Реферат на тему:

Історія лікознавства і фармакології

Історія застосування лікарських засобів є такою ж стародавньою, як і
історія людства. Джерелами лікарських засобів для первісної людини були
рослини, мінерали і харчові продукти. На жаль, до нас дійшло дуже мало
відомостей про склад тих лікарських засобів. Проте відомо, наприклад, що
неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років
тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що інстинктивно
розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний
жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави вважати, що неандертальці
мали деякі медичні навички. Вони почали застосовувати для лікування
вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду.

Історики вважають, що в цей період у зв’язку із зародженням нових
культур з’явилися перші ворожбити й чаклуни, які займалися також
лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів
рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну
галузь. Стародавні медики залишили нащадкам чимало рукописних праць, що
тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів.
Цілителями стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описано лікування
хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального
походження.

Чималі знання про лікарські засоби були накопичені у Стародавньому
Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим і
найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького
єгиптолога, який знайшов його у 1873 р. під час розкопок у Фівах. Цей
папірус датовано приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому
описано 250 захворювань і 874 способи лікування хворих, зокрема,
застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину,
часнику, ромашки лікарської, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха
— рицини та ін.). З речовин рослинного походження згадано оцет, вино,
терпентин; з мінеральних речовин — сірку, селітру, сполуки стибію
(сурми), натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля
тощо; із засобів тваринного походження — молоко кіз, мозок, печінку і
кров тварин, бичачу і риб’ячу жовч, мед.

Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі
(назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфісу. На
21 сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів
лікарських засобів у різних формах: примочок, пластирів, промивань,
мазей, відварів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що
іноді складалися з десятків компонентів.

Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Стародавньої Індії
є Аюрведа («Знання життя», «Наука життя») — додаток до священних книг
індусів — вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві
Атрейї, пізніше тексти вед об’єднали і склали до них коментарі лікарі
Чарака і Сушрута. Аюрведу створено, ймовірно, в IX — III ст. до н.е.,
згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано велику кількість
захворювань і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного
походження (молоко, сало, тести-кули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів,
риб), мінеральних речовин (мідь, залізо, арсен -миш’як, стибій — сурма).

Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали
засобом проти

багатьох хвороб. «Лікар, що обізнаний з цілющими властивостями коріння,
— людина, який знає силу молитов, — пророк, а той, хто знає дію ртуті, —
бог», — записано в Аюрведі. Ртуть та її солі застосовували для лікування
хворих на сифіліс; парами ртуті знищували шкідливих комах. Ґрунтовно
викладено в Аюрведі способи лікування ран (за допомогою пов’язок, що
просякнуті оліями,заливання ран киплячими рідинами, припікання їх
розпеченими предметами), а також використання п’явок, проносних і
блювотних засобів.

За найдавніших часів зародилася китайська медицина. У пам’ятках
давньокитайської писемності є чимало відомостей медичного характеру. У
збірнику пісень «Шицзін» (XI -VI ст. до н.е.), «Трактаті про внутрішнє»
(«Нейцзін», VI ст. до н.е.), книзі «Чжоуські ритуали» (XI-VII ст. до
н.е.) описано перебіг хвороб і способи лікування хворих. Здавна в Китаї
застосовували голкотерапію і припікання; як лікарські засоби
використовували женьшень, опій, морські водорості, квітки камелії та
персиків, папороть, лимонник, камфору, іпекакуану, кокони шовкопряда,
печінку морських риб, стибій — сурму, ртуть, свинець, срібло, мідь тощо.
Найдавнішою у світі своєрідною фармакопеєю є «Трактат про коріння і
трави»- («Шень-нуна», між XI і V ст. до н.е.), де описано 365 лікарських
рослин. У III ст. до н.е. Жунь Фень написав книгу з фармакогнозії. З II
ст. проводилися хірургічні операції із застосуванням снодійних засобів.

У медицині Стародавнього Тибету кількість лікарських засобів досягала
1000. Тибетські лікарі широко застосовували ревінь, валеріану, м’яту,
солодку, мед, кумис, вино, солі важких металів тощо.

Високо розвинутою була культура доколумбової Америки. Задовго до
прибуття сюди європейців індіанці використовували кору хінного дерева
для лікування хворих на малярію, листя й кору дерева родини черешневих
при захворюванні на дизентерію (лікувальний ефект зумовлювався наявністю
у рослині в’яжучої речовини — таніну), а також наперстянку та багато
інших рослин (1200 видів). Лікарські рослини вживали свіжими і
висушеними, виготовляли з них настойки, екстракти, порошки, мазі,
бальзами, які застосовували для швидшого загоювання ран, проти набряків,
зубного болю тощо.

Багата й самобутня культура ацтеків, майя, інків та інших народів, що
населяли Америку до завоювання її європейцями, справила незначний вплив
на розвиток медицини і лікознавства в інших країнах. Це було зумовлено
тим, що завойовники знищували матеріальні пам’ятки культури і самих
носіїв цієї культури.

Вагомий внесок у лікарську справу зробили народи Стародавньої Греції та
Риму. Давньогрецький історик Пліній стверджував, що промивні (проносні)
засоби і кровопускання вперше почали застосовувати в Греції. Греки
спостерігали проносний ефект у кіз після поїдання чемериці, тож грецькі
лікарі призначали цю рослину як проносний засіб.

Історичні джерела свідчать, що народи різних регіонів мали досить широкі
відомості про особливості дії на організм людини багатьох лікарських
засобів. Проте відомості про дію одного й того самого лікарського засобу
серед різних народів були неоднакові, іноді навіть протилежні.

Вперше спробу систематизувати відомості про лікарські засоби зробив
славнозвісний давньогрецький лікар, реформатор античної медицини
Гіппократ (460-377 pp. до н.е.). Він узагальнив відомості античної
медицини на основі вчення Демокрита. Віра його в силу лікарських засобів
була дуже великою. Гіппократові належить вислів: «Що ліки не
виліковують, виліковує залізо, що не виліковує залізо, лікує вогонь, що
й вогонь не виліковує, те слід вважати невиліковним».

Гіппократ вважав, що організм людини містить у собі чотири рідини: кров,
слиз, жовту і чорну жовч. Порушення рівноваги між цими рідинами
призводить до захворювання.

У Стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, класик
античної медицини Клавдій Гален (близько 130-200 pp.). Він установив, що
лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка,
кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален
запропонував добувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на
вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настойок, екстрактів,
мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати й досі називають
галеновими.

Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до
стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос, — давати йому в’яжучі
засоби, а якщо запор — проносні і т.д.). У своїх творах він намагався
довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і
фізіології, оскільки без точного знання будови й функції органа не можна
вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне
лікування.

Розглядаючи історію лікознавства, слід згадати ім’я лікаря і ботаніка І
ст. н.е. Педанія Діоскорида, про якого Гален сказав: «Діоскорид… краще
за всіх стародавніх виклав учення про лікувальні засоби». У книзі
«Materia medica» Діоскорид описав понад 500 видів рослин із зазначенням
різними мовами їхніх назв, особливостей, місць поширення. Він розробив
класифікацію рослин за морфологічними (ботанічними) ознаками. Праці
Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і в
пізніші часи.

Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні арабські лікарі.
Розквіт арабської медицини припадає на VII—IX ст., коли утворилась
величезна арабська імперія.

Славетному арабському лікареві Ар-Разі (850-929) належать такі
фундаментальні праці, як «Всеохоплююча книга з медицини», що складається
з 25 томів, «Медична книга», в яких він описав лікування при багатьох
хворобах за допомогою лікарських засобів різного походження. Вчення про
лікарські засоби розвивали Хусейн Ібн-Іс-хак (819-873), Ібн-Зохр
(1091-1162), Ібн-Рошд (1126-1198) та інші арабські лікарі.

Високий рівень медицини арабського Сходу значною мірою визначила багата
на славні традиції медицина народів Середньої Азії. У VIII ст. Середню
Азію завоювали араби, і вона увійшла до єдиного арабського халіфату.
Найвизначнішими представниками медицини народів Середньої Азії за часів
середньовіччя були Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) і Аль-Біруні.

Авіценна (980-1037) відіграв величезну роль у розвитку медицини, зокрема
лікознавства. Його книгами протягом кількох сторіч широко користувалися
лікарі Сходу і Заходу. У Каноні лікарської науки», а також у спеціальних
працях з лікознавства («Книга про лікарські засоби при серцевих
хворобах», «Про властивості цикорію», «Про властивості оцту») він
висвітлив не тільки властивості лікарських засобів, а й способи
застосування їх при різних хворобах. У другій книзі «Канону лікарської
науки» Авіценна дає відомості про 810 лікарських засобів, що отримані з
рослин, мінералів, тканин тварин. Опису складних рецептів присвячено
п’яту книгу Канону. Авіценна запропонував два способи вірогідного
пізнання властивостей лікарських засобів — порівняння і випробування.
Він запровадив у медичну практику велику кількість нових лікарських
засобів.

Серед праць іншого видатного вченого середньовічного Сходу Аль-Біруні
(973-1050) значний інтерес становить «Фармакогнозія», в якій описано
понад 1000 лікарських засобів. Цінність цієї праці полягає в тому, що
крім опису лікарських рослин та різних препаратів у ній наведено їхні
назви кількома мовами. Це дає змогу точно встановити, про які саме
лікарські рослини й речовини писав Аль-Біруні, а також скласти уявлення
про лікарські засоби, що використовувалися в той період у різних
країнах.

Медицина народів Середньої Азії цього періоду зберегла й розвинула
спадщину давньоіранської, індійської, античної медицини й мала значний
вплив на розвиток медичних знань у Європі.

Добре розвиненим було лікознавство у Київській Русі, про що свідчать
різноманітні історичні джерела. Київська Русь мала широкі міжнародні
зв’язки — із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією,
Китаєм, іншими країнами. Давньоруські цілителі були обізнані з медичними
творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців.
Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі
перекладених і оригінальних лікарських порадниках, природничих працях,
літературних пам’ятках — патериках, житіях, словах, літописних
зведеннях, збірниках законоположень, травниках, зільниках тощо.

Найдавніша збережена пам’ятка писемності Київської Русі — «Ізборник
Святослава». Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 pp.
для великого князя київського Святослава Ярославовича. Другий «Ізборник»
складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської
бібліотеки. Серед різноманітних повчань у ньому подано загальні
відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань,
способи лікування. З тлумачних праць цікавою є «Шестиднев» Іоанна
Болгарського (список 1263 p.), що містить короткі відомості з анатомії
та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста. Так, у
«Шестидневі» описано способи застосування аконіту, болиголову, блекоти,
добування опію з маку, втирання металічної ртуті, вказано на лікувальне
значення «топлиць» — гарячих мінеральних джерел. Слід зазначити
застосування у Київській Русі інших раціональних засобів: сирої печінки
тріски — для лікування хворих на «курячу сліпоту»; бобрової струмини —
як тонізуючого засобу; дьогтю (смоли) — як засобу проти корости;
вітаміновмісних рослин (журавлини, морошки тощо) — проти цинги; цибулі,
часнику, хрону, редьки — для зовнішнього і внутрішнього застосування.
Застосовувались також різні блювотні, потогінні, проносні засоби, серед
них індійський блювотний горішок, кротонова олія. Ще за часів Володимира
Мономаха описано проносні властивості олександрійського листу.

Великої уваги надавали рослинним барвникам. Ще Пліній вважав барвні
речовини «однаково корисними для живописців і лікарів» . Часто знавці
секретів приготування фарб — художники — мали й лікарські уміння. Так,
талановитий живописець чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI —
початок XII ст.) був відомий і як цілитель «прокажених» (під проказою
розуміли найрізноманітніші шкірні захворювання). У «Києво-Печерському
патерику» розповідається, що коли до Алімпія звертався хворий з
ураженням шкіри, він брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і
змащував нею гнійні виразки. Після кількаразового повторення цієї
процедури хворий одужував і «вапу» змивали водою. Користуючись фарбою,
допомагали хворим і при інших захворюваннях. Ефект був зумовлений
протимікробною дією деяких барвників.

Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської
Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»),
настої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки»
(прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик.
Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав.
Лікарське «зелье» зберігали у спеціальних «погребах» (тогочасних
аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще,
рідко — «всыть». Були призначення з «распростертием на 40 дни» і навіть
на два місяці.

У пізніші часи відомості з лікознавства подавались у літературних
збірниках «Пчела» (XIV-XV ст.), «Благопрохладный вертоград» (XVI ст.) та
ін. Протягом кількох сторіч популярними були всілякі рукописні лікарські
порадники.

Одним з найвизначніших представників культури доби раннього Відродження
в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Теофраст-Бомбаст фон Гогенгейм
(1493-1541), відомий як Парацельс (тобто подібний до Цельса —
уславленого давньоримського вченого-медика). Для лікознавства діяльність
Парацельса мала істотне значення в трьох аспектах. По-перше, він почав
широко застосовувати для лікування солі важких металів і металоїдів:
заліза, ртуті, сірки, арсену тощо. По-друге, розвинув вчення про
дозування лікарських речовин: «Усе є отрута і ніщо не позбавлене
отруйності, тільки доза робить отруту непомітною», — зазначав він.
По-третє, виступаючи проти схоластики в медицині, Парацельс брав за
основу праці лікаря спостереження і досвід: «Теорія лікаря — досвід,
ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду».

У XVI-XVIII ст. наукове лікознавство поповнилось низкою ефективних
препаратів рослинного походження з арсеналу народної медицини країн
Європи, Азії та Америки.

У другій половині XVIII ст. було видано ґрунтовні праці з лікознавства
видатного українського вченого Я. М. Амбодика-Максимовича, вихованця
Києво-Могилянської академії. Його книга «Врачебное веществословие, или
Описание целительных растений» була присвячена лікарським рослинам,
містила чудовий ботанічний атлас.

Значні зміни у розвитку лікознавства відбулися на зламі XVIII-XIX ст. У
першій половині XIX ст. починається активне становлення фармакології,
яка набуває експериментальної бази і розвивається у співдружності з
хімією та фізіологією. У цей період було отримано в чистому вигляді
алкалоїди: морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджено
деякі синтетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ
(1847) як засоби для наркозу. Засновниками експериментальної
фармакології були французькі вчені Ф. Мажанді та його учень К. Бериар.

Перші роботи з експериментальної фармакології були виконані в Росії
професором Петербурзької медико-хірургічної академії О. Я. Нелюбіним
(1785-1858). У 1847 p. P. Бухгейм (1820-1879) організував у Дерптському
(тепер Тарту) університеті першу лабораторію експериментальної
фармакології, де вивчали вплив лікарських засобів, особливо солей
металів, на організм тварин. Згодом експериментальний метод дослідження
був застосований в інших наукових і навчальних центрах. Викладач
Казанського університету, згодом професор Московського університету О.
А. Соколовський (1822-1891) у 1858 р. опублікував експериментальну працю
«Про вплив різних засобів на нервову систему відносно теорії
Дюбуа-Реймона — заспокоєння і збудження нервів».

У Київському університеті Св. Володимира В. /. Дибковський (1830-1870)
захистив у 1861 р. дисертацію «Фізіологічні дослідження отрут, що
специфічно впливають на серце».

Значний внесок у розвиток експериментальної фармакології в Росії зробили
Є. В. Пелікан (1824-1884), /. М. Догель (1830-1916), В. К. Анреп
(1852-1919).

У 1886-1890 pp. експериментальну лабораторію при терапевтичній клініці
С. П. Боткіна очолював молодий учений-фізіолог /. П. Павлов (1849-1936),
який виконав дослідження впливу препаратів адонісу, конвалії, строфанту,
лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію, рубідію тощо на
функцію серця та інших органів. Працюючи на посаді керівника кафедри
фармакології Військово-медичної академії, а також у фізіологічних
лабораторіях Інституту експериментальної медицини, І. П. Павлов своїми
дослідженнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав дуже
великого значення і про роль якої висловлювався так: «Фармакологія як
медична доктрина… річ надзвичайно важлива. Міркуючи взагалі,
абстрагуючись від деталей, слід визнати, що перший щодо універсальності
лікувальний прийом — введення лікарських речовин у людський організм.
Адже хоч який-би був випадок, навіть акушерський, хірургічний, майже
ніколи не обходиться без того, щоб разом із застосовуваними спеціальними
заходами не було введено в організм лікарських засобів. Зрозуміло, що
точне вивчення цього універсального інструменту лікаря має або повинно
мати величезне значення».

Основоположником фармакології в Росії був М. П. Кравков (1865-1924),
який багато зробив для вивчення лікарських засобів, що впливають на
нервову та серцево-судинну системи, ендокринні органи. У дослідницьку
практику ним було впроваджено метод ізольованих органів. Учні М. П.
Кравкова — М. П. Ніколаєв (1893-1949), М. І. Граменицький (1882-1942),
Г. Л. Шкавера (1884-1953), С В. Анічков (1892-1981), В. В. Закусов
(1903-1986) — стали відомими вченими. Значний внесок у розвиток
фармакології зробили О. О. Лихачев (1866-1942), який вивчав вплив
лікарських засобів на теплообмін у людини, М. В. Вершинін (1867-1951)
-досліджував лікарські речовини рослинного походження і впровадив у
медичну практику камфору, добуту з ялицевої олії, О. П. Орехов
(1881-1939) і В. І. Скворцов (1879-1959), які виділили з рослин і
вивчили значну кількість алкалоїдів з виразною фармакологічною
активністю.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток фармакології як
експериментальної науки. У цей час у розвинених країнах Європи набуло
значних масштабів промислове виробництво лікарських засобів. Хіміки і
фармакологи почали інтенсивно працювати в галузі синтезу нових
препаратів. Це збагатило фармакологію новими класами лікарських речовин:
снодійними, жарознижувальними, дезінфікуючими тощо. Спрямованому синтезу
нових лікарських засобів сприяло розкриття хімічної структури
алкалоїдів. Особливо великих успіхів на той час досягла фармакологія в
Німеччині. Слід відзначити великі заслуги німецького вченого О.
Шмідеберга (1838-1921), який уперше поставив завдання вивчити дію на
організм різних хімічних речовин незалежно від їхнього лікувального
впливу, й підкреслив важливість вивчення особливостей взаємодії між
лікарськими речовинами і тканинними структурами.

Осередками розвитку фармакології в Україні в XIX — на початку XX ст.
були кафедри фармакології медичних факультетів університетів Харкова,
Києва, Одеси, Львова.

Співпрацівники кафедри фармакології Харківського університету Г. Г.
Корітарі (1805-1890), Є. С Гордієнко (1812-1897), /. М. Станкевич
(1832-1929), М. Л. Залеський (1827-1892), С. Я. Попов (1850-1914), Я. Я.
Постоев (1864-1929) вивчали властивості речовин рослинного і тваринного
походження. Нині кафедра вивчає особливості впливу лікарських засобів в
умовах гіподинамії.

Кафедру фармакології Київського університету було організовано 1842 р. З
1868 по 1870 р. її очолював видатний учений і педагог В. І. Дибковський,
який заклав основи фармакології серцево-судинної системи. Посібником для
кількох поколінь студентів та лікарів були його «Лекції з фармакології»,
в яких обґрунтовано закономірності взаємодії лікарських речовин і
організму, описано вплив різних препаратів на ту чи іншу систему. В
лекціях також розглянуто питання загальної фармакології, зокрема
залежність дії лікарських речовин від їх фізико-хімічних властивостей,
від стану організму. Учні В. І. Дибковського вивчали фармакодинаміку
атропіну, апоморфіну, деяких органічних сполук, виконали оригінальні
дослідження із загальної фармакології.

Після В. І. Дибковського кафедрою фармакології у Києві завідували П. П.
Сущинський, Е. Г. Гейбель, який видав курс лекцій з фармакології (1881),
а також відредагував російський переклад «Підручника з фармакології» Р.
Бухгейма. У 1898 р. завідувачем кафедри був обраний Ю. П. Лауденбах. При
ньому наукова лабораторія кафедри збільшила обсяг наукових досліджень. У
1908 р. Ю. П. Лауденбах опублікував роботу «Про вплив зміїної отрути й
протизміїної сироватки на серце і кровоносні судини». Він вивчав також
вплив токсинів на кров і матку, продовжував розробляти питання загальної
фармакології.

У 1925 р. кафедру фармакології Київського медичного інституту очолив Г.
Л. Шкавера (1884-1953), учень М. П. Кравкова, який вивчав фармакологію
гормональних препаратів. З 1944 до 1971 р. кафедрою завідував О. /.
Черкес (1894-1974), який створив велику наукову школу. Академік О. І.
Черкес та його учні вивчали фармакологію серцевих глікозидів, засобів,
які впливають на автономну нервову систему, знижують артеріальний тиск.
Розроблений за його пропозицією препарат унітіол широко застосовують при
отруєннях ртуттю, арсеном -миш’яком, свинцем, препаратами серцевих
глікозидів, а також при захворюваннях нервової системи. Йому належать
класичні монографії з питань токсичності отруйних речовин. Основним
напрямом наукової діяльності О. І. Черкеса була біохімічна фармакологія,
основоположником якої він став в Україні.

Кафедру фармакології Одеського університету організував у 1902 р. П. Я.
Борисов (1864-1916), який вивчав вплив грязей одеських лиманів і ропних
ванн на організм людини. З 1920 до 1928 р. кафедрою завідував Д. М.
Лавров (1867-1929), а з 1928 до 1958 р. — С В. Цигаиов (1890-1958). У
цей період на кафедрі вивчали фармакологію органопрепаратів,
кровозамінників, препаратів лікарських рослин. Професор Я. Б. Максимович
(1919-1985), завідувач кафедри з 1960 до 1985 p., розробив основні
положення фармакології метаболітів, що сприяло вивченню вітамінних,
гормональних препаратів, препаратів з амінокислот.

Дослідження колективу кафедри фармакології у Львові були спрямовані на
вивчення препаратів, які використовують при захворюваннях органів
травлення, порушеннях обміну речовин, а також на питання фітотерапії
(J3. Соберанський, 1860-1902; Л. Попельський, 1865-1920; Ю. О.
Петровський, 1905-1957; А. А. Гаврилюк, 1901-1972).

Розвитку неврофармакології сприяли роботи українських учених Я. Б.
Максимовича (Одеса), Г. О. Батрака (Дніпропетровськ), колективів кафедр
фармакології медичних вузів Харкова і Донецька. Харківські фармакологи,
крім того, успішно вивчають питання тканинної терапії. Роботи науковців
кафедри фармакології Івано-Франківської медичної академії присвячено
серцево-судинним засобам, засобам, що впливають на автономну нервову
систему (Ф. В. Ковшар, 1899-1968), Буковинської медичної академії —
снодійним (С. її. Закривидорога, 1898 -1970) та діуретичним засобам,
Тернопільського і Луганського медичних інститутів — засобам, що
впливають на функції печінки й органів травлення.

Традиційним напрямом наукових досліджень фармакологів України
залишається вивчення серцево-судинних засобів (Він-

«Неврофармакологія — від грец. пеиго — нерв і фармакологія. У деяких
складних словах пеиго традиційно вимовляється як нейро.

Проте тільки дифтонги ае, ое в античній вимові вимовлялися як ай і ой. А
дифтонги аи, еи вимовляються як ав і ев (в вимовляється м’яко, з
придихом).

Отже, правильно: neuro — невро (Прим. ред.).

На кафедрі фармакології Кримського медичного університету протягом
тривалого часу вивчають протиалергічні засоби, сульфаніламідні
препарати, лікарські рослини Криму (М. С. Шварсалои, 1894-1969).

Важлива роль у розвитку фармакології в Україні належить
науково-дослідним інститутам. У 1934 р. було створено науково-дослідну
установу, яка згодом стала Київським (з 1992 р. Українським)
науково-дослідним інститутом фармакології і токсикології АМН України. У
цьому інституті розроблено антидоти (унітіол, алоксим тощо), ряд
протизапальних і протипухлинних засобів (М. /. Луганський, О. І. Черкес,
П. В. Родіоиов та ін.).

Вагомий внесок зробили колективи Харківського науково-дослідного
інституту хімії і технології лікарських форм (тепер Державний центр
лікарських засобів), де працювали фармакологи В. П. Тутаєв, М. А.
Ангарська, а також Харківської фармацевтичної академії.

У XX ст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного розвитку набула
фармакотерапія, з’явився новий розділ — хіміотерапія. Початок
хіміотерапії було покладено П. Ерліхом, який у 1909 р. запропонував
сальварсан для лікування хворих на сифіліс. Медицина на той час
збагатилася синтетичними протималярійними (плазмохін), протимікробними
(сульфаніламіди), протитуберкульозними, протипротозойними засобами.

Нову еру в розвитку фармакології відкрили антибіотики. Першим з них був
пеніцилін. Встановлення хімічної будови антибіотиків дало можливість
добувати їх синтетичним шляхом. У першій половині XX ст. у медичну
практику впроваджено гормональні препарати гіпофіза, щитоподібної
залози, статевих залоз, кори надниркових залоз, а також інсулін.

Завдяки розвитку вчення про вітаміни арсенал лікарських засобів
збагатився вітамінними препаратами, які застосовують з лікувальною і
профілактичною метою. Вчення про медіатори, основу якого заклали
англійський фізіолог і фармаколог Г. Дейл і австрійський фізіолог О.
Леві, сприяло створенню нових високоактивних фармакологічних засобів,
які діють у ділянці синапсів. Поступово сформувався такий розділ, як
психофармакологія. Протягом останніх десятиріч онкологічна практика
збагатилася препаратами протипухлинної дії. Успіхам фармакології сприяла
співдружність із суміжними дисциплінами — синтетичною хімією, біохімією,
фізичною хімією, біофізикою, фізіологією, мікробіологією, патологією.
Важливим завданням сучасної фармакології є дослідження механізму дії
фізіологічно активних речовин, особливо вибіркового впливу їх на різні
органи й системи. У сучасних фармакологічних дослідженнях широко
застосовуються фізіологічні, біохімічні, фізико-хімічні, гістохімічні
методи, а також електронна осцилографія, електронна мікроскопія, методи
мічених (радіоактивних) атомів, ядерно-магнітного резонансу. Великої
уваги надають встановленню залежності між хімічною структурою і дією
речовин з потенційними лікувальними властивостями.

Розділ з історії лікознавства доцільно доповнити деякими відомостями про
розвиток фармації. Ця галузь медичних і хімічних знань своїм корінням
сягає у далеку давнину. Згадки про застосування свіжих рослин для
лікування хворих зустрічаємо у творах Гіппократа, Діоскорида, Галена,
Авіценни, Парацельса та ін.

У період середньовіччя значний вплив на розвиток фармації мала алхімія.
Саме алхіміки розробили методи, які й тепер застосовують для
виготовлення лікарських засобів (фільтрування, кристалізація, дистиляція
тощо).

Як самостійна наукова галузь фармація сформувалася у XVIII ст.
Фармацевти отримали з рослин морфін, вератрин, стрихнін, бруцин, хінін,
кофеїн, кодеїн та багато інших біологічно активних речовин.

Розвитку фармації в Україні сприяло утворення в Києві першого у Східній
Європі вищого навчального закладу — Києво-Могилянської академії, з якої
вийшла ціла плеяда українських учених, що заклали основи для розвитку
багатьох галузей медицини взагалі і лікознавства зокрема.

«Багато найліпших, найдієвіших ліків, так само як добра та здорова їжа,
готується з рослин», — навчав своїх учнів професор, вихованець
Києво-Могилянської академії Нестор Максимович Амбодик-Максимович.
Пізніше його учень, випускник Києво-Могилянської академії Іван Лепехін
повернувся після довготривалих експедицій до Академії з найбагатшою на
той час колекцією лікарських рослин. І. Лепехін детально описав не
тільки ботанічні, а й цілющі властивості кожної рослини.

У Росії збирання і культивування лікарських рослин у XVIII ст. проводив
Аптекарський приказ. Було закладено аптекарські городи в Петербурзі і в
Лубнах. У 80-х роках XVIII ст. аптекар Іван Гей-тер відкрив у Києві
першу аптеку. Аптекар Т. Є. Ловиц (1757-1804) виявив адсорбційну
властивість вугілля: він запровадив у практику мікрокристалоскопічний
аналіз, зробив кілька відкриттів у галузі неорганічної та органічної
хімії.

У XX ст. поряд з фармацією розвивається фармацевтична промисловість. У
Росії і в

Україні проводяться дослідження з фармацевтичної хімії, фармакогнозії,
технології лікарських форм. Істотний внесок у цю справу зробили
українські вчені М. О. Валяш-ко, її. О. Петюпін, Д. Г. Колесников
(Харків), М. М. Туркевич (Львів) та ін.

Центром, який координує дослідження в галузі фармакології, є Національна
академія наук України і Академія медичних наук України (О. В. Кірсанов,
Г. І. Деркач, П. С Пелькіс, О. В. Богатський, Б. Г. Бол-дирів, В. М.
Марковський, В. В. Фролькіс).

Характерною рисою наукових досліджень у галузі лікознавства стає
намагання використовувати природні ресурси України для забезпечення
потреб населення в лікарських засобах. Основні зусилля спрямовано на
пошук нових лікарських засобів для боротьби з серцево-судинними
захворюваннями, злоякісними пухлинами, радіаційним ураженням організму.
Особливої уваги надають розвитку вікової фармакології з урахуванням
особливостей дії лікарських засобів на організм хворих дитячого і
старечого віку.

Зміна функції клітин, органів або систем організму, що виникає під
впливом лікарської речовини, називається фармакологічним ефектом.
Фармакологічний ефект є наслідком взаємодії речовини з різними
структурами клітин (клітинної оболонки, цитоплазми тощо). Така взаємодія
називається первинною фармакологічною реакцією. її характер визначається
насамперед низкою чинників з боку самої лікарської речовини: джерелом
отримання, фізичними, фізико-хімічними властивостями, хімічною
структурою, дозою (концентрацією), способом застосування (лікарською
формою), а також фармакокінетичними і фармакодинамічними параметрами.

Разом з тим первинна фармакологічна реакція на будь-яку речовину може
бути змінена внаслідок особливостей організму і середовища, в якому
відбувається дія цієї речовини.

Таким чином, визначити характер фармакологічного ефекту лікарської
речовини можна тільки після комплексної оцінки взаємодії її з організмом
і зовнішнім середовищем, що відбувається у певній послідовності.

Похожие записи