Реферат на тему:

Гнійні захворювання лімфатичних і кровоносних судин

Лімфангіт – це запалення лімфатичних судин. Частіше є вторинним
процесом. Якщо осередок запалення не обмежився, інфекція може проникнути
в лімфатичні судини і спичинити запалення їх стінки. Лімфангіт можуть
зумовити різні травми.

Найчастіше лімфангіт спричинюється стафілококом.

Залежно від клінічного перебігу розрізняють гострий, підгострий і
хронічний лімфангіт. З урахуванням ступеня прояву запалення виділяють
простий (серозний) і гнійний лімфангіт.

У разі локалізації лімфангіту в підшкірній основі діагностувати його
легко. На шкірі над лімфатичними судинами з’являються відчуття печіння,
свербіння, незначна болючість. На шкірі помітні червоні смуги, які йдуть
від осередку інфекції до лімфатичних вузлів (звичайно від періферії до
центру). За їх ходом під шкірою промацуються щільні, болючі утворення.
Підвищується місцева і загальна температура. Погіршується загальний стан
хворого (частий пульс, озноб, головний біль, підвищена пітливість, зміни
складу крові).

Починати лікування лімфангіту треба з ліквідації первинного осередку.
Передусім іммобілізують відповідну ділянку (у припіднятому положенні).
На уражену ділянку прикладають тепло (компрес або грілку), мазеві
пов’язки; призначають антибіотики і сульфаніламідні препарати.
Рекомендують фізіотерапевтичні процедури (кварц, УВЧ).

Лімфаденіт – гостре або хронічне запалення лімфатичних вузлів. Гострий
лімфаденіт зумовлюється проникненням у лімфатичні вузли лімфатичними
шляхами неспецифічної, банальної мікрофлори.

За характером ексудату розрізняють серозний, геморагічний, фібринозний і
гнійний лімфаденіт. При гнійному лімфаденіті лімфатичний вузол гнійно
розплавляється, перетворюючись на гнояк.

Запальний процес з лімфатичних вузлів може поширитися на сусідні тканини
і зумовити аденофлегмону.

Клінічно при поверхневому лімфаденіті під шкірою виявляється один або
кілька збільшених, зрощених між собою і дуже болючих лімфатичних вузлів.
Шкіра над ними гіперемійована. При промацуванні лімфатичні вузли болючі,
зрощені із шкірою. Функція органів у ділянці, де локалізується запальний
процес, порушена. Місцева температура підвищена. У разі нагноєння
лімфатичного вузла спостерігається симптом флюктуації. Спочатку при
пальпації лімфатичні вузли рухомі, і лише після переходу процесу на
сусідні тканини стають нерухомими.

Загальні прояви характеризуються підвищенням температури тіла, головним
болем, слабкістю, прискоренням пульсу, змінами складу крові.

Лікування гострого лімфаденіту треба розпочинати з ліквідації первинного
осередку. Консервативну терапію проводять у початкових стадіях за
загальними принципами гнійної хірургії (теплові та фізіотерапевтичні
процедури, обколювання осередку запалення розчином пеніциліну з
новокаїном, іммобілізація). У разі абсцедування показане оперативне
втручання поряд із загальною терапією.

Артеріїт – запалення артерій. Може виникнути внаслідок переходу
запального процесу з сусідніх тканин або запалення внутрішньої оболонки
артерії, зумовленого мікробами, які циркулюють у крові. У першому разі
захворювання починається з адвентицію (периваскуліт) і поширюється до
середини судинної стінки, в другому – внутрішньої оболонки
(ендоваскуліт) і поширюється до зовнішньої оболонки. Згодом у артерії
утворюється тромб (тромбангіт). Запальний процес буває обмеженим або
поширюється вздовж артерії.

Артеріїт може бути серозним або гнійним. Клінічна картина артеріїту:
поява різкого болю у ділянці локалізації запалення; пульс на периферії
артерії ослаблений; у дистальних відділах кінцівки трофічні розлади;
підвищення температури тіла, зміни складу крові.

Грізним ускладненням гнійного артеріїту є виразкування або змертвіння
судинної стінки, через що виникають сильні вторинні кровотечі. У разі
тромбозу артерії, особливо на кінцівках, розвивається гангрена.
Розплавлені, інфіковані тромби можуть відриватися, переноситися кров’ю і
інфікувати інші тканини й органи.

Лікування артеріїту повинно бути спрямоване передусім на ліквідацію
первинного осередку інфекції. У разі локалізації на кінцівках їх треба
іммобілізувати. Показана загальна антибактеріальна терапія.

Флебіт – це запалення стінки вени, тромбофлебіт – запалення стінки вени
з одночасним утворенням у ній тромбу. Наявність у просвіті вени тромбу
без запалення її стінки називається флеботромбозом.

Запалення вени може починатися як із зовнішньої її оболонки
(перифлебіт), так і з боку внутрішньої (ендофлебіт). У процес швидко
втягується вся стінка судини. У просвіті вени утворюється кров’яний
згусток. Виникненню флебіту сприяють зниження реактивності організму,
пошкодження венозної стінки (частіше під час пункції), сповільнення в
ній руху крові, підвищення коагуляційних властивостей крові.

За локалізацією розрізняють поверхневий і глибокий флебіти. Поверхневі
вени – велика і мала підшкірні (v. saphena magna and parva) –
розташовані в підшкірній основі, глибокі – передні і задні гомілкові,
підколінна, стегнова (v. tibiales anteriores and posteriores, v.
poplitea, v. femoralis) – під фасціями, у м’язах тощо. Обидві системи
сполучаються між собою за допомогою анастомозів.

Гострий флебіт може бути простим (серозним) і гнійним. У разі першої
форми стінка вени пошкоджується незначно, тромби в ній не утворюються і
просвіт її зберігається. Процес такий звичайно закінчується одужанням.
Для гнійного флебіту характерне утворення в просвіті вени тромбів, які
нагноюються.

Небезпека тромбів полягає в тому, що вони, закриваючи просвіт вени,
порушують кровообіг. З другого боку, інфіковані тромби розносяться
кровоносними судинами по організму, що призводить до виникнення у
віддалених органах і тканинах нових осередків запалення. Тромби,
потрапляючи в кровоносне русло, можуть заноситися в легеневу артерію,
спичинюючи її емболію і смерть.

За клінічним перебігом тромбофлебіт ділять на гострий, підгострий і
хронічний. Виділяють ще низхідну і висхідну його форми.

У разі висхідного тромбофлебіту, коли процес, поширюючись угору, охоплює
все нові ділянки вени, з’являється небезпека переходу його на загальну
клубову вену. Такі хворі потребують негайного оперативного втручання –
перев’язування великої підшкірної вени у ділянці впадіння її в стегнову
вену (операція Троянова — Тренделенбурга).

Тромбофлебіт поверхневих вен нижніх кінцівок виявляється появою під
шкірою, у ділянці великої або малої підшкірної вени, змієподібних
випинань. Шкіра над ними гіперемійована з ціанотичним відтінком.
Характерна пастозність кінцівки. Під час пальпації по ходу вен виявляють
щільні, дуже болючі утворення. На дотик кінцівка холодніша від здорової.
У разі простого тромбофлебіту загальний стан хворого майже не
порушується, у разі ж гнійного підвищується температура тіла до 38-390С,
з’являється озноб, іноді розвивається сепсис. Якщо тромб нагноюється,
новоутворення втрачає свою щільність, може з’явитися симптом флюктуації.

Сприяє цьому варикозне розширення вен, що частіше буває у жінок і
зумовлюється застоєм крові у венах (вагітність, робота стоячи,
травматичне пошкодження вени тощо).

При тромбофлебіті глибоких вен кінцівка набрякла, шкіра напружена,
бліда, з ціанотичним відтінком, місцева температура підвищена.
Спостерігаються ущільнення і болючість м’язів (особливо литкових).

З діагностичною метою можна використовувати флебографію.

Лікування гострого тромбофлебіту поверхневих вен нижніх кінцівок полягає
передусім у наданні кінцівці спокою. Кінцівці надають припіднятого
положення. На уражену кінцівку кладуть компреси з гепаріновою маззю.

Сучасні засоби лікування тромбофлебіту включають: антикоагулянти прямої
і непрямої дії, тромболітичні засоби, препарати, які поліпшують
мікроциркуляцію і зменшують агрегацію форменних елементів крові.

Призначають фібрінолітичні препарати, антибіотикотерапію.

У разі нагноєння тромбофлебітичного вузла показаний розтин гнояка.

Після стихання гострих проявів хворому спочатку дозволяють рухи у
постелі, через 2-3 доби – опускають ногу, а відтак ходити, міцно
бинтуючи її.

При хронічному тромбофлебіті, особливо якщо він супроводжується
варикозним розширенням вен, потрібна радикальна операція з видалення
тромбованих вузлів.

Особливою формою є мігруючий тромбофлебіт, який, уражаючи поверхневі
вени, може переміщатися в різні ділянки. Часто він супроводжується
одночасним ураженням артерій (хвороба Бюргера).

ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ СЕРОЗНИХ ОБОЛОНОК

Гострий гнійний плеврит – це дифузне або обмежене гнійне запалення
вісцерельного та паріетального листків плеври, яке призводить до
нагромадження гною в плевральній порожнині.

Залежно від етіологічного чинника плеврит може бути специфічним і
неспецифічним. Іноді інфекція буває змішаною.

Запальний процес може охоплювати всю плевральну порожнину (тотальний
плеврит) або деякі її ділянки (осумкований плеврит).

yyyyyyyyyyyyyyyyyooiiiiiiii

qIquuoeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

С підвищується температура тіла, прискорюється пульс, дихання,
з’являється акроціаноз. Під час об’єктивного обстеження грудної клітки
звертають на себе увагу збільшення однієї її половини, розширення
міжреберних проміжків. Грудна клітка відстає в акті дихання. Перкуторно
над ексудатом визначається тупий звук.

Рентгенологічне обстеження дає можливість встановити локалізацію і
ступінь поширення процесу, кількість гною, стан легень і зміщення
органів грудної клітки.

Діагноз гнійного плевриту підтверджується діагностичною пункцією.
Ексудат підлягає цитологічному і бактеріологічному дослідженню.

Лікування гострого гнійного плевриту.

Лікування гострого плевриту може бути консервативним і оперативним.

Консервативний метод полягає у повторних аспіраційних пункціях
плевральної порожнини. При цьому відсмоктують гній, а плевральну
порожнину промивають антисептичними речовинами і вводять у неї
протеолітичні ферменти.

Оперативний метод лікування може бути відкритим або закритим.

Закритий оперативний метод лікування полягає в дренуванні плевральної
порожнини трубкою, котру вводять через троакар, яким пунктують
плевральну порожнину, або через ложе резекованого відрізка ребра. Трубку
вводять у плевральну порожнину у 8 – 9-му межребер’ї по задній
аксилярній лінії. М’які тканини довкола трубки герметично зашивають, а
саму трубку фіксують до шкіри, щоб вона не випала. Зовнішній її кінець
підключають до активного або пасивного відсмоктувача (електричний
аспіратор, дренаж за Бюлау).

Паралельно з евакуацією гною проводять детоксикаційну, загальнозміцнюючу
терапію, переливання крові, парантеральне введення антибіотиків та ін.

Якщо протягом 1-2 міс аспіраційний метод лікування виявляється
неефективним, показаний відкритий оперативний метод ( торакотомія з
резекцією одного-двох ребер в найнижчому місцінакопичення гною,
видалення гною та згустків фібрину, промивання плевральної порожнини
антисептичним розчином і дренування широкою трубкою.

У післяопераційний період продовжують інтенсивну антибактеріальну
терапію.

Гострий гнійний перитоніт – це запалення паріетального і вісцерального
листків очеревини, яке супроводжується тяжким загальним станом
організму, нерідко – необоротними змінами в окремих органах.

Класифікація перитоніту.

Розрізняють первинний і вторинний перитоніт.

Первинний перитоніт є наслідком занесення інфекції в черевну порожнину
екзогенним шляхом у жінок через маткові труби, або гематогенним чи
лімфогенним шляхом.

Вторинний перитоніт виникає внаслідок травми, гострих запальних процесів
у органах черевної порожнини.

Розрізняють гострий і хронічний перитоніт.

За поширенням запального процесу перитоніт буває обмеженим і необмеженим
(місцевим, дифузним, розлитим і загальним).

При обмеженому перитоніті запальний процес осумкований і відмежований
спайками від вільної черевної порожнини. Місцевий необмежений перитоніт
локалізується в одній ділянці черевної порожнини. У разі дифузного
ураження очеревини запальний процес охоплює один або два поверхи
черевної порожнини, маючи при цьому тенденцію до поширення. У разі
розлитого перитоніту в процес втягується понад два поверхи черевної
порожнини. Коли патологічним процесом охоплені всі відділи паріетального
і вісцерального листків очеревини, то такий перитоніт називають
загальним.

Розрізняють асептичний і септичний перитоніт.

За характером ексудату перитоніт буває серозний, фібринозний, жовчний,
гнильний, а також спостерігаються комбінації його видів.

Клініка і діагностика.

У клінічному перебігу перитоніту виділяють три стадії: реактивну,
токсичну і термінальну.

Реактивна стадія охоплює перші 24 год ( уразі перфорації порожнистих
органів – до 12 год) від початку захворювання. У цій стадії хворий
скаржиться на сильний біль у животі, блювання. При деяких видах
перитоніту, особливо на грунті перфорації порожнистих органів, може
спостерігатися клінічна картина шоку: шкіра бліда, вкрита холодним
потом, пульс частий, слабкого наповнення, напруження, артеріальний тиск
знижений.

Під час огляду передня черевна стінка запала або асиметрична, слабко,
або і зовсім не бере участі в акті дихання. У процесі пальпації
звертають увагу на місцеве або розлите (залежно від поширення запального
процесу) напруження передньої черевної стінки. Іноді вона стає тверда,
“як дошка”. Перкусія живота виявляє максимальний біль і притуплення у
фалангах, що вказує на скупчення там рідини.

Коли поволі натиснути пальцями на пердню черевну стінку і раптово
відняти руку, хворий відчуває різке посилення болю (позитивний симптом
Щоткіна-Блюмберга).

Змінюється склад крові: лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули вліво,
збільшення ШОЕ, анемія.

Токсична стадія перитоніту триває 24-72 год. У ній місцеві явища дещо
затихають, загальні наростають. Зменшуються біль, напруження м’язів
передньої черевної стінки, менш виражений симптом Щоткіна-Блюмберга.
Паралельно з тим посилюється атонія кишечнику, збільшується здуття
живота.

У хворого наростають ознаки інтоксикації. Риси обличчя загострюються,
шкіра сірого кольору, очі й щоки запалі (обличчя Гіпократа),
артеріальний тиск знижується, дихання стає поверхневим, частим.
Зменшується виділення сечі. Поступово наростають явища ниркової
недостатності. Погіршуються показники крові.

В термінальній стадії прогресують як місцеві, так і загальні прояви
захворювання. Живіт різко здутий, болючий під час пальпації.
Перистальтичні шуми не вислуховуються. У пологих місцях перкуторно
визначається вільна рідина. Пульс ниткоподібний, артеріальний тиск різко
знижений. Хворий загальмований, погано контактує. Шкіра синюшна, явища
олігурії.

Лікування.

При гострому перитоніті терапія полягає в своєчасному оперативному
лікуванні, якому передує короткочасна (2-3 год) старанна передопераційна
підготовка. Вона передбачає: введення знеболюючих препаратів, інфузійну
терапію, застосування антибіотиків, серцевих глікозидів. Якщо знижений
артеріальний тиск, уводять гормони кори наднирників.

Операцію виконують під ендотрахеальним наркозом. Черевну порожнину
розтинають серединним розрізом (по білій лінії). Ексудат видаляють,
встановлюють і усувають причину перитоніту. Черевну порожнину промивають
антисептичним розчином і дренують. При серозному місцевому необмеженому
перитоніті можна обійтися введенням в черевну порожнину однієї або двох
поліхлорвінілових трубок. При поширеному гнійному перитоніті черевну
порожнину дренують через невеликі отвори (контрапертури) в чотрьох
ділянках черевної порожнини (двох здухвинних і двох підреберних)
гумовими дренажами і поліхлорвініловими трубками. Іноді передню черевну
стінку залишають не зашитою (так звана програмована лапаростомія),
прикриваючи її спеціальною біологічною плівкою для послідуючого
видалення гною та періодичного промивання черевної порожнини.

Для забезпечення декомпресії травного каналу в кінці операції через ніс
вводять у шлунок, дванадцятипалу і тонку кишки поліхлорвінілову трубку з
бічними отворами (зонд Ебота, Міллера).

У післяопераційний період продовжують консервативну терапію. Вона
проводиться у кількох напрямках.

Боротьба з інфекцією шляхом застосування місцево (через дренажні трубки
в черевну порожнину), внутрішньом’язово і довенно антибіотиків.

Усунення паралітичної непрохідності кишок домагаються шляхом інтубації
кишечнику та дренування шлунка, а також перидуральною, паранефральною
блокадами. Уводять препарати, які стимулюють перистальтику кишок,
призначають сифонні лівативи.

Дезінтоксикаційна терапія, поповнення об’єму циркулюючої крові і
корекція розладів водно-електролітного стану. З цією метою проводять
внутрішньовенну інфузійну терапію, як і в доопераційний період. У
середньому за добу хворий повинен одержати 3-4 л рідини.

Повноцінне парентеральне харчування забезпечується внутрішньовенним
введенням гідролізатів, амінокислотних сумішей, жирових емульсій.

Поліпшення роботи серцево-судинної і дихальної систем (серцеві
препарати, дихальна гімнастика, розтирання хворого, інгаляції, банки,
гірчичники, оксигенотерапія, гіпербарична оксігенація).

Боротьба з підвищенням зсідання крові. Для її усунення рано призначають
фізичні вправи, масаж, антикоагулянти.

Стимуляція імунологічної реактивності організму: переливання крові,
антистафілококової плазми.

Використана література

Олеарчик Андрій Всесвіт хірурга.- Львів: Медицина світу — МС, 2006.- 800
с.

Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна №494.-
Харків: Основа, 2000.- 93с.- (Медицина; Вип.1)

Сердюк Александр Андреевич Глубинная медицина.- Запорожье: Дикое Поле,
2003.- 216с.

Похожие записи