РЕФЕРАТ

на тему:

Київська Русь і народна медицина

ПЛАН

Вступ

1. Джерела, які розкривають особливості народної медицини часів
Київської Русі

2. Медицина Київської Русі та місце в ній народної медицини

3. Використання надбань народної медицини в офіційній медицині Київської
Русі, видатні представники

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Народна медицина українців – це складний комплекс , в якому знайшли
поєднання позитивні емпіричні знання, засоби лікувальної магії, народна
традиція, а згодом – елементи професіональної медицини, явища широкого
міжнародного побутування і досвід місцевих спостережень.

Багатство етнічних і регіональних форм, якими відзначаються народні
методи лікування, пошуки і способи приготування ліків, їх асортимент і
застосування становлять вдячний матеріал для проведення порівняльних
досліджень, виявлення генетичних і етнокультурних зв’язків між народами.

Логічно вважати, що народна медицина така ж давня, як і людство, що
початки її сягають доісторичних часів і викликані інстинктивними
спробами самозбереження. Ще з моменту самоусвідомлення людина почала
мріяти про безсмертя і боротися за своє здоров’я.

1. Джерела, які розкривають особливості народної медицини часів
Київської Русі

Народні медичні знання українців своїм корінням сягають сивої давнини.
Перші відомості про них знаходяться в петрогліфах „Кам’яної могили” (XII
тисячоліття до н.е.). Відповідно цінними джерелами є писемні пам’ятки
давньоруської народності, в яких зберігся акумульований досвід
лікування. Перші відомості з народного лікування дослідники пов’язують з
„Ізборником Святослава” (1073-1076р.), в якому йде мова про види
захворювань, робиться спроба пояснити їх етіологію та подаються мед
ікр-гігієнічні поради профілактичного характеру.

А першою спеціальною рукописною книгою з народної медицини часів
Київської Русі, як вважають дослідники, був трактат „Мазі”, автором
якого була онука Володимира Мономаха Євпраксія.

Пам’ятками, вартими уваги в галузі народних медичних знань українців, є
„Травники”, „Зілейники”, „Вертогради” – ці своєрідні медичні
енциклопедії, що набувають поширення з XVI ст.

Однак по-справжньому народна медицина привернула увагу дослідників з
середини XIX ст.., що зумовлено активізацією збирацької роботи в зв’язку
з діяльністю російського географічного товариства, створеного в 1845
році.З кінцем XIX – початком XX ст. пов’язана поява спеціальних
досліджень , присвячених питанням народної медицини. Серед них слід
відзначити С.Носова, Г.Коваленка, І.Манжури, О.Братчикова, І.Пантюхова
та ін. Значний фактологічний матеріал інформаційного характеру з питань
народної медицини зосереджено в узагальнюючих працях В.Бабенка,
В,Шухевича, А.Оніщука.

Народна і нетрадиційна медицина на сучасному етапі – це, з одного боку,
масові повсякденні медичні знання, які постійно збагачуються і
розвиваються під впливом професіональної наукової медицини.

Одним із шляхів поширення цього впливу є популярна медична література,
книги про лікарські рослини, інформотерапію, про методи очищення і
оздоровлення організму тощо, які мають значний попит у населення. З
другого боку, це те раціональне зерно, що є складовою частиною
професіонального прошарку народної і нетрадиційної медицини. Тому, з
метою ефективного використання багатих надбань народної і нетрадиційної
медицини в професійній медичній практиці, необхідно чітко відмежувати
раціональні методи від магічних. На професійне виконання цього завдання
буде спрямована робота Експертної комісії Ради з народної та
нетрадиційної медицини при Федерації.

Методи і засоби народної та нетрадиційної медицини, безперечно, не
повинні відійти у забуття. Сучасна наукова (традиційна) медицина й
фармакологія, яка своїм корінням сягає глибин емпіричних народних знань,
набутих у процесі багатовікового досвіду, повинна і сьогодні
збагачуватись за рахунок нових народних надбань та новітніх
енергоінформаційних технологій.

2. Медицина Київської Русі та місце в ній народної медицини

Медицина Київської Русі була доволі розвинена й не відставала від
загальнолюдських середньовічних канонів. А народне цілительство
випередило свій час й успішно застосовується й зараз.

Лікарі (від кельтського «лейкер»), гойцої (ті, що гоят), знахарі були
вельми популярні й займалися практикою професійно. Своїх лечців мали
князівські двори, а монастирі – власні богадільні.

Які ж методи використовувала давньоруська медицина? По-перше, хірургічні
– війни вимагали великої кількості фахівців з лікування ран. Була для
хірургів робота й у мирний час – у літописах згадуються навть операції
по видаленню пухлин.

Важливою «галуззю медицини» було, звісно, акушерство.

З покоління в покоління передавалися в Київській Русі знання по
фітотерапії. Не лише «народні цілителі», але й кожна господарка знала
лікувальні властивості рослин і уміла готувати «зілля» – відвари,
настої, чаї.

Популярна в народі була «домашня фізіотерапія» – лазні, компреси,
розтирання, масаж, укутування, «банки», клістири.

Однак специфічним «києворуським» методом була психотерапія. Вона
базувалася на язицьких традиціях – заговорах, позбавленні від
«пристріту», «порчі», «поробленого». Рідко в яких інших державах (аж
ніяк не в Європі з їхньою інквізицією) були так популярні ворожки,
шептухи, чаклуни, заклинателі, відьми. Що характерно, ці традиції не
прийшли до нас ззовні – ні з Візантії, ні з півночі, ні з античності.
Вони збереглися на наших землях з незапам’ятних часів, і є невід’ємною
частиною центрально-слов’янського сприйняття зв’язку живої людини з
«іншим» світом.

Істориками зроблений узагальнюючий висновок про існування трьох основних
типів медицини: древньої, народної язичницької; більш пізньої міської
світської ремісничої; монастирської.

Одна з найбільш складних наукових проблем вивчення медицини Київської
Русі – час виникнення і характер діяльності перших монастирських
лікарень. Ще в історичній науці XIX ст. склалася традиція зв’язувати
відкриття першої лікарні з ім’ям Феодосія Печерського. Н.А.
Богоявленський, виходячи з «Житія Феодосія Печерського», написаного
Нестором, також вважає, що для лікарні було відведено особливе місце,
відгороджене забором від інших будівель, що додавало їй характер
ізолятора. Хворим надавалася стаціонарна допомога.

У монастир приводили і приносили людей з різними хворобами. Серед них
були і діти, і дорослі. Кількість звертань досягала великих цифр. Більше
за все було незаможних, але зверталися і представники вищого стану.

В історикомедичній літературі значне місце приділяється образам лікарів,
донесених нам «КиєвоПечерським патериком», насамперед Агапіту. Лікар
повинен бути зразком гуманності, що межує із самопожертвою. Цими
якостями володів Агапіт, що без заклику йшов до хворого і служив йому
доти, поки хворий не вставав. У такій особистій участі лікаря в долі
хворого «Патерик» і бачить мету й внутрішній зміст лікарського
покликання. Самовіддане ставлення лікаря до хворого створює його
надзвичайну популярність і любов народу.

Усі лікарі КиєвоПечерського монастиря були доступні, їм було невідоме
марнославство. Лікар повинен бути вільним від будьякої думки,
спрямованої на збагачення за рахунок наданої медичної допомоги (Агапіт
наказує роздати всі гроші жебракам і церквам і відмовляється їх брати).
Високими моральними якостями відзначалися і Даміан, і Алімпій.

У «КиєвоПечерському патерику» розробляється концепція лікування як
духовного служіння. Здатність зціляти людей трактується як дарунок
Божий, що відкривається праведникам за їхній духовний подвиг (наприклад,
опис житія Даміана: «Даміан відрізнявся покірністю; дивував усіх своєю
лагідністю. Його подвижницьке життя, пильнування по ночах, старанне
заняття читанням святих книг, часте повстання на молитву, усе це було
гарно відомо братії і викликало благоговіння… За все це сподобив
Господь Бог Даміана дарунка чудотворного…»). Відповідно, лікування
сприймається в першу чергу як невід’ємна частина служіння Господу. З
відношенням до лікування як до дарунку Божого пов’язується і
«безмездність», неможливість плати за лікування. Агапіт говорить: «…
ніколи ні від кого не беру за зцілення, тому що зціляю силою не моєю,
але Христовою…» Серед високих моральних якостей ченців«лічців»
особливо підкреслюється християнська смиренність, зречення від мирської
слави, багатства.

Давньоруський історик залишив нам барвисті описи високогуманних діянь
перших лікарів – ченців КиєвоПечерської лаври: під чернечими клобуками в
них були солідні знання медицини» (до слова, автори патерика – не
історики, а священики). В одному із сюжетів розповіді про Агапіта ми
бачимо колізію загальнолюдських і станових, монастирських норм: коли
важко занедужує в Чернігові князь Володимир (майбутній Володимир
Мономах), Агапіт відмовляється їхати до нього, залишається в лаврі. Ця
колізія розв’язується здатністю Агапіта зціляти на відстані.

У літературі докладно досліджується складне питання про методи
лікування, які застосовувались Антонієм, Агапітом та іншими
монастирськими лікарями. Медики високо оцінюють рівень описаного у
різних розповідях «Патерика» догляду за хворими (наприклад, така деталь
– виснаженому ченцю не дають відразу багато їжі). Власне кажучи, це і є
головна форма «служіння» лікарів. Не викликає сумнівів у дослідників і
психотерапевтичний фактор: молитви (адже йдеться про ченців і парафіян),
«накладення рук», що припускали безумовну віру у можливості цілителя (на
цьому автори патерика особливо наполягають: у розповіді про Алімпія у
випадку першого звертання прокаженого без відповідної віри монастирські
засоби не допомогли).

Неоднозначно трактується згадуване в житіях «брашно», «зілля», що
давалося хворим. Автормонах неодноразово і наполегливо підкреслює, що це
була звичайна їжа з монастирського раціону. Н.А. Богоявленський,
намагаючись знайти раціоналістичне пояснення, вважає, що «лікувальна
слава Агапіта значною мірою спочивала на його тонкому умінні вибирати
звичайні харчові засоби і вміло застосовувати їх у постелі хворого».
І.Л. Анікін вважає, що Агапіту були відомі і деякі лікарські засоби, що
Київська Русь імпортувала зза кордону. Він посилається на епізод, коли
лікарвірмен відвідав Агапіта і став допитуватися, якими ліками останній
лікує хворих: «Оглянувши ліки, лікарвірмен сказав: “Нести се від наших
зіль, але думаю, яко се від Олександріа приносять”. І дійсно літопис від
1060 р. повідомляє, що лікарські зілля йдуть у Київ з Олександрії». Але
ж Агапіт на цю репліку відповідає негативно, і, таким чином, вона вказує
лише на те, що ліками, які привозилися, користалися світські лікарі, а
монастирські, якщо і робили це, то не зізнавалися. М.Б. Мирський без
коментарів однозначно пише про «зілля» як про ліки: хворим Агапіт сам
готував ліки («сваряше зелие»). Це питання залишається невирішеним, тому
що раціоналістичну основу в даному випадку можна тільки реконструювати,
вона розходилася з метою написання житія, і відповідно, усіляко
маскувалася.

3. Використання надбань народної медицини в офіційній медицині Київської
Русі, видатні представники

Досвід народної медицини і став надбанням лікарів-професіоналів. У
Києві, Новгороді та інших містах при княжих дворах були як свої, так й
іноземні лікарі. У київського князя Володимира Святославича лікарем був
Іван Смера, якого князь 980 року посилав у Грецію та балканські країни
по науку. Чимало правних «лiчців» жило в Києві за часів Ярослава
Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира
Мономаха. Були й жінки-цілительниці. Так, селянська дівчина, дочка
бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків ?
народних лікарів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка
чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепиевых
писаниях» ? так називали тоді медичні книги. Євпраксія ? онука
Володимира Мономаха, відома під іменем Добродії, багато вчилася, з
дитинства її приваблювала народна медицина і для свого часу вона мала
просто енциклопедичні знання.

Медицина часів Київської Русі мала кілька напрямів, зокрема процвітала
хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлене
частими війнами і побутовими травмами. Хірургія давньоруською мовою
називалася «резание», а хірург — «резалником». Тогочасні хірурги
володіли технікою операції на черепі при епілепсії та інших
захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного втручання була
ампутація кінцівок, при цьому «резалник» мав домогтися безгнійного
загоєння ран з ледь помітним шрамом. Були відомі також ортопедичні
прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних
засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема
корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми.
Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках. Введенням
у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного
походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої
Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині. Боброва
струмина, що прославилась як тонізуючий засіб, була відкриттям наших
предків. Ціцерон та Ювенал у своїх творах поширювали про бобрів
найнеймовірніші відомості. Пліній називав їх «собаками понтійськими»,
але вже знав про застосування в медицині продуктів статевих залоз тварин
? бобрової струмини. За прикладом давньоруських «лечців» середньовічний
лікар Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи,
березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками». На жаль, медичних
пам’яток часів Давньої Русі майже не збереглося. Багато творів загинуло
у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал. Життя
печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою
«Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду
монахів-цілителів. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були
сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За їх свідоцтвом,
вже в XIст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних
хворих — хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими
захворюваннями. Ще при Феодосії — ігумені Києво-Печерського монастиря
(1062-1074) — був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до
монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з
ченців-«лечців», виходячи з характеру захворювання. Аліпій лікував
переважно хворих з шкіряними захворюваннями. Свою основну професію
іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські
засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в
лікуванні шкіряних хвороб у багатьох народів. Аліпію приписували
спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкіряні
захворювання. Під час лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика
живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім
хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення
наївних пацієнтів: адже вони не знали про загальновідомий тепер феномен
протимікробної активності деяких барвників. Наприклад, фарба індіго, яка
була звичайною в майстерні давньоруських живописців, успішно
застосовувалась для лікування різноманітних уражень на тілі. Фарбами
лікували не тільки шкіряні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою
фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію,
пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і
ранах. Даміан лікував тільки дітей, Григорій ? психічно хворих. Особливо
треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за
свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність серед
усіх верств населення стародавнього Києва. Хто ж він, цей легендарний
лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для
дослідження медичної діяльності Агапіта (як й інших ченців) є
«Києво-Печерський патерик», в якому за містичними нашаруваннями можна
помітити зерна життєвої правди. Агапіт — киянин, прийшов у монастир ще
за Антонія (Антоній і Феодосій — засновники Києво-Печерського
монастиря). На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження
Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає,
що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.
Можливо, сам Антоній здобув медичні знання на «Святому Афоні», де за
часів Давньої Русі навчався багато хто з духовних осіб. Отож
давньокиївські медики, коли не всі, то більшість, напевно читали твори
таких класиків медицини, як Гіппократ, Цельс. Сердечне, щире ставлення
Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він
не брав) зажили йому слави й поваги народу: «…Слышано бысть о нем в
граде, яко некто в монастыре лечець, многи болящии прихожаху и здрави
бываху».

«Києво-Печерський патерик» описує найбільш вдалі випадки лікування
Агапітом не тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. Коли у
Чернігові захворів князь Володимир Мономах, і лікування викликаного з
Києва медика не дало результатів, князь покликав Агапіта. Той вилікував
князя, але від дарованих коштовностей відмовився. Агапіт славився також
умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він
користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар
Вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав:
«…Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александриа приносять».

З питань про лікарську діяльність Агапіта в історико-медичній
літературі є дві протилежні точки зору. Одні вчені категорично
заперечують лікарську діяльність Агапіта, інші вважають його професійним
лікарем. Давньоруська медицина ніколи не відгороджувалась глухим муром
від медицини сусідніх народів. Усі передові досягнення іноземних держав
відразу ж органічно засвоювалися з огляду на місцеві умови й
особливості. Звичайно, релігійні обряди, молитви посідали значне місце
при лікуванні в монастирях. Проте це не могло припинити розвиток
медичних знань. Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в
основному травами), то в ті часи кожний «лечець» сам виготовляв ліки,
був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Отож цілком
зрозуміло, чому він не прагнув афішувати свої методи. Лікарська
діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVII?XVIII cт. Одним
з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в «Патерику» (1661
р.), зробив гравер Києво-Печерської лаври Ілля. Збереглися зображення
лікаря в монументальних розписах лаврських храмів. 1982 року на фасаді
будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного
лікаря Давньої Русі встановлено бронзову дошку з його барельєфним
портретом. Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло:
кожний художник користувався особистим розумінням образу стародавнього
лікаря. У 1986 році московський судмедексперт С.О.Нікітін створив
скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого
вченого М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави. Добре
збереження останків печерських ченців протягом стількох століть постійно
цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і муміфікувалися
поховані в печерах останки ченців? Чи це природний процес, чи штучне
бальзамування? Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 році
вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили
встановити зріст Агапіта ? 166 см, вік, в якому він помер, ? приблизно
60 років (це збігається з літописними даними), час поховання ? кінець XI
cт. Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах
останків Агапіта й інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих
речовин. Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна
назавжди відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в
печерах ченців Печерського монастиря.

Висновок

Отже, народна медицина як галузь народної культури стоїть на межі двох
наук — медицини та етнографії і привертає увагу як медиків, так і
етнографів. Але якщо представників медико-біологічного циклу наук
цікавлять насамперед прикладні аспекти народної медицини, тобто
лікувальні засоби, які являють собою з точки зору медичної практики
найціннішу й найсуттєвішу її частину, то коло зацікавлень етнографії
значно ширше. Крім чисто практичних завдань її цікавить народна медицина
як складова частина традиційно-побутової культури, в якій знайшов
відображення світогляд народу, його багатий життєвий досвід.

Тому не можемо погодитися з усталеним в науковій медичній думці поглядом
на народну медицину та на методи її лікування як на нетрадиційні. Адже в
ній акумульований багатовіковий досвід народу, традиційні знання
багатьох поколінь. Від неї веде свої витоки наукова медицина.

Києво-Печерський монастир, заснований в XI cт., вже з перших років свого
існування став не тільки одним з центрів православ’я, але й осередком
вітчизняної культури — літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і
працювали видатні письменники, художники. За свідченням
«Києво-Печерського патерика», в монастирі з успіхом розвивалась також і
медицина. З глибини століть дійшли до нас імена перших лікарів — Петра
Сиріянина, Даміана, Аліпія, Вірменина. Особливо славився лікар Агапіт.
Розвиток ремесел у період феодалізму супроводжувався зростанням міст.
Скупченість людей у торговельних та ремісничих центрах сприяла появі
професії «лiчця» (лікаря). «Лiчці» Давньої Русі ? це типові представники
народної медицини. Знання вони здобували в так званих сімейних школах.
Секрети зцілення передавалися з покоління в покоління.

Список використаної літератури

Аникин И.А. Монастырская больница Древней Руси // Советское
здравоохранение. – № 11. – С. 5861.

Богоявленский Н.А. Древнерусское врачевание в X – XVII вв. Источники для
изучения русской медицины. – М.: Медгиз, 1960. – 326 с.

Васильев К.Г. Крещение Руси и его значение для формирования медицинских
знаний у древних славян // Журнал Академії медичних наук України. –
2000. – № 1, т. 6. – С. 200204.

Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини: Навч. посібник.
– К.: Вища школа, 1991. – 431 с.

Мирский М.Б. Медицина средневековья // Проблемы социальной гигиены,
здравоохранения и истории медицины. – 2000. – № 4. – С. 5558.

Отамановский В.Д. Борьба медицины с религий в Древней Руси. – М.:
Медицина, 1965. – 184 с.

Толочко П. Київська Русь. – К.: Абрис, 1996. – 360 с.

Самойлов В.О. История российской медицины. – М.: Эпидавр, 1997. – 200 с.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи