РЕФЕРАТ

на тему:

„Лікарські рослини”

Горицвіт весняний — Adonis vernalis L.

Народні назви: горицвіт весняний, стародубка, чорногірка.

Родина жовтецеві — Ranunculaceae.

Багаторічна трав’яниста рослина, що цвіте навесні. Кореневище
багатоголове, буре. Стебло заввишки 10—40 см і більше, мало розгалужене,
вгорі густо вкрите тричіпірчасторозсіченими листками з вузенькими
частками. Прикореневі і нижні листки бурі, лускаті. Квітки на верхівці
стебла і гілок великі, з численними (15—20) золотаво-жовтими,
шовковисто-блискучими, дрібно зазубленими пелюстками. Плід — суха
сіро-зелена сім’янка (мал. 39).

Цвіте з квітня, плодоносить у травні-червні, у північних районах — на
місяць пізніше.

Росте у лісостеповій і степовій зонах — на пагорбах, відкритих схилах,
на луках і в трав’янистих степах, на узліссях і між чагарниками.

Райони поширення — Європейська частина СРСР, Кавказ, Сибір, Алтайський
край, Середня Азія.

Збирання і заготівля рослини особливо розвинені на всій території
Української РСР, Молдавської РСР, Башкирської АРСР, на Північному
Кавказі, у Краснодарському і Ставропольському краях, Південно-Західному
Сибіру, Куйбишевській, Воронезькій областях і прилеглих до них районах.
На Україні горицвіт весняний стає дедалі рідкіснішим і у зв’язку з цим в
ряді областей потребує охорони, цілковитої заборони або обмеження
заготівлі.

Виготовляють ліки з трави горицвіту весняного.

Збирають траву горицвіту в період від початку цвітіння (у квітні-травні)
до початку обсипання плодів, зрізуючи ножем усю надземну частину рослини
з квітками і плодами трохи вище від прикореневих лускатих листків. Нижні
частини стебла без листків відкидають. Під час збирання рослини треба
вкладати натрусом у кошики чи іншу тару, старанно уникаючи потрапляння
інших, схожих видів: горицвіту волзького (A. wolgensis Stev.) з
опушеними часточками листків і горицвіту сибірського (A. sibiricus), що
відрізняється перистим, а не пальчастим розсіченням листків.

Сушать горицвіт зразу після збирання на вільному повітрі у затінку, у
приміщеннях, що добре провітрюються, на горищах під залізним дахом. В
усіх випадках рослину розстилають тонким шаром, часто перетрушують.
Сушити горицвіт на сонці не можна, бо він втрачає свої лікувальні
властивості. Висушена трава має бути зеленою, квітки — золотаво-жовтими.
Висушений горицвіт рекомендується зв’язувати у снопики і знизу рівно
обрізувати. Запах горицвіту слабкий, смак — гіркий, усі частини —
отруйні.

Трава горицвіту весняного містить серцеві глікозиди, які вибірково
впливають на роботу серця і є складними органічними сполуками,
побудованими з цукристого і безцукристого компонентів. Без-цукристий
компонент (так званий генін, або аглюкон) є головним діючим началом
глікозидів. Горицвіт містить глікозиди цимарин і адонітоксин. Останній
сприятливо діє на серце, швидко і добре всмоктується і легко виводиться
з організму, розчиняючись у воді. Речовина, відома під назвою
адонівернозиду, має сечогінні і заспокійливі властивості. Препарати
горицвіту посилюють скорочення серця і уповільнюють частоту цих
скорочень, поліпшують серцеву діяльність, порушену або послаблену при
декомпенсаціях, заспокійливо діють на нервову систему, за даними
спостережень проф. Н. М. Дмитрієвої (1946), активізують виділення сечі.
Препарати горицвіту призначають при серцевих хворобах на стадії
недостатності кровообігу внаслідок пороку серця, застійних явищ,
набряків, при задишці. Призначають горицвіт також у разі набряків,
пов’язаних з порушенням роботи нирок (запаленням нирок), інфекційними
захворюваннями (скарлатиною, тифом, грипом та ін.)„ а також у випадку
збудження центральної нервової системи та епілепсії (часто в поєднанні з
бромом та іншими засобами заспокійливої дії).

Препарати горицвіту іноді подразнюють шлунок.

Звіробій звичайний — Hypericum perforatum L.

Народні назви: воронець, кривавник, заяча крівця, світоянське зілля,
стокрівця.

Родина звіробійні — Hypericaceae (Guttiferae).

Багаторічна трав’яниста рослина з тонким галузистим корневищем. Стебло
заввишки до 1 м, пряме, з двома ребрами-гранями, вгорі розгалужене.
Листки сірувато-зелені, довгасті, гладенькі, пружні, з безліччю ніби
проколотих, на краях чорних, цяточок, що просвічуються. Квітки великі,
яскраво-жовті з бурими цяточками, зібрані у щитовидні суцвіття. Плід —
тригнізда багатонасінна коробочка, що розкривається (мал. 55).

Цвіте з червня до серпня. Росте у сухих світлих місцях лісостепової
зони, на лісових галявинах, луках, між кущами, у ровах, понад
залізницею, в передгір’ях і на кам’янистих грунтах.

Райони поширення — майже вся територія СРСР, крім північних і
північно-східних районів. Основні райони збирання і заготівлі: Україна,
Білорусія, Ростовська і Воронезька області, Краснодарський край.

Райони збирання можна розширити на Кавказ, Середню Азію, Західний Сибір.

Для виготовлення ліків використовують траву звіробою.

Збирають у період повного цвітіння (до середини серпня), зрізуючи лише
верхні, листаті частини рослин (15—20 см) разом з щитовидними віялами
квіток, і сушать у приміщенні, що добре провітрюється, на вільному
повітрі, на горищах і т. ін. Після сушіння стебла видаляють. Запах
звіробою бальзамічний, нч смак він гіркуватий, терпкий.

Як лікувальна рослина звіробій відомий давно. Ще стародавні медики
визнавали за ним чудодійні властивості, що підтвердили відомі в свій час
лікарі Феофраст, Парацельс, Фаллопій. У народі звіробій називають
«травою від дев’яноста дев’яти хвороб», а сама назва його походить від
казахського слова «джерабой», що означає «зцілитель ран».

У траві звіробою містяться червоний і жовтий смолисті барвники,
гіперицин, дубильні речовини (до 10%), ефірна олія, інверт-ний цукор,
гліцерин, аскорбінова кислота, каротин, рутин, кверцетин, сапоніни,
глікозиди, гіперин і іманін. Останнім часом у звіробої виявлено
фітонциди, що згубно діють на мікробів. Через наявність багатьох діючих
речовин ця рослина виявляє різноманітний вплив на організми людини і
тварин. Звіробій широко використовують у народній медицині, зокрема як
в’яжучий, кровоспинний, протизапальний, протипроносний і протимікробний
засіб при лікуванні ран, виразок, ревматизму. Застосовують його і в
гомеопатії.

Науково обгрунтовано використання звіробою у разі тривалого проносу,
запалення кишок (при коліті, ентероколіті, ентериті), запальних процесів
і афт у роті, гінгівіту, стоматиту, неприємного запаху з рота (замінює
імпортну ратанію). Із звіробою виготовляють активний протимікробний
препарат іманін, який успішно використовують для лікування ран, виразок,
опіків та інших гнійно-запальних процесів шкіри, підшкірної основи
(абсцесів, фурункулів, флегмон та ін.).

В експериментах на тваринах помічено, що препарати звіробою підвищують
артеріальний тиск і поліпшують роботу серця. Є відомості про їх
протиглисну дію.

Застосовують: 1) у випадку проносів— настій 1 столової ложки трави на 1
склянці води п’ють по 0,5— 1 столовій ложці 3—4 рази на день; 2) цей
самий настій для полоскання при рихлості ясен і кровотечах з них і як
примочки до опіків; 3) спиртову аптечну настойку, якою змазують ясна і
полощуть рот (20—30 крапель на ‘/з склянки води).

Використовують також екстракт із звіробою і препарат іманін (порошок), з
якого готують 0,5—1% водні розчини і 3—5—10% мазі на
ланоліново-вазеліновій основі.

Іманін — ефективний антибактеріальний препарат — застосовують зовнішньо
для лікування виразок, абсцесів, карбункулів, тріщин сосків. Він добре
стимулює регенерацію тканин, швидко підсушує поверхню ран, опіків (при
опіках радикальним засобом є олія із звіробою).

Кульбаба лікарська — Taraxacum offfcmale Wigg.

Народні назви: кульбаба звичайна, бабажуля, молочай, літучки, пустодуй,
пухлянки.

Родина айстрові (складноцвіті) — Asteraceae (Composi-tae).

Багаторічна трав’яниста рослина з білим (молочним) соком, товстим
стрижневим добре розвиненим коренем і густоволохатою шийкою. Листки
ланцетовидні або довгасто-обернено-яйцевидні чи струговидно-надрізані, у
прикореневій розетці їх багато. Квіткове стебло (стрілка) заввишки до 40
см, без листків, дудчасте (порожнисте), на верхівці несе один квітковий
кошик. Кошик великий, з численними язичковими яскраво-жовтими квітками.
Плід — сім’янка з чубком. Після достигання сім’янки утворюють пухнасту
сірувато-білу кулю (звідки і назва рослини). Плоди розлітаються на
повітрі від легкого подиху вітру. Кульбаба — найпоширеніша рослина на
земній кулі

Цвіте з квітня до вересня.

Росте на луках, полях, у лісах, садах, над шляхами, на смітниках.

Райони поширення — вся територія СРСР, крім Крайньої Півночі.

Збирають і заготовляють її на Україні. Для приготування ліків
використовують корені кульбаби. Корені викопують з кінця серпня і
восени, в період в’янення листя, або навесні, до цвітіння. Викопані
корені очищають від землі, надземних частин, кореневих шийок, миють
і сушать, попередньо підв’яливши протягом кількох днів на сонці,
поки з надрізів кори не припиниться виділення молочного соку.

Сушать у теплому з доброю вентиляцією приміщенні або на печі, розіклавши
тонким шаром. На смак кульбаба гіркувата, слизиста, без запаху.

Містить інулін (до 40%), гіркоту тараксанін, слиз, цукор, холін, жирну
олію.

У народній медицині настої коренів кульбаби використовують як
жовчогінний, проносний засіб.

Застосовують як жовчогінний, проносний засіб та для збудження
апетиту—настій 1 столової ложки подрібненого кореня на 1 склянці води
п’ють по ‘/4 склянки 3—4 рази на день за ‘/2 год до їди. Можна вживати
настій 1 столової ложки суміші (по 2 столові ложки) кореня кульбаби,
трави чистотілу білого і кореня ревеню на 1 склянці води по ‘/2 склянки
4 рази на день за ‘/2 год до їди.

У деяких країнах, зокрема у Франції, листя кульбаби додають до салатів.
У нас корінь кульбаби (підсмажений і подрібнений) використовують як
сурогат кави.

Латаття жовте — Nuphar luteum L.

Народні назви: глечики жовті, жовта водяна лілія.

Родина лататтєві — Nymphaeaceae.

Багаторічна водяна рослина. Кореневище товсте, завдовжки до 2 м, зелене,
з багаточисленними коренями, що укорінюються в мулі, та рубцями —
щитковими слідами. Нижні (підводні) листки напівпрозорі, верхні (що
плавають на поверхні води) щільні, темно-зелені, довгочерешкові,
овальні, заокруглені до верху, з глибоко-серцевидною основою, цілокраї.
Квітки жовті, пахучі, великі. Чашелистків — 5, вони жовті, нагадують
віночок. Пелюсток багато, вони менші за чашолистки, вузькі, жовті, з
медовою ямкою на спинці. Тичинок багато, зав’язь овально-конічна,
багатогнізда, з сидячою променистою приймочкою. Плід має форму глечика,
соковитий, зелений. Насінини оточені повітроносними мішечками, завдяки
чому не тонуть у воді і розносяться на далеку відстань. Цвіте з квітня
по вересень.

Жовте латаття поширене по всій території нашої країни, росте заростями в
ставках і озерах, а також у річках з тихою течією і оболонях, річкових
затоках, старицях.

Кореневища латаття містять суміш алкалоїдів-нуфаридинів,
головним із яких є нуфлеїн. У них виявлено також таніди, метакарбонову
кислоту, сахарозу і багато крохмалю. В квітках міститься глікозид
наперстянкоподібної дії, в насінні — крохмаль

Збирають кореневища жовтої водяної лілії під час її цвітіння і восени.
Вони легко висмикуються з води. Корені і черешки обрізують, миють,
ріжуть тонкими пластинками, розстилають тонким шаром на папері або на
мішковині і висушують на добре провітрюваних горищах.

У народній медицині відвар кореневищ латаття жовтого застосовують при
запальних процесах травного каналу, ревматизмі, лихоманці, захворюваннях
шкіри, матковій кровотечі, імпотенції, фри-гідноєті.

Великі дози відвару рослини викликають блювання, пронос, тривалий сон,
навіть можуть зумовити смерть внаслідок паралічу центральної нервової
системи. Тому необхідно додержувати застережних заходів при вживанні їх.

Готують відвар латаття жовтого таким чином. 4 столові ложки подрібнених
кореневищ заливають 1 л води, кип’ятять 5—7 хв, охолоджують і
проціджують. П’ють по 1 столовій ложці 3 рази на де|ь.

Борошно з кореневищ рослини — випробуваний засіб боротьби з тарганами.

Із латаття жовтого виготовляють лютеиурия, що згубно впливає на
трихомонад, діє бактеріостатичне на грампозитивних мікроорганізмів і
фунгїстатично — яа патогенних грибів типу Candida, характеризується
сперматоцидною активністю. В аптеках є готовий препарат у вигляді 0,5%
лініменту, піхвових кульок (по 0,003 г) і таблеток (по 0,003 г).
Призначають його при гострих і хронічних трихомонадних урогенітальник
захворюваннях, ускладених мікробною і грибковою флорою. У цих випадках
піхву обробляють лініментом щоденно або через день. Кульки застосовують
у проміжках між процедурами. Необхідно провести 3—4 курси лікування
тривалістю 10—20 днів кожний. Кульки або піноутворюючі таблетки
лютенурину використовують і як протизаплідний засіб, їх кладуть у піхву
за 10—15 хв до статевих зносин. Таблетки перед застосуванням слід
змочити водою. Лютеяурином лікують екземи, запалення порожнини рота
тощо. У деяких пацієнтів він викликає місцеве подразнення.
Протипоказанням до застосування препарату є індивідуальне
неперенесення..

Подорожник великий — Plantago major L.

Народні назви: подорожник ланцетолистий, придорожник, ранник, попутник,
бабка, припутник, порізник, семижильник, поранник.

Родина подорожникові — Plantaginaceae.

Багаторічна трав’яниста рослина з коротким кореневищем. Стебло
квітконосне, заввишки до 40 см. Листки в прикореневій розетці,
яйцевидні, цілокраї, з довгими широкими черешками і 5—9 поздовжніми
жилками. Суцвіття — густий колос з непоказних плівчастих бурих квіток.
Коробочка з 8—16 блискучими насінинами (мал. 105).

Цвіте з червня до вересня.

Росте як бур’ян вздовж шляхів, біля жител, на заливних луках, городах, у
садах.

Райони поширення — вся територія СРСР, крім Крайньої Півночі.

Збирають і заготовляють на Україні і в центральних областях СРСР.

Для виготовлення ліків застосовують листки подорожника і окремо насіння.

Збирають у червні-липні, в період повного розвитку, цілі, непошкоджені
листки, обриваючи їх з невеликим залишком черешка.

Сушать на вільному повітрі в затінку, у приміщенні, що добре
провітрюється, розкладаючи тонким шаром. На смак подорожник
слабкогіркуватий, терпкуватий, запаху не має.

Подорожників налічується до 50 видів, з яких найбільше значення в
медицині мають великий і блошиний. У стародавньогрецькій і
стародавньоримській медицині його використовували для боротьби з
дизентерією. Арабські лікарі застосовують подорожники з X ст.

У науковій медицині використовують листки і насіння великого
подорожника.

У листках є дубильні і гіркі речовини, плантагова кислота, ефірна олія,
хлорофіл, вітаміни (ретинол, вітамін К, аскорбінова кислота) і алкалоїди
(кристалічний — плантагнін і рідкі — індикамін та інди-каїн). У насінні
подорожника крім дубильних і білкових речовин багато слизу, є жирна олія
та глікозид аукубін. Листки подорожника у зв’язку з наявністю в них
дубильних речовин виявляють в’яжучу, протипроносну і протизапальну дію.
Наявність у листі ефірної олії і вітамінів сприяє очищенню ран,
зменшенню гнійних виділень і прискоренню їх гоєння та рубцювання
(гранулюючий і епітелізуючий ефект). Крім того., вмістом ефірної олії
пояснюється також і відхаркувальна дія подорожника. Слиз, якого в його
насінні до 44%, має колоїдні властивості (набрякає в теплій воді) і
справляє пом’якшувальний вплив, обволікає ушкоджені слизові оболонки,
захищаючи їх від подразнення.

Д. М. Російський, Р. А. Лур’є та ін. (1944) застосовували блошиний
подорожник як проносний засіб. Такою самою властивістю, відзначається і
великий подорожник.

Я. X. Нолле (1943) дослідив 6 видів подорожника і зробив висновок, що
всі вони нетоксичні і мають обволікальну і проносну дію. Подорожник
вивчала Г. В. Оболенцева (1966), яка довела його значний противиразковий
ефект. На основі цих досліджень було випущено препарат подорожника
плантаглюцид.

Застосовують: 1) як відхаркувальний засіб — настій 1 столової ложки
подрібненого листя на 1 склянці води споживають по 1 столовій ложці 3—4
рази на день; як в’яжучий засіб — застосовують зовнішньо у вигляді
примочок; 2) як проносне — насіння подорожника блошиного (ціле або
потовчене) по 1 столовій ложці вживають всередину або п’ють на ніч
відвар 1 столової ложки в Va склянки води; 3) для загоювання виразок,
нориць, наривів — з соку листя подорожника великого в суміші з соком
надземної частини подорожника блошиного роблять пов’язки. Внаслідок
вживання соку рослин всередину підвищується кислотність шлункового соку,
поліпшується травлення і загальний стан хворих на гастрит із зниженою
кислотністю. Сік готують з суміші однакових об’ємів соку свіжозібраних
листків великого подорожника і надземної частини блошиного подорожника,
до якої додають 20% спирту для консервації. Сік п’ють по 1 столовій
ложці 3 рази на день за 15—20 хв перед їдою або застосовують у вигляді
примочок до ран, виразок і т. ін.

Розчин для примочок при кон’юнктивіті і дерматиті та полоскання рота
готують з 3—4 столових ложок соку подрібненого листя подорожника,
розвівши в 1 склянці води.

Ромашка лікарська — Mairicaria recutita L.

(Matrlcarla chamo-milla L.).

Ромашка пахуча — Matricaria matricaroides (Less.)

Porter ex Britton (M. discoidea DC.).

Народні назви: ромашка дика, маткова трава, ромашка без’язи-кова,
романець.

Родина айстрові (складноцвіті)—Asteraceae (Compositae).

Ромашка лікарська — однорічна рослина, що має приємний запах. Стебло
пряме, галузисте, заввишки до 50 см. Листки двічіпір-часторозсічеиі.
Квітки в кошиках, середні — жовті, трубчасті, крайові — білі, язичкові,
тризубчасті.

Кошики сидять на довгих квітконіжках на верхівках гілок. Квітколоже
опукле, конічне, всередині порожнисте. Плід — сім’янка.

Ромашка пахуча — дуже запашна рослина. Стебло дуже галузисте, заввишки
до 20 см. Листки дрібнорозсічені на вузькі часточки. Квіткові кошики
зеленуваті, без язичкових квіточок, на коротких квітконіжках. Квітколоже
конічне, всередині порожнисте.

Цвіте ромашка лікарська у травні-серпні, пахуча — у червні-серпні.

Росте ромашка лікарська як бур’ян на відкритих полянах, пустирях, у
степах, на парових полях, луках, уздовж шляхів, на супіщаних і піщаних
грунтах; ромашка пахуча — уздовж шляхів, по дворах, на городах і т. ін.
Ромашка лікарська поширена в середній і південній смузі СРСР, в
основному на півдні України, особливо в Херсонській області, в Криму, у
Полтавській та інших областях, а також у Молдавській РСР, а РСФСР (в
Тульській області, Краснодарському краї, Ростовській і сусідніх
областях), у Чуваській тощо; ромашка пахуча — повсюдно, в тому числі в
Західному Сибіру і на Далекому Сході.

Для лікувальних цілей застосовують суцільні цілі квіткові кошики без
стебел обох видів ромашки.

Збирають квітки під час сухої погоди на початку і протягом усього
періоду цвітіння (з травня по серпень), зриваючи руками або зрізуючи
ножицями кошики біля самої основи. На посівних площах збирають кілька
разів за літо. Пахучу ромашку зривають тільки вручну, общипуючи кошики з
короткою квітконіжкою, без листя, що розміщене близько до суцвіття. При
заготівлі ромашки лікарської і ромашки пахучої слід уникати потрапляння
в сировину: 1) ромашки собачої (Anthemis cotula L.) — рослини з
неприємним запахом; 2) ромашки непахучої (M. inodo-ra L.) — рослини без
запаху, у якої тупоконічне квітколоже; 3) пупавки польової, або котячої
ромашки (Anthemis arvensis L.),— рослини без запаху, квітколоже в якої
засаджене приквітками.

Сушать кошики ромашки, очищені від ніжок, зразу після збирання в
затінку, під дахом або в сухому приміщенні, розкладаючи на сітці чи
полотні тонким шаром. Слід стежити, щоб ромашку не пересушити або щоб
вона не була недосушена. Запах обох видів, ромашки сильний, ароматний,
особливо при розтиранні. На смак вони гіркуваті, слизисті і пекучі.

У квітках ромашки є до 0,8% ефірної олії, азулен, гіркий глікозид,
антемісова кислота та інші речовини. З них виділено речовину— так званий
хамазулен, який е похідним кумарину. Доведено, що азулен виявляє
протизапальну дію, а гіркий глікозид розслаблює гладку мускулатуру. Крім
того, ромашка при безпосередньому нанесенні на шкіру, слизові оболонки
або рани виявляє в’яжучу дію і сприяє загоюванню ран. її застосовували
ще в старовину Гіппократ, Діоскорід, Пліній при лікуванні хвороб
печінки, нирок, сечового міхура, головного болю тощо. Латинська назва її
— Matricaria reculita, що у перекладі означає маткова трава. У народній
медицині ромашку використовують як сечогінний і потогінний засіб.

Застосовують: 1) у разі запалення слизових оболонок горла, ясен, рота —
настій 1 столової ложки квіток ромашки на 1 склянці окропу вживають для
полоскання (кілька разів на день), примочок, промивання ран, виразок і
спринцювання. Цей настій також використовують для клізм, для чого і
склянку його розводять в 1 л води, або п’ють по 1 столовій ложці 3—4
рази на день як вітрогінний засіб при здутті, спазмах кишок та у випадку
жовчнокам’я-ної хвороби; 2) при запаленні слизової оболонки шлунка і
кишок (гастриті й ентериті) — відвар 2 чайних ложок суміші з квіток
ромашки, трави полину, листків холодної м’яти, шавлії лікарської і трави
деревію звичайного (по 2 чайні ложки) в 1 склянці окропу п’ють гарячим
натщесерце 2 рази на день по ‘/2 склянки; 3) проти здуття і болю в
животі — настій суміші 2 столових ложок квіток ромашки, насіння кропу,
кореня алтеї (по 2 чайні ложки), кореня лакриці і листків м’яти (по 2
столові ложки) на 2 склянках води п’ють протягом дня по !/4 склянки; 4)
як заспокійливий засіб у випадку кишкових коліків—настій 1 чайної ложки
суміші квіток ромашки, листя холодної м’яти, кореня валеріани і фенхелю
(по 2 столові ложки) на 1 склянці окропу п’ють по 2 столові ложки 6
разів на день; 5) при жовчних коліках (болю в ділянці печінки) — настій
1 столової ложки суміші квіток ромашки, листя холодної м’яти, листя
рутки, трави чебрецю, трави перстачу прямостоячого (по 1 столовій ложці)
на Р/а склянки окропу приймають по ‘/2 склянки 3 рази на день.

Квітки ромашки входять до складу пом’якшувальних зборів № 2, 4 і 5,
вітрогінного чаю № 2 і в суміш для полоскання горла.

В аптеках е готовий препарат ромазулон, який призначають при гастриті,
дуоденіті, коліті, при здутті кишок, а також у разі запалення слизових
оболонок (стоматиту, гінгівіту) і шкіри.

Похожие записи