Реферат з гігієни

На тему:

ГІГІЄНА ВОДИ ТА ВОДОПОСТАЧАННЯ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ

ГІГІЄНА ВОДИ ТА ВОДОПОСТАЧАННЯ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ

Вода є одним з найважливіших елементів біосфери. Без води неможливе
життя людей, тварин і рослин. Людина без води може прожити не більше 5-6
діб. Організм дорослої людини складається в середньому на 65 % з води. З
віком її кількість зменшується. Так, зародок людини містить 97 % води,
організм новонароджених -77 %, у 50 річному віці кількість води в
організмі становить лише 60 %. Основна маса води (70 %) зосереджена
всередині клітин, а 30 % — це позаклітинна вода, яка розподілена в
організмі неоднаково: менша (близько 7 %) — це кров ї лімфа, більша —
вода, що омиває клітини. У різних органах і тканинах вміст води теж
неоднаковий: скелет містить 20 %, м’язова тканина — 76, сполучна тканина
— 80, плазма крові — 92, склоподібне тіло — 99 % води.

Вода є добрим розчинником. Усі біохімічні реакції, що проходять в
організмі людини і пов’язані з процесами травлення та засвоєння поживних
речовин, перебігають у водному середовищі. Разом із солями вода бере
участь у підтримці найважливішої фізіологічної константи організму —
величини осмотичного тиску. За рахунок малої в’язкості, здатності
розчиняти різні хімічні речовини і вступати з ними в неміцні зв’язки
вода, що є основною частиною крові, відіграє роль транспортного засобу.
Крім того, вона є основою кислотно-лужної рівноваги в організмі,
оскільки проявляє властивості як кислот, так і основ. Усі процеси
засвоєння і виділення в організмі також перебігають у водному
середовищі.

Для задоволення фізіологічних потреб людині необхідно 2,5-3,0 л води на
добу. Вона в організм людини надходить з питвом і харчовими продуктами.
З водою потрапляє багато фізіологічно необхідних солей, в тому числі
таких макро і мікроелементів, як кальцій, магній, натрій, калій, йод,
фтор тощо.

Скільки води надходить в організм людини, стільки ж її і виділяється. У
стані спокою вода з організму людини виводиться через нирки із сечею
—1,5 л/добу, через легені у вигляді водяної пари — приблизно 0,4 л,
через кишечник з калом — близько 0,2 л. Ще 0,6 л води виділяється через
пори шкіри, що пов’язано з терморегуляцією організму. Таким чином,
щодоби з організму людини в стані спокою виводиться приблизно 3 л води.
При важкій роботі, роботі в гарячих цехах, влітку в полі, при
патологічних станах тощо її виводиться до 8-10 л.

Організм людини погано переносить зневоднення. Втрата 1,0-1,5 л води вже
викликає відчуття спраги. Воно пов’язано із збудженням певних відділів
центральної нервової системи («питного» центру), які беруть участь у
регуляції і поповненні водних ресурсів організму. Якщо втрата води не
відновлюється, тоді погіршується самопочуття, знижується працездатність,
порушуються водно-сольовий обмін, терморегуляція і може настати перегрів
організму. Недостатнє споживання води негативно впливає на всмоктування
поживних речовин у кишках. Втрата води в кількості 15-20 % маси тіла при
температурі повітря понад 30 °С є смертельною, а 25 % -є смертельною і
при нижчій температурі. Це так зване фізіологічне значення води.

Гігієнічне значення води полягає у використанні води для підтримки
чистоти тіла, приготування їжі й миття посуду, прання білизни,
прибирання житла і громадських приміщень, видалення нечистот через
каналізаційну мережу, поливу вулиць і зелених насаджень. Вода сприяє
покращенню умов проживання населення. Обводнення, створення озер,
ставків, водосховищ, фонтанів покращують мікроклімат місцевості. Це
особливо важливо в південних районах, де висока середньорічна
температура і низька вологість повітря.

Епідеміологічне значення води і його знання надзвичайно важливі в роботі
медичних працівників різних ланок. Воно значною мірою залежить від умов
водопостачання, санітарної очистки населених місць, рівня санітарної
освіти населення. Забруднена вода може бути причиною виникнення ряду
шлунково-кишкових захворювань. Насамперед до них відносяться гострі
кишкові інфекції (холера, черевний тиф, паратифи, бактерійна й амебна
дизентерії, гострі ентерити інфекційного характеру). У США і країнах
Західної Європи ці захворювання ще в XIX столітті були справжнім лихом,
проявлялись у вигляді страхітливих епідемій І забирали у могилу тисячі
людей. У 1996 році спостерігався великий спалах холери (Ель-Тор) у м.
Маніпура (Індія). Захворіло близько 1200 людей. Причиною епідемії була
річкова вода, забруднена стічними водами населеного пункту,
розташованого вище за течією.

Однією з причин виникнення і розповсюдження кишкових інфекцій е тривале
зберігання життєздатності небезпечних для людини мікроорганізмів у
водному середовищі (табл. 4.1.).

Таблиця 4.1 Тривалість виживання мікроорганізмів у воді

Мікроорганізми

Вживання (в днях) у воді

Колодязній Річковій

Кишкова паличка 21 21-183

Збудник черевного тифу 1,5-107,0 4-183

Бактерії дизентерії — 12-92

Холерний вібріон 1-92 05,-92,0

Лептоспіри 7-75 до 150

Збудники туляремії 12-60 7-32

Бруцели 4-45 —

Збудники кишкових інфекційних хвороб передаються фекально-оральним
шляхом. Потрапляючи у воду з випорожненнями людей і побутовими стічними
водами населених пунктів, вони заражають воду. Особливо небезпечні щодо
цього стічні води інфекційних лікарень. Причиною зараження води можуть
бути також судноплавство з викидом фекалій у водойми, забруднення
нечистотами берегів, місця масового купання, прання білизни,
просочування в підземні води нечистот з вигребів убиралень, занесення в
криниці патогенних мікроорганізмів забрудненими відрами тощо.

Причиною захворювань людей через забруднення води можуть бути і віруси.
Нині відомо близько 100 видів вірусів, які є у фекаліях людини.
Небезпека забруднення води вірусами полягає в тому, що вони довгий час
(до 200 днів) можуть зберігатися у воді. Крім того, багато їх значно
стійкіші до дії знезаражувальних агентів, ніж бактерії. Доведено, що
зовсім невеликі дози вірусів можуть викликати гострі кишкові інфекції у
людей.

Значно поширено водні епідемії вірусного гепатиту. Так, в Делі (Індія)
мало місце захворювання на гепатит А. Епідемія тривала майже два місяці
— почалася на початку грудня 1955 року і закінчилася наприкінці січня
1956 року. За цей період захворіло 99300 осіб, із них 29300 осіб — на
жовтяничну і 70000 — нежовтяничну форму цієї хвороби. Спалах інфекції
виник внаслідок потрапляння у водогінну мережу стічних вод.

Через воду можуть передаватися і антропозоонозні захворювання (хвороби,
на які хворіють тварини і люди). Серед таких захворювань треба назвати
лептоспіроз, туляремію, бруцельоз І гарячку Ку. Лептоспіри потрапляють у
водойми із сечею гризунів, свиней і великої рогатої худоби. Захворювання
найчастіше виникають внаслідок використання для пиття води з відкритих
водоймищ (річок, озер, ставків, ариків, зрошувальних каналів), а також
під час купання або прання білизни. Лептоспіри можуть потрапити в
організм людини також через слизові оболонки і мікроушкодження шкіри.

Крім патогенних мікробів із забрудненою водою в організм людини можуть
проникати цисти лямблій, яйця аскарид і волосоголовців, личинки
анкілостом, церкарії печінкової двоустки, а також мікрофІлярії ришти і
церкарії шистосом, які спричинюють поширені в жарких країнах
захворювання на дракункульоз і шистосомоз.

Збудники низки хвороб розвиваються не безпосередньо у воді, а у
мешканців водоймищ — молюсків (шистосоми та інші трематоди), рачків —
циклопів (дракункул). Зараження людей відбувається при споживанні сирої,
погано очищеної води, фруктів, зелені, овочів, помитих забрудненою
водою, або внаслідок заковтування води під час купання, проникнення
личинок шистосом в організм через не-ушкоджену шкіру.

Водні епідемії мають ряд характерних особливостей. Вони завжди пов’язані
з певним джерелом (колодязем, водогоном) і практично відсутні при
вживанні води з інших джерел водопостачання. Епідемія характеризується
різким спалахом інфекції, масовим ураженням населення і повільним
затиханням її в кінці. Захворювання завжди підтверджується лабораторним
аналізом води із забрудненого джерела. Усе це має важливе значення при
проведенні санітарно-протиепідемічних заходів з профілактики і
ліквідації водних епідемій.

Господарсько-технічне значення води знаходиться поза медичною
компетенцією, але становить для неї значний інтерес. Жоден технологічний
процес не проходить без використання води. На виготовлення 1 кг паперу
необхідно від 50 до 140 л води, на вирощування 1 кг рису (на зрошуваних
землях) — 4000 л води, на добування 1 кг вугілля — від 3 до 5 л, на
виплавку 1 кг сталі — 20-120 л води, на виготовлення 1 кг синтетичної
гуми — 2400 л води тощо. Таких прикладів можна навести безліч, але
проблема в іншому: після використання води в технологічних процесах
утворюється велика кількість стічних вод, що містять найрізноманітніші
речовини, часто токсичні для людей, тварин і довкілля в цілому. В
основній масі ці води повторно не застосовують І переважно після певної
очистки та знезаражування випускають у відкриті водойми. Незважаючи на
видиму чистоту, вони часто містять різні отруйні речовини в
концентраціях, що перевищують допустимі рівні. А це може призвести до
накопичення (кумуляції) їх в організмах тварин, рослин, людей І
викликати різні захворювання.

Вода, що використовується населенням для пиття і господарсько-побутових
цілей, повинна відповідати певним гігієнічним вимогам, викладеним в
Державних санітарних правилах і нормах (ДСанПіН) України № 383 1996 року
«Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого
господарсько-питного водопостачання». Згідно з вимогами доброякісна
питна вода повинна:

1. Бути безпечною в епідемічному відношенні. Вода не повинна містити
патогенних мікробів, вірусів та інших біологічних включень, небезпечних
для здоров’я споживачів.

2. Бути нешкідливою за хімічним складом (хімічні речовини не повинні
завдавати шкоди споживачеві або обмежувати використання води в побуті).

3. Мати добрі органолептичні властивості (бути прозорою, без кольору, не
мати будь-якого присмаку або запаху).

4. Бути безпечною в радіаційному відношенні.

Безпека питної води в епідемічному відношенні визначається показниками,
що характеризують з достатньо високою вірогідністю відсутність у ній
небезпечних для здоров’я споживачів (людей) бактерій, вірусів та інших
біологічних включень. Якість води оцінюють за кількістю бактерій в 1 см3
води, бактерій групи кишкових паличок в 1 дм3 води, а також
термостабільних кишкових паличок (фекальних коліформ) в 100 см3 води,
патогенних мікроорганізмів і числа коліфагів в 1 дм3 води, що
досліджується.

Загальне бактеріальне обсіменіння води, характеризується загальним
мікробним числом (ЗМЧ). ЗМЧ — це кількість колоній-утворюючих одиниць
(КУО), що визначають при посіві 1 см3 води на м’ясопептонний агар після
24 год вирощування при температурі 37 °С. У воді незабруднених і добре
обладнаних артезіанських свердловин кількість бактерій не перевищує
10-30 КУО/см3, у воді незабруднених шахтних колодязів — 300-400 КУО/см3,
у воді порівняно чистих відкритих водоймищ — 1000-1500 КУО/см3. У
водогінній, добре очищеній і знезараженій воді ЗМЧ не повинно
перевищувати 100 КУО/см3. Одноразові визначення кількості бактерій ще не
свідчать про якість води, їх необхідно проводити в динаміці. Раптове
підвищення їх кількості є сигналом про забруднення води.

Найбільшим недоліком хімічних показників забруднення води, як і
мікробного числа, є мала специфічність, оскільки причиною наявності їх у
воді є не тільки обставини, пов’язані із забрудненням води нечистотами.
Специфічним показником, який вказує на фекальне забруднення джерела
води, є визначення бактерій групи кишкових паличок (БГКП). При цьому
визначають індекс БГКП. Чим більший індекс, тим більше фекальне
забруднення води. У чистій воді артезіанських свердловин він становить
приблизно 2КУО/дм3, в малозабруднених і добре обладнаних колодязях
близько 100 КУО/дм3 води.

Ряд експериментальних досліджень показав, що коли при знезаражуванні
води хлоруванням індекс БГКП був не більше 3 КУО/дм3, то у воді
практично були відсутні патогенні мікроби тифо-паратетфозної групи,
збудники лептоспірозу, туляремії тощо. Цей показник було покладено в
основу гігієнічної оцінки епідемічної безпеки води.

Стандарт зазначає, що при підвищенні індексу БГКП додатково проводять
дослідження води на наявність патогенних мікроорганізмів, визначають
кількість коліфагів в 1 дм3 води І фекальних коліформ в 100 см3 води.
Наявність у воді термостабільних кишкових паличок підтверджує фекальну
природу забруднення.

Для уточнення походження фекального забруднення води людьми чи тваринами
визначають наявність стрептококів. У фекаліях тварин більше
стрептококів, ніж кишкових паличок. Тому, якщо відношення кількості
кишкових паличок до кількості стрептококів перевищує 4, то можна
вважати, що вода забруднена фекаліями людини. Коли зазначене
співвідношення менше 1, то вважають, що це забруднення тваринного
походження.

У деяких випадках проводять дослідження води на наявність вірусів. Якщо
у хлорованій воді відсутні кишкові палички, то в такій воді відсутні й
патогенні віруси. У таких випадках вірусологічне дослідження води не
проводять і вода є безпечною для пиття.

За паразитологічними показниками вода не повинна містити патогенних
кишкових найпростіших (клітин, личинок, цист лямблій, криптоспор), а в
разі епідускладнень дизентерійних амеб, балантидій, хламідій тощо. Не
допускається у питній воді також наявність клітин, яєць і личинок
кишкових гельмінтів. Ці показники нормуються у 25 дм3 питної води.

Показники нешкідливості хімічного складу питної води включають
регламенти для неорганічних і органічних компонентів. Переважно до них
відносяться1 високотоксичні хімічні елементи (2-го класу небезпеки).
Вони допускаються у питній воді в такій кількості: алюміній — 0,2 (0,5)
мг/дм3, барій і нікель — 0,1 мг/дм3, миш’як, селен і свинець не більше
0,01 мг/дм3. Дещо у вищих концентраціях допускається вміст фтору (1,5
мг/дм3) і нітратів (45,0 мг/дм3). Сумарна концентрація пестицидів не
повинна перевищувати 0,0001 мг/дм3, тригалометанів (ТГМ) — 0,1
мг/дм3,інакше вода буде негативно впливати на здоров’я людей.

Наявність токсичних речовин у воді головним чином пов’язана із
забрудненням водойм промисловими стічними водами. У цих випадках
ознайомлення з технологією виробництва, санітарною ситуацією або
клінічною картиною виниклих захворювань дає можливість спеціалістові
вирішувати питання про те, якими дослідженнями треба доповнити програму
аналізу води. Про загальне забруднення води органічними речовинами
можуть свідчити окисненість і вміст органічного вуглецю. Окисненість
води марганцевокислим калієм не повинна перевищувати 4,0 мг/дм3, а вміст
загального органічного вуглецю — 3,0 мг/дм3.

Хімічний склад води може впливати на виникнення і перебіг захворювань,
викликаних надходженням в організм людини ряду мікроелементів. Відомо,
що з водою в організм потрапляють такі мікроелементи: фтор, йод, мідь,
цинк, селен, нікель тощо, що мають велике значення в обміні речовин.
Вони в природі розподілені нерівномірно. Люди можуть одержувати їх з
їжею і водою в недостатній або надлишковій кількості. Такі захворювання
називають ендемічними, а місцевості — геохімічними провінціями. Як
правило, вони охоплюють велику кількість людей і характерні для окремої
місцевості, де в мінеральному складі грунту і води відсутні чи присутні
в надлишкових кількостях ті чи інші мікроелементи.

При недостатній кількості йоду у воді та їжі порушуються нормальний
розвиток і функція щитоподібної залози, виникає ендемічне воло (зоб)
(рис. 4.1). Для попередження цієї хвороби в ендемічних за волом регіонах
люди повинні вживати сіль, в яку дано йодид калію (йодована сіль).

Велике гігієнічне значення має також наявність у воді фтору. Вміст його
у воді в кількості від 0,7 до 1,5 мг/дм3 сприяє нормальному розвитку і
мінералізації кісток та зубів. Надходження в організм води з підвищеною
кількістю фтору (понад 1,5 мг/дм3) викликає захворювання, яке називають
флюорозом (рис. 4.2-4.5). Воно проявляється ураженням зубів у вигляді
пігментованих білих, жовтих і коричневих плям на емалі різців (передніх
зубів). При вмісті фтору у воді понад 5 мг/дм уражаються не тільки зуби,
але і кістково-суглобовий апарат. Недостатня кількість фтору у воді
(менше 0,7 мг/дм3) призводить до розвитку іншого захворювання зубів —
карієсу (гнилі зуби). З метою профілактики карієсу зубів на головних
спорудах деяких великих водогонів проводять збагачування води фтором.
Фторують воду фторидом чи кремнефторидом натрію. При надлишку фтору її
дефторують.

Однією з геохімічних ендемїй є токсичний ціаноз (метгемоглобінемія). Він
розвивається при вживанні води

З підвищеною Концентрацією солей Рис. 4.1. Ендемічне водо
(зоб).

а) 1 ступінь крейдоподібні плями; б) II ступінь — поперечна строкатість
зубів жовтого кольору; в) III ступінь — великі плями темно-жовтого
забарвлення; г) IV ступінь порушення цілісності зубів.

азотної кислоти — нітратів. Найчастіше на токсичний ціаноз хворіють
немовлята, яким молочні суміші готують на воді, в якій вміст нітратів
перевищує 45 мг/дм3. Нітрати в травному каналі дітей за допомогою
мікрофлори відновлюються до нітритів. Останні, всмоктуючись у кров і
сполучаючись з гемоглобіном, утворюють метгемоглобін, не здатний
переносити кисень. Таким чином, знижується вміст кисню в крові й
наступає кисневе голодування. Усе це проявляється ціанозом слизових
оболонок очей, губ і шкіри.

Хімічні показники забруднення джерела води. До них належать речовини,
які містяться у сечі й фекаліях людей і тварин, або продукти їх розпаду
(органічні сполуки, аміак, нітрити, нітрати, хлориди тощо). Ці сполуки
самі по собі в тій кількості, в якій вони трапляються у прісній воді, не
шкідливі для здоров’я людини і лише вказують на забруднення грунту і
води. Але поряд з цими продуктами вода може містити і патогенні
мікроорганізми.

Загальну кількість органічних речовин у воді визначають за окисненістю,
вираженою в мг кисню, що витрачається при окисненні марганцевокислим
калієм органічних речовин, які містяться в 1 дм3 води. Найменшу
окисненість мають артезіанські води — до 2 мг/дм3. У водах верхнього
водоносного горизонту, що експлуатується шахтними колодязями,
окисненість дещо вища до 3-4 мг/дм3. При збільшенні кольоровості води
окисненість зростає. У воді відкритих водойм вона може бути ще вищою.
Підвищення окисненості води, особливо раптове, свідчить про забруднення
джерела стічними водами.

Кожний з показників якості води може мати різне походження, наприклад,
хлориди, сульфати — мінеральне і органічне. Тому визнати джерело води
забрудненим можна тільки в тому разі, коли:

1) у воді є не один, а декілька хімічних показників забруднення,

2) у воді одночасно з хімічними виявлено і бактеріальні показники
забруднення,

3) забруднення підтверджується санітарним обстеженням джерела води і
прилеглої території.

Основною причиною появи в природних водах МН4 (амонійного азоту), М02
(азоту нітритів) і Н2О3 (азоту нітратів) є розкладання білків тваринного
походження. Кількість амонійного азоту різко зростає при свіжому
забрудненні води продуктами тваринного походження — нечистотами, сечею
тощо. Разом із тим, сполуки аміаку можуть утворитися в підземних водах
при відновленні нітратів до нітритів і аміаку або при дії води на нітрит
заліза. Тому навіть у глибоких підземних водах кількість амонійного
азоту часом може перевищувати допустиму концентрацію — 0,1 мг/дм3.

Нітрити як продукт біохімічного окиснення солей аміаку є сполуками
нестійкими і виявляються лише при порівняно недавньому забрудненні
джерела води. Кількість азоту нітритів, що перевищує 0,002 мг/дм3,
дозволяє запідозрити давнє забруднення води органічними рештками
тваринного походження. Утворення нітритів у глибоких підземних водах
можливе з нітратів при відновних процесах.

Кінцевим продуктом окиснення аміаку є нітрати, які трапляються в
природних водах у більшій кількості, ніж нітрити. Інтенсивність процесів
нітрофікації, які відбуваються в грунті, зумовлює іноді збільшення
кількості нітратів у підґрунтових водах до кількох десятків сотень
міліграмів в одному літрі води. У водах відкритих водойм і глибоких
підземних водах нітратів небагато — менше 1 мг/дм3. Наявність нітратів у
воді при відсутності аміаку і нітритів свідчить про забруднення джерела
води в минулому і закінчення процесу мінералізації або про потрапляння у
воду азотовмісних мінеральних добрив.

Показником забруднення води можуть бути хлориди, які виділяються в
значній кількості із сечею людей і тварин, з кухонними помиями. Вони
потрапляють у воду і внаслідок вимивання їх з грунту, багатого на солі
хлору. Сульфати також можуть бути тваринного походження.

Для правильної оцінки походження хлоридів треба враховувати характер
джерела, місцеві умови, наявність хлоридів у сусідніх водоймах,
результати минулих аналізів і наявність інших показників забруднення
води, зокрема амонійного і нітритного азоту.

Органолептичні властивості води зумовлені фізичними, хімічними і
біологічними факторами.

Температура питної води повинна становити 8-12 °С. Така вода приємна на
смак, освіжає, добре втамовує спрагу, швидко всмоктується і стимулює
секреторну та моторну діяльність шлунково-кишкового тракту. Тепла вода
п’ється неохоче, всмоктується повільніше, погано вгамовує спрагу.
Приймання її у великій кількості викликає неприємні відчуття І навіть
нудоту.

Краще спрагу задовольняє прохолодна або гаряча вода, яка сприяє секреції
слини і швидше всмоктується, ніж холодна або тепла. При будь-якій
температурі найкраще задовольняє спрагу, посилюючи слиновиділення,
міцний настій чаю. Пиття води, температура, якої менше 5 °С, викликає
неприємні відчуття в порожнині рота, в тому числі зубний біль І може
бути причиною переохолодження горла і рота. Близькою до оптимальної є
температура води підземних джерел, що залягають на глибині 15-20 м, і
річні коливання температури якої не перевищують 2 °С. Це свідчить про
добру захищеність води з поверхні грунту.

Людина віддає перевагу прозорій, без кольору, без неприємного запаху і
присмаку питній воді. Вода не повинна містити водні організми, завислі
частки або плаваючі плівки, які можна розрізнити неозброєним оком. Добра
вода повинна бути прозорою на вигляд. Прозорість води характеризується
здатністю її пропускати видиме світло і залежить від наявності в ній
суспендованих частинок мінерального або органічного походження. Воду
вважають достатньо прозорою, якщо через 30-сантиметровий шар води можна
прочитати звичайний друкарський шрифт.

Якість, протилежну прозорості, називають каламутністю. Каламутність води
свідчить про забруднення її домішками грунту, стічними водами або про
наявність недоліків в обладнанні криниць, свердловин чи каптажів (каптаж
— це пристрій в місці виходу води із землі з метою запобігання
замулюванню і забрудненню джерела). Каламутні води гірше знезаражуються,
і в них краще виживають мікроорганізми. Дуже каламутна вода може
призвести до подразнення слизової оболонки шлунка і кишок.

Згідно з ДСанПіН України № 383 «Вода пинтна.,.», рівень каламутності не
повинен перевищувати 0,5 (максимально — 1,5) НОК (нефелометричних
одиниць каламутності). Вміст завислих часток у воді при цьому буде не
більше 1,5 мг/дм3.

Колірність поверхневих і неглибоких підземних вод зумовлюється наявністю
в них гумінових речовин, які вимиваються з грунту І надають воді від
жовтого до коричневого забарвлення. Крім того, колір води відкритого
водоймища може бути спричинений розмноженням водоростей (цвітінням) і
забрудненням стічними водами. Під час очищення води на головних очисних
спорудах водогонів колірність води природного походження може
знижуватися. Глибокі підземні води безбарвні.

При лабораторних дослідженнях колірності інтенсивність забарвлення води
порівнюють із спеціальною шкалою стандартних розчинів і результат
виражають у градусах колірності. За колірності приймається забарвлення
розчину, що містить 1 мг платини у вигляді хлорошіатинату калію в 1 дм3
води, колірність води понад 20° (35°) не бажана.

Присмак і запах води залежать від багатьох чинників. Наявність
органічних речовин рослинного походження і продуктів їх розпаду надає
воді землистого, трав’янистого або болотного запаху і присмаку. При
гнитті органічних речовин виникає характерний запах. Наявність і
розкладання водоростей при цвітінні води надають їй рибного або
огіркового запаху. Причиною запаху і присмаку води може бути забруднення
її побутовими і промисловими стічними водами, пестицидами тощо.

Присмаки і запахи глибинних вод зумовлені розчиненими у них мінеральними
солями і газами, наприклад сірководнем. При звичайній технології очистки
води, що використовується на водогонах, присмак і запах її поліпшуються
не набагато. Якщо вода має незвичний запах і присмак, то можна
припустити можливість її техногенного забруднення. У таких випадках
встановлюють походження забруднювачів, а потім вирішують питання про
необхідність проведення додаткових хімічних досліджень, методів
покращення якості й про можливість використання води для пиття.

На якість води впливають також різні стоки. При таненні снігу, льоду,
випаданні дощу утворюються зливові забруднені різними мікроорганізмами,
органічними, неорганічними речовинами і механічними домішками води.
Інтенсивність їх забруднення в значній мірі залежить від чистоти
водозбірних поверхонь. Найбільше забруднені бактеріями, вірусами, яйцями
гельмінтів, органічними речовинами господарсько-фекальні стічні води.

Промислові стоки багаті на різноманітні неорганічні речовини,
концентрація яких часто перевищує санітарко допустимі величини. Крім
того, у воді можуть знаходитися речовини (реагенти), що використовуються
при обробці води. Тому наявність і кількість хімічних речовин можуть
свідчити про фізіологічну повноцінність води, ступінь і характер її
забруднення, необхідність покращення якості і можливість використання.

Характер запаху і присмаку, а також їх інтенсивність, визначають у
балах: 1 дуже слабкий запах чи присмак, який може відчути лише
досвідчений лаборант; 2 — слабкий, що не привертає уваги споживача; 3 —
помітний, що викликає у споживача невдоволення; 4 — виражений, що робить
воду неприємною; 5 — дуже сильний, що робить воду взагалі непридатною
для використання. Згідно із ДСанПіНом України «Вода питна» інтенсивність
запаху або присмаку води не повинні перевищувати 2 ОР (одиниці
розведення) до зникнення ознаки. Активна реакція води (рН) повинна бути
в межах 6,5- 8,5.

На органолептичні показники впливають як походження води, так і
мінеральний склад. В природі хімічний склад води формується при ЇЇ
контакті з різними геологічними породами, залежить від розчинності
мінералів, а також може змінюватися в результаті антропогенної
діяльності.

Ступінь загальної мінералізації характеризує сухий залишок. Він дає
уявлення про кількість розчинених у воді солей. Доброю для вживання
вважають прісну воду, загальна мінералізація якої становить не менше 100
і не більше 1000 (1500) мг/дм3. Мінеральні води (найчастіше лікувальні)
містять від 1 до 10 г/дм3 розчинених солей. Солона (морська) вода має
мінералізацію до 50 г/дм3, а розсольна -понад 50 г/дм. Мінералізація
прісних вод може підвищуватись і за рахунок потрапляння у воду сторонніх
хімічних речовин.

Загальна твердість води переважно зумовлюється наявністю в ній
гідрокарбонатів, хлоридів, сульфатів та інших сполук кальцію і магнію.
Загальна твердість поділяється на карбонатну (усувну) і постійну
(неусувну).

Карбонатна твердість зумовлена наявністю у воді розчинних бікарбонатів
кальцію і магнію, які при кип’ятінні води розкладаються на вуглекислоту
і нерозчинні монокарбонати. Останні є причиною утворення накипу на
стінках парових котлів, стерилізаторів, радіаторів, самоварів, чайників
та інших водонагрівних приладів. Тому в медичній практиці інструменти
багаторазового використання кип’ятять у дистильованій воді, рідше — у
чистій дощовій воді.

Карбонатна твердість часто співпадає з усувною твердістю. При кип’ятінні
усувається переважно та частина карбонатної твердості, яка залежить від
гідрокарбонату кальцію. При великій кількості у воді гідрокарбонату
магнію різниця між карбонатною і усувною твердістю буває досить значною.

Постійною твердістю води називають ту, яка залишається після тривалого
кип’ятіння води і зумовлюється наявністю у ній хлоридів, сульфатів,
нітратів і фосфатів кальцію і магнію.

Твердість води оцінюють у мг-екв/дм3. 1 мг-екв/дм:і твердості відповідає
20,0 мг/дма Са++ або 12,2 мг/дм3 М§++. Воду з твердістю до 3,5
мг-екв/дм3 називають м’якою, від 3,5 до 7 — середньої твердості, від 7
до 14 — твердою, понад 14 мг-екв/дм3 — дуже твердою.

При підвищенні твердості води погіршується розварювання м’яса, бобових,
погано настоюється чай і псується його смак, збільшується витрата мила
при пранні, оскільки піна утворюється лише після того, як увесь кальцій
і магній будуть зв’язані (на зв’язування 10 г кальцію необхідно 166 г
мила). Тверда вода створює незручності й під час купання, миття голови
внаслідок осідання кальцієвих і магнієвих солей жирних кислот на
поверхні тіла. Волосся при цьому стає жорстким, шкіра — грубою. Цього
можна уникнути сполоснувши волосся слабким розчином оцту. У осіб з
чутливою, тонкою шкірою може настати подразнення шкіри.

При різкому переході від вживання м’якої води до твердої, а особливо,
коли у воді є сульфати магнію, що трапляється в туристичних або
експедиційних умовах, при зміні місця проживання, можуть виникати
тимчасові диспептичні явища. Роль твердої» води в появі й розвитку
нирковокам’яної хвороби достеменно не доведено.

Під час проведення протягом останніх років численних епідеміологічних
досліджень в Англії, США, Японії та інших країнах було виявлено зворотню
залежність між рівнем твердості води і смертністю від серцево-судинних
захворювань. Механізм цього явища досі не з’ясовано.

Деякі автори вважають, що вода є частковим джерелом кальцію для
організму людини. Справа в тому, що кальцій багатьох харчових продуктів
засвоюється лише на 30 %, тоді як кальцій питної води — на 90 %. Слід
відзначити, що овочі, зварені у м’якій воді, втрачають велику кількість
кальцію, а у твердій воді — збагачуються кальцієм за рахунок осідання
його на поверхні овочів.

Гранична норма твердості води не повинна перевищувати 7, а в окремих
випадках — 10 мг-екв/дм3. При вживанні маломінералізованої води загальна
твердість її повинна становити не менше 1,5 мг-екв/дм3. Вода, що не
містить солей кальцію і магнію, неприємна на смак.

Хлориди (хлор-іон). Незабруднені прісні води переважно містять до 30-50
мг/дм3 хлоридів. Якщо їх кількість перевищує 350 мг/дм3, такі води мають
солонуватий присмак І негативно впливають на шлункову секрецію. Тому
вміст хлоридів у водогінній воді не повинен перевищувати 250, в окремих
випадках — 350 мг/дм3.

Сульфати (сульфат-іон) в кількостях понад 500 мг/дм3 надають воді
гіркувато-солонуватого присмаку, негативно впливають на шлункову
секрецію і можуть спричинювати диспепсичні явища у осіб, які не звикли
до води такого складу, особливо при одночасному великому вмісті магнію у
воді. Згідно із стандартом, кількість сульфатів у питній воді не повинна
перевищувати 250 (500) мг/дм3.

Залізо у природних водах зустрічається в основному у вигляді
гідрокарбонатів, які можуть перетворюватися в карбонати, що
гідролізуються і при контакті з повітрям утворюють гідроксид заліза (ПІ)
з переходом в оксид, який надає воді каламутності і забарвлення. При
прані білизни залізо надає їй жовтувато-коричневатого відтінку і залишає
іржаві плями.

Солі заліза (понад 0,3 мг/дм3) і марганцю (понад 0,1 мг/дм3), крім
забарвлення, надають воді помутніння, запаху сірководню, в’яжучого, а в
сокупності з гуміновими сполуками — болотного присмаку. Така вода
непридатна і для деяких процесів у харчовій промисловості, змінюючи
присмак масла, сиру та інших харчових продуктів.

Деякі хімічні сполуки можуть змінювати органолептичні якості води в
концентраціях, значно менших, ніж проявляти токсичні властивості. До них
належить мідь, яка надає воді терпкого присмаку і блакитного
забарвлення. Стандартом на питну воду передбачено, що концентрація міді
у питній воді не повинна перевищувати 1,0 мг/дм3. Цинк в концентрації
понад 5 мг/дм3 надає воді терпкого присмаку і опалесціювального
забарвлення. Аптечного присмаку і запаху воді після хлорування надають
фенольні сполуки внаслідок утворення хлорфенолів. Допустима концентрація
останніх -0,0003 мг/дм:.

Синтетичні мийні засоби також можуть негативно впливати на
органолептичні властивості води. Аніонні детергенти надають воді
специфічного присмаку, утворюють піну, негативно впливають на процеси
знезаражування води. Вміст поверхнево-активних речовин, нафтопродуктів,
фенолів не повинен перевищувати концентрацій, що визначаються
стандартними методами досліджень. Мінеральні масла, особливо після
хлорування, надають воді своєрідного запаху.

Радіоактивність питної води залежить від наявності радіоактивних речовин
природного чи антропогенного походження. Найменшу активність мають
підземні води, що залягають в осадкових породах і найчастіше
використовуються для водопостачання населення. Активність їх зростає зі
збільшенням мінералізації води. Питома активність їх за природним ураном
— 10-50 мкг/дм3, радієм -226-2г- Ю12 Кі/дм3, радоном — 222-5г-
10-10Кі/дм3. Води, що залягають у корінних породах, наприклад, у
тріщинуватих гранітах, мають більшу активність. Часто значна активність
притаманна лікувальним мінеральним водам (активність за радієм і радоном
— до птІО-9 Кі/дм3).

Радіоактивність води відкритих водойм менш стійка. Вона може змінюватися
під впливом людської діяльності шляхом потрапляння стічних або зливових
вод, забруднених радіоактивними речовинами.

Більш інтенсивне радіоактивне забруднення відкритих водойм може
відбуватися в місцях розміщення атомних електростанцій та інших
підприємств, які використовують радіонукліди, а також у разі ненадійного
функціонування санітарно-технічного обладнання для дезактивації
радіоактивних відходів або при аварійних ситуаціях.

Радіаційна безпека питної води визначається в Бк/дм3 за гранич-но
допустимими рівнями сумарної активності альфа та бета-випромінювачів.
Загальна об’ємна активність альфа-випромінювачів у воді не повинна
перевищувати 0,1, а бета-випромінювачів — 1,0 Бк/дм3.

Джерела питної води та їх характеристка

Земля багата на воду. Гідросфера має близько 1,5 млрд. дм3 води, але з
них понад 96 % — гірко-солоні води морів і океанів, які покривають майже
на 71 % поверхню Землі. На долю прісної води припадає лише 90 млн. Км3
(менше 3 %). В основному це важко доступні підземні води, льодовики,
сніговики. Учені підрахували, що льоди містять понад 24 млн. км3 води,
що рівноцінно стоку всіх річок світу протягом майже 500 років. Для
використання доступні лише 0,3 % поверхневих і підземних вод від
загальної кількості гідросфери. Таким чином, джерелами води для
населення можуть бути атмосферні, підземні й поверхневі води, хоч вони
відрізняються між собою за хімічним і біологічним складом.

Атмосферні води утворюються в результаті конденсації водяної пари. Це
слабомінераліізовані м’які води, сухий залишок яких дорівнює 1-50
мг/дм3. Вони містять мало органічних речовин і вільні від патогенних
мікроорганізмів. Хімічний склад їх залежить від чистоти атмосферного
повітря і характеру водозбірних поверхонь (грунту, дахів, водозбірних
лож тощо). Проходячи через шари атмосфери, одна крапля дощу масою 50 мг,
падаючи з висоти 1 км, омиває 16,3 дм3 повітря, а 1 дм3води — відповідно
3,26 105г/дм3повітря. При цьому вода може вбирати певну кількість
органічних, неорганічних, радіоактивних речовин, пилу, газів,
мікроорганізмів.

Атмосферну воду для вживання збирають з дахів будинків або обгороджених
валом площадок з водонепроникною поверхнею в підземні резервуари. Тут
вода відстоюється і фільтрується через пісок, інакше вона швидко набуває
затхлого, гнильного запаху і неприємного присмаку. З метою попередження
розвитку у воді водних організмів цистерни вентилюються і захищаються
від світла. Вентиляційна труба виводиться не менш як на 2 м над
поверхнею землі і закривається зверху ковпаком з металевою сіткою.
Цистерну треба тримати закритою, а забирати воду з неї насосом.

У деяких місцях для водопостачання використовують сніг. Запаси снігу
збирають в так звані сніжники, де його утрамбовують і прикривають
теплоізоляційним матеріалом (соломою, тирсою тощо). Атмосферні води
перед вживанням треба знезаражувати.

Підземні води утворюються в результаті просочування метеорних і
поверхневих вод, а також конденсату водяної пари і скупчення їх у
підґрунті. За характером залягання підземні води поділяються на:
грунтові, що профільтровані через грунт та розташовуються над першим
водонепроникним шаром підґрунтя (перший водоносний горизонт), і
підґрунтові (міжпластові) води, скупчені між двома водонепроникними
пластами (наріпні і ненапірні) (рис. 4.3).

Грунтові води, проходячи товщу грунту, збираються на першому
водотривкому пласті. Це переважно прозорі води, які мають незначну
кольоровість, містять мало мінеральних солей і мікроорганізмів та є
придатними для водопостачання. По спаду водотривкого пласту вони
рухаються з підвищених місць до знижених і можуть витікати у вигляді
джерел. При забрудненні грунту відходами і нечистотами існує небезпека
інфікування ґрунтових вод. Ця небезпека тим більша, чим інтенсивніше
забруднення, вищий рівень

Рис. 4.3. Схема розшарування підземних вод:

І — водонепроникний шар; 2 — фунтові води; 3 — міжпластові води; 4 —
артезіанські води; 5 — колодязь, що живиться ґрунтовою водою; 6 —
колодязь, що живиться міжпластовою водою; 7 — колодязь, що живиться
артезіанською водою.

їх залягання, тонший шар і висока пористість грунту, що покриває воду.
При наявності дрібнозернистих порід, починаючи з глибини 5-6 м, грунтові
води вільні від бактерій. Грунтові води широко використовуються у
сільських місцевостях шляхом спорудження шахтних і трубчатих колодязів.
Дебіт їх за добу звичайно не перевищує 10 м:і води. Під час інтенсивних
злив, танення снігу кількість води в колодязях зростає, збільшується
також як бактеріальне, так і хімічне забруднення. Глибина залягання
ґрунтових вод коливається від незначної до декількох десятків метрів.

Підґрунтові води під час свого руху вздовж спаду водонепроникного пласту
можуть опинитися між двома шарами водотривкої породи, переважно глини.
Такі води називають міжпластовими. Вони можуть бути напірні і ненапїрні.
Коли прорізати покрівлю, наприклад, пробурити свердловину і вода, як у
сполучених посудинах, підніметься, а в деяких випадках навіть витікатиме
фонтаном на поверхню землі, таку воду називають напірною, або
артезіанською, Ненапірні води вище місця їх залагання не піднімаються.
Глибина залягання міжпластових вод коливається від 15 до 1000 і більше
метрів. Експлуатуються звичайно води, які залягають на глибині до 300
метрів.

Міжпластові води відрізняються від підґрунтових сталістю ї
температури (5-12 °С), рівня, дебіту і складу. Вони прозорі, безбарвні,
без присмаку і запаху. Мінералізація глибоких підземних вод може
досягати високих величин, але здебільшого не перевищує 1000 мг/дм3. Така
вода має добрі органолептичні властивості і сприятливо впливає на
здоров’я споживачів.

Внаслідок тривалої фільтрації і наявності водотривкої покрівлі
міжпластові води відзначаються високою стабільністю хімічного і
бактеріального складу. Великий дебіт (від 1 до 50 м3 на годину), добра
захищеність від забруднень і висока якість роблять міжпластові води
найкращим джерелом водопостачання. Але при надходженні води з
вищерозміщеного горизонту підґрунтових вод, через тріщини у водотривкій
покрівлі, через покинуті колодязі або кар’єри, з поглинаючих вигребних
ям, внаслідок затікання води вздовж обсадних труб, негерметрично
обладнаних горловин свердловин або їх затопленні, можливі підвищені
рівні забруднення міжпластових вод І виникнення водних епідемій. Тому
незвичайні коливання температури, зміни хімічного і бактеріального
складу води глибоких колодязів треба розцінювати як сигнал про санітарну
небезпеку такого джерела.

Коли підземні води самостійно виходять на поверхню землі, вони
називаються джерелами. Якщо водоносний горизонт розрізається при
зниженні рельєфу, наприклад у глибоких ярах, такі джерела називають
низхідними. Коли ж в яру або в долині річки перший водотривкий шар
переривається і міжпластова вода виходить на поверхню і б’є фонтаном,
таке джерело називають висхідним. При великому дебіті такі джерела
можуть використовуватися для спорудження невеликих водогонів у гірській
місцевості.

Не виключені можливості забруднення джерельної води. Про це можуть
свідчити зміна температури води, зростання дебіту джерела після дощу,
поява каламутності, збільшення кількості мікроорганізмів у воді тощо.
Причиною цього можуть бути зменшення товщини шару порід поблизу місця
виходу джерельної води, порушення цілісності водотривкої покрівлі,
нераціональної будови захисних пристроїв (каптажу) джерела.

Поверхневі води

Атмосферні й джерельні води, стікаючи по природних схилах, збираються в
низинах, утворюючи водойми з проточною (струмки, річки, проточні озера і
ставки) або стоячою (непроточні озера, копані ставки) водою. Для
відкритих водойм характерна несталість якості води — вона змінюється
залежно від сезону і навіть погоди (наприклад, після дощу). Відкриті
водойми можуть забруднюватися атмосферними і талими водами, що стікають
з прилеглих територій. Особливо це відзначається, коли водойми
розташовані біля населених пунктів і місць спуску побутових та
промислових стічних вод. В епідемічному відношенні води відкритих водойм
вважають небезпечними.

Органолептичні властивості й хімічний склад води відкритих водойм
залежать від ряду умов. Високу колірність має вода в болотистій
місцевості за рахунок гумінових речовин, що утворюються при гнитті
рослин. Домішки чорнозему надають воді брудного землистого вигляду. В
час літнього «цвітіння», тобто масового розвитку водоростей, вода
забарвлюється і набуває неприємного запаху та присмаку внаслідок
відмирання водоростей. Якщо русло річки складається з глинистих порід,
то вимита тонка суспензія глини створює стійку каламуть. Не виключено,
що речовини, які потрапляють у воду, негативно впливають на здоров’я
людини. Поверхневі води слабомінералізовані, м’які, але в непроточних
водоймах влітку внаслідок випаровування концентрація солей може значно
зростати.

Незважаючи на майже постійне забруднення стійкого погіршення якості води
у відкритих водоймах не спостерігається. Причиною цього є численні
фізико-хімічні й біологічні процеси, які сприяють самоочищенню водойми.

Самоочищення водойм відбувається таким чином. Насамперед за рахунок
розбавлення різних стоків, що потрапили у водойму, змуленІ частинки»
осідають на дно.

Розчинені у воді органічні речовини руйнуються внаслідок життєдіяльності
мікробів, найпростіших, які населяють водойму і з участю яких
здійснюються біохімічне окиснення та мінералізація органічних речовин,
подібно до того, як це відбувається в грунті.

Процеси біохімічного окиснення закінчуються утворенням нітратів,
карбонатів, сульфатів тощо.

Для біохімічного окиснення органічних речовин необхідна наявність у воді
достатньої кількості розчиненого кисню. Запаси кисню у воді постійно
відновлюються внаслідок дифузії його через водне дзеркало водойми. Цьому
сприяють вітри, що перемішують воду, швидкість течії, перепади води на
греблях і порогах тощо. Навпаки, льодовий покрив, який утруднює
реаерацію води, негативно впливає на процеси самоочищення.

Під час самоочищення відбувається відмирання сапрофітних і патогенних
мікроорганізмів. Вони гинуть від недостачі у воді поживних речовин, від
бактерицидної дії сонячного ультрафіолетового випромінювання,
бактеріофагів, антибіотичних речовин, антагоністичних відношень водної
мікрофлори та інших факторів.

Проте здатність водойми до самоочищення має певні межі. При значному
забрудненні водойми органічними речовинами у воді розвивається анаеробна
мікрофлора. У результаті гнильних процесів вода і повітря над водоймою
забруднюються газами, що мають неприємний запах. Водойма стає
непридатною для використання не тільки як джерело водопостачання, а й
для спортивних, оздоровчих і господарських цілей. У малих і непроточних
водоймах здатність до самоочищення невелика.

Оскільки в процесах самоочищення найважливішу роль відіграє кисень, то
для оцінки ступеня забруднення води відкритої водойми І здатності її до
самоочищення, поряд із санітарними показниками забруднення, визначають
кількість розчиненого кисню і біохімічне споживання кисню протягом 5
днів в 1 дм3 води (БСК5).

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. — М.:
Медицина, 1988. — 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого
господарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України
23.12.1996р. №383.

3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. — К.: Вища
школа, 1983. — 320с.

4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. — М.:
Медицина, 1989. — 320с.

5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін.
Навч. посібник — К: Здоров’я, 1999. — 568 с.

6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина,
організація та економіка охорони здоров’я. — Тернопіль-Київ-Вінниця:
Лілея, 1997. — 328 с.

7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна
з основами екології; Навчальний посібник. — К.: Здоров’я, 1999. — 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1.
Даценко. — Львів: Світ, 2001. — 471 с.

9. Катернога М.Т. Українська криниця. — К.: Техніка, 1996. — П2 с.

10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. — К.: Здоров’я, 1993. — 260 с.

11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення
// Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.

Похожие записи