Реферат на тему:

Історія медицини та фармації України як наука та предмет викладання у
вищій медичній школі

1.1 Проблеми української історії медицини та фармації. Історія медицини
та фармації України — частина її національної історії і культури. Її
слід розглядати в контексті загальної історії України, тих соціально —
економічних і політичних процесів, що вплинули на її розвиток.

Відновлення в 1991р. незалежності Української держави дало можливість
українським фахівцям — історикам приступити до перегляду багатовікового
історичного шляху розвитку і написання правдивої історії нашої держави.

Історія України, якщо взяти відлік з християнських часів, сповнена
драматичних подій. Більше 100 років українські землі були під монголо —
татарським ігом, майже 300 років Україною володіли Велике князівство
Литовське і Річ Посполита, потім більше 200 років Правобережна Україна
була під протекторатом Польщі і Туреччини, майже шість століть
західноукраїнські землі входили до складу королівства Польського, Австро
— Угорської імперії, панської Польщі, Закарпатська Русь і Північна
Буковина віками відчували на собі володарювання Угорщини і румунських
бояр.

Із середини ХVII ст. починається 337 — літній період перебування України
у складі Московської держави, куди вона необачно потрапила “под высокую
царскую руку”.

Повернення історичної правди, зокрема стосовно історії медицини,
ліквідація “білих плям”, дослідження багатьох питань, які ще не так
давно були за завісою таємничості, нарешті, повернення незаслужено
забутих імен — це ті основні стратегічні напрями, якими йдуть
сьогоднішні дослідники історії медицини суверенної України.

Найтрагічніше в нашій історії є те, що довгий час самих понять
«українська держава» і “українська медицина” не існувало. Наукові
досягнення медиків — українців, як і самі видатні медики — українці за
походженням, називались “вітчизняними”. При цьому піддавалось забуттю
те, що Вітчизною для них була Україна.

Особливу сторінку в історії України займає Західна Україна, 600 — річне
перебування якої під владою інших держав наклало суттєвий відбиток на
розвиток всього краю, і медицини зокрема. Ці землі багаті своїм історико
— медичним минулим. Якщо суворо дотримуватись хронології, то саме тут з
` явилися перші на території сучасної суверенної України вищі навчальні
заклади, де вивчалася медицина, — академії Острозька (1578) і Замойська
(1593), найстаріший в Україні медичний факультет Львівського
університету (1661).

Має свої особливості і хронологічна характеристика епохи після
жовтневого перевороту 1917 р. Україна стала ареною кривавої боротьби за
владу між совітською Росією і українськими державними формуваннями —
Центральною Радою, Гетьманатом, Директорією.

До недавнього минулого ці факти історії свідомо замовчувались або
подавались в тенденційному вигляді. Потреба відтворення історичної
правди змушує оцінювати їх по — новому.

Слід переглянути й історичні особливості розвитку медицини в радянських
умовах. Необхідна об’єктивна, принципова і правдива оцінка цього
періоду.

Починати ліквідовувати “білі плями” треба з часів України — Руси, яку
звично було називати Древньоруською державою. Тут гра слів, яка потім
була піднесена до рівня політики. “Русь” — це стародавня назва України,
що пішла від слов’янських племен “русів” (“росів”), які ще в І
тисячолітті нової ери проживали на території Середнього Придніпров’я і
згодом, об’єднавшись, утворили державність “Руська земля”, яка після
проголошення Києва столицею, стала називатись “Київська Русь”.

До часів Київської Русі відноситься і побудова Києво — Печерської лаври,
яка нараховує 950 років і яка стала місцем заснування перших в Україні
лікарень і притулків. Вона дала перших представників медичної професії,
але в історико — медичному плані цей період досліджено слабко.

Особливе місце в історії України займає період, що називається
“козаччина”. Саме з ним пов’язане існування Запорізької Січі. Але її
історико — медичні аспекти відомі в основному з експозиції Музею
медицини та досліджень М. К. Бородія. Історики медицини, насамперед
областей, де були “козацькі вольності”, повинні зайнятися цими
дослідженнями, не обмежуючись тільки Трахтемирівським та Межигірським
козацькими шпиталями.

Потребують подальшого дослідження питання підготовки лікарів в Україні,
зокрема в Замойській і особливо Острозькій академіях. Як значний
культурний центр саме Острозька академія дала Києво — Могилянському
колегіуму перших викладачів. Її вихованцем був гетьман України П.
Сагайдачний, який разом з усім Запорізьким військом став колективним
членом Київського братства і фінансово підтримував діяльність Києво —
Могилянського колегіуму.

Взагалі Києво — Могилянський колегіум, а потім академія, як перший
світський навчальний заклад Східної Європи, в історико — медичному
аспекті майже не досліджено.

Майже нічого не відомо про діяльність в академії “медичного класу”, який
існував ще до відкриття в Києві медичного факультету. Відроджена в наші
дні Києво — Могилянська академія, як гуманітарний університет якісно
нового типу, чекає своїх дослідників — істориків — медицини.

Більше 100 років в Україні існувало гетьманське правління. Цей період
мало досліджений в історико — медичному плані. Зараз змінюються погляди
на гетьманів, на їх роль у боротьбі за самостійність України. По —
новому, зокрема, висвітлюється постать Мазепи, який за 22 роки
гетьманування в Україні відзначився широким меценатством, в тому числі і
будівництвом навчального корпусу Києво — Могилянської академії. Саме
тому її свого часу називали Могиляно – Мазепинською визнаючи внесок
гетьмана в справу освіти. На утримання шпиталю при Києво — Печерському
монастирі І. Мазепа подарував два села в Баришівському повіті
Переяславського полку.

Досить неординарною вважається і постать останнього гетьмана К.
Розумовського, який намагався перетворити Київську академію в
університет, а також розробив проект створення в Батурині університету з
медичним факультетом, для чого закупив за кордоном медичні прилади й
інструменти, побудував як навчальну базу першу в Україні сільську
лікарню, запроектував анатомічний театр.

“Білою плямою” залишається і питання благодійності в Україні. Це поняття
взагалі було вилучене з нашого лексикону, а тим часом саме на ниві
медицини в дореволюційний період в цій галузі було зроблено чимало.
Багато приміщень, в яких сьогодні містяться лікувальні заклади, колись
називалися іменами своїх меценатів.

Зберегти від забуття імена меценатів і благодійників, якими, наприклад,
у Києві були Н. Терещенко, І. Бродський, І. Зайцев, М. Дегтярьов та
інші, обов ` язок не лише істориків медицини, а й усіх лікарів.

Відомо, що Україна з давніх часів підтримувала міжнародні зв’язки в
галузі медицини, але ці сторінки історико — медичного минулого розкриті
далеко не повністю і обмежуються перетасуванням відомих подій і фактів.
Зараз, коли суверенна Україна розширює коло міжнародного
співробітництва, відтворення історичної правди в цьому напрямку має
велике політичне значення.

Сказане стосується, зокрема, Львівського університету, становлення і
розвиток медичного факультету якого відбувались під впливом і з
безпосередньою участю представників Віденського, Празького,
Ягеллонського та інших західноєвропейських університетів, викладачі яких
стали першими завідувачами кафедр медичного факультету, засновниками
наукового медичного мислення на західноукраїнських землях.

Нарешті, як не прикро про це говорити, “білою плямою” є питання
дослідження історії народної медицини України, інтерес до якої значно
підвищився останніми роками.

Стосовно наших часів, то тут теж є “білі плями”, які потребують
висвітлення, бо вони є наслідками сталінської політики щодо України.
Серед них штучні голодомори в Україні 1921 — 1922 і 1932 — 1933 рр. та
їхні наслідки для здоров’я населення, а також виявлення і вивчення
матеріалів про репресованих медиків України.

Належне місце повинен зайняти аналіз ролі так званих дискусій з вузлових
медико — біологічних питань на сумнозвісних академічних сесіях 1948,
1950, 1962, 70 — х років з генетики, павловської фізіології, психології
тощо та їхніх наслідків для України. Саме цей напрямок має висвітлити
справжні причини відставання окремих галузей української медичної науки,
що позначаються ще й досі.

Нещодавно в нашому лексиконі з’явився термін “українська діаспора”.
Відтворення діяльності її медичної частини за кордоном — важливе
завдання історії медицини.

Найбільшим недоліком або провиною перед нащадками є відсутність
науково-обгрунтованої фундаментальної праці “Історія медицини України”,
підготовка якої стала велінням часу.

В історії медицини як науки дуже багато болючих місць і одним з них
протягом багатьох років залишається її викладання в медичних вузах та
створення повноцінних науково-дослідних інституцій історико-медичного
профілю. Без цього, а також створення сучасного підручника не може бути
мови про відродження історії медицини України. Незважаючи на те, що в
умовах суверенітету це питання набуває державної і політичної ваги,
вивчення історії медицини перебуває в зародковому стані. І ще одне
надзвичайно важливе питання — це підготовка і підвищення кваліфікації
викладачів з історії медицини. Україна повинна сама створювати свою
систему післядипломної підготовки в галузі історії медицини. Вирішення
цього питання нерозривно пов’язане зі створенням в Україні хоча б єдиної
самостійної кафедри історії медицини і охорони здоров’я.

1.2 Джерела вивчення історії медицини та фармації.

Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогю графічних знаків
(рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).

Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці,
інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).

Етнографічні джерела. Це – явища культурного і суспільного життя, які
передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази,
засоби лікування).

Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.

Фото- та кінодокументи.

Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.

Вивчення історії людності започатковано в античному Римі, зокрема,
медичну спадщину стародавньої Індії Вавилону, Єгипту, відтворив Корнелій
Цельс. Він видав 8-ми книжковий трактат “Про медицину”. Пізніше, в епоху
Відродження (16-17ст.) дослідники проявили живу цікавість до забутих та
спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу
схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну
спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх
авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та
медицини. Надалі вивчення минулого стало обовязковою передумовою
дослідження будь-якої медичної проблеми.

1.3 Періодизація історії медицини та фармації. Загальновизнаною є така
періодизація історії медицини та фармації, яка співпадає із
загальноісторичною періодизацією розвитку людства.

Історія медицини та фармації доісторичних часів. Обіймає період від
шестисот мільйонів років до чотирьох тисяч років до нашої ери (відкриття
календаря і письма).

Антична медицина. Обіймає період від чотирьох тисяч років до нашої ери
до чотириста сімдесят шостого року нашої ери, коли впала Римська
імперія.

Медицина епохи середньовіччя (476р. – кінець 17 ст.).

Медицина 18 сторіччя.

Медицина 19 сторіччя.

Медицина 20сторіччя.

Кожен з цих періодів розпадається на підперіоди, наприклад, епоха
середньовіччя поділяється на раннє (V-X ст), середнє середньовіччя (XI –
XVст), епоха Відродження (XVI – XVIIст.).

Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах,
ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що
цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. Так, античний
період, пов’язаний із впливом древньої Греції на причорноморські землі
України, можна датувати, починаючи із VII ст до нашої ери. Період
формування феодальної Української держави – Київської України – Руси –
починається з IX ст. Епохи ренесансу або відродження Україна не
переживала, тому тут феодальні середньовічні відносини продовжуються аж
до середини XIXст. На підставі вищесказаного періодизація історії
медицини та фармації України може бути представлена так:

медицина доісторичних часів (до VII ст.до н.е),

медицина стародавніх слов’ян і скіфів (VII ст.до н.е. — VIIIст. н.е),

медицина епохи середньовіччя (IX – XVIIIст.),

медицина і фармація XIXст.,

медицина і фармація XXст.

1.4 Навіщо лікарю і фармацевту потрібно знати історію медицини.

По-перше, щоб вважатись освіченою людиною. Не можна уявити фахівця з
вищою освітою, який не знає розвитку світових цивілізацій, коли було
винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші
шпиталі тощо. По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без
історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого
розвитку грунтувалась на певних теоретичних постулатах, на основі яких
пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення
теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій,
їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну
теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її
розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя.

По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників.
Відомо, що вчення на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і похибок –
це дуже дороге і неефективне вчення. Водночас історія вчить, що нічого
нового на цій землі не буває. Усяке нове – це давно забуте старе, з тою
лиш різницею, що воно покладається на нові вимоги часу і грунтується на
досвіді попередників.

По–четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму,
усвідомленням того, хто є твій рід – носієм давньої культури чи
новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо
упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений
історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може
заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона
приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на
запозичення та наслідування.

У стрункій історичній будівлі української медицини, яку маємо
якнайшвидше звести, мусимо у всій повноті відтворити її підвалини. Тут
нас безчесно пограбовано російськими шовіністами від науки. Вчинений
ними акт інтелектуального злодійства, напевно не має аналогів в історії
світової науки.

Нагромаджено товстезні стоси псевдотеорій, згідно з якими український
народ позбавляється своєї праматері – давньоукраїнської Київської
держави. Апологети шовіністичної теорії про Київську Русь розглядають її
народ як єдиний, з якого виколисались три народи, а з єдиної мови, в
свою чергу, утворились три мови. Не кажучи вже про унікальність
подібного експерименту в історії людства, який не в’яжеться з
дослідженнями фахівців різних галузей знань, (наприклад, є велика
кількість фактів, які свідчать про більш давнє походження української
мови у порівнянні з російською), було б цікаво, з позицій сучасної
генетики, відповісти на питання: чи можливо, щоб за такий історично
короткий відтинок часу (якихось 200-300 років) з одного народу
утворилося три, кожен з яких має чітко окреслені генетичні особливості?

А якщо це можливо, то чому тоді український народ, який 300 років після
Переяславської Ради був поділений і одна частина його полонізувалася, а
друга – ще більш жорстоко – русифікувалася, не втратив своїх генетичних
особливостей.

Але навіть якщо прийняти офіціозну російську теорію за єдино вірну, то
залишається незрозумілим, чому прямим спадкоємцем культури та науки
Київської –Руси-України оголошується сучасна Росія, а Україна опиняється
десь осторонь, на узбіччі, хоча та культура і наука творилась не в
Москві, а в Києві. Уявімо собі на хвилину, що центр тієї Руси був не в
Києві, а в Москві і “Руська правда”, “Повість минулих літ”, “Ізборник
Святослава”, “Слово о полку Ігоревім” творились не на терені сучасної
України, а в Росії, а князь Володимир охрестив русичів не в Дніпрі, а в
Москва-ріці.

Що б сказали сьогоднішнім українцям, якби вони, грунтуючись на тій
“спільній колисці”, зазіхнули на ті творіння як на свої, а святкування
1000-ліття хрещення Руси перенесли з Москви до Києва?

Неймовірно, що в XVII столітті завдяки розгалуженій системі братських
шкіл та колегіyмів, людність України була майже суцільно грамотна, а її
козацька старшина мали за плечима італійські та Краківський
університети, Львівський, Острозький та Київський колегіуми. Сьогодні ми
маємо змогу заслуховувати на міжнародних конгресах україністів доповіді
на кшалт “Українські інституції в Римі та їх роля у XVII – XVIII
століттях” (професор інституту славістики Римського університету
Еммануїл Сгамбатті). Братські школи, що існувалии в багатьох полкових та
сотенних містах України, і стали тими осередками, звідки впродовж XVII і
першої половини XVIII сторіччя розповсюджувалась освіта і наука не лише
в Україні, а й в Росії. Так утворюється своєрідний інтелектуальний міст:
Італія – Польща – Україна – Росія, в центрі якого бачимо Україну.

Духовний занепад, що прийшов в Україну після т.з. приєднання до
Московії, триває і досі. І досі ми не можемо виплутатись із розряду
вторинної в інтелектуальному відношенні нації.

Повільність, яка супроводжує дію українських офіційних інституцій,
млявість наукової думки щодо утвердження української національної ідеї,
засмучує і насторожує. Тут велике поле діяльності для нової генерації
українських істориків медицини.

Нарешті, історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і
милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо
безліч. Наведемо один з них. Коли Осип Ковшевич вчився в Бережанській
гімназії, тяжко захворіла його мати. Приватний лікар сказав ціну за
лікування, яку сім’я оплатити не змогла. Малий Осип дав собі клятву
вивчитись на лікаря і безкоштовно лікувати хворих і немічних. Закінчив
медичний факультет Віденського університету і все своє свідоме життя
дотримувався тої клятви. Однак, щоб бути матеріально незалежним, вступив
до цісарської армії і дослужився до полковника. Був активним учасником
визвольних змагань українського народу в 1914 – 1918 роках, одним із
засновників Української Галицької Армії. У 1918 році очолюючи боротьбу з
епідемією холери в Бережанському повіті, заразився і помер від цієї
недуги. За його труною йшли десятки тисяч людей з Бережанського та інших
повітів краю. Ім’я того лікаря-здирника, який хотів нажитися на сімейній
трагедії, нікому не відоме. А ім’я Осипа Ковшевича назавжди залишиться в
історії медицини.

Похожие записи