Реферат

з реанімації та інтенсивної терапії

на тему:

Інфузійна терапія і парентеральне живлення

Інфузійна терапія і парентеральне живлення. У післяопераційний період та
під час лікування хворих, котрі перебувають у критичному стані,
інтенсивну терапію проводять на тлі адекватної ін-фузії різних
середовищ. Показаннями для її призначення є відшкодування втрат
організмом води, крові, білка та електролітів при неможливості або
утрудненні їх нормального надходження природним шляхом через травний
канал.

Інфузійну терапію здійснюють з метою поповнення об’єму
внутрішньосудинної та міжклітинної рідини, корекції порушень КОС,
забезпечення парентерального живлення, регуляції реологічних
властивостей крові, поповнення формених елементів та окремих компонентів
крові, введення лікарських препаратів.

Інфузійну терапію доцільно починати в передопераційний період і
продовжувати під час операції та в післяопераційний період. Ефективність
та безпека інфузії великою мірою залежить від правильного вибору вени, в
яку її проводять. Під час вибору судини необхідно враховувати:
вираженість підшкірної венозної мережі та необхідність забезпечення
певної рухливості хворого.

Особливу увагу приділяють дотриманню всіх вимог асептики Щоб запобігти
виникненню повітряної емболії, медична сестра псі винна ретельно стежити
за герметичністю приєднання голки aoeq катетера до судинного русла
хворого. Слід враховувати об’єм планованого введення інфузійних засобів,
а також тривалість інфузії.

У разі проведення нетривалої (до 2—3 діб) інфузійної терапії перевага
віддається пункції або катетеризації периферичних вен. Щоб запобігти
проколюванню вени під час руху руки хворого, доцільно використовувати
голки з пластиковою насадкою, яка залишається у вені після пункції.
Проводячи тривалу інфузійну терапію, для катетеризації центральних вен
використовують одноразові силіконові катетери. У вену їх проводять через
голку.

Важливою умовою ефективності та безпечного проведення інфузійної терапії
є розподіл кількості рідини протягом доби. Рідину слід уводити під
контролем AT, ЦБТ, частоти пульсу.

Характеристика основних інфузійних засобів. Розрізняють такі інфузійні
засоби:

донорська кров і її препарати (еритроцитна та тромбоцитна маса, відмиті
еритроцити, суха та нативна плазма, альбумін, протеїн), розчини глюкози,
препарати парентерального живлення, гідролізати, амінокислотні препарати
та жирові емульсії;

колоїдкі синтетичні препарати, що справляють онкотичну дію (поліглюкін,
желатиноль тощо), та препарати, що мають дезинтоксикаційні та реологічні
властивості (реополіглюкін, гемодез тощо);

кристалоїдні розчини для поповнення дефіциту води та солей (розчин солей
натрію, калію з додаванням солей кальцію, магнію, хлору, фосфору тощо).

Донорська кров. У разі різкої крововтрати переливають кров та
плазмозамінні розчини в різних співвідношеннях. У-„разі -тривалої
артеріальної кровотечі слід використовувати тільки кров. Об’єм інфузії
при крововтраті залежить від її величини та строків подання допомоги. У
разі пізнього поповнення він повинен на 50—100 % перевищувати об’єм
крововтрати.

З метою поповнення крововтрати використовують консервовану донорську
кров та її компоненти, заготовлені із застосуванням різних консервантів.

Нині дедалі більшого поширення набуває переливання еритроцитів, відмитих
від антитіл та нежиттєздатних еритроцитів. Трансфузії відмитих
еритроцитів призначають хворим із значною крововтратою, гіперкаліємією,
онкологічними захворюваннями та при обмінних переливаннях крові. Відмиті
еритроцити необхідно переливати в перші 3—4 год з моменту їх заготовки
на станції переливання крові. У цьому разі їх трансфузія дуже ефективна
і безпечна, не спричиняє гіперсенсибілізації хворого та розвитку
небажаних реакцій.

Медичні працівники середньої ланки можуть переливати кров тільки під
контролем лікаря.

Гемотрансфузію проводять після здійснення певних підготовчих заходів,
які використовують у такій послідовності: 1) визначають відповідність
групи крові, зазначеній на-етикетці флакона, тій, яка вказана в історії
хвороби; 2) контролюють правильність зберігання крові (кров потрібно
зберігати в холодильнику при температурі + 4 °С); 3) контролюють якість
крові у флаконі, його герметичність. Консервована кров повинна бути
прозорою, мати жовто-зелене забарвлення. Лінія, яка розділяє формені
елементи крові, що осіли, і плазму, повинна бути чітко окресленою.
Утворення білого нальоту на поверхні плазми буває обумовлене хільозною
(жирною) плазмою. В цьому випадку флакон, не струшуючи, треба помістити
на 30 хв у теплу воду ( + 37— + 38 °С). Після цього жирна плівка зникає.
Якщо плівка має бактеріологічне походження,— вона зберігається. У тому
разі, коли буде виявлено тріщину у флаконі, просочування крові через
шийку флакона, порушення цілості пластикового мішка, гумових ковпачків,
матеріал для гемотрансфузії застосовувати не можна; 4) визначають групу
крові й Rh-фактор донора і реципієнта; 5) проводять пробу на
індивідуальну сумісність; 6) підігрівають кров до кімнатної температури;
7) перед трансфузією пробку флакона і ковпачок необхідно
продезинфікувати спиртом, після чого приєднати систему для трансфузії;
8) проводять біологічну пробу; 9) коли у флаконі залишається 10—20 мл
крові, систему для трансфузії перекривають і кров зберігають протягом
доби (у разі виникнення гемотранефузійних ускладнень її направляють на
аналіз — сумісність, інфікованість тощо); 10) під час гемотрансфузії і
після її закінчення контролюють стан хворого (AT, ЧСС, ЧД, t° тіла,
діаурез); 11) у разі виникнення ускладнень, обумовлених гемотрансфузією,
останню припиняють і проводять спеціальну терапію; 12) після закінчення
гемотрансфузії заповнюють протокол переливання крові і дані реєструють у
журналі.

Лейкоцитна маса — це трансфузійне середовище, яке містить у собі велику
кількість лейкоцитів. Лейкоцитну масу зберігають протягом 1—2 діб. Щоб
зберігати її більш тривалий час, необхідно додавати консервуючий розчин.
Показанням для переливання лейкоцитної маси є лейкопенія, причиною якої
можуть бути різні захворювання. Найчастіше лейкоцитну масу переливають
хворим на променеву хворобу та після хіміотерапії. Перед переливанням
лейкоцитної маси необхідно визначити групу крові та резус-належність
хворого. Обов’язково проводять пробу на сумісність.

Тромбоцитна маса. Для одержання тромбоцитної маси використовують
консервовану кров. У 1 мм3 тромбоцитної маси міститься до 7 млн
тромбоцитів. Свіжозаготовлену тромбоцитну масу широко застосовують для
лікування тромбоцитопенії у хворих з гематологічною патологією, а також
призначають у разі кровотечі у післяопераційний період, її так само, як
і лейкоцитну масу, використовують у день її одержання на станціях
переливання крові.

Антигемофільна маса містить антигемофільний глобулін та інші фактори
зсідання крові, її зберігають у пакетах у замороженому вигляді і
звичайно переливають хворим після того, як вона розтане. Показанням для
її переливання е дефіцит факторів зсідання крові, що відзначається
внаслідок кровотечі або захворювань системи крові (гемофілія,
дисеміноване внутрішньосудинне зсідання). Одноразово в судинне русло
вводять до 800 мл плазми. З цією ж метою використовують антигемофільний
глобулін (кріопрещшітат), який виготовляється на станціях переливання
крові. Кріопреципітат необхідно вводити внутрішньовенно, струминно.

Фібриноген випускають у стандартних флаконах, у яких і міститься 1 г
сухого препарату. Він добре розчиняється в апірогеН’ ній стерильній воді
або в 0,9 % розчині натрію хлориду. Фібриноген необхідно використовувати
після його приготування і переливати внутрішньовенно, обов’язково через
крапельницю з фільтром. За добу внутрішньовенно можна ввести до 5 г
фібриногену, при цьому треба стежити за тим, як хворий переносить цей
препарат. Показанням до введення препарату є афібриногенемія.

Фібринолізин являє собою білий порошок, який добре розчиняється в 0,9 %
розчині натрію хлориду. Фібринолізин уводять внутрішньовенно крапельно
зі швидкістю до 20—30 крапель за 1 хв. Під час уведення препарату іноді
може спостерігатись підвищення температури тіла і озноб, які легко
усуваються за допомогою антигістамінних засобів. Фібринолізин
застосовують при тромбоемболії різної локалізації (периферичні судини,
легенева артерія, судини мозку), а також при інфаркті міокарда. Його
необхідно вводити в ранні строки після тромбозу (у 1-шу добу).

Антистафілококову плазму використовують у вигляді двох лікарських форм:
суха й нативна. її одержують методом плазмаферезу з крові донорів,
імунізованих стафілококовим анатоксином. Показанням до застосування
препарату є стафілококова інфекція та пригнічення імунологічної
.реактивності хворих при вираженій інтоксикації та гіпопротеїнемії.

Гамма-глобулін випускають в ампулах і вводять внутрішньом’язово.
Показаннями до його застосування є гепатит, стафілококова інфекція,
грип, пневмонія. Препарат також використовують при гнійно-септичній
патології (абсцес, фурункульоз, сепсис, опікова хвороба).

Суха плазма. Перед використанням суху плазму розчиняють у дистильованій
воді або в 0,9 % розчині натрію хлориду. Після розчинення вона не
повинна містити пластівців, згустків і не мати вигляду суспензії.
Повинна бути відповідність між групою крові хворого та плазмою, що
переливається. Переливають плазму відразу після розчинення,
внутрішньовенне крапельно через систему з фільтром. Після введення
50—100 мл плазми слід зробити перерву, переконатися у відсутності
небажаних реакцій, а потім продовжити переливання.

На відміну від сухої нативну плазму можна зберігати в холодильнику не
більш як 3 год. її переливають хворому відразу після доставки зі станції
переливання крові.

Альбумін являє собою прозору рідину бурштинового відтінку. Його
розливають у флакони ємкістю 50, 100 і 200 мл у вигляді 5 %, 10 % та 20
% розчинів. Він може бути донорським чи плацентарним.

Показанням до застосування альбуміну є зниження ОЦК. та онкотичного
тиску. Його широко використовують при шокових станах різного походження,
гіпопротеїнемії, різноманітних гострих хірургічних захворюваннях,
захворюваннях печінки та нирок. Критично низьким рівнем для білків
плазми вважають рівень 60 г/л, а для альбуміну — 35 г/л. У міру зниження
рівня альбуміну підвищується частота хірургічних ускладнень
(евентерація, недостатність анастомозів, нагнійні процеси).

Альбумін уводять внутрішньовенне крапельно. У хворих з низьким AT
альбумін можна вводити струминно. Однак у цьому разі необхідно
контролювати етан хворого, особливо коли вводять плацентарний альбумін.
Рекомендується через 5—10 хв перекрити крапельницю, розпитати хворого
про його самопочуття і, переконавшись у відсутності побічних реакцій,
продовжити інфузію альбуміну. Об’єм уведеного альбуміну залежить від
вираженості гіпопротеїнемії та інтоксикації. Разова доза 5—10 % розчину
альбуміну не повинна перевищувати 400—500 мл. У разі перевищення цієї
дози можуть розвинутись серцева та дихальна недостатність.

Під час інфузії альбуміну може виникнути алергічна реакція!

Протеїн являє собою прозору рідину бурштинового відтінку, що містить до
80 % альбуміну. Препарат готують із плазми донорської крові, вводять
внутрішньовенно крапельно в об’ємі від 200 До 400 мл. Показанням до його
застосування є шок різного походження, опіки, гіпопротеїнемія, гострі та
хронічні гнійно-запальні стани.

Медична сестра повинна пам’ятати, що в окремих хворих під час уведення
протеїну можуть розвинутись алергічні реакції. У разі їх виникнення
необхідно негайно припинити інфузію препарату і викликати лікаря.
Препарат не слід уводити також при крововиливах у мозок та при гострій
серцевій недостатності.

Проведення інфузійної терапії при критичних станах повинне бути
спрямоване на підтримання колоїдно-онкотичного стану крові. В цьому разі
застосовують поліглюкін, желатиноль, альбумін, протеїн, які циркулюють у
судинному руслі від 1 до 5—6 діб. Вони зумовлюють приплив рідини з
інтерстиціального простору в судинне русло.

Поліглюкін (поліглюкін 6%, розчин декстрану) застосовують у разі гострих
циркуляторних порушень, що розвиваються при травматичному, операційному,
токсичному, септичному, опіковому шоках та гострій крововтраті. Він
нормалізує об’єм циркулюючої крові, артеріальний та венозний тиск,
коронарний кровотік.

Струминне переливання поліглюкіну може вивести хворого з критичного
стану, підняти AT вище як 70—80 мм рт. ст. Застосування поліглюкіну
ефективне під час транспортування хворих з тяжкими травмами. Далі
одночасне застосування поліглюкіну з кров’ю або еритроцитною масою
дозволить стабілізувати гемодинаміку хворого і провести оперативне
втручання. Однак необхідно пам’ятати, що інфузія поліглюкіну,
реополіглюкіну в дозі понад 1000—1200 мл може призвести до порушень в
системі зсідання крові.

Желатиноль — препарат з желатину (колоїдний 8 % розчин харчового
желатину). Желатиноль застосовують для внутрішньовенного введення у разі
виникнення геморагічного, операційного та травматичного шоку. Може
застосовуватись під час операції з метою поповнення крововтрати.
Препарат зумовлює швидкий приріст плазми в судинному руслі за рахунок
переміщення рідини з тканин. Він діє в середньому близько 2 год після
закінчення вливання. Це пов’язано зі швидким виведенням його із
судинного русла.

Желатиноль можна вводити внутрішньовенне крапельне чи струминно,
одноразово чи повторно, незалежно від групи крові хворого. Під час
гострої крововтрати та шоку желатиноль уводять спочатку струминно, а
потім крапельно зі швидкістю 100—150 крапель за 1 хв. Доза препарату
залежить від показників AT та від стану хворого. Одночасно у разі
гострої крововтрати може бути введено внутрішньовенно до 1 мл/(кг-год)
розчину. Далі переходять на введення електролітних розчинів та
переливання крові або еритроцитної маси.

Не дозволяється переливати желатиноль разом із кров’ю, тому що при
одночасному переливанні в системі для інфузії відбувається агрегація
формених елементів та утворення згустків.

У зв’язку з цим після переливання желатинолю систему необхідно промити
0,9 % розчином натрію хлориду або замінити.

Хворим, котрі перебувають у критичному стані, вводять препарати, що
нормалізують реологічні властивості крові та справляють детоксикаційний
вплив. У цьому разі застосовують реополіглюкін, гемодез та ізотонічні
розчини кристалоїдів.

Реополіглюкін — розчин низькомолекулярного декстрану. Випускають у
флаконах по 200 та 400 мл. Зберігають при температурі від 10 до 40 °С.
Уводять внутрішньовенне крапельно, зі швидкістю до 60 крапель за 1 хв.
На відміну від поліглюкіну швидкість його введення не повинна бути
високою, оскільки його вплив спрямований на регуляцію реологічних
властивостей крові та детоксикацію організму. Препарат діє не більш як 8
год, тому його треба вводити повторно або безперервно крапельно.
Одноразово може бути введено до 1200 мл розчину.

Гемодез — водно-сольовий розчин, що містить 6 % полівініл-пиролідону.
Випускають у скляних флаконах ємкістю 100, 250 та 400 мл. Строк його
зберігання 5 років. Перед уведенням розчин необхідно підігріти до
температури 35—36 °С. Внаслідок низької молекулярної маси гемодез
швидко, протягом 4—6 год, виводиться з організму нирками.

Внутрішньовенне введений гемодез справляє детоксикаційний вплив, що
обумовлено його здатністю адсорбувати і нейтралізувати токсини
безпосередньо в кровоносному руслі й виводити їх нирками. Тому його
застосовують при опіковій хворобі, травматичних ураженнях, септичному
процесі, захворюваннях печінки, гострих хірургічних захворюваннях
органів черевної порожнини, гострих захворюваннях травного каналу.

Гемодез уводять внутрішньовенне крапельно (50—80 крапель за 1 хв).
Одноразова доза препарату становить 5—10 мл/кг маси тіла. Повторне
вливання проводять через 12 год після закінчення попереднього. Якщо
препарат уводять у дозі, що перевищує 15 мл/кг маси тіла хворого, може
знизитись AT. Іноді з’являється гіперемія шкіри, деяке утруднення
дихання. В разі появи цих реакцій вливання гемодезу слід припинити на 5
хв, і після їх зникнення введення препарату продовжити зі швидкістю 20
крапель за 1 хв.

Сольові розчини. У комплексному лікуванні хворих з різними патологічними
станами для нормалізації водно-електролітного балансу застосовують
розчини електролітів. Велике значення має корекція порушень
електролітного балансу, особливо обміну К+, Na+, Cl-, Mg2+. Порушення
обміну калію та магнію призводить До зниження синтезу білків. Після
операції хворі повинні одержувати не менш як 100—150 ммоль/добу К+ та
12—25 ммоль/добу Mg2+.

Для підтримання електролітного балансу, особливо у разі тривалого
парентерального живлення, застосовують 0,9 % розчин натрію хлориду,
розчин Рінгера, розчин Рінгера—Локка, лактасіль, ацесіль.

Корекцію порушень водно-електролітного балансу проводять під постійним
контролем іонограми плазми крові з урахуванням діурезу, загальних втрат
рідини та електролітів, величин ЦВТ та гематокритного числа.

Сольові розчини вводять внутрішньовенне крапельно в кількості до 2 л за
добу, самостійно або разом з глюкозою, кров’ю, еритрицитною масою та
кровозамінниками.

Електролітний розчин вибирають залежно від характеру захворювання та
вираженості порушень функції печінки та нирок. Велику інформацію дає
визначення в плазмі крові вмісту калію, натрію, хлору, а також кальцію,
магнію та деяких інших катіонів.

Одноразове введення сольових розчинів у обсязі, який перевищує 1,5—2 л,
протипоказане хворим із загрозою набряку мозку та легенів, а також з
нирковою недостатністю.

Інфузійна терапія включає в себе парентеральне живлення, спрямоване на
відновлення затрат та підтримання потреб організму в енергетичному та
пластичному матеріалах.

Парентеральне живлення не може повністю замінити природне харчування,
але протягом 10—20 діб може задовільно забезпечити потреби організму в
основних поживних речовинах та рідині. Основними показниками для
парентерального живлення є порушення всмоктування речовин у оперованих
на органах травного каналу, блювання, пронос, посилений розпад білка в
тканинах при опіках, травмах та гарячкових станах.

Задоволення енергетичних потреб організму забезпечується за рахунок
введення глюкози, фруктози, сорбітолу та жирових емульсій.

Для гальмування розпаду білка в організмі тяжкохворого необхідно вводити
достатню кількість вуглеводів (глюкоза, фруктоза, сорбітол). Щоб
уникнути розвитку флебіту, концентрація глюкози в розчині не повинна
перевищувати 15—10 %. У разі вищої концентрації інфузію слід проводити у
великі вени (підключичну). Для засвоєння глюкози клітинами організму в
розчин глюкози потрібно додавати інсулін. Вводять 1 ОД інсуліну на 4—5 г
сухої речовини глюкози. У післяопераційний період для кращого
засвоювання глюкози ту саму дозу інсуліну розраховують на 3—4 r глюкози.

Медична сестра повинна регулювати швидкість інфузії глюкози, яку
необхідно підтримувати в межах 20—30 крапель за 1 хв. Більш швидке
введення може призвести до зниження канальцевого порога реабсорбції
глюкози та наступної її втрати з сечею.

Поряд з розчинами глюкози для поповнення енергетичних витрат
використовують жирові емульсії (інтраліпід, ліпофун-дин). Застосування
жирових емульсій показане при тривалому парентеральному живленні.
Інфузія жирової емульсії дає можливість з невеликою кількістю рідини
ввести в організм максимальну кількість енергетичного субстрату.
Ліпофундин та інтраліпід уводять у периферичні вени. Застосовують 10 %
та 20 % розчини. Швидкість їх уведення не повинна перевищувати 20—30
крапель за 1 хв. Для зменшення гіперкоагуляції крові у флакон з
ліпофундином необхідно додавати від 0,5 до 1 мл гепарину. З метою
профілактики закупорки катетера в інтервалах між інфузіями його
заповнюють розчином гепарину (0,2—0,3 мл гепарину на 5—8 мл ізотонічного
розчину натрію хлориду). Для інфузії жирових емульсій рекомендується
використовувати систему з трійником, що дає змогу одночасно переливати 5
% розчин глюкози.

Протипоказаннями до застосування жирових емульсій є: ниркова
недостатність, панкреатит, нефротичний синдром, цукровий діабет, набряк
головного мозку, шокові стани, інфаркт міокарда, гіперліпідемія.

Корекцію пластичних потреб організму здійснюють за допомогою білкових
препаратів, гідролізатів та розчинів амінокислот. З цією метою
використовують білкові гідролізати (амінопептид, амінокровін) та
амінокислотні препарати.

Білкові гідролізати являють собою продукт розщеплення білка до стадії
амінокислот та пептидів. Але треба сказати, що амінокислотні суміші
кращі, ніж білкові гідролізати, оскільки з них створено найбільш вдале
співвідношення незамінних амінокислот для оптимального засвоєння їх
організмом. Для корекції порушень білково-азотистого обміну найчастіше
використовують амінокислотні препарати як зарубіжного, так і
вітчизняного виробництва: аміносол (Швеція), альвезин (Німеччина),
моріамін (Японія) та вітчизняні препарати — поліамін та амікін.

Переливання гідролізатів та амінокислотних сумішей починають через 1—2
доби після операції і відновлення діурезу та відсутності азотемії.
Хворим з порушенням функції печінки та нирок переливати надмірну
кількість амінокислот протипоказано. У середньому за добу переливають
400—800 мл гідролізату або амінокислотних сумішей. Гідролізати та
амінокислотні препарати необхідно переливати крапельно, повільно. Чим
вища швидкість їх уведення, тим більша частота трансфузійних реакцій.

Амінокислотні препарати необхідно вводити з глюкозою (через трійник) зі
швидкістю 40 крапель за 1 хв. При швидкому введенні частина амінокислот
не засвоюється і виводиться з сечею.

Важливим компонентом сумішей, що застосовують для парентерального
харчування, є вітаміни. Аскорбінову кислоту та вітаміни групи В уводять
щоденно.

У разі парентерального харчування хворих з білковою недостатністю (до-
та в післяопераційний періоди) слід передбачати і одночасне поповнення
дефіциту білка. Дефіцит позаклітинного білка швидко усувають шляхом
уведення адекватної кількості альбуміну, протешу, плазми.

Ускладнення інфузійної терапії. Ускладнення під час інфузійної терапії
можуть бути пов’язані з недоліками техніки проведення інфузії та
властивостями засобів, що вводять. Розрізняють такі види ускладнень:

ускладнення, виникнення яких пов’язане з порушенням техніки проведення
ін’єкцій (ушкодження судин, утворення гематом, травма навколишніх
тканин, потрапляння сторонніх тіл або фрагментів катетера в судини,
потрапляння інфузійних розчинів у навколосудинний простір, некроз
тканин, асептичне запалення);

ускладнення, розвиток яких зумовлений порушенням техніки введення
розчинів (повітряна та жирова емболія; тромбоемболія);

ускладнення, виникнення яких пов’язане з порушенням швидкості введення
інфузійних розчинів (збільшення навантаження на серце, гіперволемія,
набряк легень, набряк мозку);

ускладнення, спричинені зміною складу розчинів pH, температури
інфузійних розчинів, локальним ушкодженням стінки судини, частковим
гемолізом еритроцитів, порушенням осмолярності плазми, локальним
охолодженням серця;

ускладнення, зумовлені порушенням тактики проведення інфузійної терапії
(неправильний вибір судин для інфузії, порушення послідовності введення
розчинів, надмірно тривалий період інфузії);

ускладнення, пов’язані з індивідуальним несприйняттям хворим певних
інфузійних середовищ та лікарських препаратів;

пірогенні реакції, розвиток яких обумовлений забрудненням системи для
перфузії або інфузійного засоба пірогенними речовинами;

алергічні реакції;

ускладнення, спричинені порушенням асептики та антисептики;

зараження інфекційними захворюваннями (сироватковий гепатит, сифіліс,
СНІД тощо).

Медична сестра повинна пам’ятати, що часто причиною виникнення септичних
ускладнень є інфекція, яка поширюється через катетери, що використовують
для катетеризації великих вен. Септицемія розвивається внаслідок
інфікування місця венесекції, тромбофлебіту, потрапляння інфекції у
розчин або інфузійну систему. Найчастіше її збудниками стають
мікроорганізми, що живуть на шкірі хворого.

Для профілактики інфекційних ускладнень потрібно ретельно обробляти
операційне поле, дотримувати правил асептики під час пункції та
катетеризації вен, ретельно закріплювати катетер, щоб запобігти його
рухливості. На місце пункції накладають змінну септичну наклейку. Якщо
катетер було введено у вену без дотримання правил асептики та
антисептики (під час реанімації), то при першій нагоді його слід
замінити. Через кожні 24 год систему для внутрішньовенного вливання
міняють. Для запобігання перехресному поширенню інфекції медична сестра
після огляду кожного хворого повинна обробити руки дезинфікуючим
розчином. Вона має також ретельно контролювати стан катетера в судині.
Якщо виникають ознаки розвитку флебіту, катетер потрібно видалити і
провести катетеризацію в іншому місці.

Враховуючи небезпеку розвитку алергічних реакцій або шоку при введенні
гідролізатів білка та кровозамінників, медична сестра повинна знати
клінічні прояви цієї патології і бути готовою до проведення невідкладних
лікувальних заходів. Клінічно алергічні реакції характеризуються
відчуттям жару, ознобом, підвищенням температури тіла, нудотою, позивами
до блювання. У разі виникнення алергічних реакцій медична сестра повинна
негайно припинити трансфузію або уповільнити швидкість уведення
препарату. Якщо внаслідок цього стан не поліпшується, потрібно
внутрішньовенне ввести 5—10 мл 10 % розчину кальцію хлориду та
антигістамінні препарати (димедрол, супрастин і глюкокортикоїди).
Хворого треба вкрити ковдрою, під ноги підкласти теплу грілку.

В ослаблених та сенсибілізованих хворих анафілактичний шок нерідко
виникає після ін’єкції шприцом, який стерилізували з порушенням правил
стерилізації разом із шприцами, що використовували для введення
препаратів групи пеніциліну або інших антибіотиків. Враховуючи небезпеку
виникнення шоку навіть після ін’єкції мінімальних доз алергену,
необхідно бути готовим до проведення протишокової терапії.

Ускладнення При переливанні крові. Одним з найнебезпечніших ускладнень
при гемотрансфузії е гемоліз еритроцитів та шок, виникнення яких, як
правило, буває зумовлено переливанням несумісної крові. Під час
переливання крові іншої групи перші ознаки несумісності виникають навіть
у разі введення кількох її мілілітрів. Однак у деяких випадках вони
виникають тільки після переливання великої кількості крові. Симптоми
посттрансфузійних реакцій виражені по-різному у хворих, які перебувають
під наркозом, і у хворих із збереженою свідомістю. В останньому випадку
виникає гострий біль у поперековій ділянці, спастичний біль у животі та
за грудиною, задишка, потім розвивається церебральна симптоматика
(психомоторне збудження або оглушення). Трохи пізніше спостерігають
дрижання та підвищення температури тіла, почервоніння, яке згодом
бліднішає, зниження AT, утворення геморагічного висипання на слизових
оболонках, темно-бура сеча.

Якщо переливання несумісної крові проведено хворому, який перебуває під
наркозом, ці явища бувають менш виражені. Звертають на себе увагу
посилення кровоточивості, поява тахікардії, розвиток артеріальної
гіпертензії. Спостерігається швидке підвищення у плазмі крові сечової
кислоти. Це зумовлено розпадом крові та тканинних білків. Відзначається
тяжкий метаболічний ацидоз.

Відразу після встановлення факту переливання несумісної крові необхідно
вжити таких заходів:

припинити трансфузію крові;

внутрішньовенне ввести кальцію хлорид, глюкокортикостероїди, наркотичні
анальгетики, спазмолітики (еуфілін, но-шпу), антигістамінні препарати,
серцеві глікозиди, натрію гідрокарбонат;

розпочати оксигенотерапію;

здійснити інфузію натрію гідрокарбонату. Продовжувати вводити препарат
до зникнення ацидозу, зміни кислої реакції сечі на лужну та зміни її
темно-бурого відтінку на рожевий;

у разі вираженого гемолізу і зменшення рівня гемоглобіну нижче за 80 г/л
перелити одногрупну кров;

з метою збільшення діурезу до 100 мл/год і більше ввести діуретики:
манніт (1 г/кг), фуросемід (1 мг/кг);

розпочати інфузію реополіглюкіну, а при вираженій артеріальній
гіпотензії — і поліглкжіну;

у разі розвитку ОНН провести загальноприйняті заходи;

для запобігання та лікування синдрому внутрішньосудинної коагуляції
ввести антикоагулянти (гепарин).

Похожие записи