Кульбаба лікарська

Taraxacum officinale Web. et Wigg

Це відома вже в далекому минулому лікарська рослина. Феофраст
рекомендував її для лікування веснянок і печінкових плям на шкірі.
Пізніше її почали використовувати араби. У XVI ст. в Німеччині кульбабі
приписували заспокоювальну і снотворну дію.

Багаторічна трав’яниста рослина з родини складноцвітих [Asteraceae
(Compositae)]. Має коротке, просте, рідше багатоголове кореневище, від
якого відходить мало-галузистий корінь. Розетка з дещо піднятими або
лежачими на землі листками. Останні голі, довгасто-ланцетні, до основи
звужені, глибокоперистонадрізані. Лопаті листків відхилені до основи,
краї їх нерівномірно-зубчасті. З пазух листків виходять квіткові стрілки
— голі, циліндричні, порожнисті всередині, 15-30 см заввишки. Суцвіття —
одиничний верхівковий груповий кошик. Гола розширена верхівка квіткової
стрілки (квітколоже) оточена загальною обгорткою з лінійно-ланцетними
листочками. Квітколоже густо вкрите яскраво-жовтими язичковими квітками
з чубком замість чашечки. Плід — сім’янка з пухнастою летючкою. Цвіте з
весни до пізньої осені. Росте як бур’ян на всій території України.

У коренях містяться тритерпенові сполуки, інулін (до 24 %), каучук (до 3
%), жирна олія, до складу якої входять гліцериди пальмітинової,
олеїнової, лінолевої, мелісової і церитонової кислот. У листках —
вітамін С (50-70 мг%), каротин (6—8 мг%), вітамін Е, солі заліза,
кальцію і фосфору.

Корені застосовують для збудження апетиту, як жовчогінний засіб та
поліпшення травлення при запорах.

Свіжі листки після попереднього вимочування у солоній воді придатні для
виготовлення салатів, їх можна маринувати в оцті і додавати до овочевих
страв як приправу. З коренів готують сурогат кави.

Французи вживають не тільки зелені листки, а й молоді, ще не розкриті
суцвіття. Кошики маринують і додають у солянки й вінегрети як замінник
каперсів.

З косметичною метою використовують напар з квіток кульбаби. Ним зводять
бородавки, пігментні плями і ластовиння. Ця рослина входить до складу
противугревого лосьйону.

Оскільки кошики кульбаби відкриваються о 6-й годині ранку, а
закриваються о 10-й, її можна використати для створення квіткового
годинника, що й зробив свого часу Карл Лінней. До того ж кульбаба —
непоганий барометр: на дощ її кошики закриваються.

Дуже добре розмножується насінням, яке висівають з міжряддями 25—30 см.
Догляд полягає у 2—3-разовому розпушенні грунту та прополюванні за
вегетаційний період.

Корені збирають восени або рано навесні, їх миють у холодній воді,
протягом кількох днів пров’ялюють на відкритому повітрі, а потім сушать
на горищах під залізним дахом, у печах або сушарках при температурі
40—50 оС.

Женьшень звичайний

Panax ginseng С. А. Меу.

Використовується і ціниться з незапам’ятних часів не тільки в Китаї, а й
в інших країнах Південно-Східної Азії. Природа створила корінь цієї
рослини схожим на людину. Через це і названо його «женьшень», що в
перекладі з китайської означає «людина-корінь».

Це — багаторічна трав’яниста рослина з родини аралієвих (Araliaceae),
яка досягає віку 100 років і більше. Стебло прямостояче, 30—70 см
заввишки, на верхівці несе кільце з довгочерешкових, до основи
пальчасто-п’ятироздільних листків. Середня частина довша за інші, а дві
нижні бокові — коротші. Частки листка оберненоовальні, на кінці
загострені, біля основи клиновидні, по краях нерівномірнопилчасті. Всі
листки розвиваються з середньої точки на вершині стебла, їх пластинки
розміщуються в одній горизонтальній площині. З центра листкового кільця
виходить тонка квітконосна стрілка від 2—3 до 50 дрібних непоказних
двостатевих квіток. Квітки зеленувато-білі, чашолистки і пелюстки у них
зелені, а тичинки — з великими білими пиляками. Насіння плоске, в
кам’янистій внутрішній оболонці. Яскраво-червоні ягоди зібрані в щільну,
майже кулясту грушу і різко виділяються серед листя.

Підземна частина рослини складається з циліндричного довгастого
м’ясистого кореня, з поверхні кільцеподібно зморшкуватого, жовтуватого.
На кінці корінь галузиться, даючи 2—4, рідше 6 паростків, які в свою
чергу утворюють дрібні мички. У верхній частині від кореня також
відходять від 1 до 3 бокових паростків. Корінь вгорі переходить у
вертикальне кореневище, що подовжується з віком. Поверхня його вкрита
рубцями — слідами стебел минулих років і кількома дрібними сплячими
бруньками. Верхній кінець потовщений. На ньому закладається велика
зимуюча брунька, з якої навесні розвивається пагін. Якщо зимуюча брунька
пошкоджена, пагін не розвивається і рослина іноді протягом кількох років
може перебувати в стані спокою. За цей час внаслідок пробудження однієї
із сплячих бруньок розвивається нова зимуюча брунька. За сприятливих
умов спляча брунька може пробудитись і при наявності зимуючої — тоді
виростають додаткові надземні пагони. В кінці вересня або на початку
жовтня надземна частина відмирає, а навесні (витравні) виростає знову.

У дикому стані поширений у Хабаровському і Приморському краях, де
зустрічається на гірських схилах під покривом кедрово- і
ялицево-широколистяних лісів.

E

?Хімічний склад остаточно не встановлений. Основною діючою речовиною
вважають комплекс глікозидів, але жоден з них досі детально не вивчений.
Є вказівки на наявність в ньому сапоніну стероїдної будови. Крім того,
виявлено жирну олію, пектинові речовини, цукор, крохмаль, ефірну олію
панацей, вітаміни В, і В2. Для женьшеня характерний значний вміст
фосфатів у золі, а також сполук сірки і мікроелементів (калій, кальцій,
магній, натрій, залізо, алюміній, кремній, барій, марганець тощо).

Препарати з женьшеня стимулюють діяльність центральної нервової і
ендокринної систем, є тонізуючим засобом. Клінічні дослідження
підтвердили можливість їх застосування при перевтомі, захворюваннях
нервової системи та деяких інших патологічних станах.

У культурі женьшень рекомендується вирощувати на некрутих схилах під
покривом лісу або на відкритих ділянках. Найбільш сприятливі для цього
сухі широколистяні ліси, в яких зустрічаються хвойні дерева і папороть.
Грунти — бурі лісові, добре дреновані, із значним шаром гумусу. Спочатку
вирощують розсаду. Під розсадник відводять ділянку на високородючих
супіщаних або суглинкових грунтах, чистих від бур’янів, не заражених
шкідниками і хворобами, яка не затоплюється і добре захищена від вітру.
Насіння висівають на відстані 2 см одне від одного на глибину до 4 см,
ширина міжрядь — 10 см. За тиждень до появи сходів грядку затінюють. Для
цього виготовляють спеціальні каркаси, на які кладуть щити або трав’яні
мати завдовжки 1,5 і завширшки їм.

Товарну цінність мають 5—б-річні корені, які викопують у вересні —
жовтні (після відмирання надземної частини рослин). Оскільки корені
женьшеня дуже швидко гниють, зразу ж після викопування їх миють і
сушать, розсортувавши на великі, середні та дрібні, після чого
обробляють парою при температурі 80 °С. При цьому великі витримують
протягом 1 год 50 хв, середні — 1 год 20 хв, дрібні — 1 год. Потім
корені розкладають тонким шаром і витримують при температурі 50—60 °С до
повітряносухого стану.

Шипшина собача

Rosa canina L.

Палеоботаніки встановили, що близько 40 млн. років тому шипшина росла на
нашій планеті. Плоди цієї рослини з лікарською метою люди почали
використовувати близько 5 тис. років тому.

Шипшина собача — кущ 1,5—2,5 м заввишки з дугоподібнозвислими гілками,
вкритими міцними гачкуватими Шипами. Молоді пагони заленувато-червоні, з
шилоподібними шишками і щетинками. Листки чергові, непарноперисті, з
сімома, рідше дев’ятьма листочками (10—16 мм завдовжки і 6—12 мм
завширшки). Останні з обох боків голі, овально-видовжені, пилчасті,
прилистки довгі, зрослися з черешком.

Квітки поодинокі, рідше зібрані у щиткоподібні суцвіття, оточені
приквітками. Чашолистків п’ять, вони перисторозсічені, після цвітіння
спрямовані вниз, а незадовго до достигання плодів частково відпадають.
Віночок (до 5 см у діаметрі) рожевий або біло-рожевий, з п’ятьма
вільними пелюстками. Квітколоже увігнуте, тичинок і маточок багато.
Плоди ягодоподібні (18—20 мм завдовжки), червоно-рожеві, різні за
формою, з численними волосистими сім’янками.

Росте в рідких лісах, на узліссях, вирубах, трав’янистих схилах, по
берегах річок, узбіччях доріг і на пустирях. Цвіте у травні — червні,
плоди достигають у серпні — вересні.

З усіх рослин шипшина містить найбільше вітамінів. У ній є вітамін С
(500—4800 мг%), каротин, рибофлавін, вітаміни В2, Р, К, Е, солі кальцію,
калію, магнію, заліза, фосфору, лимонна та яблучна кислоти, цукри,
фітонциди, ефірна олія, дубильні речовини.

У науковій медицині плоди застосовують при хворобах печінки і жовчного
міхура як полівітамінний засіб. З них виготовляють холосас (згущений
водний екстракт плодів шипшини з цукровим сиропом). У народній медицині
вживають при хворобах печінки, нирок, сечового міхура, серця, підвищеній
кислотності шлункового соку, туберкульозі легень, гіпертонії. Пелюстки,
зварені з медом, рекомендують при рожистих запаленнях шкіри, відвар
коренів — при каменях у нирках і гіпертонії, гілки — при дизентерії та
розладах шлунково-кишкового тракту.

Плоди шипшини використовують також у харчовій промисловості. З них
готують варення, джем, пастилу, пюре, повидло, безалкогольні напої,
чайно-кавові сурогати.

Шипшина має важливе значення в декоративному садівництві як підщепа для
вирощування садивного матеріалу культивованих сортів.

Розмножують як насінням, так і вегетативне (зеленими стебловими і
кореневищними живцями, відсадками, паростками та поділом куща). Насіння
звичайно висівають восени на глибину 2 см в підготовлену грядку садової
шкілки. Ширина міжрядь — 20—22 см. Норма висіву — 2 г чистого насіння на
1 м погонної довжини. Спостереження показали, що воно починає проростати
в травні наступного року. Догляд за посівами полягає в розпушенні
міжрядь та прополюванні. Дворічні саджанці пересаджують на постійне
місце.

Плоди збирають у фазі повної стиглості, але не перестиглі, їх сортують і
сушать у печах чи сушарках при температурі 80—90 °С, розстеливши тонким
шаром. Висушені плоди можна зберігати 2 роки.

Похожие записи