)
підвищується антимікробна активність антибіотиків. У зв’язку з цим рану
можна обколювати антибіотиками. У другій фазі застосовують заходи,
спрямовані на профілактику вторинної інфекції, стимуляцію росту і захист
грануляцій. У цій фазі ранового процесу частіше використовують різні
мазі з антибіотиками на жировій основі: тетрациклінову, еритроміцинову,
гентаміцинову; при наявності грибкової і вірусної патогенної мікрофлори
— мірамістин й ін. Індиферентна основа цих мазей не стримує репаративні
процеси в рані, а наявність у їх складі антибіотиків забезпечує
протимікробну активність. Патогенетичне обгрунтованим у другій фазі
ранового процесу є застосування препаратів, що стимулюють ріст
грануляцій. До них відносять вінілін (бальзам Шоста-ковського),
вульнозан, мазь каланхое, обліпихове масло, метилурацилову мазь,
солкосерил, комбунтек і ін.

Місцеве лікування ран у третій фазі ранового процесу передбачає захист
рани від травмування і стимуляцію епітелізації. У цій фазі показано
також застосування індиферентних мазей (стрептонітол, пантестин,
метилу-рацил і ін.) і фізіотерапевтичних процедур (кварц, УВЧ,
електрофорез). В останні роки для лікування ран використовують
ультразвук, лазер, магніто-терапію. Для підвищення реактивності
організму хворим з гнійними ранамипризначають висококалорійну, багату на
вітаміни їжу, проводять переливання антистафілококової плазми,
альбуміну, призначають препарати, що підвищують імунітет (тимоген,
тималін, Т-тактивін, імуноглобулін і ін.)- При лікуванні великих ран
кінцівок необхідно провести їх іммобілізацію.

При великих гнійних ранах можна використовувати спеціальні мішки, в які
поміщають пошкоджену ділянку тіла або кінцівку, і куди подають стерильне
повітря з відповідною температурою і вологістю за допомогою апаратів
«АТУ-3», «АТУ-5» і ін. Застосування локальних мішків-ізоляторів з
керованим повітряним середовищем дає можливість скоротити терміни
лікування ран, зберегти перев’язувальні матеріали.

Особливості лікування ускладнених ран. Особливі труднощі виникають при
наданні першої допомоги і при лікуванні хворих з укушеними ранами. Такі
рани виникають при укусах тварин або людини. Вони мають ті ж
особливості, що й інші рани, але відрізняються тяжким інфікуванням
вірулентною мікрофлорою рота людини або тварини. Особливо небезпечним є
укуси змій (кобра, гюрза). Укуси отруйних змій є небезпечними через
швидкий розвиток інтоксикації зміїною отрутою. Складовою частиною отрути
є нейротоксини, які викликають тяжкі порушення функції нервової системи,
параліч дихального та судинного центрів. Отрути інших змій викликають
геморагічні ускладнення, значні крововиливи і набряк тканин. Перша
допомога при укусі отруйної змії полягає в тому, щоб запобігти поширенню
отрути. З цією метою слід накласти джгут на кінцівку вище укусу і
видалити отруту з рани натисканням на її краї. Джгут потрібно накладати
на кінцівку не більше ніж на 1-1,5 год. При укусах змій пропонують
відсмоктувати кров і зміїну отруту ротом, однак отрута може швидко
всмоктуватись через слизові оболонки, а тому ця методика є небезпечною
для того, хто надає допомогу. Після надання першої допомоги потерпілого
негайно госпіталізують. У разі потреби вводять серцеві засоби,
дезінтоксикаційні препарати (гемодез, неогемодез, неокомпенсан й ін.),
проводять штучну вентиляцію легень. У лікарні хворим вводять специфічну
протиотрутну сироватку («антигюрза» або «антикобра»). Повторне введення
сироватки при розвитку алергічних реакцій протипоказане.

При укусах тварин (собаки, лисиці, вовка) необхідно виконати
анти-рабічні щеплення (на Пастерівських пунктах). Лікування укушених ран
проводять за загальноприйнятими принципами, однак медичний персонал
повинен уважно стежити за перебігом ранового процесу і загальним станом
потерпілого.

Участь медсестри у консервативному та хірургічному лікуванні ран.

Успішне лікування хворих з рановими процесами багато в чому залежить від
ретельного догляду медичної сестри. Основною метою лікування ран є
відновлення форми і функції пошкоджених тканин та органів воптимальні,
найкоротші терміни. Основна небезпека полягає у можливості інфікування
рани. Утримання постільної білизни та шкірних покривів у гігієнічних
умовах дозволяє попередити вторинне інфікування. Необхідно слідкувати,
щоб пов’язка була сухою і надійно ізолювала рану від навколишнього
середовища. Вона повинна повністю закривати ушкоджену ділянку тіла,
захищати рану від подальшої травматизації і забезпечувати дію нанесених
на неї препаратів. Пов’язку на рану слід накладати так, щоб вона не
стискувала тканини, не підсилювала біль, не утруднювала дихання і
кровообіг. Крім цього, пов’язка на будь-якій ділянці тіла не повинна
спричиняти незручності. Попадання на пов’язку сечі, калу, води з грілок
може стати причиною нагноєння рани.’ Таку пов’язку необхідно відразу ж
зняти. Незалежно від характеру оперативного втручання і стану пов’язки,
на 2-й день після первинної хірургічної обробки рани проводять
перев’язку, видаляють серветки, забруднені кров’ю. Краї рани змащують
антисептиком (розчином Люголя, 1% спиртовим розчином хлоргексидину та
ін.) і накладають нову асептичну пов’язку. Якщо рана не була зашита,
краї рани обробляють одним із антисептиків, а її порожнину промивають 3%
розчином пероксиду водню або водним розчином хлоргексидину, димексиду,
діоксидину і ін.) та накладають нову асептичну пов’язку. Основне
завдання лікування в післяопераційний період — не допустити нагноєння
операційної рани. При появі перших ознак запалення в рані (підвищення
температури тіла, поява болю, набряклості та ін.) слід провести її
ревізію та перев’язку. При зміні пов’язки важливим правилом є дотримання
асептики. Перев’язку слід здійснювати тільки інструментальним
способом, у стерильних рукавичках, не торкаючись руками до рани,
перев’язувального матеріалу. Інструменти використовуються тільки для
однієї перев’язки, потім їх повторно дезінфікують та стерилізують.

Догляд за хворими з ранами

При догляді за хворими особливу увагу слід звертати на захист шкіри
навколо рани від вторинного інфікування. Попадання ранового вмісту на
шкіру може призвести до розповсюдження інфекції, її мацерації та
запалення. Для профілактики мацерації, запалення шкіри її слід обробити
пастою Ласара або цинковою мазью. Видаляти дренажі, тампони слід дуже
обережно. Для безболісного видалення перев’язувального матеріалу
необхідно пов’язку змочити 3% розчином пероксиду водню або відмочити у
теплому розчині перманганату калію, фурациліну, хлоргексидину та ін.
Особливо ретельно слід спостерігати за станом дренажів у рані. Тривале
їх перебування в рані може викликати пролежні (некроз) стінок органів,
що доторкались до них (кишка, шлунок, жовчний міхур або великі судини).
При незначному просяканні пов’язки часті перев’язки ран не
рекомендуються. При нагноєнні рани перев’язку необхідно проводити
щоденно, а якщо потребує стан хворого, то й частіше, з урахуванням і
застосуванням препаратів для місцевого лікування ран, залежно від фази
ранового процесу. Хворих з нагноєними ранами треба терміново ізолювати в
окрему палату або бокс. Перев’язку потрібне проводити в гнійній
перев’язувальній. Якщо у відділенні є одна перев’язувальна, то хворих з
гнійними ранами слід перев’язувати в останню чергу. Після закінчення
перев’язок необхідно провести вологе прибирання і опромінення
ультрафіолетовими лампами.

Для прискорення загоювання ран велику увагу звертають на забезпечення
висококалорійного харчування. У першій фазі ранового процесу показана
лужна, протизапальна дієта, з якої вилучають сіль, прянощі, м’ясні,
рибні продукти. Хворим призначають круп’яні, овочеві, молочні супи,
вівсяну, гречану каші, овочеві салати, вінегрет й ін. Ця дієта сприяє
зменшенню ацидозу. У другій фазі, для покращення росту і дозрівання
грануляційної тканини, слід підвищити обмінні процеси в організмі. З
цією метою призначають страви, що містять білки тваринного походження,
вітаміни: м’ясо, риба у будь-якому вигляді, овочі, фрукти, соки, яйця та
ін. Для стимулювання апетиту можна давати прянощі.

Важливе значення в профілактиці контрактур і малорухомості суглобів
мають лікувальна гімнастика і фізкультура, її треба проводити
систематично і ретельно, обов’язково у хворих з ушкодженнями суглобів,
кісток.

Використана література

Журавлева Антонина Ивановна, Граевская Нина Даниловна Спортивная
медицина и лечебая физкультура.- М.: Медицина, 1993.- 432с.

Медицина катастроф.- К.: Здоров’я, 2001.- 348с.

Український реферативний журнал «Джерело». Сер 1. Природничі науки.
Медицина.- : , 2001.-

Олеарчик Андрій Всесвіт хірурга.- Львів: Медицина світу — МС, 2006.- 800
с.

Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна .
Сер.:Медицина.- Харків: , 2002.- 134с.

Джерело: Український реферативний журнал: Серія 1. Природничі науки.
Медицина.2002.- К.: , 2003.-

Бисярина Валентина Павловна Анатомно — физиологические особенности
детского возраста.- М.: Медицина, 1968.-

Сердюк Александр Андреевич Глубинная медицина.- Запорожье: Дикое Поле,
2003.- 216с.

Похожие записи