Науковий реферат

Гігієна як наука. Загальні питання, історія та методологія гігієни

ПЛАН

Предмет і завдання гігієни.

Значення гігієни в практичній роботі фармацевта.

Історія розвитку гігієни.

Основні періоди: емпіричний і науково-експериментальний.

Що далі просувається наука у вивченні причин хвороб, то більш
актуальним стає те загальне положення, що запобігти розвитку хвороб
значно легше, аніж лікувати їх

І. МЕЧНИКОВ

Споконвічно колективний досвід багатьох поколінь і особисті долі людей
призвели до однозначного розуміння того, що пріоритетною цінністю людини
є її здоров’я. Добре здоров’я — вихідна передумова нормального перебігу
вагітності матері, народження та розвитку дитини, подальшого формування
її як повноцінного біологічного та соціального члена суспільства,
високої творчої працездатності, тривалого щасливого життя та здоров’я
нащадків.

З давніх-давен турбота про збереження здоров’я, запобігання різним
захворюванням та їх лікування привертають велику увагу як кожної людини
окремо, так і суспільства в цілому.

Практична реалізація і втілення цієї уваги зумовили виникнення, розвиток
і диференціацію двох головних, тісно пов’язаних між собою напрямків
медичної діяльності — лікувального і профілактичного.

Це знайшло своє відображення і в історичних пам’ятках. За однією з
легенд, син міфічного бога Аполона Асклепій (Ескулап) мав двох дочок —
Панакею і Гігією. Перша вважалася покровителькою лікувальної медицини,
друга — покровителькою медицини профілактичної. Вважають, що саме за її
ім’ям отримала свою назву і головна профілактична наука — гігієна
(Hyqieinos (грец.) — той, хто приносить здоров’я).

Гігієна об’єднує різноманітні дані теоретичних і клінічних дисциплін у
галузі профілактики, інтегрує знання про комплексний вплив середовища на
здоров’я людини, розробляє принципи та системи профілактичних заходів.

Запропоновано різноманітні визначення гігієни як науки.

Так, один з основоположників сучасної гігієни Ф. Ф. Ерісман (1901)
писав, що «гігієна — це наука, яка за допомогою експериментального
дослідження застосовує істини, набуті цими шляхами, для поліпшення
громадського здоров’я».

Творець російського тлумачного словника В. В. Даль (1898) дав таке
визначення: «Гігієна — це мистецтво зберігати здоров’я, оберігати його
від шкідливостей».

А. А. Летавет (1958) визначав, що «гігієна — це галузь медичної науки,
яка вивчає вплив умов життя на здоров’я людини, розробляє заходи щодо
запобігання виникненню хвороб та створення умов, котрі забезпечують
збереження здоров’я».

Ф. Г. Кротков (1977) підкреслював, що «гігієна — це наука, яка вивчає
вплив різноманітних чинників навколишнього середовища та виробничої
діяльності на здоров’я людини, її працездатність, тривалість життя і
розробляє практичні заходи, спрямовані на оздоровлення умов життя та
праці».

З позицій сьогодення найбільш доцільним, вірним та прийнятним слід
вважати наступне визначення.

Гігієна — це наука, яка вивчає закономірності впливу (позитивного й
негативного) чинників зовнішнього та навколишнього середовища на
здоров’я людей, а також фізіологічної, побутової та виробничої
діяльності людей на зовнішнє та навколишнє середовище.

Отже, гігієна — це наукова дисципліна та практична галузь медичної
науки, яка досліджує закономірності впливу навколишнього середовища на
організм людини і громадське здоров’я з метою обґрунтування гігієнічних
нормативів, санітарних норм і правил та профілактичних заходів,
реалізація яких забезпечує оптимальні умови для життєдіяльності людини,
збереження і зміцнення її здоров’я та запобігання виникненню
різноманітних захворювань.

Цікавою та повчальною є історія гігієни, яку поділяють на два основні
періоди: емпіричний та науково-експериментальний.

У давні часи льодина. Була погано захищена від впливу несприятливих умов
життя: високої та низької температури повітря, стихійних лих, відчувала
нестачу їжі, її постійно чатувала небезпека поранень, ушкоджень або
укусів отруйних тварин. Пов’язаний із цим спосіб життя сприяв виникненню
харчових отруєнь, різноманітних захворювань, травм і навіть ранньої
смерті.

Життєвий досвід, який накопичувався поколіннями, вже в стародавні часи
став основою для зародження емпіричної, народної гігієни. Провідними її
елементами стали рекомендації обмежувального характеру, які торкалися
проживання в тій чи іншій місцевості, вживання окремих продуктів,
використання питної води.

Подальший розвиток емпірична гігієна одержала в рабовласницьких країнах
Стародавнього Сходу, які мали великий вплив на розвиток світової
культури та науки. Устрій життя в цих країнах в основному складався під
впливом релігійних приписів, багато з яких містили раціональні вимоги
профілактичного характеру.

Відображенням цього є численні законодавчі документи та історичні
пам’ятки Ассиро-Вавилонської держави, Стародавнього Єгипту, Стародавньої
Індії, Стародавнього Китаю. Вони охоплюють багато питань, що стосуються
вживання різних харчових продуктів, питної води, планування та
санітарного облаштування житлових приміщень, особистої гігієни тощо.

Значний розвиток одержали гігієнічні знання та рекомендації в
Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Розвиткові гігієнічних знань
та навичок, елементів санітарного законодавства сприяли загальний
розвиток техніки і матеріалістичні погляди багатьох стародавньогрецьких
філософів та вчених (зокрема, Демокріта і Арістотеля) на зв’язок між
здоров’ям і середовищем існування.

У цей період з’явилися перші медичні наукові праці, які дійшли до наших
днів і мали суттєвий вплив на розвиток профілактичного мислення в
медицині.

У трактатах «Про повітря, воду та місцевість», «Про здоровий спосіб
життя», написаних видатним лікарем Гіппократом (460—377 pp. до н. е.),
містяться різноманітні наукові міркування стосовно здоров’я людини,
навколишнього середовища та особливостей зв’язку між ними.

У системі гігієнічних заходів, які набули поширення в Стародавній
Греції, особливу увагу приділялося фізичній культурі, особистій гігієні,
здоровому способу життя. Існували в Стародавній Греції й елементи
громадської санітарії — санітарний нагляд за продажем продуктів та
напоїв, розміщенням та будівництвом споруд. У містах-державах
споруджувалися водопроводи (наприклад, у Мегарі в VII ст. до н. е.) та
каналізаційні мережі (зокрема, в Афінах у VI ст. до н. е.), під час
забудови міст дотримувалися певних правил планування тощо.

Ще значніший розвиток одержали гігієнічні знання в Стародавньому Римі.
Видатним пам’ятником будівельної техніки Стародавнього Риму є знамениті
римські водопроводи та каналізація. Водопроводи .Риму (їх було понад 30,
перший із них побудовано в 614 р. до н. е.) забезпечували місто гірською
джерельною водою (в середньому 500—1000 л на одну людину). Стічні води
збиралися у великий каналізаційний колектор).

Поширеними в Стародавньому Римі були лазні, які використовувались і для
санітарних, і для спортивно-оздоровчих цілей. Римські лікарі розглядали
гігієну тіла, гімнастику та інші елементи індивідуальної гігієни як
важливу умову збереження здоров’я та найшвидшого видужання хворих.
Видатний лікар-учений Стародавнього Риму Гален вважав, що гігієна має
становити окрему фундаментальну галузь медичної науки.

У період раннього середньовіччя центр медичної науки перемістився в
країни Сходу. Серед учених цих країн особливо значний внесок у розвиток
гігієни зробив видатний узбецький лікар Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна,
980—1037 pp.). Він написав трактат «Канон медичної науки», багато
розділів якого присвячено питанням гігієни («Про добре повітря», «Про
якість води», «Про збереження здоров’я» та ін.).

Разом із тим, у європейських країнах рівень санітарної культури у
середні віки, особливо в XII—XV ст., значно знизився. . Цьому сприяли
безперервні феодальні війни, гніт інквізиції, поширення забобонів,
релігійна проповідь аскетизму, скупчення населення у містах, що не мали
водопроводу і каналізації, занедбання особистої гігієни. Саме в цей
історичний період значного поширення набули величезні епідемії чуми,
холери, віспи, інших інфекційних захворювань.

Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь.
Рукописні та інші джерела, що дійшли до наших днів, у яких описано побут
населення Київської Русі, відзначають увагу, яка приділялася питанням
гігієни. Так, онуці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить
медичний трактат, який містить 29 розділів. Поміж ними привертають увагу
такі: «Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон та
спокій», «Про лазню» тощо. У X—XII ст. у Києві, Суздалі, Новгороді та
інших містах були споруджені дерев’яні бруківки, в ряді монастирів
(Троїцько-Сергієвському, Києво-Печерському, Соловецькому) і міст
(Новгороді, Пскові) діяли водопроводи. Значно поширеним у Київській Русі
було миття в лазнях.

Зародження капіталістичного виробництва у Західній Європі, пошук нових
ринків, великі географічні відкриття дали поштовх до розвитку медичної
науки та гігієнічної культури. А. Левенгук (1632—1723) створює
мікроскоп, Д. Фракастро (1478—1553) своєю працею «Про заразу, заразні
хвороби та їх лікування» закладає основи науки про поширення інфекційних
хвороб та запобігання їм. З’являється твір відомого лікаря та вченого Г.
Агріколі про професійні захворювання гірників. Значною віхою в історії
гігієни стала праця італійського лікаря Б. Рамацціні (1633—1714) «Про
хвороби ремісників», у якій подано опис та оцінку умов праці робітників
52 професій (гірників, рибалок, друкарів, пивоварів та ін.) і
характеристики симптомів, які розвиваються внаслідок формування
професійної патології.

Значно посилилась увага до профілактичних аспектів охорони здоров’я
населення і в Російській імперії, до складу якої в ті роки належала і
Україна, особливо в період державних перетворень, що здійснювалися
Петром І та після епохи його царювання. Великий внесок у цей напрям
суспільного життя зробив М. В. Ломоносов (1711—1765), який у відомій
доповіді «Про розмноження та збереження російського народу» (1761 р.) та
в ряді інших праць порушував широке коло питань громадської та особистої
гігієни. Подальший розвиток ідей профілактики знайшов відображення в
наукових працях та практичній діяльності таких учених-медиків, як Н. М.
Амбодик-Максимович, С. Г. Забєлін, Д. С. Самойлович, М. Я. Мудров та ін.

Розвиток профілактичного напрямку в історії вітчизняної медицини в
періоди пізнього середньовіччя та допромислового капіталізму пов’язаний
також з іменами відомих учених-просвітителів та лікарів з України. До їх
числа належать П. Могила, Ю. Котермак-Дрогобич, X. Борсук-Мойсєєв та
багато інших.

Так, П. Могила (1596—1647) — відомий діяч православної церкви та
просвіти, заснував Києво-Могилянську академію (1633 р.), у стінах якої
її вихованці здійснювали і медичну підготовку, приділяли велику увагу
дотриманню правил гігієни, про що навіть було внесено відповідні
вказівки до статуту цього навчального закладу.

Наступний розвиток і диференціація гігієни як самостійної науки тісно
пов’язані з промисловою революцією кінця XVIII ст., активізацією
робітничого руху в Англії та інших країнах Європи, досягненнями науки
кінця XVIII — початку XIX ст.

Саме в ці роки в економічно розвинутих країнах Європи з’являються лікарі
та адміністратори, котрі розуміли значення санітарно-оздоровчих заходів
і стали засновниками громадської профілактичної медицини та санітарної
статистики. Публікуються перші твори узагальнюючого характеру з гігієни,
що дало початок її формування як окремої наукової дисципліни.

Для більшості країн Європи середина XIX ст. була періодом утвердження та
розвитку промислового капіталізму, інтенсивного будівництва заводів і
фабрик, виникнення й розвитку (часто хаотичного) нових промислових міст
та селищ.

Поряд із цим, усе більшого суспільного визнання одержувало розуміння
того, що в цих нових історичних і соціально-економічних умовах
вирішальне значення у справі охорони здоров’я населення набуває
профілактика захворювань. Цей період і став періодом зародження та
наступного бурхливого розвитку науково-експериментальної гігієни. Крім
того, виникнення наукової гігієни стало можливим завдяки досягненням у
галузі хімії, фізики, біології, мікробіології, математичної статистики,
що якісно збагатили арсенал гігієнічних методів дослідження, дозволили
проводити не лише описову, але й якісну та кількісну оцінку чинників
навколишнього середовища і особливостей їх впливу на здоров’я людини.

Велика роль у формуванні науково-ексериментальної гігієни на цьому
етапі належить відомому німецькому вченому М. Петтенкоферу (1818—1901)
та його учням. Наукові праці цього вченого, його роль у докорінній
реорганізації викладання гігієни та створенні наукової гігієнічної школи
по праву дозволяють назвати його засновником сучасної наукової гігієни.
Слід згадати й про великі заслуги М. Петтенкофера в підготовці
викладачів гігієни для різних країн Європи, зокрема для Київського
університету св. Володимира. На відзнаку наукових заслуг М. Петтенкофера
його було обрано почесним членом ученої ради медичного факультету
університету.

Думки хірурга М. І. Пирогова, який підкреслював: «Я вірю в гігієну. Ось
де вміщується дійсний прогрес нашої науки. Майбутнє належить медицині
запобіжній», і терапевта Г. І. За-хар’їна, котрий вважав гігієну «… не
тільки необхідною частиною медичної освіти, але й найважливішим
предметом у діяльності практичного лікаря», стали ідеологічною основою
лікувально-профілактичної діяльності декількох поколінь російських
медиків.

^Розвиток гігієнічної науки, та санітарної практики в Росії та в Україні
тісно пов’язаний з діяльністю медичних факультетів вищих навчальних
закладів, у стінах яких сформувалися перші вітчизняні гігієнічні школи.

Ініціатива організації першої окремої кафедри гігієни належить медичному
факультетові Київського університету св. Володимира. Рішення про
створення такої кафедри вчена рада цього факультету прийняла у жовтні
1863 p., але фактичне її відкриття відбулося лише в 1871 р. У цьому ж
році, практично одночасно з Києвом, було відкрито кафедру гігієни в
Петербурзі. У наступні роки починають працювати кафедри гігієнічного
профілю в Харкові, Москві, Казані, Одесі та інших містах.

Значний внесок у становлення і розвиток дореволюційної вітчизняної
гігієни зробили О. П. Доброславін, Ф. ф. Ерісман, Г. В. Хлопін та інші
видатні вчені-педагоги.

О. П. Доброславін (1842—1889), закінчивши в 1865 р. Петербурзьку
медико-хірургічну академію, працював ординатором терапевтичної клініки.
Після захисту дисертації перебував у дворічному закордонному
відрядженні, де проходив підготовку до професорського звання з гігієни.
Після повернення

очолив першу в Росії самостійну кафедру гігієни в Петербурзькій
медико-хірургічній академії (1871). Велике значення надавав необхідності
впровадження в практику гігієни лабораторних методів дослідження,
організував першу хіміко-аналітичну гігієнічну лабораторію.

Ф. Ф. Ерісман (1842—1915) був однією з найяскравіших особистостей у
суспільному житті Росії кінця XIX ст. Уродженець Швейцарії, він у 1869
р. переїздить до Росії, де невдовзі (1882) стає засновником кафедри
гігієни в Московському університеті. За його безпосередньої участі
створювалися санітарні організації Московського губернського земства,
санітарно-гігієнічні лабораторії і санітарна станція в Москві (1884). Ф.
Ф. Ерісман розглядав гігієну як науку, що органічно пов’язана з
медициною і є її невід’ємною частиною. Він неодноразово підкреслював
соціальне значення гігієни і писав із цього приводу: «Лишіть гігієну її
громадського характеру і ви нанесете їй смертельний удар, перетворите її
на труп, оживити який вам ніколи не вдасться». Широко відомими стали
його праці «Посібник з гігієни» та «Професійна гігієна, або гігієна
розумової і фізичної праці».

Г. В. Хлопін (1863—1929) закінчив фізико-математичний факультет
Петербурзького (1886) і медичний факультет Московського (1893)
університетів, був одним з найталановитіших учнів Ф. Ф. Ерісмана, деякий
час працював у Одесі, очолював (1918— 1929) кафедру загальної та
військової гігієни Військово-медичної академії, багато уваги приділяв
розробці методів санітарно-хімічних досліджень, питанням гігієни
водопостачання, охорони чистоти водоймищ та житла, гігієни харчування
тощо.

На той час у Росії ще не було загальнодержавної системи санітарного
нагляду. Однак уже в 70—80-ті роки XIX ст. у Петербурзі, Москві, Києві,
Пермі, Одесі, Казані й деяких інших губернських містах створюються
санітарні комісії, санітарні станції, з’являються перші санітарні
лікарі. Серед них були видатні спеціалісти, активні громадські діячі,
які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної гігієни і санітарії.

Плідно розвивалася гігієнічна наука наприкінці XIX — на початку XX ст. в
Україні, її видатними представниками були В. А. Субботін, В. Д. Орлов,
І. П. Скворцов, А. I. Якобій, О. В. Корчак-Чепурківський та ін.

В. А. Субботін (1842—1896) — один із піонерів вітчизняної гігієнічної
науки. Уродженець м. Прилук Чернігівської губернії, він закінчив
медичний факультет Київського університету та ординатуру з терапії. У
1869—1871 pp. перебував у закордонному відрядженні, значну частину часу
в М. Петтенкофера, де проходив підготовку до професорського звання з
гігієни.

Повернувшися до Києва, організував у 1871 р. і більше як 20 років
очолював кафедру гігієни при Київському університеті св. Володимира. В.
А. Субботін — автор першого вітчизняного підручника з гігієни (1886),
багатьох наукових праць з різних розділів гігієни, ініціатор створення
санітарної комісії в Києві.

До когорти видатних громадських діячів та перших санітарних лікарів
України належить уродженець Полтавщини О. В. Корчак-Чепурківський
(1857—1947), який після закінчення у 1883 р. медичного факультету
Харківського університету працював земським дільничним та санітарним
лікарем. З 1899 до 1907 р. О. В. Корчак-Чепурківський — міський
санітарний лікар Києва. Він вів велику науково-викладацьку роботу як
доцент кафедри гігієни Київського університету (читав лекції з медичної
статистики та епідеміології), завідував кафедрою гігієни Київського
медичного інституту, брав активну участь у пропаганді гігієнічних знань,
в організаційно-практичній роботі, спрямованій на боротьбу з
інфекційними захворюваннями, тощо. Автор багатьох наукових праць із
профілактичної медицини, зокрема таких, як «Зміни смертності в м. Києві
з часу введення в ньому каналізації» (1901), «Наші громадсько-санітарні
потреби» (1905), «Програми курсів соціальної та промислової гігієни»
(1909) та багатьох інших. У березні 1921 р. першим із медиків України
був обраний дійсним членом Академії наук, входив до складу
Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

На початку 20-х років XX ст. в Радянській Росії створюються підрозділи
Державної санітарної служби, закладається законодавча основа їх
діяльності. У 1922 р. на з’їзді санітарних лікарів України видатний
вітчизняний гігієніст О. М. Марзєєв висловив пропозицію щодо організації
санітарно-епідеміологічних станцій (СЕС) на місцях як основної ланки
державної санепідемслужби (першу СЕС було створено в 1922 р. в Гомелі).
Після прийняття відповідної постанови Ради Народних Комісарів України
(1927) в республіці, а невдовзі на всій території Радянської Росії було
створено обласні, міські та районні СЕС.

Основним змістом діяльності СЕС у 20—30-ті роки була ліквідація важких
санітарних наслідків громадянської війни, розробка і застосування
рекомендацій з будівництва і реконструкції населених місць, вивчення та
оздоровлення умов побуту та праці робітників металургійної,
гірничодобувної та інших галузей промисловості, санітарний нагляд за
будівництвом і експлуатацією водопровідно-каналізаційних споруд,
очисткою населених місць, охороною чистоти повітря тощо. Велика увага
приділялася підвищенню гігієнічної освіти та створенню санітарного
активу серед населення країни.

У 30-ті роки склалася добре продумана система державного санітарного
нагляду, розпочали працювати спеціально підготовані лікарі—гігієністи й
епідеміологи, в 1931 р. в Московському, Київському та інших медичних
інститутах було створено спеціалізовані санітарно-гігієнічні факультети.

Організаційне становлення санітарної служби, формування профілактичного
напрямку медичної науки і практики йшло за безпосередньої участі перших
керівників охорони здоров’я СРСР М. О. Семашка (1874—1949) та 3. П.
Соловйова (1876—1928). Успіхи санітарної служби цього періоду пов’язані
з діяльністю вчених-гігієністів, зокрема О. М. Сисіна, О. О. Мінха, А.
В. Молькова, Ф. Г. Кроткова та ін.

У період Великої Вітчизняної війни завдяки чіткій роботі СЕС, цивільних
і військових санітарних лікарів та епідеміологів (серед них було багато
українських учених-гігієністів та лікарів), попри важкі умови та
чинники, які могли спричинити захворювання (переміщення великої
кількості населення, значне погіршення побутових умов, харчування,
водопостачання та ін.), ані в армії, ані серед цивільного населення не
було зареєстровано великих епідемій і в цілому зберігалося санітарне
благополуччя.

Якщо в довоєнні роки в центрі досліджень наукових установ гігієнічного
профілю та практичної діяльності санітарних лікарів були окремі
прикладні питання охорони здоров’я та оздоровлення навколишнього
середовища, то в умовах повоєнних років і передусім у 70—90-ті роки XX
ст. та на межі тисячоліть великої актуальності та першочергового
значення набуває вивчення та поглиблений аналіз з метою подальшого
гігієнічного нормування впливу на стан здоров’я як окремих чинників
навколишнього середовища, так і їх стійкого поєднання. Надзвичайно
важливими постають питання гігієнічного регламентування вмісту різних
речовин природного та антропогенного походження в ґрунті, воді, харчових
продуктах, атмосферному повітрі та повітрі житлових приміщень.

Значний внесок у розв’язання означених питань зробили видатні українські
вчені-гігієністи Л. І. Медведь, Є. Г. Гончарук, Ю. І. Кундієв, Р. Д.
Габович, М. П. Воронцов, О. О. Навака-тікян, І. М. Трахтенберг, А. М.
Сердюк, В. Д.Ванханен, І. І. Даценко, А. М. Шевченко, В. Г. Бардов та
ін.

Останніми роками на перший план як предмет сучасних наукових досліджень
у галузі гігієни та санітарії виходять проблеми гігієни житлових та
громадських будівель, медичної кліматології, профілактичної
токсикології, охорони праці тощо.

Розробка, виробництво та запровадження у повсякденну практику
різноманітних хімічних речовин та сполук висуває

у число пріоритетних завдання з вивчення закономірностей їх кругообігу,
транслокації та акумуляції в різних компонентах біосфери і на цій
підставі визначення ступеня негативного впливу на організм людини в
цілому та окремі органи і системи зокрема.

Наслідки аварії на Чорнобильській АЕС та необхідність їх успішного
подолання сприяють невпинному розвитку радіаційної гігієни, головним
завданням якої є обґрунтування припустимих рівнів радіаційного
забруднення навколишнього середовища, вивчення умов праці й стану
здоров’я людей, які мають або мали контакт із джерелами іонізуючого
випромінювання, створення комплексу захисних заходів, які б
забезпечували безпечні умови життєдіяльності.

Зрештою, слід зазначити, що в центрі уваги сьогоднішньої гігієни як
науки знаходяться дослідження, що стосуються визначення ступеня
екологічного навантаження на кожну конкретну людину в сучасних умовах,
питання профілактики цілого розмаїття соціальне значущих захворювань і,
отже, вдосконалення адаптаційних процесів, які відбуваються в організмі
у зв’язку з необхідністю активного пристосування до умов перебування,
проблеми гігієни дітей і підлітків, особистої І гігієни та формування
здорового способу життя, психогігієни тощо.

Отже, основна мета гігієни — збереження та зміцнення здоров’я людини.

Із цього приводу видатний англійський учений Е. А. Парке у книжці
«Посібник із практичної медицини» підкреслював, що «гігієна ставить
перед собою велику й благородну мету зробити розвиток людини найбільш
досконалим, життя — найбільш сильним, старіння — найменш швидким, а
смерть — найбільш віддаленою».

Провідними шляхами досягнення основної мети гігієни прийнято вважати
охорону та оздоровлення навколишнього середовища, а також збереження та
підвищення реактивності організму.

Охорона та оздоровлення навколишнього середовища зумовлює збереження
природних чинників навколишнього середовища, зниження рівня й
концентрації шкідливих чинників антропогенного походження, проведення
запобіжного та поточного державного санітарного нагляду, розробку
санітарного законодавства, використання адміністративних заходів впливу
тощо.

Збереження та підвищення реактивності організму передбачає посилення
специфічної реактивності організму, запровадження здорового способу
життя, застосування індивідуальних заходів захисту організму, проведення
медичного контролю, медичних оглядів та лікарського професійного
відбору, організацію виробничого навчання та санітарної освіти. До
основних завдань гігієнічної науки відносять:

1. Вивчення природних та антропогенних чинників навколишнього
середовища і соціальних умов, що справляють вплив на здоров’я людини.

2. Вивчення закономірностей впливу чинників і умов навколишнього
середовища на організм людини.

3. Наукове обґрунтування і розробку гігієнічних нормативів, санітарних
норм і правил, профілактичних заходів, що позитивно впливають на
організм, сприяють збереженню та зміцненню здоров’я людини.

4. Запровадження у практику охорони здоров’я гігієнічних рекомендацій,
санітарних норм і правил, що розроблені, перевірку їх ефективності та
подальше вдосконалення.

5. Прогнозування санітарної ситуації як на близьку, так і на віддалену
перспективу.

Предметом вивчення гігієни є здоров’я людини і навколишнє середовище.

Здоров’я людини, за визначенням ВООЗ, являє собою стан повного
фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність
захворювань або інших фізичних дефектів.

Викликають зацікавленість і інші визначення поняття «здоров’я», що
існують на сьогодні:

Здоров’я людини — це процес збереження й розвитку біологічних,
фізіологічних, психологічних функцій і оптимальної працездатності (В. П.
Казначеев).

Здоров’я людини — це динамічна рівновага організму і навколишнього
середовища (А. І. Венедиктов).

Здоров’я людини — це необмежене, нескрутне у своїй свободі життя (К.
Маркс).

Слід підкреслити, що всі ці визначення стосуються здоров’я індивідуума,
здоров’я людини.

Здоров’я населення (або громадське здоров’я) визначається сукупністю
показників захворюваності, фізичного розвитку, інвалідності,
медико-демографічними показниками тощо.

Під поняттям «навколишнє середовище» в медичній науці слід вважати все
те, що оточує людину, що прямо або побічно впливає на її життя і
діяльність.

До складу навколишнього середовища в широкому розумінні цього слова
входить вся наша планета та космічний простір. У більш вузькому,
спрощеному, розумінні навколишнє середовище являє собою лише біосферу,
тобто зовнішню оболонку Землі, в якій сконцентровані всі її живі
речовини та відбувається їх активна діяльність. Під час взаємодії
організмів з навколишнім середовищем у біосфері утворились екологічні
системи, або біогеоценози, які являють собою специфічні системи живих і
неживих компонентів, що пов’язані між собою обміном речовин і енергії
(мал. 1).

Навколишнє середовище справляє постійний вплив на здоров’я людини за
допомогою певних матеріальних чинників: фізичних або енергетичних,
хімічних або речовинних, біологічних або біотичних, психологічних або
інформаційних.

До фізичних чинників відносять сонячну радіацію, температуру, вологість
та швидкість руху повітря, атмосферний тиск, шум, вібрацію, іонізуюче
випромінювання, погоду, клімат тощо.

До хімічних чинників належать хімічні елементи та сполуки, які входять
до складу повітря, води, ґрунту, продуктів тощо.

До біологічних чинників відносять мікроорганізми, віруси, гельмінти,
гриби, рослини тощо.

До психологічних (психогенних) чинників належать окреме слово або мова,
звук або музика, колір або зображення.

Зміст гігієни як галузі медичної науки і практики визначається переліком
її основних розділів: загальна гігієна, комунальна гігієна, гігієна
харчування, гігієна праці, радіаційна гігієна, гігієна дітей та
підлітків, гігієна екстремальних станів та військова гігієна, соціальна
гігієна та ін.

Загальна гігієна — вивчає загальну теорію і методологію гігієни та
екології людини, історію гігієни, принципи гігієнічного нормування,
загальні питання гігієни повітря, сонячної радіації, клімату,
мікроклімату, погоди, освітлення, ґрунту, води, особистої гігієни тощо.

Комунальна гігієна — вивчає проблеми гігієни населених місць та
громадських будівель, водопостачання та атмосферного повітря, санітарної
охорони ґрунту і водоймищ, нормування екологічних і гігієнічних чинників
навколишнього середовища, які впливають на здоров’я населення.

Гігієна харчування — вивчає вплив на здоров’я різних контингентів
населення енергетичної цінності та якісного складу харчових продуктів,
режиму та умов харчування обґрунтовує нормативи і рекомендації щодо
організації раціонального харчування, вимоги до профілактики харчових
отруєнь та аліментарних захворювань.

Гігієна праці — вивчає вплив на здоров’я людини умов та чинників
виробничого середовища і трудової діяльності, розробляє гігієнічні
нормативи і рекомендації з метою профілактики професійних отруєнь і
захворювань, оптимізації умов праці, підвищення її ефективності,
запобігання втомі і перевтомі.

Радіаційна гігієна — вивчає вплив на здоров’я різних контингентів
населення іонізуючої радіації природного і техногенного походженні;
розробляє гігієнічні нормативи і заходи щодо профілактики і’її
негативної дії.

Гігієна дітей та підлітків —вивчає та розробляє гігієнічні нормативи і
рекомендації з питань впливу на здоров’я дитячого та підліткового
населення умов виховання, фізичної культури, харчування, режиму
навчальної і трудової діяльності, запобігання вадам психічного і
фізичного здоров’я.

Гігієна екстремальних станів і військова гігієна — вивчає безпосередній
та віддалений негативний вплив на гігієнічні показники довкілля і
здоров’я і населення природних та техногенних аварій, катастроф і
надзвичайних станів, а також специфічних умов перебування та праці
військовослужбовців та інших формувань у повсякденних і екстремальних
ситуаціях.

Соціальна гігієна — вивчає вплив соціальних умов життя і праці на
структуру захворюваності населення, окремі та інтегральні показники його
здоров’я тощо.

Крім того, як окремі виділяють ще такі розділи (напрямки) гігієни:
психогігієна, авіакосмічна гігієна, гігієна залізничного та морського
транспорту, герогігієна, гігієна розумової праці, гігієна
лікувально-профілактичних закладів, особиста гігієна та ін.

Слід мати на увазі, що деякі розділи (питання) гігієни мають
міждисциплінарний характер і інтегрують у собі теорію і практику
декількох гігієнічних дисциплін. Показовим прикладом цього є гігієна
лікувально-профілактичних закладів, яка ґрунтується на основних
положеннях та прикладних аспектах загальної і комунальної гігієни,
гігієни праці, гігієни харчування, гігієни дітей та підлітків,
психогігієни, а також радіаційної гігієни і органічно поєднує їх.

Гігієнічна наука і санітарна практика виникли й розвиваються в тісному
контакті і взаємодії як з медичними, так і з багатьма природознавчими,
технічними, фізико-математичними, хімічними, будівельними та іншими
науками, зокрема такими, як архітектура, будівництво, геологія,
географія, астрономія, кліматологія, метеорологія, психологія,
педагогіка, статистика та багатьма іншими.

Так, для характеристики навколишнього середовища гігієна використовує
дані і дослідження метеорології, географії, астрономії, кліматології,
радіології та ін. Під час вивчення здоров’я людини — дані фізіології,
біофізики, біохімії, анатомії, гістології та ін. У ході проведення
гігієнічних досліджень — дані біології, хімії, математики, кібернетики,
мікробіології та ін.

Під час розробки профілактичних заходів — дані терапії, хірургії,
епідеміології та ін.

Розглядаючи методологію окремої наукової дисципліни, слід зазначити, що
в загальнонауковому розумінні цього поняття методологія як об’єкт
наукового пізнання являє собою вчення про основні його закони, методи та
принципи, вихідні засади теоретичної та практичної діяльності людини.

Основою методології гігієни як пріоритетної галузі медичної діяльності є
визнання тісного взаємозв’язку людини з навколишнім середовищем,
залежності здоров’я від впливу його чинників та умов.

Отже, предметна методологія гігієни — це сукупність науково
обґрунтованих специфічних законів і категорій, методів та методик, що
використовуються для встановлення закономірностей впливу численних
чинників навколишнього середовища на здоров’я людини.

На цій підставі науково обґрунтовані наступні закони (постулати) гігієни
(Гончарук Є. Г., 1992).

Перший закон гігієни — про рушійні сили порушення стану здоров’я людей.

Згідно з ним порушення стану здоров’я людей (хвороба, зниження
резистентності, імунного статусу або адаптаційно-компенсаційних
можливостей організму), спричинене фізичними, хімічними, біологічними
або психогенними етіологічними чинниками, може виникнути лише за
наявності трьох рушійних сил: джерела шкідливості (забруднювача) або
комплексу шкідливостей, чинника (механізму) впливу або передачі цього
забруднювача і сприйнятливого (чутливого до цього забруднювача)
організму. За відсутності хоча б однієї із цих умов або рушійних сил
процесу зміни стану здоров’я під впливом чинників навколишнього
середовища для даної віково-статевої чи професійної групи людей не
станеться.

Другий закон гігієни — закон негативного впливу на навколишнє середовище
діяльності людей. Відповідно до нього незалежно від своєї волі та
свідомості, у зв’язку з фізіологічною, побутовою та виробничою
діяльністю люди негативно впливають на навколишнє середовище, що тим
небезпечніше, чим нижче науково-технічний рівень виробництва, культура
населення та соціальні умови життя.

Третій закон гігієни — закон негативного впливу на навколишнє середовище
природних екстремальних явищ — визначає, що природне навколишнє
середовище забруднюється не тільки під впливом фізіологічної, побутової
та виробничої діяльності людей, але й унаслідок екстремальних природних
явищ і катаклізмів, таких як спалахи на Сонці, вулканічна діяльність,
землетруси, активна циклонічна та антициклонічна діяльність тощо.

Четвертий закон гігієни — закон позитивного впливу на навколишнє
середовище людського суспільства — підкреслює, що у процесі створення
сприятливих умов проживання і трудової діяльності людське суспільство
залежно від соціального рівня розвитку, культури, досягнень
науково-технічного прогресу, а також економічних можливостей
цілеспрямовано позитивно впливає на навколишнє середовище з метою його
оздоровлення, запобігаючи забрудненню і, тим самим, підвищуючи рівень
здоров’я населення.

П’ятий закон гігієни — закон негативного впливу забрудненого
(денатурованого) природного навколишнього середовища на здоров’я людини
— стверджує, що під час контакту людини з навколишнім середовищем,
забрудненим фізіологічними виділеннями, побутовими або техногенними
забруднювачами у кількостях, які перевищують гігієнічні нормативи,
неминуче настає зміна стану здоров’я в бік його погіршення.

Шостий закон гігієни — закон позитивного впливу природного навколишнього
середовища на здоров’я населення — засвідчує, що природні чинники
навколишнього середовища (сонце, чисте повітря, чиста вода, доброякісна
їжа) позитивно впливають на здоров’я людей, сприяючи його збереженню і
зміцненню в умовах доцільного використання.

У сучасній гігієні виділяють 5 основних, специфічних для цієї науки
методів досліджень: епідеміологічний метод вивчення здоров’я населення,
метод санітарного обстеження, метод гігієнічного експерименту, метод
санітарної експертизи, метод санітарної освіти.

Епідеміологічний метод — це сукупність різноманітних способів вивчення
здоров’я населення, що перебуває під впливом різних ендогенних
(генетичних, вікових, ендокринних та ін.) і соціальних та природних
екзогенних (фізичних, хімічних, біологічних та ін.) чинників середовища
перебування.

Епідеміологічний метод передбачає комплексне вивчення як навколишнього
середовища, так і передусім особливостей впливу його на організм і
здоров’я людини.

Існують 4 різновиди епідеміологічного методу вивчення здоров’я
населення, а саме: санітарно-статистичний метод, метод медичного
обстеження популяцій, метод клінічного спостерігання за людьми, які
спеціально відібрані (волонтерами), та метод натурного експерименту
серед широкого загалу населення.

При цьому використовують такі методики дослідження, як фізичні, хімічні,
фізико-хімічні, біологічні, медико-географічні,

клінічні, фізіологічні, біохімічні, токсикологічні,
санітарно-статистичні та ін.

Метод санітарного обстеження є одним з основних прийомів у роботі
санітарного лікаря під час вивчення чинників середовища (навколишнього,
виробничого, житлового і т. д.), які впливають на здоров’я та
санітарно-побутові умови життя людей, і полягає в здійсненні візуального
спостереження та санітарного опису чинника або об’єкта, що підлягає
дослідженню.

Виділяють 2 різновиди методу санітарного обстеження: санітарний опис
(оцінка санітарного стану об’єкта за зовнішніми ознаками) та поглиблене
санітарне обстеження з використанням інструментально-лабораторних
досліджень чинників навколишнього середовища.

Метод гігієнічного експерименту передбачає проведення експерименту
(досліду) в реальних умовах (метод натурного гігієнічного експерименту)
або його проведення в умовах лабораторії (метод лабораторного
гігієнічного експерименту).

Виділяють 2 різновиди методу натурного гігієнічного експерименту:
натурний, що стосується вивчення особливостей впливу чинників
навколишнього середовища на здоров’я людей; та натурний, що стосується
вивчення кількісних і якісних характеристик природного середовища, які
склалися внаслідок трудової та побутової діяльності людини.

Суть методу лабораторного гігієнічного експерименту полягає в тому, що в
лабораторних умовах на математичних, кібернетичних, санітарно-технічних
та інших моделях і установках проводиться експеримент або з вивчення
впливу чинників навколишнього середовища на здоров’я людини, або з
вивчення окремих чинників навколишнього середовища.

Метод санітарної експертизи передбачає дослідження та розв’язання
будь-яких питань особами, які володіють сукупністю спеціальних знань у
галузі гігієни і санітарії. До числа об’єктів, що підлягають санітарній
експертизі, належать питна вода, продукти, підприємства громадського
харчування, дитячі дошкільні та загальноосвітні установи,
лікувально-профілактичні заклади, книги, дитячі іграшки, одяг тощо.

Метод санітарної освіти являє собою гігієнічне виховання та навчання
населення основам здорового способу життя, правилам профілактики
захворювань, формуванню його загально-гігієнічної та екологічної
грамотності.

Підставою щодо забезпечення оптимальних умов для життєдіяльності людини
та адекватного управління якістю середовища є гігієнічне
регламентування.

У зв’язку із цим виникає нагальна потреба як загальнометодологічного,
так і прикладного змісту в науковому обґрунтуванні оптимальних та
гранично допустимих параметрів чинників навколишнього середовища, які
служать основою для визначення та опрацювання гігієнічних нормативів,
санітарних правил і норм та профілактичних заходів.

Гігієнічним нормативом називають чітко визначений діапазон параметрів
чинника навколишнього середовища, який є оптимальним або безпечним з
точки зору збереження нормальної життєдіяльності і здоров’я людини,
людської популяції і майбутніх поколінь.

В основі теорії й практики гігієнічного нормування знаходяться певні
принципи, що їх використовують практично в„ усіх галузях наукового
регламентування чинників навколишнього середовища.

До провідних принципів гігієнічного нормування належать принципи примату
(пріоритета) медичних показників, диференціації біологічних відповідей,
розподілу об’єктів санітарної охорони, урахування всіх можливих
несприятливих впливів, пороговості, залежності ефекту від концентрації
(дози) та часу впливу, лабораторного експерименту, агравації та
відносності нормативних положень. Основними складовими сучасної гігієни
і санітарної практики є громадська та індивідуальна гігієна.
Індивідуальна гігієна охоплює коло питань, що вирішує окрема людина і
які торкаються її особистого здоров’я.

До сфери інтересів громадської гігієни входять питання, що стосуються
здоров’я різних контингентів населення, населення в цілому і вирішення
яких не підвладне окремій людині (санітарна охорона атмосферного
повітря, питної води, ґрунту, профілактика шумових, вібраційних та
радіаційних впливів, умови та охорона праці на виробництві, санітарний
режим підприємств громадського харчування тощо).

Між індивідуальною та громадською гігієною існує тісний зв’язок. З
одного боку, що кращими є загальні для всього населення гігієнічні та
екологічні умови навколишнього середовища, то ефективнішими є заходи
особистої гігієни. З іншого,— дотримання гігієнічних вимог в особистому
житті не відокремлено від здоров’я інших людей (наприклад, паління
негативно впливає на нащадків, змушує оточуючих перебувати в зоні
пасивного паління тощо).

Досягнення мети і реалізація завдань у галузі профілактики здійснюється
двома основними формами практичної діяльності санітарної служби, що
міцно взаємопов’язані, а саме: шляхом проведення запобіжного
(попереднього) і поточного санітарного нагляду.

Запобіжний санітарний нагляд — це заходи санітарної служби, спрямовані
на забезпечення дотримання гігієнічних норм і вимог у процесі
планування, проектування, будівництва, створення та уведення в
експлуатацію різних об’єктів. •’ Поточний санітарний нагляд — це заходи
санітарної служби, спрямовані на дотримання гігієнічних норм і вимог у
процесі функціонування тих чи інших об’єктів (після уведення їх в
експлуатацію), зокрема стосовно умов перебування та праці людей,
профілактики харчових та професійних отруєнь і захворювань, запобігання
забрудненню навколишнього середовища тощо.

Держава зобов’язана надавати санітарним лікарям права обстежувати різні
об’єкти, контролювати дотримання в них належних санітарно-гігієнічних
умов, накладати адміністративні стягнення на винних в їх порушенні.

Структуру санітарно-епідеміологічної служби України та її основного
підрозділу, яким є санітарно-епідеміологічна станція, наведено на мал. 2
і 3.

Відправною точкою діяльності санітарного лікаря, критерієм правильності
ЇЇ спрямування, змісту і результатів має бути здоров’я населення.
Вивчення і визначення його рівня та основних показників — важлива
складова спільної роботи санітарної служби й лікувальних закладів.

Діяльність медичного працівника в галузі профілактики має психологічні і
деонтологічні особливості, які суттєво відрізняються від обов’язків,
притаманних фахівцям лікувального профілю. Останні в професійному плані,
як правило, повсякденно спілкуються з окремими хворими та їхніми
родичами. Сфера міжособистісних професійних контактів фахівців
ме-дико-профілактичної справи значно ширша і, в деяких аспектах, значно
складніша та відповідальніша. Адже діяльність санітарних лікарів
пов’язана зі збереженням здоров’я не однієї людини, а багатьох, інколи
сотень тисяч, людей. У процесі її виконання постійно виникає потреба в
спілкуванні з керівниками і працівниками різноманітних установ і
закладів (органів влади, різних державних інспекцій, промислових
підприємств, закладів торгівлі та громадського харчування, комунального
господарства та проектних організацій, лікувально-профілактичних установ
та дитячих закладів тощо). Така різнобічність повсякденних службових
контактів вимагає володіння знаннями не тільки з медичних дисциплін.
Вона зумовлює необхідність високого рівня психологічної і деонтологічної
підготовки та відповідних рис характеру, без яких неможливі
конструктивні плідні міжособистісні контакти під час вирішення важливих
проблем профілактичного та оздоровчого змісту.

Похожие записи