Реферат на тему:

Хірургічна інфекція. Етіопатогенез. Клініка. Діагностика. Загальні
принципи лікування

Історія хірургії нерозривно пов(язана з боротьбою проти інфекції.
Хірургічна інфекція до цього часу залишається одною із головних причин
післяопераційних ускладнень і смертності хворих. Зараз, відомо, що
людину як складову частину біосфери оточують мікроорганізми. Деякі із
них перебувають з людиною в мирних стосунках (сапрофіти), або навіть у
взаємовигідних для людини (мікрофлора кишківника), інші для людини
патогенні (таких ( 500).

Ще до відкриття мікробів Л.Кохом, деякі лікарі підозрювали, що
захворювання передається від людини до людини контактним шляхом (від
хворого до здорового), а також через повітря, воду та їжу. Гіпотетичних
збудників називали контагіями або міазмами (Пирогов М.І.). Міазми від
грецького – забруднення. У відношенні таких захворювань Гуфеланд в 1841
році ввів термін інфекції, що в перекладі із латинської означає –
зараження.

Серед численних видів інфекції велику групу складає хірургічна
інфекція. Під цим терміном розуміють такі захворювання інфекційного
характеру, які пов(язані з оперативним втручанням, або для свого
лікування потребують хірургічного лікування. Основу хірургічної інфекції
складає гнійна інфекція.

Незважаючи на те, що з гнійною інфекцією лікарі намагаються боротись на
протязі тисячоліть, лише після відкриття мікроорганізмів, впровадження
антисептики і асептики з(явився прогрес у цій боротьбі. Але до повної
перемоги в ній ще дуже далеко.

Ще до 70-років 19 століття не могли вести боротьбу з гнійною інфекцією,
так як не мали уявлення про її етіологію. Згадаємо відомі літературні
шедеври. У романі Л.М.Толстого “Війна і мир” описується смерть одного з
головних героїв – князя Андрія Болконського. У битві під Бородіно він
був поранений осколком гранати і незабаром помер. Яка причина його
смерті? Судячи з опису, рана в живіт і стегно дійсно була серйозною. Але
причиною смерті була інфекція, зараження крові (сепсис), якому лікар, що
оглядав Болконського, не міг запобігти. Лікувати таку патологію лікарі
того часу ще не могли.

У битві під Бородіно був поранений і генерал Багратіон. М(язи і кістки
стегна були сильно пошкоджені. Хірурги, що лікували генерала знали –
єдине, що може дати шанс на одужання – це негайна ампутація кінцівки.
Однак Багратіон відмовився від ампутації і помер в тяжких муках від
гангрени.

Наполеон також помер на острові Святої Єлени від перитоніту, при
аутопсії виявлена перфорація тонкої кишки.

Під час дуелі з Дантесом був смертельно поранений О.С.Пушкін. Куля
влучила в низ живота, пошкодивши кишківник. В чому б полягала допомога
поету сьогодні. Його б привезли в хірургічну клініку, де зробили б
лапаротомію, санацію черевної порожнини, ушивання кишки і дренування
черевної порожнини. Життя б його було врятовано. Лікар Арендт, який
лікував Пушкіна, і не подумав про операцію, тому що в той час це була
100% летальність. Поет помер від гнійного перитоніту.

В Києві стоїть пам(ятник генералу Ватутіну, який помер від гангрени,
сепсису під час ВВВ після поранення ноги, відмовившись від ампутації
кінцівки.

І в наш час гнійна (неспецифічна) інфекція домінує серед хірургічної
патології. Частка хворих з гнійними захворюваннями складає до 30% (1/3)
від всіх хірургічних хворих. На лікування гнійних післяопераційних
ускладнень затрачуються колосальні кошти (так в США до 8 млрд.$
щорічно). В останній спостерігається ріст гнійних запальних захворювань
та інфекційних післяопераційних ускладнень, зменшення ефективності їх
лікування. Це можна пояснити збільшенням числа мікроорганізмів стійких
до дії антибактеріальних препаратів, зниженням імунологічної
реактивності у хворих, загальним постарінням населення і т.ін.

Класифікація хірургічної інфекції

1 Гостра хірургічна інфекція:

а) гнійна;

б) гнильна;

в) анаеробна (газова гангрена);

г) специфічна (правець, сибірка).

2 Хронічна хірургічна інфекція:

а) неспецифічна (гнійна);

б) специфічна (туберкульоз, сифіліс, актиномікоз).

3 Залежно від етіологічного чинника:

а) стафілококова;

б) стрептококова;

в) пневмококова;

г) клібацілярна;

д) синьогнійна;

є) змішана.

4 Залежно від локалізації ураження:

а) шкіри та підшкірної клітковини;

б) кісток і суглобів;

в) шиї;

г) грудної клітки, середостіння;

д) черевної стінки, органів черевної порожнини тощо.

5 За клінічним перебігом:

а) гостра і хронічна інфекція поділяється на місцеву і загальну:

загальна;

місцева;

б) хронічна гнійна інфекція:

загальна;

місцева.

І Гостра гнійна інфекція:

А. Місцева:

1 гостра гнійна інфекція;

2 гостра гнильна інфекції;

3 гостра неспецифічна анаеробна інфекція (газова гангрена);

4 гостра специфічна анаеробна інфекція (правець, сибірська виразка,
дифтерія).

Б. Загальна:

1 гостра загальна хірургічна інфекція;

2 підгостра (хронічна) загальна хірургічна інфекція.

Розподіл інфекції на місцеву і загальну умовний, тому що всякий
місцевий процес викликає реакцію всього організму.

ІІ Хронічна хірургічна інфекція:

1 хронічна неспецифічна інфекція ;

2 хронічна специфічна інфекція (актиномікоз, сифіліс).

Гостра гнійна хірургічна інфекція – це проникнення і розмноження в
організмі патогенних мікроорганізмів з утворенням гнійного ексудату. Під
хірургічною інфекцією необхідно розуміти такі захворювання інфекційного
ґенезу, які або причинно пов’язані з хірургічним втручанням, нанесенням
ран (інфекційні ускладнення ран, зокрема, нагноєння останніх та ранова
токсико-інфекція) або, які для свого лікування потребують чи, можуть
потребувати на якомусь етапі свого перебігу хірургічного втручання
(інфекційні захворювання, що спричинюють місцеве руйнування тканин та
органів і накопичення у них токсичного гнійного ексудату та мертвих
клітин — абсцес, флегмона, карбункул, остеомієліт тощо).

Слід, однак, пам’ятати, що одного проникнення мікроорганізмів в
організм людини для розвитку хірургічної інфекції недостатньо. Ми можемо
виявити їх в організмі, а розвитку інфекції не буде. У таких випадках
прийнято говорити про бактеріальне забруднення (контамінацію). Поява
ознак запальної реакції організму у відповідь на інвазію мікроорганізмів
означає перехід контамінації в явну бактеріальну, або токсичну інфекцію.

Чому в одних випадках ми маємо справу лише з контамінацією, а в інших —
з бактеріальною інфекцією? Справа в тому, що для розвитку в організмі
хірургічної інфекції за наявності в ньому патогенних мікроорганізмів
потрібна відповідна його чутливість до неї і подолання захисних сил
організму. У процесі розвитку в організмі гнійної інфекції протистоять
два чинники: з одного боку – макроорганізм, з іншого — мікроорганізм.
Від того, хто в цій єдності і боротьбі переможе, і буде залежати
розвинеться тільки мікробна інвазія чи й бактеріальна інфекція.

Які додаткові чинники впливають на розвиток інфекції в організмі? Це
патогенність, вірулентність і кількість мікроорганізмів; місце
проникнення інфекції (деякі тканини: підшкірна клітковина, плевра,
очеревина, чутливіші до неї); вид тканин (наявність некротичних
ділянок), їх кровопостачання; загальний стан організму (анемія,
авітаміноз, недоїдання, супутні захворювання, особливо цукровий діабет).

Для того, щоб в рані розвинувся інфекційний процес необхідно, щоб
загальна кількість мікробів перевищувала так званий «критичний рівень»,
який дорівнює не менше 105-106 бактерій в 1 г тканини взятої з глибини
рани. Правда цей «критичний рівень», тобто поріг чутливості організму до
різних збудників, коливається в широких межах залежно від фізіологічного
стану макроорганізму, функціонального стану тканин рани тощо.

Збудники. Збудниками хірургічної інфекції можуть бути різні
мікроорганізми: стафілокок, стрептокок, гонокок, Збудники менінгокок,
кишкова і синьогнійна палички, паличка черевного тифу, протей,
клостридії, мікобактерії туберкульозу, спірохети.

Зараження може відбуватися одним видом мікроба (моноінфекція) або
кількома видами (поліінфекція або мікробна асоціація).

Місце проникнення інфекції в організм називається вхідними воротами.
Частіше інфекція проникає ззовні. Це екзогенна інфекція. Вхідними
воротами є різні ушкодження. Інфекція передається контактним шляхом (при
безпосередньому дотику з нестерильними предметами), а також
повітряно-крапельним і повітряно-пиловим.

Інфекція може поширюватися в організмі з вогнищ, які вже в ньому є. Це
ендогенна інфекція. Джерелом її є гострі гнійні процеси (фурункул,
карбункул, лімфаденіт, бешиха тощо), а також хронічні, при яких інфекція
перебуває у латентному стані (карієс зубів, хронічний тонзиліт, хронічні
запальні процеси в сечовій системі і жіночих статевих органах та ін.).
При зниженні реактивності організму мікроорганізми лімфогенним або
гематогенним шляхом можуть поширюватися, викликаючи вторинні запальні
вогнища.

У відповідь на проникнення бактерій в організмі за сприятливих умов
виникає місцева і загальна реакція.

Клініка. Місцева реакція характеризується всіма ознаками запалення:
біль, почервоніння, місцеве підвищення температури, набряк і зниження
функції. Невдовзі довкола місцевого запального вогнища розвиваються
захисні бар’єри, які запобігають поширенню інфекції. Це захисний вал,
який утворюється з нейтрофільних лейкоцитів; грануляційний вал —
результат тканинної реакції і розмноження тканин сполучної тканини (з
нього пізніше утворюється піогенна капсула); лімфатичні судини і
лімфатичні вузли. Найчастіше ці захисні бар’єри обмежують запальний
процес. Але іноді вони не витримують і тоді інфекція поширюється у
всьому організмі.

Загальна реакція організму характеризується насамперед підвищенням
температури тіла. Лише у хворих похилого віку та ослаблених людей вона
невисока. Швидко розвиваються порушення з боку нервової системи:
головний біль, затьмарення, іноді втрата свідомості; серцево-судинної
системи: прискорення пульсу, зниження артеріального тиску; травного
апарату: втрата апетиту, запори, диспепсичні явища; сечової системи:
зменшення виділення сечі, наявність в ній білка. У крові збільшується
кількість лейкоцитів, виникає зміщення лейкоцитарної формули вліво
(поява молодих форм нейтрофілів: збільшення паличко-ядерних, наявність
юних, мієлоцитів), анемія, зменшення альбумінів і збільшення глобулінів,
підвищення ШОЕ. У тяжких випадках збільшується печінка і селезінка.

Ускладнення. Розвиток в організмі хірургічної інфекції сам по собі є
вже ускладненням якогось процесу. Проте й інфекція може додатково
ускладнюватися. Передусім це поширення запального процесу на сусідні
тканини (наприклад, із зуба на м’які тканини щелепи або кістку),
лімфатичні судини і залози (розвиток лімфангоїту і лімфаденіту,
кровоносні судини (артеріт, флебіт), проникнення мікроорганізмів або їх
токсинів у кров (сепсис); амілоїдоз внутрішніх органів (відкладення в
клітинах паренхіматозних органів (печінка, нирки) високомолекулярного
протеїну із зниженням їх функції); ранове виснаження ендотоксичний
(септичний) шок. Останнє грізне ускладнення характеризує драматичну
клінічну ситуацію. Виникає раптово, неочікувано, часто при банальних
вогнищах інфекції. Перебігає стрімко і безповоротно. Сприяє виникненню
ендотоксичного шоку, цукрового діабету, приймання кортикостероїдів.
Деякі автори пов’язують його з гіперпродукцією в організмі хворого на
сепсис оксиду азоту (N0), що зумовлює релаксацію судин, формування
набряку тканин, модулювання чутливості нервових закінчень. Утворення
оксиду азоту інгібується кортикостероїдами. Клінічна картина
характеризується бурхливим перебігом, супроводжується ознобом,
підвищенням температури тіла, зниженням артеріального тиску,
тахікардією, ціанозом, психічними розладами, анурією, гіперлейкоцитозом.
З боку легень при ендотоксичному шоку виникає респіраторний
дістрес-синдром (РДС), який характеризується гострою задишкою
гіпоксемією, поширенням інфільтратів в легенях, набряком легень. РДС, як
ускладнення септицемії часто називають «септичними легенями». Смертність
у випадках ендотоксичного шоку досягає 60-70 %.

Лікування. Лікування хворих з гострою хірургічною інфекцією — це
складна проблема. Воно ділиться на загальне і місцеве.

Загальне лікування проводиться в таких напрямах.

1. Боротьба з інфекцією. Головне місце тут займають антибіотики. Перед
їх призначенням слід лабораторним шляхом визначити характер збудника і
його чутливість до того чи іншого антибіотика. До одержання відповіді
хворим призначають напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін, метацилін,
оксацилін) або антибіотики широкого спектра дії (цефалоспорини,
тетрацикліни, олеандоміцин, еритроміцин). Антибіотики треба призначати у
великих дозах періодично (один раз в 7-8 днів) міняючи їх.

Антибіотики поєднують з сульфаніламідними препаратами (норсульфазол,
уросульфан, етазол, сульфадиметоксин, фтазін, сульфапіридазін),
антисептиками нітрофуранового ряду (фуразолідон, фурагін, фуразолін,
фурацилін, фурадонін), похідними хіноксаліна (діоксин), налідіксовою
кислотою (неграм), 5-НОК, метронідазолом, хлоргексидином біглюконатом.
Під час застосування цих препаратів рекомендується пити багато лужних
рідин (мінеральну воду, молоко).

Фаготерапія гнійних захворювань. Бактеріофаг, діючи на генетичний
апарат мікроба володіє вираженою видовою і типовою специфічністю. В
хірургічній практиці знаходять застосування стафілококовий,
стрептококовий і синьогнійний фаги, колі-фаг та їх суміші.

2. Боротьба з інтоксикацією здійснюється шляхом інтенсивної інфузійної
терапії. Завдання рідин, які переливаються, — розводити токсини в крові,
зв’язувати їх і виводити з організму. Інфузійну терапію слід проводити,
контролюючи центральний венозний тиск, об’єм циркулюючої крові. Токсини
виводяться печінкою, легенями, нирками.

Для інфузійної терапії використовують реополіглюкін, реоглюман,
полідез, гемодез, ізотонічний розчин натрію хлориду, 5-10 % розчин
глюкози. Рідини треба вводити не менше ніж 40 мл на 1 кг маси хворого.
Введення рідин повинно супроводжуватися підсиленим (форсованим)
діурезом. З цією метою застосовують такі діуретики як лазикс, манітол,
сечовину.

Новим методом детоксикації є видалення з крові токсинів за допомогою
вугільних адсорбентів та іонообмінних смол (гемосорбція). Поряд з нею
застосовують і плазмосорбцію. Метод полягає в тому, що спочатку в
артеріальному коліні артеріовенозного шунта розділяють кров на форменні
елементи і плазму, а пізніше плазму пропускають через сорбенти. Очищену
плазму повертають хворому. Одним із методів детоксикації є зовнішнє
дренування грудної лімфатичної протоки і виведення лімфи, яка містить
багато токсичних продуктів.

3. Боротьба з гіпопротеїнемією. Використовують переливання нативної і
сухої плазми, 10-20% альбумін, 4-8% протеїн, гідролізин, гідролізат
казеїну, амінопептид, амінокровин, амінозол, поліамін, альвезин та ін.
Призначаючи їх, треба пам’ятати, що вони добре засвоюються і ефективні
лише при збереженні функції печінки.

4. Боротьба з недостатністю печінки. Використовують 5, 10, 40% розчини
глюкози з інсуліном, вітаміни (аскорбінова, фолієва, нікотинова
кислоти), 1% розчин глютамінової кислоти (500-600 мл), 3-5% метіонін
(20-30 мл), ліпокаїн 0,1 г 3 рази на добу, сирепар 1-2 мл 3 рази на
добу, есенціале (10-20 мл).

5. Боротьба з недостатністю нирок. Для покращення сечовидільної функції
рекомендується введення еуфіліну (1 мл 24% розчину), лазиксу (2 мл 1%
розчину 3 рази на день), манітолу (15-20 г) внутрішньовенно. Добрий
ефект дають двобічні паранефральні блокади.

6. Стимуляція неспецифічного імунітету здійснюється внутрішньовенним
введенням гіперімунної антистафілококової плазми (250-300 мл),
антистафілококового імуноглобуліну (5 мл внутрішньом’язово або
внутрішньовенно), лейкоцитної маси здорового або імунізованого донора
(400 мл), левамізолу, Т-активіну (5-10 мг внутрішньом’язово).

7. Нормалізація електролітного балансу і кислотно-лужного стану
проводиться відповідно до результатів лабораторних досліджень. Для
корекції використовують такі розчини: 1-3 % розчин калію хлориду, 0,89%
або 10% розчин натрію хлориду, 3-4% розчин натрію гідрокарбонату або
натрію лактату, трис-буфер 0,3 моляр, розчин (0,12-0,5 г/кг маси), 2 %
розчин амонію хлориду.

8. Застосування протеолітичних ферментів. Протягом останніх років у
випадках гнійно-некротичних процесів почали застосовувати препарати
направленого впливу на ферментативні процеси в організмі (трипсин,
хімотрипсин, террилітин, рибонуклеазу та ін.). В основі їх дії лежить
здатність розщеплювати некротизовані тканини, розріджувати в’язкі
секрети, ексудати, згустки крові.

9. У боротьбі з хірургічною інфекцією широко використовується
гіпербарична оксигенація (застосування кисню під підвищеним тиском у
спеціальних камерах). Вона усуває гіпоксію, покращує метаболічні процеси
в організмі, функціональний стан паренхіматозних органів, зменшує
інтоксикацію, підсилює дію протимікробних препаратів.

10. Гормонотерапія гнійної інфекції. У зв’язку з порушенням синтезу
білка і підвищеною втратою його у хворих з гострою гнійною інфекцією,
важливе значення має підсилення білкового анаболізму. Це досягається з
допомогою анаболічних стероїдів (неробол, нероболіл, ретаболіл). У групу
анаболічних гормонів можна віднести і інсулін.

11. Симптоматичне лікування — боротьба з болем (анальгін, димедрол,
промедол, морфін, дроперидол), застосування препаратів, що підтримують
функцію серцево-судинної системи (камфора, кордіамін, корглікон,
строфантин, кокарбоксилаза та ін.), профілактика легеневих ускладнень
(розтирання тіла, банки, гірчичники, дихальна гімнастика, інгаляції),
харчування — продукти високої енергетичної цінності, догляд за шкірою,
ротовою порожниною та ін.

Місцеве лікування запальних вогнищ на початкових етапах може вестися
консервативно. Його мета — обмежити запальний процес, не дати можливості
йому поширитися. Це досягається іммобілізацією ураженої ділянки,
місцевим застосуванням холоду (звужуються судини, зменшується набряк
тканин), різних фізіотерапевтичних процедур (кварц, солюкс, УВЧ,
електрофорез), обколюванням запального вогнища розчинами антибіотиків.

Важливе місце при лікуванні гнійних захворювань займає пункційний
метод. Він застосовується при лікуванні гнійних процесів суглобів,
плевральної порожнини, перикарда, менінгіту.

Якщо після такого лікування хворому стає легше, біль поступово стихає,
набряк зменшується, температура тіла знижується, показники крові
нормалізуються, то консервативне лікування продовжують, заміняючи холод
тепловими процедурами (сприяють розширенню судин і швидкому
розсмоктуванню запального вогнища).

Якщо таке лікування не дає ефекту, набряк наростає, біль посилюється,
температура тіла тримається на високих цифрах, погіршується картина
крові, при поверхнево розташованих запальних вогнищах з’являється
симптом флюктуації, тоді показане негайне оперативне втручання. Його
мета — розкрити запальне вогнище, видалити некротизовані тканини,
створити сприятливі умови для відтоку запального ексудату, застосування
засобів, які сприяють очищенню і загоєнню рани.

h†AµB*

(4(V(p(?().)@)„)?)$*?*1/4*I*uooooooooooooooooooooooocc

&

&

h†AµB*

знеболюванням. Це різні види місцевої або загальної анестезії.
Знеболювання має забезпечити можливість повної ревізії рани, розкриття
всіх кишень. Операція здійснюється за дотримання всіх правил асептики і
антисептики. Розкриття гнійного вогнища повинно бути повним. Малі
розрізи неефективні і вимагають часто повторних втручань. Після
розкриття вогнища некротизовані тканини висікають.

Надалі важливу роль відіграє створення умов для евакуації запального
ексудату. Для цього рану дренують гумовими дренажами, поліхлорвініловими
трубками. Проте таке пасивне дренування не завжди сприяє повному
відтіканню ранового ексудату.

Кращі результати дає активне дренування рани з промиванням її
антисептичними речовинами. Воно полягає в тому, що в рану вставляють
одну або кілька поліхлорвінілових трубок з численними отворами, залежно
від кількості гнійних кишень. Промивання рани антисептиками (3% розчин
борної кислоти, 0,5% розчин фурациліну, 0,1% розчин діоксидіну)
здійснюється або самопливом, або за допомогою вакуум-апарата. Цей метод
створює добрі умови для механічного видалення ранового ексудату,
залишків зруйнованих клітин і бактерій.

Це може бути вакуумний дренаж Редона (закрита склянка з низьким тиском
у ній), апарат Боброва (дві або три з’єднані між собою скляні банки або
ампули, у яких шляхом переливання асептичної рідини із розташованої
вгорі банки в нижню утворюється вакуум, який і забезпечує присмоктування
ексудату) або звичайний гумовий балон («груша»), під час стискання
стінок якого в ньому створюється вакуум, який і зумовлює відсмоктування
ексудату.

Таке лікування застосовують протягом 7-10 днів. Після очищення рану
закривають ранніми або пізніми вторинними швами.

Ідеальним лікуванням гнійно-запальних процесів шкіри і підшкірної
клітковини є повне висічення нежиттєздатних тканин і зашивання ран. До
такої тактики необхідно відноситися обережно у зв’язку з можливими
ускладненнями.

Гнійні захворювання шкіри і підшкірної клітковини

Дотепер ми розглядали загальні питання гострої хірургічної інфекції:
етіологію, патогенез, класифікацію, клініку, загальне і місцеве
лікування. Зараз ми познайомимо вас з її конкретними проявами, які
частіше трапляються в хірургічній (у тому числі стоматологічній)
практиці.

Почнемо з гнійних захворювань шкіри і підшкірної клітковини.
Проілюструємо це таким клінічним спостереженням.

Хворий, 28 років, захворів 5 днів тому, коли біля основи нижньої губи
видавив невеликий гнійник. Через два дні в нижній губі з’явився біль,
вона розпухла. Ще через добу набряк поширився на підборіддя. До 38,5°С
піднялася температура тіла. Пізніше запальний процес дійшов до краю
нижньої щелепи. Стан хворого став тяжким. Пульс 110 на 1 хв. Лікарем
поліклініки направлений у стаціонар. Під внутрішньовенним знеболюванням
проведена операція: нижня губа розрізана до кістки. Хрестоподібним
розрізом розкритий інфільтрат підборіддя. Після операції стан хворого
кращим не став. Пульс 120 на 1 хв. Свідомість затьмарена, хворий
неспокійний, зриває пов’язку. У легенях появилося багато вологих хрипів.
У зв’язку з поширенням запального процесу на правій щоці зроблено два
додаткових розрізи. Незважаючи на інтенсивну консервативну терапію, стан
хворого прогресивно погіршувався, і на сьомий день він помер. На розтині
крім основного захворювання виявлено двобічний гнійний плеврит, гнійне
запалення ниркових мисок.

Яка трагедія сталася в організмі молодої людини, трагедія, яка була
причиною смерті? Це гострий гнійний запальний процес шкіри і підшкірної
клітковини нижньої губи, підборіддя і правої щоки. Про нього та інші
подібні захворювання зараз і буде йти мова.

Фурункул (furunculus) — це гостре гнійне запалення волосяного мішечка і
сальної залози. Причиною його найчастіше є стафілокок. Захворювання
починається з появи на шкірі болючого утворення, що піднімається над
рівнем шкіри, з волосяним мішечком в центрі. Шкіра в цьому місці
гіперемована. Пізніше з’являється болючий інфільтрат з некротичним
вогнищем у центрі. Через деякий час запальне вогнище розплавляється і
утворюється гнійник. Загальний стан хворого помітно не страждає. У
декого з’являється загальна слабість, температура тіла піднімається до
38,0°С, у крові невеликий лейкоцитоз, зміщення лейкоцитарної формули
вліво. На 7-10-й день гнійний стрижень відторгається, гній виділяється,
і стан хворого поступово поліпшується. Гнійний кратер, що_залишився,
поступово очищується і заповнюється грануляціями.

На особливу увагу заслуговують фурункули, як і інші запальні процеси,
розташовані на обличчі. Це пов’язано з тяжким їх перебігом і можливими
ускладненнями. Підтвердженням цього є клінічне спостереження, наведене
вище. Інфекція з гнійного вогнища через v.angularis, v.ophtalmica може
потрапити до кавернозного синуса і викликати гнійний менінгіт або
енцефаліт. Вона може бути причиною остеомієліту нижньої щелепи,
поширитися гематогенно по всьому організму.

Іноді фурункули розташовуються на різних ділянках тіла, мають різні
стадії свого розвитку. Такий патологічний стан називається
фурункульозом. Причиною його є ослаблення захисних сил організму,
анемія, недоїдання, авітаміноз, цукровий діабет.

Лікування звичайно консервативне. Фурункул закривають пов’язкою з
антисептичною речовиною (фурацилін, дімексид, йодопіринова мазь та ін.).
Показане обколювання фурункула розчином антибіотика з новокаїном. У
випадках локалізації його на обличчі рекомендується стаціонарне
лікування, спокій мімічній мускулатурі (обмежити розмову, рідка дієта),
застосування фізіотерапевтичних процедур (сухе тепло, солюкс,
ультрафіолетове опромінення).

У випадку абсцедування фурункула його слід розкрити оперативним шляхом.
На обличчі це повинно здійснюватися суворо за показаннями, оскільки
всяке оперативне втручання тут в неускладнених стадіях може призвести до
порушення захисного бар’єру, проникнення і поширення інфекції, що
збільшить небезпеку різних ускладнень.

Хворим на фурункульоз крім місцевого показане загальне лікування:
аутогемотерапія, переливання крові, введення антистафілококової плазми,
антистафілококового імуноглобуліну, вітамінів — тіаміну, аскорбінової
кислоти, ергокальциферолу.

Карбункул (саrbunculus) — це гостре гнійне запалення розташованих поруч
волосяних мішечків, сальних залоз і підшкірної клітковини. Етіологія
така сама, як і фурункула. У кожному окремому фурункулі перебігають
описані процеси. У зв’язку з цим через деякий час поверхня карбункула
вкривається численними дрібними некротичними вогнищами, з яких
виділяється гній. М’які тканини довкола карбункула інфільтровані,
щільні, дуже болючі. Страждає загальний стан хворих. Виражені явища
інтоксикації: до 39-40°С піднімається температура тіла. Пульс частий
(100—120 на 1 хв), язик сухий, обкладений. Свідомість може бути
затьмарена, марення. У крові виражені ознаки запального процесу. Дуже
тяжко перебігають карбункули у хворих з цукровим діабетом.

Лікування хворих на карбункул тільки оперативне. Під загальним
знеболюванням проводять глибокий хрестоподібний розріз. Висікають усі
некротизовані тканини, рану промивають антисептичним розчином і пухко
тампонують. Залежно від стану хворого проводять загальне консервативне
медикаментозне лікування згідно з принципами, викладеними вище.
Лікування виключно стаціонарне.

Абсцес (abscessus) — обмежене скупчення гною, оточене піогенною
капсулою. Може розташовуватися в різних місцях: м’яких тканинах,
порожнинах, органах.

Розглянемо лише підшкірно розташовані абсцеси. Причиною їх виникнення є
інфекція, яка може проникнути ззовні — при травмах або з запальних
вогнищ в організмі лімфогенним чи гематогенним шляхом. Клінічна картина
поверхнево розташованих абсцесів досить типова. Скарги на біль, набряк,
почервоніння шкіри, підвищення температури тіла, озноб. Об’єктивно
спостерігається почервоніння шкіри, набряк, болючість, місцеве
підвищення температури. Характерним для абсцесу є симптом флюктуації,
який вказує на наявність у тканинах обмеженого скупчення гною. Суть його
в тому, що при прикладанні пальців обох рук до поверхні абсцесу і
здійсненні поштовхоподібних рухів однією рукою, вони відчуваються у
вигляді хвилі пальцями другої руки на протилежному боці гнійника.

Довкола гнійного вогнища з клітин сполучної тканини утворюється
грануляційний вал, який згодом перетворюється у піогенну капсулу.

Наслідки абсцесу можуть бути різними. При його невеликих розмірах він
може розсмоктуватися; при більших та несвоєчасному лікуванні він
проривається через шкіру назовні або в оточуючі тканини чи порожнини.

Лікування абсцесу оперативне і полягає у розкритті гнійника,
спорожненні його від гною, промиванні антисептиком і дренуванні. Далі
лікування як при гнійній рані.

Флегмона (phlegmone) — поширене гнійне запалення клітковини, яке має
тенденцію до дальшого поширення. Флегмона може розташовуватися у всіх
місцях, де є клітковина. Іноді, залежно від локалізації, вона має свої
специфічні назви (запалення навколониркової клітковини — паранефрит,
навколопрямокишечної — парапроктит, клітковини середостіння —
медіастиніт і т.д.). У місці розвитку інфекції утворюється спочатку
серозний, пізніше серозно-гнійний чи гнильний ексудат. Він просочує
тканини, захоплюючи все нові ділянки. Тканини інфільтровані, пружні.

Характерні скарги на болючий набряк тканин. Вони ущільнені, шкіра над
ними почервоніла. Місцеве підвищується температура. Загальний стан
хворого погіршується. Прискорюється пульс, до 38-39°С підвищується
температура тіла. З’являється головний біль, втрачається апетит.

Залежно від клінічного перебігу розрізняють три види флегмони:
обмежену, яка не має тенденції до поширення; прогресуючу, вона швидко
захоплює все нові тканини, викликається стрептококом або анаеробними
мікроорганізмами; дерев(янисту, причиною якої є маловірулентні
мікроорганізми. Остання перебігає хронічно з утворенням сполучної
тканини і незначним утворенням гною. Під час пальпації уражені тканини
тверді, «дошкоподібні», неболючі.

На початкових стадіях захворювання за наявності невеликого малоболючого
інфільтрату з незначною температурною реакцією і змінами в крові може
бути застосоване консервативне лікування: антибіотикотерапія, тепло,
фізіотерапевтичні методи. У разі прогресування процесу не можна
зволікати з операцією. Під загальною анестезією флегмону широко
розкривають, розрізають всі кишені і висікають некротизовані тканини.
Рану добре дренують.

Лімфангіт (lymphangitis) — вторинне захворювання. У випадку, коли
запальне вогнище не обмежилось, інфекція може проникнути в лімфатичні
шляхи і викликати запалення їхніх стінок. Вогнищем інфекції можуть бути
обмежені запальні процеси (фурункул, карбункул, флегмона, абсцес), різні
травми: різані, колоті, укушені рани, подряпини, опіки.

У випадках локалізації лімфангіту в підшкірній клітковині він
діагностується легко. Над шкірними лімфатичними судинами з’являється
відчуття печіння, свербіння, незначна болючість. На шкірі — червоні
смуги, які йдуть від вогнища інфекції до лімфатичних вузлів (звичайно
від периферії до центру). За ходом цих смужок під шкірою пальпуються
щільні болючі тяжі. Підвищення місцевої і загальної температури тіла. Як
під час всякої іншої інфекції, порушується загальний стан хворого
(частий пульс, озноб, головний біль, зміни у крові та ін.). Тяжкі форми
лімфангіту можуть ускладнюватися абсцесом, флегмоною, тромбофлебітом.

Лікування хворих з лімфангітом треба починати з ліквідації первинного
вогнища, після чого лімфангіт зникає. Ураженій ділянці слід надати
спокій (іммобілізація), призначити зігрівальні компреси, антибіотики,
фізіотерапевтичні процедури.

Лімфаденіт (limphadenitis) — гостре або хронічне запалення лімфатичних
вузлів. Гострий лімфаденіт — результат проникнення в лімфатичні вузли
неспецифічної, банальної мікрофлори (стрептокок, стафілокок, пневмокок
та ін.). Причиною виникнення хронічного лімфаденіту є як неспецифічна,
так і специфічна мікрофлора (частіше туберкульозна).

Гострий лімфаденіт, як і лімфангіт, є ускладненням запального вогнища.
Процес може локалізуватися в різних лімфатичних вузлах. З поверхневих
частіше уражуються пахові, пахвинні, шийні. Під шкірою з’являються один
або кілька збільшених, зрощених між собою і дуже болючих лімфатичних
вузлів. Шкіра над ними гіперемована. Згодом запальний процес з
лімфатичних вузлів може перейти на прилеглу клітковину і викликати
утворення аденофлегмони. Як при всякому іншому запальному процесі,
порушується загальний стан хворого.

Хронічний неспецифічний лімфаденіт викликається маловірулентною
інфекцією. Процес локалізується найчастіше на шиї, а джерелом інфекції є
запальні процеси в ротовій порожнині (каріозні зуби, запалені
мигдалики). Лімфатичні вузли збільшуються повільно, вони м’які, не дуже
болючі. Загальний стан хворих не порушується. Лікування при гострому
лімфаденіті, як і лімфангіті, треба починати з ліквідації первинного
вогнища. Консервативна терапія проводиться за загальними правилами
гнійної хірургії. У разі розплавлення лімфатичного вузла, його
абсцедування показане оперативне втручання в поєднанні із загальним
лікуванням.

Застосовують також зігрівальні компреси, фізіотерапевтичні методи. За
неефективності — оперативне видалення збільшених лімфатичних вузлів.

Бешиха (erysipelas) — гостре серозне запалення власне шкіри або
слизових оболонок з поширенням процесу на лімфатичні судини.
Викликається звичайно стрептококом, який проникає в ушкоджену шкіру або
слизову оболонку через рани, тріщини. Частіше бешиха спостерігається на
обличчі, хоча може уражувати й інші ділянки. Виникненню інфекції сприяє
підвищена вірулентність мікроорганізмів і зниження реактивності
організму.

Проникнення мікроорганізмів у шкіру викликає розширення кровоносних і
лімфатичних судин. Починається серозне або серозно-геморагічне
запалення. Ексудат, який утворюється, відшаровує епідерміс, з’являються
пухирі. У разі проникнення мікроорганізмів у підшкірну клітковину
виникає її запалення (флегмона). У випадку стиснення ексудатом судин
шкіри або їх тромбозу розвивається некроз шкіри.

Залежно від описаних морфологічних змін розрізняють кілька форм бешихи:
еритематозну, бульозну, флегмонозну, гангренозну.

Найлегшою є еритематозна. Характеризується раптовим початком.
З’являється локальне почервоніння шкіри або слизових оболонок з
нерівними, чітко окресленими краями (вид географічної карти). Місцева
температура підвищена. Шкіра незначно набрякла. Температура тіла
38-39°С. Пульс частий 100-120 на 1 хв. Головний біль, запаморочення,
загальна слабість, іноді нудота, блювання. Якщо процес прогресує,
еритематозна форма переходить у бульозну, для якої характерна поява
пухирів, наповнених серозною рідиною. Згодом пухирі розкриваються і на
їх місці утворюються жовті щільні кірки. Загальний стан хворих
погіршується.

У разі флегмонозної форми бешихи в підшкірній клітковині розвивається
серозно-гнійне запалення. Виражений набряк тканин. Загальний стан дуже
тяжкий, з явищами інтоксикації (висока температура тіла, тахікардія,
сухий язик, нудота, блювання, затьмарення свідомості).

При гангренозній формі уражена ділянка шкіри мертвіє, набуває
темно-бурого або навіть чорного забарвлення. Флегмонозна і гангренозна
форми бешихи рідко виникають на лиці.

Залежно від поширення і перебігу розрізняють повзучу бешиху, коли
процес поступово поширюється; мігруючу, яка вражає різні ділянки тіла;
рецидивуючу, яка часто повторюється, оскільки захворювання не залишає
після себе імунітету. Часті рецидиви бешихи на одному місці викликають
облітерацію стінок лімфатичних судин, що призводить до порушення
лімфовідтоку, ущільнення підшкірної клітковини і розвитку слоновості.

Лікування хворих бешиховим запаленням здійснюється лише в стаціонарі.
Місцеве з метою зменшення болю накладають мазеві пов’язки осмотично
активні (на водорозчинній основі). Добрі результати дає опромінювання
уражених ділянок кварцом. Щоб запобігти поширенню інфекції, забезпечують
місцевий спокій (при локалізації на обличчі — обмеження розмов, рідка
їжа), призначають загальнозміцнювальну, вітамінізовану їжу з високою
енергетичною цінністю. Рекомендується застосування антибіотиків
(пеніцилін залежно від вираженності процесу від 1 млн. 200 тис. і
більше), сульфаніламідних препаратів (сульфадимезин, сульфадимектосии).
У випадках рецидивної форми бешихи показане переливання крові,
стимуляція неспецифічного імунітету (переливання лейкоцитної маси
здорового або імунного донора, левамізол, Т-активін та ін.).

При бульозній формі пухирі розкривають і накладають мазеві пов’язки
(синтоміцинова емульсія, стрептоцидна суспензія, тетрациклінова мазь).

Флегмонозна форма бешихи, як і гангренозна, вимагає оперативного
лікування: розрізування тканин, видалення змертвілих ділянок.

Різновидом бешихи є еризипелоїд (егуsіреlоіd). Захворювання уражує
звичайно шкіру пальців і кисті. Воно є результатом проникнення в
організм палички свинячої бешихи. Рідше спостерігається на носі, щоках,
шиї. Хворіють цим захворюванням люди, які мають справу з розрубуванням
м’яса.

Клінічна картина характеризується відчуттям свербіння і печіння в
ураженій ділянці, незначним набряком, почервонінням. Іноді набрякають і
стають болючими близько розташовані суглоби. Загальний стан хворого
порушується мало. Тривалість гострого періоду 10-20 днів, після чого
захворювання переходить у хронічну форму. Є схильність до рецидивів.

Лікування еризипелоїда і бешихи подібне. Крім цього, застосовують
футлярні новокаїнові блокади, рентгенотерапію, специфічну антитоксичну
сироватку проти свинячої бешихи, масляно-бальзамічні пов’язки.

Для зменшення ускладнень хірургічної інфекції слід далі вивчати
етіологію, патогенез ранової інфекції і гнійно-запальних захворювань,
вишукувати нові засоби і напрямки лікування хворих.

Використана література

Медичний енциклопедичний словник.Автор: Р.І. Вишневський, А.І. Троян, М.
П. Зяблюк, А. М. Кудрицький.

Вирізки журналу “Медичний вісник” та “Охорона здоров‘я”.

Лікування та діагностика. – 2001 р. — №2. – С.33-38. Колесник М.І.,
Лапчинська І.І

Свиридов О.І. Анатомія людини. – К., 2001.

Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

М.Р.Сапин, Г.Л.Билич «Анатомия человека» книга 2 «Внутренние органы.
Системы обеспечения (эндокринная, сосудистая, иммунная, нервная
системы)» Москва, Оникс-Альянс-В 1999г.

Р.Д.Синельников «Атлас анатомии человека» том III «Учение о нервной
системе, органах чувств и органах внутренней секреции» издательство
«Медицина» Москва 1968 год.

Айземан Б. ?., Смирнов В. В., Бондаренко А. С. Фитонциды и антибиотики
высших растений. — К.: Наук, думка, 1984. — 277 с.

Бетина В. Путешествие в страну микробов. — М.: Мир, 1976 — 271 с.

Билай В. И. Основы общей микологии. — К.: Вища шк., 1974. — 395 с.

Бойко А. Л. Экология вирусов растений. — К.: Вища шк., 1990. — 165с.

Букринская А. Г. Вирусология. — М.: Медицина, 1986. — 336 с.

PAGE 1

Похожие записи