Реферат на тему:

Етика взаємовідносин лікаря та хворого

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом
практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія
визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої,
ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні
сумління і чесність. Довіра є обов’язковим компонентом у діяльності
будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи
постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є
успіхи у лікувальному процесі.

Але щоб завоювати довіру пацієнта, лікарю недостатньо бути просто
фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити
відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних
випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру хворого з
першого знайомства, а в інших — ніколи. Відомо, що під час перших
контактів лікаря з хворим виникає інтерференція знання лікаря і незнання
або напівзнання хворого. Тому кожна розмова лікаря з хворим має включати
в себе елементи медичної освіти і перш за все відомості про характер
захворювання, обґрунтування плану лікування та передбачення його
наслідків.

Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і
хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право
лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де
мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також
правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить
сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.

Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують
роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й
співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така «відкритість»
відносин між лікарем і хворим дає змогу розв’язати найрізноманітніші
проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це —
частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на
хворобу без будь-яких ліків: прикладом може слугувати ефект плацебо.
Плацебо — це біологічно інертна речовина, котру лікар дає хворому як
біологічно активну. Свого часу обов’язковою передумовою ефекту від
плацебо вважалася сліпа віра у чудодійну силу ліків. Одначе
співробітництво між лікарем і хворим породжує ефект плацебо без усякого
плацебо: будучи науково обґрунтованим, ефект плацебо доповнює медицину
як науку і виправдовує погляд на неї як на мистецтво.

У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної
етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та
деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки,
а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов’язку,
«клятві Гіппократа», дотримуватися прав людини тощо.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи пацієнта і опіки над
ним лікаря. Ця опіка позначається терміном «патерналізм», який може бути
справжнім (наприклад, у разі непритомності хворого) або солітарним, коли
пацієнт повністю довіряє лікарю і твердо переконаний, що той зробить усе
для його видужання. Проте найчастіше зустрічається несолітарний
патерналізм, який вимагає від лікаря великого такту для спрямування волі
пацієнта на шлях видужання.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається
із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги;
г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов правильних взаємин лікаря і
хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути
корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на
себе всю відповідальність за стан здоров’я і настрій хворого. Тут
повинні допомагати й сім’я та близькі друзі хворого. Однак головні
ресурси, вірогідно, приховані у самому хворому, їхнє повне розкриття й
використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне
допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за
моральну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному
процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого
одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на
активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий результат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється
довіра, адже хворий переконується, що його скарги зафіксовані у
свідомості лікаря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути
виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та
інтонація здатні демонструвати як порозуміння, так і відстороненість,
незацікавленість. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні
зрозуміти, то він автоматично перетворюється з помічника лікаря на його
супротивника. Невиконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього
— відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що
хворий не впевнений у зацікавленості лікаря його конкретним випадком, у
бажанні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися професійно. Взаємини
лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності
його тривог. Ідеться не тільки про згоду вислухати людину, головне —
продемонструвати, що її слова є вагомими для лікаря: необхідно визнати
значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що
становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя
хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а
не лише як із носієм певної хвороби. Вже сам час, витрачений па
з’ясування особистісних обставин життя хворого, засвідчує повагу до
нього лікаря. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно
проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко
запам’ятати ім’я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як
закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в
очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно
переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні
розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання
ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів,
рентгенограми тощо, покажіть, наскільки корисною виявилася ця
інформація, тоді у такий спосіб виникне позитивний зворотний зв’язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних звичок лікаря є здатність до
принизливих щодо своїх пацієнтів зауважень. Хворий, який випадково
почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніколи цього
не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуація може виникнути під час
збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу
неточних висловлювань (формулювань) хворого, супроводжує зауваження
відповідною незадоволеною мімікою обличчя, «нервовими» рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хворим. Необхідно вміти
поставити себе на місце хворого, подивитися на світ його очима.
Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів
іншого на свою духовну сферу. Співчувати — значить відчувати іншого всім
своїм єством. Співчуття починається з факту нашої присутності, інколи
мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється,
давати можливість обговорювати причини і наслідки хвороби, його
майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклавши руку на
плече хворого, що створює певний позитивно-емоційний настрій, на якому
можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зовсім не
означає «панібратства» або «вседозволеності». Певна «дистанція»
(непомітна для хворого) між лікарем та хворим повинна завжди
витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий
забажає використати добрі стосунки з лікарем у своїх недобропорядних
цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та
створюватиме сприятливі умови для «відступу» і надійної «оборонної
позиції».

Технічний прогрес дещо руйнує хороші взаємини між лікарем та хворим. І
коли лікар повністю дозволяє машині (навіть найдосконалішій!) стати між
собою і хворим, він ризикує залишити хворого без свого сильного»
одужувального впливу».

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі,
вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад,
від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто
готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі
своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити
спосіб життя.

Клінічна практика переконливо довела, що у переважній більшості випадків
встановлюються добрі взаємовідносини лікаря і хворого, адже самі хворі
прагнуть до плідної співпраці з лікарем. Одначе зустрічаються й такі
випадки, коли хворі або свідомо, або підсвідоме не бажають такої
співпраці, а лікарю, з огляду на його професійні обов’язки, необхідно
все ж таки віднайти «спільну мову» з категоричними хворими.

Перша категорія — це хворі, які не хочуть співпрацювати з лікарем.
Впізнати такого хворого, який скептично настроєний стосовно лікарів і
медицини в цілому, зовсім не важко, але уникнути його негативної або
оборонної реакції значно складніше. Це добре знають студенти-медики і
лікарі швидкої медичної допомоги: у перших хворі вбачають себе у ролі
«піддослідного кролика», а у других — у ролі «футбольного м’яча», який
бажають «відфутболити» до будь-якого лікувального закладу, аби позбавити
себе зайвого «головного болю» від їхніх численних скарг і нарікань.

І перші, і Другі змушені вислуховувати від хворих такі «крилаті»
вислови, як: «Не люблю я ходити до лікарів», «Відліків — одна шкода», «Я
лікарям не вірю».

Друга категорія — це хворі, які мають далекі від лікування цілі. Цих
хворих важко розпізнати, адже вони, на відміну від перших, уміють
створювати хибне враження про плідну співпрацю; мають цілком пристойний
вигляд і нібито повністю довіряють лікарям. Одначе ця категорія хворих,
хоч на перших порах і найбільше вихваляє своїх лікарів, постійно робить
їм компліменти, частіше за інших вступає в конфліктні ситуації з
лікарями. Існує два типи ситуацій, у яких хворі прагнуть до
деструктивної взаємодії з лікарем.

Щодо обставин, за яких виникають різноманітні ситуації, то перший тип
ситуацій — це випадки, коли хворий своїми словами і вчинками намагається
схилити лікаря на свій бік до виступу проти членів своєї сім’ї.

У даній ситуації лікар стає зброєю, яку хворий намагається використати
проти своїх близьких. Хворий може прямо попросити лікаря втрутитись у
домашній конфлікт. Такі прохання слід розцінювати як сигнал, що
передрікає небезпеку.

Другий тип ситуацій, у яких можливе зловживання довірою лікаря, — коли
хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому певну користь. Іншими
словами, хворобливий стан надає йому певну перевагу, і він намагається
за будь-яких обставин підтримувати Цей стан.

Користь хворий може вбачати у підвищеній увазі до своєї персони з боку
оточуючих, у меншій відповідальності за свої вчинки, в ухилянні від
домашніх обов’язків, у деяких пільгах, передбачених законом. Хворому
хочеться бути хворим, він уже ввійшов у цю роль, і тепер це потрібно
довести або підтвердити офіційно. І тут він використовує всі ймовірні
засоби, у тому числі й довірливі стосунки з лікарем.

Водночас згадані вище типи деструктивної взаємодії хворого з лікарем
характеризується тим, що поведінка хворого мало змінюється з часом,
отже, й лікар з часом часто переживає розчарування, відчуваючи власну
безпорадність.

Нарешті, ще один досить рідкісний тип людей, не здатних до плідної
співпраці з лікарем, їх можна назвати конфліктними пацієнтами, їм усе не
до вподоби: і порядки в лікарні, і харчування, і лікування, І нарешті,
самі лікарі. В усьому вони вбачають порушення існуючого законодавства. А
тому стають постійними кореспондентами різних відомств та міністерств, у
тому числі правоохоронних (міліція, прокуратура, суди тощо). Починаються
перевірки, надходять судові позови і т. ін. Усе це призводить до
психоемоційної напруги, колосального витрачання часу на перевірки
різними авторитетними комісіями тощо. І нарешті, якщо такі процеси
затягуються, лікар втрачає спокій, «рівновагу» і навіть репутацію. Хворі
ж продовжують «успішно боротися», затягуючи у свої «тенета» все нові й
нові «жертви».

Цікаво, що такі хворі переважно не важкі у медичному плані. У більшості
з них мають місце функціональні розлади (невроциркуляторна дистонія,
дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хворих слід
відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні
надії І неодмінно відчувають глибоке розчарування, коли стикаються з
досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти І їм поспівчувати. Але й
тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для
лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої професійні
обов’язки, робити все можливе, щоб зменшити страждання хворих. І
адміністративні перевірки не будуть приносити неприємностей, коли лікар
чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко, їх умовно поділяють на
такі типи: наполегливо-вимогливі, нав’язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги.
В’язкі користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що
викликають роздратування й досаду. Хронічно невдоволені доводять лікарів
до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного
лікування. Важливо не сплутати наведені вище типи хворих Із зовсім
іншими категоріями «важких» хворих, яким дійсно важко встановити діагноз
через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила
їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє
правильно поводити себе з ними. Наполегливі, нав’язливі або вічно
невдоволені люди здебільшого викликають негативні емоції не тільки у
лікарів, але й у всіх оточуючих.

Розглянуті вище довірливі стосунки з хворими безсумнівно відіграють
суттєву роль у лікувально-діагностичному процесі. Одначе у деяких
випадках ці стосунки заважають лікарям об’єктивно оцінити ситуацію і
правильно зрозуміти події. Через високий ступінь довіри до хворого можна
не помітити наркоманію, медикаментозну залежність або той факт, що
хворий ще лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, які
водночас суперечать вашим. І все ж таки здатність встановлювати і
підтримувати довірчі стосунки — часто найголовніша властивість лікаря,
яка спонукає людей звертатися до нього по допомогу.

А як же бути із сумнівами, що постійно виникають як у лікарів, так і у
хворих? Ділитися сумнівами нелегко. Хворі можуть вимагати від лікаря
повної ясності, сподіваючись перекласти на нього відповідальність як за
прийняття рішення, так і за кінцевий результат. Лікарі також не завжди
із задоволенням розповідають хворим про свої сумніви, надаючи перевагу
традиційному методу — заперечувати невизначеність і претендувати на
знання істини в останній інстанції. Або ж навпаки, невизначеність може
пригнічувати лікарів настільки, що вони відмовляються від чітких
рекомендацій або зовсім їх не дають, перекладаючи прийняття рішення і
всю відповідальність за результати лікування на плечі хворого.

Відтак, як писав свого часу Ослер: «Медицина — це наука про
невизначеність і мистецтво ймовірності».

Імовірність правди водночас означає і ймовірність помилки. Сучасні
лікарі все більше починають розуміти, що невизначеність с невід’ємною
частиною їхньої діяльності. Невизначеність можна виміряти, зменшити,
схарактеризувати, але неможливо її позбутися. Згідно з давньокитайського
мудрістю, «сумніватися незручно, бути впевненим — смішно». Першочергове
завдання сучасних лікарів — навчитися визнавати існування невизначеності
й примиритися з нею. Головне тут — вміти правильно поділитися сумнівами
з хворим, щоб не викликати у нього страху та недовіри. У наш час, коли
лікарі приймають рішення разом із хворими, вони повинні також: ділитися
своїми сумнівами.

Невизначеність — один із неприємних аспектів нашого життя. Ні лікарів,
ні хворих не захоплює думка про необхідність з нею миритися І ділитися
сумнівами з іншими. Ось звідки спроби лікарів справитися з
невизначеністю засобами, які дають зворотний результат і часто
призводять до лікарських помилок.

Однією з них є надмірне обстеження. Лікарі бажають впоратися з власною
невпевненістю та виправдати свої сумніви шляхом призначення все нових та
нових діагностичних тестів, кожен з яких мав би прояснити ситуацію.
Оскільки повна ясність у принципі не буває можливою, теоретично можна
виправдати безліч таких уточнень.

Іншою помилкою лікаря може стати надумана ясність, що є результатом
маскування невизначеності І тим самим замовчування факту її існування. У
цьому випадку лікар використовує надумані діагностичні терміни й схеми
лікування, часом така надуманість стає корисною, особливо коли необхідно
«перестрахуватися», наприклад, у випадках зараження небезпечною
венеричною хворобою. Одначе в інших випадках така штучна визначеність
може завести в безвихідь. Прикладом цього можуть бути такі невизначені
терміни, як «вірусна інфекція», «криптогенний сепсис», які не дозволяють
ні визначитися з прогнозом, ні призначити необхідне лікування.

А тому у деяких випадках необхідно поділитися з хворим своїми сумнівами,
але такими сумнівами, котрі б не паралізували волю до дії. Адже
спрямовуючи свій потужний моральний потенціал на духовну сферу хворої
людини, сам лікар стає ефективним засобом для відновлення, підтримки її
духовних і фізичних сил. Поділитися сумнівами зовсім не означає передати
іншому свій страх. Парадоксальним чином розподілу відповідальності й
сумнівів сприяє співчуття, а не протидія нереалістичному прагненню
хворого до повної ясності.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого —
дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і
соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і
здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють
повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено
обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на
них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І
соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у
хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду
про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим
забезпечать такий рівень «відкритості», коли хворий може зізнатися щодо
своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь
приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають
невербальним сигналам і об’єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється
головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом
національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на
запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість
трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була
найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких
засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі
зобов’язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на
труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити
хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар
зобов’язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до
фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й
пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І
клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні
інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими
та з їхніми близькими родичами.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити
пацієнтові всю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про
можливість загибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей
час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною,
сплатити борги, подбати про сім’ю, приготуватися до неминучого,
виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Автори не віддають переваги тому чи іншому підходу до цього болісного
питання медичної етики, але слід зауважити, що говорити правду про
істинний стан хворого і його перспективи не варто. Можливо, це навіть
гріх, коли про такий великий дар природи, як життя, можна так спокійно
говорити. Адже всім відомо, що надія помирає останньою. А сказавши всю
правду хворому про його невиліковну хворобу, ви свідомо знищуєте цю
надію, а з нею й усі внутрішні резерви самозахисту від хвороби, які ще
залишились у хворого. Клінічна практика засвідчує про випадки
самовиліковування від тяжких недуг, коли традиційна медицина була
безпорадною. І тут вирішальну роль відіграла віра хворого (отримана від
самонавіювання або від авторитетного лікаря) у вилікування.

Повне усвідомлення сказаного вище можливе лише тоді, коли сам лікар
потрапляє на ліжко хворого. І тут усі знання, практичні навички І
беззаперечна логіка поступаються навіть уявній надії, яка жевріє в душі.
І він чіпляється, як за соломинку, за будь-яке слово, сказане його
колегою. Де поділися та впевненість, «залізна логіка», що були
притаманні йому, коли вирішувалася чужа доля? Все кудись поділося,
залишився лише інстинкт самозбереження. Ось у такій іпостасі ми інколи
виступаємо, забувши головну заповідь: підхід до хворого, якого лікуємо,
повинен бути такий самий, як до себе.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: «А чи
зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?» І
коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати
лікування.

На превеликий жаль, медичні навчальні заклади не давали та й не дають
знань із найвизначніших питань медичної етики. Адже відомо, що у такій
тонкій сфері людської діяльності, як медицина, можна притягти до
відповідальності за певні моральні вчинки лише в тому разі, коли сам
звинувачений знає про їхнє існування. А для цього спочатку потрібно
спробувати його навчити, що дозволяється говорити у присутності хворого,
а що ні. Тут, можливо, справа навіть не у знаннях, а в людяності й
порядності. Ось два приклади. Заходить у палату тяжкохворого лікаря
професор із супроводом — лікарів-ординаторів, завідувача відділення,
студентів. Формально запитавши про самопочуття хворого, він у
присутності колег вдасться до розгляду питань щодо віддаленого прогнозу
захворювання, можливих ускладнень тощо. Уявіть собі, який душевний біль
такими, з дозволу сказати, умовиводами наносить він своєму колезі? І чи
має вже тут якесь значення його професійна підготовленість, коли
елементарна професійна культура відсутня? Чи можуть йому стати у пригоді
знання з медичної етики? Напевно, ні. Інший (протилежний) випадок: під
час вечірньої зміни у цю саму палату заходить молодша медична сестра
(санітарка), проста сільська жінка, і вже з порога разом з радісним
привітанням наголошено заявляє, що хворий сьогодні виглядає значно
краще, ніж учора. І хворому після таких слів дійсно стає краще. Ось де
внутрішня культура, ось де еліксир здоров’я! І не потрібні їй знання з
етики, бо в неї природний, воістину Божий, дар — уміння творити людям
добро.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на
краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину
правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й
запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають
у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом
повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається
звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для
лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх
недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі
можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли
переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності
виникають, наприклад, коли лікар відмовляється призначити лікування,
котрого вимагає хворий, або коли хворий категорично відмовляється
виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати
потенційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання
призначити наркотики, припинити на прохання хворого обстеження навіть до
встановлення клінічного діагнозу, Лікарі давно навчились уживатися з
хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчаться працювати з хворими, які
не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то
повинен обирати хворий, але часом лікар змушений категорично сказати
«ні».

Похожие записи

Реферат на тему:

Інгаляційна терапія.

Поняття про аерозолі. Механізми дії

1. Інгаляційна терапія: поняття, функції та переваги

Інгаляційна терапія — метод лікування, заснований на проникненні
лікарських речовин у виді аерозоля в дихальні шляхи людини за допомогою
приладів, називаних інгаляторами (небулайзерами). При цьому не
порушується цілісність тканин, практично відсутні побічні ефекти і
досягається максимальна ефективність при найменших витратах.

Аерозоль — це дрібні частки, зважені в газоподібному середовищі.
Аерозолі поділяють по розмірах часток на високодисперсні,
середньодесперсні і низкодисперсні. Аерозольні частки розміром більш 5
мкм осідають у ротовій порожнині й у верхніх дихальних шляхах. Частки
розміром від 1 до 5 мкм осідають у нижніх дихальних шляхах, а частки
діаметром менш 1 мкм вільно видихаються назад.

Інгаляційна терапія застосовується для лікування і профілактики
захворювань органів дихання, таких як гострі респіраторні захворювання,
хронічні захворювання дихальних шляхів, бронхіальна астма, бронхіти,
фарингіти й ін.

Переваги інгаляційної терапії:

можливість безпосереднього і швидкого впливу на зону запалення в
слизуватих оболонках;

значно більш дешевий спосіб домогтися швидкого зм’якшення симптомів
захворювання і наступного видужання;

речовина, яка використовується в інгаляції, практично не всмоктується в
кров і не робить побічних дій на інші органи і системи, як це буває при
прийомі таблеток чи ін’єкціях;

можливість використання високих доз препарату з одержанням швидкого
позитивного ефекту;

можливість застосування дітям, людям похилого віку й ослаблених хворих;

процедури не вимагають глибокого подиху і точної координації рухів.

Застосування лікарських препаратів залежить від того, які захворювання
необхідно лікувати. Небулайзер (пристрій для інгаляцій) дозволяє вводити
високі дози лікарських речовин у чистому виді, без домішок, такі як
бронходилятатори, антибіотики, антисептики, стероїди, муколітики,
фітозбори і мінеральні води.

Інгалятори знайшли широке застосування в пульмонології, фтизіатрії,
інтенсивній терапії, ориноларингологіх й аллергології. У випадках, коли
зоною впливу препарату є дрібні бронхи, а ліки мають форму сольового
розчину, більш кращим є вибір ультразвукових небулайзерів. Вони
необхідні також при одержанні індукованого мокротиння в лікувальних і
діагностичних цілях. В інших випадках досить застосування компресорних
небулайзерів.

Захворювання легень, зокрема бронхіт, бронхіальна астма і туберкульоз
легень, виходять на одне з перших місць у структурі захворюваності.
Серед невідкладних заходів щодо профілактики і лікування цих захворювань
і дихальної реабілітації хворих важливе місце займає респіраторна
терапія, основу якої складають інгаляції аерозолей лікарських
препаратів. У залежності від локалізації вогнища запалення, клінічної
картини захворювання, типу збудника лікар вибирає спосіб лікування і
шлях введення лік. Останнім часом при лікуванні захворювань дихальних
шляхів широко поширені лікарські форми для місцевого впливу у виді
інгаляцій аерозолей.

Перевага інгаляційної терапії перед іншими методами полягає в більш
швидкому усмоктуванні лікарських препаратів, збільшенні активної
поверхні лікарської речовини, депонуванні його в підслизитому шарі
(багатому кровоносними і лімфатичними судинами), створенні високих
концентрацій лікарських речовин безпосередньо у вогнищі ураження. Крім
того, минаючи печінку, лікарські речовини в незміненому виді діють при
захворюваннях верхніх дихальних шляхів і легень більш ефективно, ніж при
їх пероральному застосуванні.

2. Поняття про аерозолі,

які використовуються в інгаляційній терапії

У медицині аерозоли підрозділяють по розмірах часток на високо-,
середньо- і низкодисперсние. Ніж дрібніше частки аерозоля, тим довше
вони залишаються в потоці вдихуваного повітря і тем глибше проникають у
дихальні шляхи. Частки діаметром 8-10 мкм звичайно осідають у порожнині
рота, 5-8 мкм — у ковтку і гортані, 3-5 мкм — у трахеї і бронхах, 1-3
мкм — у бронхіолах, 0,5-2 мкм — в альвеолах.

Лікарські засоби, які рекомендуються, для використання в інгаляторах
(застосовувати тільки по призначенні лікаря):

Натуральні й ефірні олії

Вдихання ефірних олій — ефективний метод ароматерапии. Випливає з
обережністю використовувати різні олії, підбор олій повинний бути
індивідуальний. Перед застосуванням ефірних олій варто обов’язково
проконсультуватися з лікарем. При використанні ефірних олій їхня
концентрація не повинна перевищувати 5%.

Лужні розчини

Натрію гідрокарбонат. Застосовується 2% розчин для розрідження слизу і
створення лужного середовища у вогнищі запалення. Десятихвилинна
інгаляція збільшує ефективність видалення слизисто-гнійної речовини з
порожнини носа більше ніж у 2 рази.

Сольові розчини

Натрію хлорид. 0,9% розчин не робить подразливого впливу на слизуваті
оболонки, застосовується для їх зм’якшення, для очищення і промивання
порожнини носа при влученні їдких речовин. 2% гіпертонічний розчин
сприяє очищенню порожнини носа від слизисто-гнійного вмісту.

Бронходилятатори

Атровент — робить як безпосередньо бронходилятуючу дію, так і
аналогічний профілактичний ефект, викликає зменшення секреції
бронхіальних залоз і попереджає розвиток бронхоспазма. У розчині для
інгаляцій через небулайзер застосовується по 1 мол від 3 до 5 разів у
день для дорослих.

Сальбутамол — купірує спазм бронхів, зменшує бронхіальний опір і
збільшує життєву ємність легень.

Беротек (фенотерол) — для інгаляції через небулайзер застосовують у виді
0,1 % розчину по 2 мол 3-4 рази в день з метою одержання швидкого
бронхорасширяющего дії.

Беродуал — препарат швидкої дії з тривалістю дії до 5-6 годин, що
дозволяє використовувати його для купіровання бронхоспазму.

Муколітики.

Ацетилцистеїн — застосовується для інгаляцій через небулайзер у виді 20%
розчину по 2-4 мол 3-4 рази в день.

Мукоміст — для інгаляцій застосовується ампулированний розчин, що
містить у 1 мол 0,2 м активні речовини.

Лазолван — для інгаляційної терапії може застосовуватися при
обструктивному хронічному бронхіті в стадії загострення.

Пульмікорт — застосовується суспензія по 0,25 мг 2-3 рази в день.

Антибіотики.

Дuоксuдuн — противомикробний препарат, що діє також на штами бактерій,
стійких до різних антибіотиків, у виді 1 % розчину.

Фурацилин (1 :5000) впливає на грамположительние і грамотрицательние
мікроби; ефективні інгаляції в гострих фазах захворювань верхніх
дихальних шляхів. Рекомендуються інгаляції 2 рази в день у кількості 2-5
мол.

Малавит — могутній антисептичний і антибактеріальний засіб, що володіє
антивірусним і противогрибковим, а також знеболюючою властивістю.

Тубазид — використовується у виді 6% розчину по 21 мол двічі в день.

Стрептоміцин — для інгаляційної терапії використовують
свіжоприготовлений розчин стрептоміцину в изотоническом розчині хлориду
натрію з розрахунку 0,2 — 0,25 м стрептоміцини в 3-5 мол розчину хлориду
натрію щодня.

Не рекомендуються для інгаляторів:

усі розчини, що містять олії;

суспензії і розчини, що містять зважені частки, у т.ч. відвари і настої
трав;

еуфиллин, папаверин, платифиллин, димедрол і їм подібні засоби, що як не
мають субстрату впливу на слизуватій оболонці.

3. Механізм дії

Механізм поширення аерозолю в дихальних шляхах наступний. У процесі
розпилення частки здобувають швидкість. Великі частки одночасно
рухаються і швидко осідають під дією сили ваги на стінках верхніх
дихальних шляхів. Дрібні частки набагато швидше гальмуються опором
повітря, швидкість їхнього руху знижується, вони як би зависають у
потоці вдихуваного повітря і рухаються з цим потоком, повільно осідаючи
під дією сили ваги. Швидкість руху повітря у верхніх дихальних шляхах
вище, що перешкоджає осіданню дрібних часток. Лише потрапивши в нижні
відділи бронхів, потік повітря сповільнюється і стає ламінарним, що
сприяє осіданню дрібних часток. Повільний глибокий вдих і затримка
подиху наприкінці вдиху збільшують масу аерозоля, що осідає на стінках
дрібних бронхів і альвеол.

При захворюваннях верхніх дихальних шляхів запальний процес розвивається
в слизуватій оболонці. Саме тут відбувається адгезія (прилипання)
патогенних мікроорганізмів, їхнє розмноження, що є пусковим механізмом
розвитку запальної реакції. Спочатку виникає гострий процес, що триває в
середньому близько 1-2 тижнів. Якщо лікування недостатнє ефективно,
запальний процес переходить у подострий період, надалі може розвитися і
хронічна форма запалення. У залежності від органа, де найбільш виражені
запальні зміни слизуватої оболонки, і тривалості захворювання воно
протікає у формі гострого чи хронічного риніту, фарингіту, ларингіту,
трахеїту, іноді поширюється на 2-3 відділу.

У клінічної оториноларингологии аерозоли як високоефективні засоби
можуть використовуватися як у якості монотерапии, так і в комбінації з
іншими терапевтичними методами. Для скорочення термінів лікування
гострих і хронічних ринітів, фарингітів, тонзилітів, ларингітів, гострих
респіраторних захворювань і гострих респіраторних вірусних інфекцій
верхніх дихальних шляхів інгаляційна терапія всі частіше призначається в
комбінації з іншими методами. Місцеве застосування лікарських засобів у
формі інгаляцій широко використовується й у фониатрической практиці для
лікування різних захворювань голосового апарата, проведення
медикаментозної терапії після хірургічних утручань на гортані і верхніх
відділах трахеї. При цьому препарат впливає не тільки на гортань і
голосові складки, але і на інші відділи верхніх і нижніх дихальних
шляхів. Це дозволяє при правильному виборі ліків проводити комплексне
лікування не тільки порушень голосового апарата, але і всього
респіраторного тракту.

За допомогою інгаляторів можна вводити антибіотики, антигистаминние,
бронхорасширяющие і протизапальні препарати, био-стимулятори.
Застосовують також антисептичні, в’язкі, муколитические, гормональні,
противогрибковие засобу, біологічно активні речовини як мінерального
(гумизоль, пеллоидин), так і рослинного походження (сік каланхое,
подорожника, екстракти шипшини, ромашки, кора дуба й інші).

Масляні інгаляції при гострих і хронічних запальних захворюваннях
верхніх дихальних шляхів призначають у виді монотерапии чи додаткових
процедур після тепловлажних, лужних чи інгаляцій вдихання
протеолитических ферментів, що роблять незначне місцеве дратівне дію. У
цих випадках масляні інгаляції призначають з метою створення на
слизуватій оболонці тонкого захисного і зм’якшуючого шару. Тривалість

Інгаляції антибіотиків рекомендують після визначення чутливості до них
мікрофлори і відсутності індивідуальної підвищеної чутливості. Однак у
лікаря поліклініки часто немає можливості швидко провести лабораторну
діагностику і правильно визначити природу інфекції: вірусну,
бактеріальну чи змішану. Тому частіше проводять емпіричну терапію, з
огляду на, що риніти, фарингіти, тонзиліти, ларингіти мають вірусну
етиологию, а синусити — бактеріальну природу. Однак бувають і
виключення. Зокрема, ангіна може бути викликана патогенним стрептококом.
Крім того, варто пам’ятати і про різко мінливу структуру збудників
інфекцій верхніх дихальних шляхів і про їхній зростаючій резистентності
до многим давно використовуваного в лікарській практиці антибіотикам і
хіміопрепаратам.

При проведенні інгаляційної терапії необхідно дотримувати визначену
послідовність використання лікарських речовин. Наявність великої
кількості мокротиння, кірок на поверхні слизуватої оболонки перешкоджає
усмоктуванню ингалируемих речовин. У зв’язку з цим лікування треба
починати з відхаркувальних засобів розріджують, що слиз і. І лише після
цього рекомендують аерозоли лікарських препаратів з наступним
ингалированием (через 20-30 хвилин) рослинних олій (шипшини, обліпихи,
ретинолу, маслинового й інших), якщо в пацієнта виникає відчуття
дискомфорту в горлі. Не зупиняючи детально на симптоматиці, клінічній
картині і класифікації цих захворювань, приведемо лише основні принципи
лікування за допомогою інгаляційного введення тих чи інших засобів.

Використана література:

Медична енциклопедія. – М., 2000.

Шуров В.І. Основи інгаляційної терапії. – Харків, 1996.

Якушев М.В. Лікування захворювань дихання. – К., 2000.

Похожие записи