ЛІКУВАННЯ ПОТЕРПІЛИХ З ТРАВМАМИ

Перша допомога при травмі є однією з найважливіших ланок у процесі
лікування потерпілого. Від її якості і своєчасності часто залежать не
тільки подальший перебіг хвороби і ефективність лікування, але нерідко й
доля хворого. Ось чому в усьому світі питанню подання першої допомоги
приділяється так багато уваги. З огляду на величезне значення чинника
часу в розвитку ускладнень при травмі (деякі з ускладнень, до того ж
фатальні, можуть розвинутись протягом кількох хвилин, наприклад,
асфіксія при травмі шиї, обличчя, грудної клітки або тяжкий геморагічний
шок зі смертельним наслідком при травмі великих поверхнево розташованих
судин) першу допомогу потерпілим (особливо зупинку зовнішньої кровотечі,
штучну вентиляцію легень) повинні вміти подавати не тільки медичні
працівники, але й люди з найближчого оточення потерпілого, насамперед
співробітники міліції, ДАІ, пожежники.

Первинна оцінка стану потерпілого полягає у з’ясуванні функцій життєво
важливих органів та систем організму — дихання, кровообігу та ЦНС. У США
та інших західних країнах ця схема первинного обстеження відома під
абревіатурою ABCD, яка з англійської мови перекладається так: A (Airway)
— по-вітряпровідний шлях, В (Breathing) — дихання, С (Circulation) —
кровообіг, D (disability) — порушення, нездатність ЦНС, мозку.

Подаючи першу допомогу потерпілому, треба передусім перевірити
прохідність його дихальних шляхів, упевнитись, що немає перешкод для
дихання в початкових відділах дихального шляху, ротоглотці (землі,
крові, блювотних мас, зміщених язика чи інших тканин, уламків щелеп
тощо), та встановити наявність чи відсутність дихання, пульсу,
притомності. Одночасно із зовнішнім оглядом потерпілого треба
пересвідчитися, чи нема у нього зовнішньої сильної кровотечі. Виявлені
під час первинного обстеження порушення розпочинають лікувати негайно.

Якщо потерпілий непритомний, лежить на спині, його треба повернути
набік, щоб блювотні маси не спричинили асфіксію. Якщо він лежить на
животі обличчям униз, голову треба повернути набік.

Якщо ротоглотка потерпілого забита землею чи іншими масами, їх треба
обережно видалити з рота, забезпечивши вільний хід повітря, і покласти
хворого на бік.

Якщо у хворого вільні дихальні шляхи, але немає пульсу і дихання, треба
розпочати йому штучну вентиляцію легень і одночасно закритий масаж серця
(серцево-легеневу реанімацію). Найефективнішим способом штучної
вентиляції легень є так зване дихання рот до рота або рот до носа через
уведену в ніс чи рот трубку. Якщо трубка введена в рот, то закривають
пальцями ніс, і навпаки, якщо вона введена в ніс, то рот повинен бути
закритим. Той, хто подає допомогу, вдуває повітря через трубку хворому в
ритмі 15—20 разів за 1 хв. Якщо такої трубки нема, можна на рот покласти
шматок складеної удвічі марлі і вдувати через неї повітря потерпілому
прямо в рот, затиснувши пальцами носа. Одночасно зі штучною вентиляцією
легень виконують масаж серця. Це роблять у положенні потерпілого на
спині та на твердій основі (грунт, асфальт, стіл, щит тощо).

Якщо у хворого є серцебиття, пульс на судинах рук чи хоча б на великих
судинах, але нема дихання, обмежуються штучною вентиляцією легень, яку
виконують до появи спонтанного дихання. Штучну вентиляцію легень за
відсутності серцебиття проводять 15 хв.

Потерпілому із зовнішньою артеріальною (виливання червоного кольору
крові пульсуючим струменем) кровотечею потрібно накласти на ногу чи руку
вище від рани (у верхній третині) джгут або добре їх перетягнути (до
зупинення кровотечі) гумовою трубкою чи іншим підручним засобом (пояс,
бинт тощо) і трохи підняти вгору.

Непритомного чи лежачого потерпілого із переломом, як і інших тяжко
травмованих, до приїзду машини «швидкої допомоги» або іншого транспорту
треба захистити від холоду, спеки, дощу, у разі потреби зігріти.

Потерпілих з легкими травмами (що не були в стані непритомності), за
відсутності тяжких розладів серцевої діяльності та дихання, а також
хворих з накладеним джгутом чи переломом кісток ступні або кисті, взимку
можна у міру можливості перенести до приїзду машини «швидкої допомоги»
для зігрівання в приміщення. У наших умовах першу допомогу подають
головним чином спеціальні медичні бригади «Швидкої допомоги», в складі
яких звичайно є лікар, рідше фельдшер. Ці бригади оснащені всім
потрібним для термінової першої допомоги: для здійснення реанімаційних
заходів (штучної вентиляції та масажу серця), зупинки кровотечі з
зовнішніх великих судин, накладання транспортної іммобілізації у разі
перелому довгих трубчастих кісток ніг та рук, боротьби з травматичним
шоком (аналгетики, серцеві засоби, гідрокортизон, протишокові рідини
тощо). Потерпілих з тяжкою травмою в стані шоку чи із загрозою його
розвитку в найближчий час терміново транспортують у найближче хірургічне
відділення районної, міської чи обласної лікарні, в яких проводиться як
лікування критичних розладів, так і всебічне обстеження.

Травмованим, у яких під час дослідження «першої лінії» не було виявлено
критичних порушень життєдіяльності, вже на етапі подання першої допомоги
проводять також деякі дослідження «другої лінії», тобто уточнюють
масштаб травми, характер її.

Велике значення під час подання першої допомоги має обстеження хворого,
яке визначає подальший хід лікувальних процедур. У потерпілого збирають
анамнез про час та механізм травми, з’ясовують скарги, стан до травми та
проводять дослідження стану головних систем — кровообігу, дихання,
нервової, органів черевної порожнини, скелета тощо.

Якщо потерпілий непритомний, у свідків пригоди з’ясовують походження
травми. Головна роль у такій ситуації відводиться об’єктивному
обстеженню потерпілого, яке починають із визначення стану серця та
системи дихання. Дослідження проводять у тому самому положенні хворого,
в якому він був (лежачи чи іншому).

Про заходи щодо відновлення функцій серцево-судинної системи та дихання
говорилось вище. Дуже важливо визначити стан скелета, зокрема хребетного
стовпа. При цьому треба брати до уваги механізм травми (паціння на ноги
чи сідниці, закидування голови назад під час зіткнення машин лоб у лоб
на дорозі чи лобових ударів машин у бар’єри, стовпи тощо). Звертають
увагу на місце прикладання сили, положення тіла, голови, ніг, наявність
чи відсуг ність порушення їх рухомості та чутливості.

Порушення цілості кісток верхньої та нижньої кінцівок оцінюються за
положенням тулуба, кінцівок, наявністю їх деформації та патологічної
рухомості.

Травму черепа та мозку визначають за локалізацією ознак пошкодження
голови та механізмом його, наявністю порушення притомності, рухомості та
чутливості кінцівок, за наявністю кровотечі з вух. Зовнішню кровотечу
виявляють під час огляду ділянки травми, а крововилив у тканини, якщо
шкіра не порушена, — за припухлістю вздовж проекції магістральних судин
та станом пульсації артерій на периферії (дисталь-ніше від місця
травми). Пошкодження грудної клітки (та легень) визначаються за
наявністю ознак травми на ній, формою, наявністю чи відсутністю
відкритого пневмотораксу, підшкірної емфіземи та локального болю. Розрив
легень супроводжується емфіземою шиї, напруженим пневмотораксом та
тяжкими розладами дихання (гшоксе-мія, ціаноз, прискорене дихання,
нерідко з явищами гемотораксу).

Травма черевної порожнини, її органів трапляється дуже часто, тому
дослідження живота є обов’язковим. Пошкодження органів черевної
порожнини проявляється симптомами перитоніту (біль та напруга м’язів
черевної стінки під час пальпації) або кровотечі (біль у животі та
порушення гемодина-міки, явища геморагічного шоку), часто
спостерії’аються одночасно обидва ці синдроми (перитоніт та
внутрішньочеревна кровотеча).

Загальні ознаки внутрішньої кровотечі — блідість, тахікардія, гшотензія,
запаморочення, особливо під час вставання потерпілого. Кровотеча в
порожнину живота найчастіше буває у разі пошкодження селезінки, печінки,
брижі. При цьому місцевими ознаками є подразнення очеревини при м’якій
черевній стінці (якщо цілі порожнисті органи) та відчуття притуплення в
відло-гих місцях живота під час перкусії (якщо кровотеча становить 1 л і
більше).

Якщо з’явилася підозра на пошкодження порожнистих органів живота (кишок,
шлунка), хворому не можна давати пити.

Сеча, що виливається в черевну порожнину у разі пошкодження сечового
міхура, не так різко подразнює очеревину, як кишковий вміст, і тому
симптоми перитоніту виражені набагато слабкіше, ніж за пошкодження
шлунка та кишок. Треба застерегти від помилки в оцінці цілості сечового
міхура за наявністю виливання сечі через уведений в міхур катетер. Часто
при великих розривах міхура та скупченні в черевній порожнині чималої
кількості сечі через катетер виходить сеча також.

Діагностика травми нирок здійснюється на підставі скарг, даних фізичного
дослідження (огляду, пальпації) живота спереду та ззаду і результатів
аналізу сечі. Але повне відривання нирки (розрив її ніжки) не
супроводжується зміною кольору сечі, бо вона надходить не в сечовивідні
шляхи, а в навколонир-кову клітковину. Накопичення тут крові та сечі
здебільшого призводить до випинання в ділянці поперека та фланзі живота.
Поглиблені, із застосуванням інструментальних та лабораторних методів
дослідження при травмі нирок, якщо вона тяжка, проводять в умовах
хірургічного та травматологічного стаціонарів.

За нетяжких ушкоджень м’яких тканин (рани, забиття, розтягнення або
навіть переломи невеликих кісток рук чи ніг) чи вивихів допомогу хворим
подають у травматологічних пунктах та в поліклініках. Лише рани живота,
шиї та голови, особливо колоті й колото-різані, підлягають ревізії в
умовах хірургічних стаціонарів.

Із сучасних інструментальних досліджень застосовують: рентгенологічне,
ультразвукове, ендоскопічне, лапаро-ценгез талапароскопію, спинномозкову
пункцію, торакоценгез, комп’ютерну томографію та магнітно-ядерний
резонанс.

Велику питому вагу в структурі травматизму мають мікротравми. Серед
мікротравм переважають поверхневі маленькі рани, садна, подряпини та
поверхневі проколи. Лікування потерпілих з мікротравмами проводяться у
медпунктах підприємств та поліклініках. Але подавати першу допомогу
повинні вміти як самі хворі, так і члени їх сімей. Ці рани та
пошкодження, особливо подряпини, проколи, треба зразу ж обробити
розчином йоду спиртовим, нанести на них клейову композицію — БФ-2 чи
рідину Новикова тощо.

Великих розмірів рани закривають пов’яжою. Не треба намагатись
стримувати кровотечу з колотих ран, навпаки, за її відсутності треба з
метою стимулювання виділення крові стискати пальцями з обох боків рану.
Своєчасна обробка ранок, проколів чи подряпин запобігає розвитку гнійної
банальної інфекції.

Потерпілі з відкритими травмами, у тому числі з мікротравмами, особливо
колотими, повинні одержати протиправцеву імунізацію, якщо вони не були
імунізовані в недалекому минулому (не пізніше 5 років) за існуючою
схемою.

Травми, особливо тяжкі, можуть ускладнюватись як безпосередньо після їх
виникнення, так і дещо пізніше. Серед безпосередніх загальних ускладнень
найчастіше спостерігаються геморагічний та травматичний шок (який може
поєднуватися з кровотечею), синдром травматичного розчавлювання тканин,
повітряна емболія, травматичні флеботромбози та масивні гематоми. Дещо
пізніше, особливо у разі перелому довгих трубчастих кісток,
спостерігаються жирова емболія та інфекційні ускладнення переважно
гнійного характеру, хоч іноді трапляються також гостра специфічна та
анаеробна клост-ридіальна інфекції.

Для запобігання ускладненням травми проводять таки самі заходи, як і для
профілактики травматизму. Велику роль щодо цього відіграють рівень
організації першої медичної допомоги потерпілим та кваліфіковане
подальше їх лікування.

Похожие записи