Реферат на тему:

Гнійні процеси шкіри та підшкірної основи

Найпоширеніші форми гнійних інфекцій шкіри і підшкірної основи можна
викласти за такою схемою.

Фурункул – це гостре гнійно-некротичне запалення волосяного мішечка і
сальної залози. Буває на тих ділянках, де росте волосся, де є багато
сальних залоз (обличчя, спина). Спричинює його білий і золотистий
стафілококи.

Розвитку фурункула сприяє низка умов: недостатня гігієна шкіри, незначні
її пошкодження (ссадна, розчухування, роздавлювання), порушення обміну
речовин (цукровий діабет, неповноцінне харчування, авітаміноз), загальне
виснаження, нервово-психічна перевтома і ін.

Захворювання починається з появи на шкірі болючого утворення з волосяним
мішечком у центрі. Шкіра в цьому місці почервоніла. Згодом з’являється
болючий інфільтрат з некротичним стержнем. Осередок некрозу
розплавляється, і утворюється невеликий гнояк.

У більшості випадків фурункул зумовлює незначні загальні прояви
(загальне нездужання, незначне підвищення температури тіла, головний
біль, втрата апетиту).

Спостерігаються незначний лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули крові
вліво.

На 7-му – 10-ту добу гнійний стрижень відшаровується, гній виділяється,
і стан хворого поступово поліпшується. Гнійний кратер, що залишається,
поступово очищується і заповнюється грануляціями.

Величина фурункула різна – від 0,5 до 2,5 см у діаметрі. Цикл розвитку і
ліквідації фурункула триває в середньому 8-14 діб.

На особливу увагу заслуговують фурункули в ділянці обличчя. Це зв’язано
з тяжким їх перебігом і можливим ускладненням. Інфекція з гнійного
осередку через v. facialis, v. angularis, v. ophthalmica, plexus
pterygoideus може проникнути в кавернозний синус і спричинити гнійний
менінгіт або енцефаліт.

Хворі з фурункулами за відсутності ускладнень (за винятком локалізації
фурункула на обличчі) лікуються амбулаторно. Залежно від стадії
захворювання місцеве лікування може бути консервативним і хірургічним.

Шкіру довкола фурункула змазують 1% саліциловим спиртом і накладають на
неї пов’язку з емульсією, що містить будь-який антибіотик (з групи
пеніцилінів або синтоміцину).

У початкових стадіях фурункул опромінюють кварцом, УВЧ.

Не дозволяється видавлювати фурункул, бо це може призвести до поширення
інфекції. Особливо небезпечні ці маніпуляції на обличчі.

У період гнійного розплавлення шкіру довкола фурункула змазують 70%
спиртом і пінцетом видаляють гнійний стрижень. Потім фурункул лікують
так само, як звичайну гнійну рану.

За наявності загальної реакції організму хворим внутрішньом’язево
вводять антибіотики, перорально – сульфаніламідні препарати,
полівітаміни. У разі інтоксикації проводять детоксикаційну терапію.

На особливу увагу заслуговує лікування фурункулів на обличчі, особливо в
ділянці носа і верхньої губи. Воно повинно проводитися в стаціонарних
умовах. Показане консервативне лікування: великі дози антибіотиків,
опромінення кварцом, УВЧ, спокій. За появи набряку обличчя, лімфангіту,
лімфаденіту, головного болю, поганого самопочуття деякі хірурги
рекомендують широке його розкриття, а також перев’язку v. angularis, яка
йде по губно-носовій складці до очної щілини.

У людей, які не дотримують особистої гігієни, за наявності чинників, що
ослаблюють організм, авітамінозу, на шкірі різних ділянок тіла
з’являються численні фурункули. Захворювання це називається
фурункульозом. При цьому окремі фурункули перебувають у різних стадіях
розвитку (одні тільки починаються, в інших утворюється гнійний стрижень,
ще інші гояться).

Під час лікування фурункульозу основна увага повинна приділятись
загальним заходам. Передусім треба з’ясувати причину виникнення
фурункульозу. Хворим призначають висококалорійну їжу, дріжджі, вітаміни,
антибіотики, дають поради щодо особистої гігієни. Для лікування
фурункульозу деякі автори рекомендують проводити сеанси аутогемотерапії.
Кров, узяту з вени в кількості 3-5 мл, вводять у сідничні м’язи.
Маніпуляцію повторюють через 1-2 доби. Ефективне застосування
стафілококового анатоксину, антистафілококової плазми,
антистафілококового гама-глобуліну. Антибіотики призначають з
урахуванням чутливості до них мікробів. Іноді проводять переливання
свіжої консервованої крові, загальне опромінення кварцом.

Карбункул – гостре гнійно-некротичне запалення розташованих поруч
волосяних мішечків, сальних залоз і тканин, що оточують їх, з некрозом
шкіри і підшкірної основи. Спричинюється золотистим стафілококом.
Особливістю карбункула є те, що він швидко прогресує, процес поширюється
вглиб, у ділянці ураження виникає численний тромбоз дрібних судин, що
призводить до некрозу тканин. У ділянці карбункула наявний різних
розмірів інфільтрат, якій піднімається над поверхнею шкіри. Шкіра в
цьому місці має багряно-синій колір. Через деякий час поверхня
карбункула вкривається численими дрібними некротичними осередками, з
яких виділяється гній. М’які тканини довкола інфільтровані, щільні, дуже
болючі. Порушується загальний стан хворого: виражені явища інтоксикації,
до 39-400С піднімається температура тіла, пульс частий (100-120 за 1
хв), язик сухий, обкладений. Може бути марення. У крові виявляються
зміни, що характерні для запального процесу.

Карбункули частіше бувають поодинокими. Розміри їх різні – від 5 до 10
см у діаметрі. Виникають частіше у ділянці хронічного подразнення шкіри
(поперек, потилиця).

Дуже тяжкий перебіг мають карбункули в ділянці обличчя, особливо у
хворих на цукровий діабет.

Лікують карбункули переважно хірургічними методами. Під загальним
знеболенням проводять глибокий хрестоподібний розріз. Видаляють
некротичні тканини, рану промивають антисептиком і тампонують.

Флегмона – розлите гнійне запалення підшкірної основи. Флегмони можуть
локалізуватися підшкірно, міжм’язево, заочеревинно, в малому тазу.
Розрізняють поверхневі й глибокі флегмони. Залежно від локалізації вони
мають специфічні назви: запалення навколониркової клітковини –
паранефрит; навколопрямокишкової – парапроктит; тканин середостіння –
медіастиніт; навколо лімфатичних вузлів – аденофлегмона.

Мікроби проникають у тканину гематогенним, лімфогенним шляхами та із
сусіднього гнійного осередку. Часто причиною виникнення флегмони стає
проникнення інфекції ззовні: травми, ін’єкції, проведені без дотримання
правил асептики. Флегмона має тенденцію до поширення, причому як по
горизонталі, так і вглиб через різні утвори у фасціях, якими проходять
судини і нерви. Тоді поверхнева флегмона стає глибокою.

Розвиток флегмони має кілька стадій.

У перші 2 доби спостерігаються розширення судин, вихід із них у
клітковину рідкої частини крові і скупчення в ній лейкоцитів (серозна
флегмона). Під впливом своєчасного лікування всі ці зміни можуть мати
оборотний розвиток.

Протягом 3-ї і 4-ї діб утворюються окремі дрібні гнійні вогнища, які не
зливаються між собою. Під час розкриття тканин у цей час гною не
виявляють, тканини мають набряклий вигляд, іноді – жовто-зелений колір
(гнійна флегмона). На цьому етапі розріз тканин може запобігти
прогресуванню захворювання.

Протягом 5-ї і 6-ї діб дрібні гноячки, які утворилися, зливаються між
собою, інфільтрують тканину, захоплюючи все нові ділянки. У разі
розкриття флегмони ув цій стадії з тканин виділяється зелений рідкий
гній. У ділянці запалення виникає тромбоз дрібних судин, що може
призвести до некрозу тканин (некротична флегмона).

Флегмони можуть бути спричинені аеробною, анаеробною і гнильною
інфекцією, а також введенням під шкіру – частіше з метою скалічення,
хімічних речовин (штучна флегмона).

Розташовуватися флегмони можуть над- і субфасціально.

Діагностика поверхнево розташованих флегмон не складна. Хворі скаржаться
на біль і припухлість у ділянці запалення, загальну слабкість, зниження
працездатності. В ділянці ураження спостерігаються прогресуючий набряк,
ущільнення тканин, почервоніння шкіри без чітких меж, місцеве підвищення
температури і зниження функції. Згодом за рахунок гнійного розплавлення
і некрозу тканин щільний інфільтрат розм’якшується і з’являється симптом
флюктуації – утворюється гнояк.

Паралельно з місцевими змінами погіршується загальний стан хворого.
Прискорюється пульс, до 38-390С підвищується температура тіла.
З’являється головний біль. Озноб, хворий втрачає апетит. У крові
відбуваються зміни, що характерні для запального процесу.

Складніше діагностувати глибокі флегмони, коли не помітно змін на
поверхні шкіри. У цьому разі часто допомогає промацування в глибині
тканин щільного болючого утворення.

Флегмони часто ускладнюються лімфангітом, лімфаденітом, тромбофлебітом,
бешихою, сепсисом. Залежно від клінічного перебігу розрізняють три види
флегмон: обмежену, яка не має тенденції до поширення; прогресуючу, що
швидко охоплює все нові тканини, спричинюється стрептококом або
анаеробними мікробами; дерев’янисту, причиною якої є маловірулентні
мікроби. Остання перебігає хронічно з надмірним розвитком сполучної
тканини і незначним утворенням гною. Під час пальпації уражені тканини
тверді, “дошкоподібні”, неболючі.

Лікування флегмон проводять у стаціонарних умовах. У початкових стадіях
захворювання (за наявності невеликого малоболючого інфільтрату з
незначною температурною реакцією і змінами в крові) можуть бути
застосовані консервативні методи: постільний режим, іммобілізація
ураженої ділянки (кінцівки), внутрішньом’язове застосування
антибіотиків, футлярні новокаїнові блокади, фізіотерапевтичні процедури
(УВЧ, кварц). За умови прогресування процесу не можна зволікати з
операцією. Під загальною анестезією, одним або кількома розрізами
флегмону широко розкривають, розрізують всі перетинки, з’єднують гнійні
кишені, видаляють некротизовані тканини. Рану пухко тампонують,
дренують. Залежно від реакції організму проводять загальне лікування
різної інтенсивності.

Згодом рана очищується, з’являються рожеві грануляції, що дає можливість
у низці випадків (якщо великі рани) накласти вторинні шви.

Абсцес – обмежене запалення із скупченням гною в різних тканинах,
органах, оточене піогенною капсулою. Нагромадження гною в порожнинах
організму (плевральній, жовчного міхура, червоподібного відростка,
суглобі) називається емпіємою.

Абсцеси можуть розташовуватися в м’яких тканинах і органах. Розрізняють
поверхневі і глибокі абсцеси. Поверхневі (частіше підшкірні) абсцеси
діагностувати не складно, хоча клінічна картина багато в чому залежить
від вірулентності інфекції і реактивності організму.

X

Спричиняють абсцес, як і флегмону, екзогенна або ендогенна інфекція.
Крім цього, абсцеси можуть виникати у разі нагноєння гематоми, введення
в тканини концентрованих розчинів лікарських речовин (анальгіну, магнію
сульфату, кордіаміну).

Піогенна оболонка формується в процесі розвитку гнояка і складається із
сполучної тканини, вистеленої із середини грануляційною тканиною.

Місцеві і загальні клінічні прояви у разі поверхнево розташованих
абсцесів: місцева припухлість, болючість, почервоніння щкіри, підвищення
температури тіла, озноб, тахікардія, зміни з боку крові тощо. Під час
пальпації уражена ділянка м’яка, наявний симптом флюктуації. Ознаку цю
виявляють за таким методом: по боках припухлості кладуть пальці обох
рук, рівномірно натискуючи ними на неї. Після цього, утримуючи пальці
лівої руки в попередньому положенні, правою рукою роблять не сильні
поштовхоподібні рухи.

За наявності в тканині рідини (гною) ці поштовхи відчуваються пальцями
лівої руки у зв’язку з переміщенням рідини.

Дещо складніше діагностувати глибоко розташовані абсцеси. В цьому разі,
крім загальноклінічних ознак, болю під час глибокої пальпації, можуть
допомогти спеціальні додаткові методи дослідження: рентгенологічний,
ультразвуковий чи комп’ютерний. Іноді у діагностиці допомогають пункції.

Наслідки абсцесу можуть бути різними. Невеликий за розмірами абсцес за
умови своєчасної повноцінної терапії може розсмоктатися, більший абсцес
та несвоєчасно лікований проривається на поверхню шкіри ( у разі
поверхневого його розташування) або в сусідні тканини, порожнисті
органи, порожнини тіла. В окремих випадках абсцеси інкапсулюються.
Довколо них утворюється товста капсула, гній згущується.

Лікування абсцесу хірургічне. Під місцевою анестезією чи різними видами
інгаляційного і неінгаляційного наркозу гнояки розтинають. Для кращого
відтоку гною гнояк бажано розтинати біля його дна. Після розтину гнояка
і евакуації гною пальцем роз’єднують перетинки, розкривають можливі
гнійні кишені. Гній беруть для бактеріологічного дослідження і
визначення чутливості мікробів до антибіотиків. Порожнину абсцесу
промивають антисептичним розчином і дренують гумовими смужками та
поліхлорвініловими трубками. Якщо не вдалося спорожнити його через
основний розріз, абсцес дренують через додаткові одну- дві
контрапертури. Після розтину абсцес лікують як гнійну рану.

Гострі гнійні абсцеси слід диференціювати з так званими холодними
абсцесами. Вони зустрічаються у разі туберкульозу кісток або суглобів.
Гній, який при цьому утворюється, розплавляє сусідні тканини і
міжфасціальними щілинами спускається, нагромаджується в розташованих
нижче ділянках, утворюючи абсцес (наприклад, за туберкульозного ураження
хребта гній може спускатися на передню поверхню стегна). Абсцеси такі
носять назву напливних. Оскільки вони не супроводжуються болем, місцевим
і загальним підвищенням температури, гіперемією шкіри, їх називають
холодними. Для них характерний тривалий, прихований, хронічний
перебіг.Такі гнояги не слід розтинати, бо може приєднатися вторинна
інфекція. Їх пунктують.

Бешиха – це гостре прогресуюче запалення власне шкіри або слизових
оболонок із залученням у процес лімфатичних судин. Спричинюється частіше
стрептококом групи А, який через пошкоджену шкіру або слизову оболонку
проникає у лімфатичну систему шкіри, де розмножується. Частіше бешиха
буває на нижніх кінцівках та обличчі. Належить до контагіозних
захворювань. Виникненню інфекції сприяють підвищена вірулентність
мікробів і зниження реактивності організму.

Бешиха може ускладнювати перебіг інших гнійних процесів.

Проникнення мікробів у шкіру зумовлює розширення кровоносних і
лімфатичних судин. Починається серозно-геморагічне запалення. Ексудат,
який утворюється, відшаровує епідерміс, з’являються пухирі. У разі
проникнення мікробів у підшкірну основу виникає її запалення (флегмона).
У разі стиснення ексудатом шкірних судин або їх тромбозу розвивається
некроз шкіри.

Клінічно розрізняють кілька форм бешихи: еритематозну, бульозну,
флегмонозну, гангренозну.

Найлегший перебіг має еритематозна форма. Характеризується вона раптовим
початком. З’являється локальне яскраве почервоніння шкіри або слизових
оболонок з нерівними чіткими краями (вид географічної карти). Місцева
температура підвищена. Шкіра дещо набрякла. Температура тіла становить
38-390С. Пульс частий, 100-120 за 1 хв. Головний біль, запаморочення,
загальна слабкість, іноді нудота, блювання, озноб. У ділянці
почервоніння хворий відчуває жар, печіння, напруження і пекучий біль.

За прогресування процесу еритематозна форма бешихи переходить у
бульозну, для якої характерна поява пухирів, наповнених серозною
рідиною. Згодом пухирі розриваються і на їх місці утворюються жовті
щільні кірки. Загальний стан хворого погіршується.

При флегмонозній формі бешихи у підшкірній основі розвиваються
серозно-гнійне запалення, виражений набряк тканин. Загальний стан
хворого дуже тяжкий, з проявами інтоксикації (висока температура тіла,
тахікардія, сухий язик, нудота, блювання, потьмарена свідомість,
марення).

При гангренозній формі уражена ділянка шкіри мертвіє, набуває
темно-бурого або навіть чорного забарвлення.

Розрізняють: повзучу бешиху, за якої процес поступово охоплює все нові
ділянки; мігруючу, яка уражує різні ділянки тіла; рецидивуючу, що часто
повторюється. У рецидивах бешихи важливу роль відіграє алергічний
чинник, у основі якого лежить сенсибілізація організму.

Часті рецидиви бешихи на одній ділянці зумовлюють облітерацію стінок
лімфатичних судин, що призводить до порушення лімфовідтоку, ущільнення
підшкірної основи і розвитку слоновості. Причиною рецидивів є й те, що
бешиха не залишає по собі імунітету.

Ускладнення бешихи залежать від розташування патологічного процесу. У
разі локалізації на обличчі і волосяній частині голови може розвинутися
вторинний менінгіт. Бешихове запалення кінцівок ускладнюється флебітом і
тромбофлебітом. Бешиха може спричинити метастатичні ураження слизових
сумок, сухожилкових піхв, суглобів, м’язів.

Лікування хворих на бешиху проводять у стаціонарних умовах (краще в
ізольованих палатах). Місцево з метою зменшення болю накладають мазьові
осмотично активні пов’язки на водорозчинній основі. Добрі наслідки дає
опромінення уражених ділянок кварцом в ерітемних або суберитемних дозах.
Для запобігання поширенню інфекції призначають спокій (за локалізації на
обличчі – обмеження розмов, харчування рідкими стравами),
загальнозміцнювальну, висококалорійну, вітамінізовану дієту.
Застосовують антибіотики (препарати групи пеніциліну), сульфаніламідні
препарати (сульфадимезин, сульфадиметоксин). У разі рецидивуючої форми
бешихи стимулюють неспецифічний імунітет (переливання лейкоцитарної
маси, крові, введення левамізолу, тактивіну та ін.), проводять пряму
ендолімфатичну терапію, що дає можливість створити високі концентрації
антибіотиків не лише в лімфатичній системі, а й у гнійному осередку та
сусідніх тканинах.

При бульозній формі бешихи розкривають пухирі, після чого накладають
мазеві пов’язки (синтоміцинова емульсія, стрептоцидна суспензія,
тетрациклінова мазь).

Флегмонозна форма бешихи, як і гангренозна, вимагають оперативного
лікування (розтин гнояків, дренування, вирізування некротизованих
тканин).

Різновидом бешихи є еризепелоїд. Звичайно захворювання уражає шкіру
кисті зокрема пальців. Воно є наслідком проникнення в організм палички
свинячої бешихи. Хворіють на цю недугу люди, які мають справу з
розрубуванням м’яса (М’ясники, кухарі, домогосподарки, ветеринари).
Інкубаційний період – 3-7 діб.

При еризипелоїді спостерігається серозне запалення всіх шарів шкіри з
вираженим набряком, розширенням лімфатичних судин, лімфостазом.

Клінічна картина: свербіння і печіння в ураженій ділянці (найчастіше це
один палець), незначний набряк, почервоніння. Загальний стан хворих
змінюється мало. Тривалість гострого періоду – 10-20 діб, після чого
захворювання набуває хронічного перебігу. Є схильність до рецидивів.

Лікування еризипелоїду і бешихи подібне. Крім того, застосовують
футлярні новокаїнові блокади, рентгенотерапію, вводять специфічну
антитоксичну сироватку, призначають олійно-бальзамічні пов’язки.

Гідраденіт – це запалення апокринних потових залоз, переважно в пахових
ямках, яке спричинюється золотистим стафілококом. Виникненю гідраденіту
сприяють негативний стан гігієни, підвищена пітливість шкіри.

У ділянці запалення з’являється обмежене випинання, болюче щільне. Від
фурункула відрізняється тим, що не має гнійного стрижня з волосинкою у
центрі. Іноді поруч з’являється кілька таких випинань, які з часом
зливаються. Шкіра над ними червона або синьо-багряна.

Часто в процес втягуються сусідні лімфатичні вузли. Запальний стан при
гідраденіті майже не порушується. Температура тіла субфебрильна.

Щільні вузли, які утворилися в ділянці потових залоз, згодом
розм’якшуються, з нориць, що утворилися, виділяється гній. Через
наявність у паховій ділянці волосся, підвищене потовиділення, хронічне
подразнення шкіри під час рухів процес має тенденцію до поширення на
інші потові залози. Вони нагноються і утворюють низку гнояків.

Перебіг гідраденіту затяжний, з періодами загострення і затихання
процесу.

Лікування гідраденіту місцеве й загальне. Місцеве лікування починають з
проведення туалету ураженої ділянки (частіше) пахвової, вистригають
волосся, протирають шкіру 2-3% розчином формаліну (для зменшення
пітливості). По, фізіотерапевтичні процедуритім призначають сухе тепло,
фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, солюкс,кварц). Рекомендується
обколювання пеніцилін-новокаїновим розчином.

Загальне лікування полягає у застосуванні антибактеріальної терапії
(антибіотики, сульфаніламідні препарати), аутогемотерапії, специфічної
імунотерапії (стафілококовий анатоксин, антистафілококовий
гама-глобулін). У разі частих рецидивів призначають рентгенотерапію.
Перераховані вище заходи поєднують із загальнозміцнювальною терапією
(молочно-рослинна дієта, вітаміни), проводять гігієнічні заходи (обробка
шкіри в ділянці ураження 2% борним або камфорним спиртом).

Оперативне втручання застосовують у разі нагноєння (гнояки розтинають і
дренують). При рецидивуючому паховому гідраденіті іноді застосовують
повне видалення волосяної частини шкіри з місцевою пластикою дефекту.

Використана література

Олеарчик Андрій Всесвіт хірурга.- Львів: Медицина світу — МС, 2006.- 800
с.

Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна №494.-
Харків: Основа, 2000.- 93с.- (Медицина; Вип.1)

Сердюк Александр Андреевич Глубинная медицина.- Запорожье: Дикое Поле,
2003.- 216с.

Похожие записи