Реферат на тему:

Догляд за хворими з опіковою травмою та відмороженнями

Поняття про опіки

Опік (combustio) — пошкодження шкіри чи слизових оболонок, часто з
підлеглими тканинами, внаслідок дії на них високої температури
(термічний опік), хімічних речовин (хімічний опік), фізичних факторів
(радіаційні, променеві опіки) чи електричного струму (електроопіки).

Хворі з опіками на сьогодні становлять 1,8-2% усіх хірургічних хворих і
10-12% усіх травмованих (М.Ю. Повстяний, 1999).

Термічні опіки — трапляються частіше за інші й виникають внаслідок
необережного поводження з гарячими рідинами, парою, полум’ям. Термічне
ушкодження виникає уже під дією температури 44°С (настає коагуляція
тка-нинного білка), темп його подвоюється при збільшенні температури на
кожен градус. Глибина та поширеність опікової рани залежать: 1) від
рівня температури і виду термічного чинника; 2) тривалості його дії; 3)
стану організму і чутливості його різних ділянок тіла.

Для кращого розуміння опікової патології необхідно знати деякі
анатомо-фізіологічні особливості шкіри. Площа шкіри становить 1,7м2, а
маса її -близько 15% маси тіла людини. Шкіра складається з епідермісу,
дерми та підшкірної основи (рис. 164).

Епідерміс — поверхневий шар шкіри — складається з лускового епітелію.
Клітини поверхневого епітелію прогресивно ороговівають і поступово
злущуються, їх місце займають клітини глибокого (базального) шару і
росткової зони епідермісу. Процес розвитку клітин епідермісу від моменту
появи і до відмирання триває 28 діб (М.П. Черенко, 1998). Під
епідермісом розташована дерма (corium), яка складається з шарів
колагенових та еластичних волокон і розміщується на підшкірній основі
(клітковині). Через шкіру передаються всі види чутливості, відбувається
регулювання температури тіла, вона захищає організм від проникнення в
нього ззовні збудників інфекції (мікробів), токсичних речовин (бар’єрна
функція) й ін.

Клінічні ознаки. При дії термічного чинника виникають місцеві і загальні
порушення. Незначні опіки перебігають переважно як місцевий процес. При
значних ураженнях шкіри в опечених настають суттєві загальні розлади в
організмі, що зумовлюють розвиток опікової хвороби. Тяжкість перебігу
опіків визначається площею та глибиною ураження шкіри.

Розрізняють чотири ступені опіку:

І ступінь — характеризується ураженням лише поверхневих шарів епідермісу
і проявляється пекучим болем, почервонінням та незначним набряком шкіри.
Триває він 2-3 дні. Найбільш характерним прикладом опіку І ступеня є
опік тіла, що виникає при неконт-рольованому прийманні сонячних ванн.

ІІ ступінь — це глибше ураження епідермісу (до базального шару) з
утворенням на поверхні шкіри пухирів, наповнених прозорою, серозною
рідиною. Вони виникають внаслідок розширення та підвищення проникності
кровоносних капілярів шкіри, накопичення рідкої частини крові й
відшарування поверхневого шару епідермісу. Пухирі виникають через
декілька хвилин після опіку, але можуть утворюватись і на наступний
день. При розкритті пухиря на дні його видно яскраво-червоний сосочковий
шар шкіри. При сприятливому перебігу опіку на 4-6 добу рідина з пухиря
всмоктується, а при вторинному інфікуванні — стає гнійною.

Слід зазначити, що при неускладнених опіках І-ІІ ступенів шкіра повністю
відновлюється без формування рубців.

ІІІ ступінь — некротична форма, яку поділяють на ПІА і ІІІБ,
характеризується змертвінням поверхневого шару шкіри, в тому числі
частково і росткової зони епідермісу (підгрупа А) зі збереженням
волосяних цибулин, потових і сальних залоз. При цьому на фоні
гіперемованої шкіри і пухирів утворюються ділянки поверхневого некрозу
шкіри. При опіках III ступеня (підгрупа Б) виникає некроз всієї товщі
шкіри. Білки клітин шкіри згортаються і утворюється щільний струп. У
зв’язку з руйнуванням росткового шару шкіри загоєння в цьому випадку
відбувається вторинним натягом. На місці ураження шкіри утворюється
грануляційна тканина, яка заміщається сполучною тканиною з наступним
утворенням рубця.

IV ступінь — некроз шкіри і розміщених під нею тканин, що виникає при
тривалій дії термічного чинника, як правило, полум’я. Це найтяжча форма
опіку — обвуглювання, при якій уражається не тільки вся товща шкіри, а й
підшкірна жирова клітковина, часто м’язи, сухожилки і навіть кістки.
Уражені ділянки тіла набувають темного або мармурового забарвлення,
щільні при пальпації, втрачаються усі види чутливості (тактильна,
больова та ін.). При глибоких опіках нерідко розвиваються гнійні
процеси, внаслідок чого розплавляються змертвілі тканини і формуються
грубі рубці, на яких з часом можуть утворюватись виразки, що не
загоюються.

Переважну кількість термічних опіків складають поверхневі опіки 1-Й та
ІІІА ступеня.

Слід зазначити, що глибокі опіки ІІІ Б і IV ступенів площею до 10%
вважаються обмеженими, тоді як опіки більшої площі називають поширеними.
У дітей віком до 15 років та людей похилого віку (60 р. і більше)
поверхневі опіки площею понад 15% і глибокі -понад 5% — вважаються
тяжкими. Глибокі опіки площею 50% і більше вважаються несумісними з
життям (В.В. Бігу-няк, 1999).Методи визначення площі та глибини опіку
шкіри. Найпростіше можна визначити площу опіку шкіри за методом долоні
(площа долоні приблизно відповідає 1-1,2% поверхні шкіри) або за
правилом «дев’яток» (схема Уоллеса) (рис. 167). Площа поверхні голови і
шиї становить 9% всієї поверхні тіла; верхньої кінцівки — 9% (9×2);
тулуба спереду — 18% (9×2); ззаду — 18% (9×2); нижньої кінцівки — 18%
(9×2) х 2. Сумарно це

становить 99% (одинадцять дев’яток); 1% із 100 припадає на промежину.

Точніше можна визначити площу опікової поверхні за допомогою «прозорих
відбитків», запропонованих Б.Н. Постніковим. Стерильний лист відмитої
рентгенівської або целофанової плівки накладають на опікову поверхню.
Межу опіку відмічають чорнилом або діамантовим зеленим. Потім плівку
накладають на сантиметрову сітку і визначають площу в квадратних
сантиметрах.

За Г.Д. Вілявіним (1956) площу опіку наносять на силует людини заввишки
17 см, вкритий міліметровою сіткою. Кожному квадрантному міліметру сітки
(17000) відповідає один квадратний сантиметр опіку шкіри дорослої людини
зростом 170 см.

Для визначення глибини опіку користуються механічним чи хімічним
подразником. При опіках II та ІІІА ступеня чутливість зберігається, тоді
як при ШБ ступені вона відсутня на подразнення голкою чи змоченою
спиртом ватною кулькою. Найточніші методи визначення глибини опіку
базуються на даних інфрачервоної термографії та визначенні локального
кровообігу (І.С. Кулянда, 1997). При всіх умовах найбільш точна
діагностика глибини ураження шкіри можлива тільки з 7-14 дня після
травми.

Для зручності позначення площі і ступеня глибини опіку використовують
таку арифметичну формулу: в чисельнику позначають площу опіку, а в
знаменнику — ступінь. Наприклад, опік задньої поверхні тулуба III
ступеня підгрупи Б, площа 18%, позначається так: Термічний опік задньої
поверхні тулуба 18/ІІІБ.Прогнозування опіку. Для прогнозування перебігу
опіку у дорослих використовують «Правило сотні»

Р = М + S,

при якому враховують вік потерпілого (М) + загальну площу опіку тіла у
відсотках (S). При збільшенні площі опіку і кількості років у
потерпілого пропорційно наростає ризик несприятливого його перебігу. При
значенні Р до 60 — прогноз вважають сприятливим; 61-80 — відносно
сприятливим; 81-100 — сумнівним; 101 і більше — несприятливим.

Для більшточнішого прогнозування перебігу опіку користуються індексом
Франка — індекс тяжкості ураження (ІТУ). При його визначенні необхідно
враховувати площу і глибину ушкодження: 1% опіку І або II ступеня = 1од.
ІТУ; 1% опіку ІІІА ступеня = 2 од. ІТУ; 1% опіку ПІБ ступеня = 3 од.
ІТУ; 1% опіку IV ступеня = 4 од. ІТУ.

І = Ss + (3 х Sp),

де І — величина індексу Франка; Ss — сумарна площа поверхневого опіку; 3
— коефіцієнт, який свідчить про те, що глибокі опіки втричі важчі як
поверхневі. Sр — сумарна площа глибокого опіку.

Прогнозування вважають сприятливим, якщо індекс Франка становить менше
30 од., відносно сприятливим — 30-60 од., сумнівним — 61-90 од.,
несприятливим — більше 90 од.

Важливе значення у визначенні прогнозу і тяжкості ураження опіку має
стан дихальної системи потерпілого. Вдихання гарячого повітря, парти
може викликати опік дихальних шляхів. Дим може містити азотну, азотисту
кислоти, а при згорянні пластика — фосген, гідроціанову кислоту і
викликати хімічний опік і набряк легень. При наявності уражень дихальних
шляхів до отриманих результатів індексу Франка додають: 1) при
пошкодженні дихальних шляхів легкого ступеня — 15 од.; 2) середнього
ступеня — ЗО од.; 3) тяжкого ступеня — 45 од.

Опікова хвороба розвивається при поверхневих опіках (ІІ-ІІІ Аст.) площею
більше 15% поверхні тіла і глибоких — більше 5%. Опікова хвороба -це
комплекс клінічних симптомів, які розвиваються внаслідок термічного
ураження шкірних покривів і розміщених під ними тканин. У перебізі цієї
хвороби розрізняють чотири періоди: а) опікового шоку; б) токсемії; в)
сеп-тикотоксемії; г) реконвалесценції.

Опіковий шок подібний до травматичного, але перебігає значно тяжче за
рахунок вираженої інтоксикації організму і плазмовтрати. В еректильній
фазі шоку хворі збуджені, стогнуть від болю, свідомість їх не
затьмарена, пульс почащений, артеріальний тиск нормальний або
підвищений, інколи спостерігається м’язове посмикування, лихоманка.
Триває еректильна фаза 1-1,5 год — довше, ніж при травматичному шоку. У
торпідній фазі шоку хворі загальмовані, апатичні, температура тіла і
артеріальний тиск знижуються, шкірні покриви бліді, риси обличчя
загострені, з’являється задишка, акроціаноз (посиніння губ, вушних
раковин, кінчиків пальців). Може виникати блювання. Важливе значення у
перебізі шоку мають плазмовтрата і зв’язані з нею зміни у складі крові.
Плазмовтрата супроводжується згущенням крові (еритроцитоз, лейкоцитоз),
втратою білків, рідин і електролітів. Тяжкість опікового шоку залежить
не тільки від глибини і площі ураження шкіри, але й від індивідуальних
особливостей організму, його реактивності. Опіковий шок може тривати від
декількох годин до 2-3 діб, а потім поступово переходити в токсемію.

Період токсемії. У розвитку токсемії головну роль відіграє всмоктування
токсичних речовин, які утворюються з тканин організму, що розпадаються,
і бактерій. Стан хворого погіршується, температура тіла підвищується,
хворі стають в’ялими, загальмованими. Часто настає марення. Дихання стає
поверхневим, пульс частим, слабким, артеріальний тиск зниженим. Через
згущення крові (втрата плазми) збільшується кількість гемоглобіну,
еритроцитів. Спостерігають зсув лейкоцитарної формули вліво. В сечі
з’являється білок, циліндри, еритроцити.

Тривалість токсемії залежить від тяжкості ураження і стану організму
потерпілого. При значних опіках вона триває 10-15 днів, а при розвитку
інфекції переходить у септикотоксемію.

Період септикотоксемії виникає після розвитку інфекції на опіковій
поверхні. Клінічно він майже не відрізняється від токсемії, однак, на
відміну від токсемії, опікова поверхня вкривається гнійними виділеннями.
Температура тіла набуває септичного характеру (сепсис), наростає анемія,
гіпопро-теїнемія, грануляції стають в’ялими, блідими. Лихоманка (опікова
інфекція), що виникає у тяжкохворих, може тривати до 2 місяців. У цей
період настає різке виснаження хворого, яке може закінчитись смертю.
Нерідко виникають пролежні, інколи — метастатичні гнійники. Важливою
ознакою септикотоксемії є бактеріемія. Найчастіше з крові висівають
кокову і бацилярну мікрофлору.

Період реконвалесценції. При правильному і повноцінному лікуванні стан
хворого покращується, температура тіла нормалізується, у хворих
з’являється апетит, вони набирають ваги. Опікові рани очищаються від
некротичних тканин. Поряд із цим, утворюються здорові, рожеві
грануляції, відбувається епітелізація і рубцювання.

Лікування складається з надання першої допомоги потерпілим на до-,
госпітальному етапі та лікування в хірургічних або спеціалізованих
опікових відділеннях. При наданні першої допомоги слід зупинити дію
термічного чинника; перекрити подачу гарячої води, пари. При загорянні
одягу, щоб погасити вогонь, потерпілого необхідно загорнути в ковдру.
Одяг швидко знімають або розрізають, потерпілого обливають холодною
водою, опеченіділянки зрошують хлоретилом. Не можна бігти в палаючому
одязі — під час руху полум’я розгоряється.

Потерпілого обов’язково виносять з місця пожежі на відкритий простір або
в приміщення з чистим повітрям. При асфіксії виконують штучну вентиляцію
легень («рот до рота» чи «рот до носа»). При великих опіках потерпілого
загортають у чисте (краще стерильне) простирадло, марлю, поліетиленову
плівку або на поверхню шкіри за допомогою розпилювача наносять
спеціальну рідку антисептичну пластмасу, яка швидко остигає і стає
еластичною. При наданні першої допомоги на місці пригоди забороняють
проводити первинну обробку опікової рани, накладати мазеві пов’язки,
примочки, кольорові рідини, які утруднюють оцінку ступеня ураження шкіри
і проведення наступної обробки рани. Для запобігання інфікування на
опікову поверхню накладають асептичну пов’язку. З метою знеболювання
потерпілому дають анальгін, пенталгін, промедол, морфін, триган і ін.
Для зменшення інтоксикації можна дати гарячого чаю, кави, лужної
мінеральної води (500-2000 мл). Хворим з поширеними і глибокими опіками
уже в машині «швидкої допомоги» необхідно розпочати введення
протишокових розчинів (рео-поліглюкіну, реоглюману, Рінгера-Локка та
ін.), проводити оксигенотерапію, ввести наркотичні знеболювальні або
дати малий наркоз (закис азоту). Поряд із цим, таким хворим вводять
серцево-судинні засоби.

У стаціонарі, якщо немає ознак шоку, проводять первинну хірургічну
обробку опікової рани. Марлевими кульками, змоченими 0,25% розчином
нашатирного спирту, 3-4% розчином борної кислоти, бензином або теплою
мильною водою, відмивають від забруднення шкіру навколо опіку, після
чого її обробляють 76° спиртом. Видаляють шматки одягу, сторонні тіла,
некроти-зований епідерміс, який відшарувався. Великі пухирі надрізають і
випускають їх вміст, дрібні краще не надрізати; відкладений фібрин не
видаляють, оскільки під ним відбувається епітелізація рани. Дуже
забруднені ділянки опікової поверхні очищають за допомогою 3% розчину
пероксиду водню. Опікова поверхня висушується стерильними серветками.

Місцеве лікування при опіках може здійснюватись двома методами:

Закритий метод лікування застосовують частіше. На опіки накладають
пов’язки з різними антисептичними розчинами, емульсіями, мазями,
кремами. За допомогою цього методу можна створити кращі умови для дії
лікарських препаратів та забезпечити активну поведінку потерпілого.
Недоліками його є великі витрати перев’язувального матеріалу і болючість
при проведенні перев’язок.

Ці недоліки не трапляються при відкритому методі лікування.

Відкритий метод. При цьому методі здійснюють висушування опікової рани
за допомогою спеціальних аеротерапевтичних установок (АТУ) з ламінарним
потоком стерильного повітря, інфрачервоного або ультрафіолетового
опромінення. Відкритий метод лікування має ряд переваг: немає
необхідності частих болючих перев’язок, здійснюється економія
перев’язувального матеріалу, створюється можливість постійного
візуального контролю за станом рани. Проте при цьому виникає
необхідність у спеціальному обладнанні, підвищується небезпека
внутрішньолікарняної інфекції та ін.

Відкритий метод слід використовувати при опіках обличчя, статевих
органів, промежини. Опікову рану необхідно 3-4 рази на добу змазувати
маззю, яка містить антибіотики (офлокаїн, стрептолітол й ін.),
обробляють аерозолями (левовінізол, олазол, лівіан, пантенол) або
антисептичними розчинами.

Для очищення ран застосовують препарати, що посилюють протеолітичні
процеси (саліцилова, бензойна кислота, трипсин, хемотрипсин та ін.). У
разі глибоких опіків і утворення грануляцій краще перейти до закритого
методу лікування.

При сприятливому перебізі опіки II ступеня самостійно епітелізуються
протягом 7-12 днів, ІІІА ступеня — до кінця 3-4 тижня після травми.

Лікування опіків ІІІБ-IV ступенів, як правило, здійснюється хірургічним
способом. Виконують ряд операцій: некректомію, автодермопластику,
ампутацію кінцівки, відновно-реконструктивні втручання. Некроктомію
проводять переважно при циркулярних опіках грудної клітки і кінцівок, її
здійснюють у ранні строки опіку (1-3 доба), тільки після виведення
хворого з шоку. Некректомію (видалення змертвілих ділянок) виконують на
4-7 добу, тому що в пізні терміни виникає небезпека поширення і
генералізації інфекції. Одномоментна некректомія не повинна превищувати
25-30% поверхні тіла (В.В. Бігуняк, 2000). Одним з кращих способів
лікування глибоких опіків (ІІІБ-IV ступеня) є автодермопластика. Забір
трансплантату (товщиною 0,2-0,4 мм) проводять з поверхні здорової шкіри,
краще із симетричних ділянок, за допомогою дерматома. Автодермопластику
проводять під місцевим або загальним знеболюванням. Площа донорської
шкіри, взятої для автодермопластики, не повинна перевищувати
800-1500см2.

Останнім часом йде інтенсивний пошук нових замінників шкіри. З’явились
спроби вирощувати епітелій шкіри хворого в лабораторних умовах з
подальшою трансплантацією його на рану. Ряд вчених пропонує для
тимчасового закриття опікових ран використовувати синтетичні замінники
шкіри (алотрансплантати) і свинячу шкіру (ксенфтран-сплантати). їх
використання зменшує біль, втрату води, білків і електролітів, покращує
загоєння ран, скорочує терміни лікування. Особливо ефективними є
ліофілізовані ксенодермотрансплантати, їх з успіхом використовують у
багатьох лікувальних закладах України для лікування опікових (ІІ-ІИА,
Б-ГУст.), донорських, скальпованих ран і трофічних виразок.

Ue

TH

? ?$?&?(?ooieoeaOaIaIaIaIaOaIaIaIaIaIaOaIOaIaIaOaIaIaIaIaOaIaOaIA??( h

ha i h

h

h

h

TH

??????$?????

aJ $ h

QХімічні опіки виникають внаслідок дії на шкіру, слизові оболонки
концентрованих розчинів кислот, лугів, солей деяких тяжких металів,
токсичних газів (іприт, люізит). Глибина ураження тканин при хімічних
опіках залежить від ряду умов: природи речовини, її концентрації,
температури навколишнього середовища, терміну дії на тканини.

Дія деяких хімічних речовин викликає не тільки ураження шкіри і слизових
оболонок, але й може зумовлювати загальний токсичний вплив, як,
наприклад, при опіках, викликаних фенолом, солями ртуті. При опіках
фосфором може приєднатися токсичне ураження нирок, при опіках фосфорною
кислотою — печінки.

Клінічні ознаки. Вплив на тканини кислот, солей тяжких металів викликає
згортання білків, забирає в них воду і призводить до утворення
коагуляційного некрозу з формуванням щільного поверхневого струпа.
Концентровані розчини лугів забирають в тканинах воду, зв’язуються з
білками і омилюють жири. Тому вони проникають у тканини глибше і
призводять до їх розплавлення і глибшого ураження, порівнюючи з
кислотами. Такий вид некрозу називається колікваційним, вологим. Струп,
що утворюється при цьому, м’який, при видаленні його тканини
кровоточать.

При розповсюджених опіках виникає небезпека розвитку інтоксикації, яка
зумовлена всмоктуванням продуктів руйнування тканин. Кількість токсичних
речовин, що всмокталися, залежить від площі опіку.

Хімічні опіки І і II ступеня відносяться до поверхневих, III-IV ступеня
-до глибоких. При опіку І ступеня хворі скаржаться на біль, пекучість у
рані. При огляді місця дії хімічної речовини спостерігають обмежену
гіперемію з незначним набряком шкіри, який помітний при опіку лугами.
Всі види шкірної чутливості збережені, больова чутливість підвищена.

При опіках II ступеня спостерігають поверхневий — сухий (при опіку
кислотою) або желеподібний — мильний (при опіку лугами) струп. Він дуже
тонкий, легко збирається у складку. При глибоких (III-IV ступеня)
хімічних опіках струп, що утворюється, є щільним і товстим, його
неможливо взяти в складку. Він є нерухомим і має вигляд вологого некрозу
при опіку лугами, і сухого — при опіку кислотами. Всі види чутливості
відсутні. Розрізнити III-IV ступені хімічних опіків при першому огляді
неможливо. При опіках ІІІступеня некротизуються всі шари шкіри, при
опіках IV ступеня наста-є некроз підлеглих тканин аж до кісток. Лише
через 3-4 тижні, коли відпадає опіковий струп, можна визначити глибину
некрозу: якщо відділяється тільки некротизована шкіра — опік III
ступеня, якщо і підлеглі тканини — опік IV ступеня.

Лікування хімічних опіків передбачає раннє (в перші секунди або хвилини)
видалення хімічної речовини з поверхні шкіри. Найефективнішим є
промивання струменем води (протягом 10-15 хв). Його слід проводити до
зникнення запаху хімічної речовини або до зміни кольору лакмусового
папірця, який прикладають до опеченої поверхні. Після промивання водою
нейтралізацію кислоти можна провести 2% розчином соди, а при опіках
лугами — 2% розчином оцтової або лимонної кислоти. При опіках негаше-ним
вапном промивання водою недопустиме, оскільки внаслідок хімічної реакції
утворюється тепло, яке може спричинити термічний опік. Негашене вапно,
що потрапило на шкіру, видаляють механічним шляхом. Для нейтралізації
вапна можна робити примочки з 20% розчином цукру. Після видалення
хімічної речовини на опечену поверхню накладають суху асептичну пов’язку
і потерпілого госпіталізують в опікове або хірургічне відділення.
Подальше лікування проводять, як при термічних опіках.

Радіаційні (променеві) опіки — це пошкодження шкіри, що виникають
внаслідок специфічної дії на тканини променевої енергії (Б-, Р-, у- та
рентгенівських променів, радію й ін.).

Клінічні ознаки. Розрізняють чотири ступені променевих опіків шкіри: І —
еритематозний дерматит, який розвивається після опромінення дозою в
800-1000 рад. і характеризується гіперемією шкіри, випаданням волосся,
пігментацією.

II — бульозний дерматит, який розвивається після опромінення дозою до
2000 рад. Виникає виражена еритема і набряк шкіри, утворюються пухирі,
наповнені серозним чи кров’янистим вмістом. Перебіг має в’ялий характер,
загоювання відбувається протягом 1-1,5 місяця з залишковою пігментацією
шкіри.

III — гангренозний дерматит, який виникає при дозі до 3000 рад. Місцеві
порушення настають через кілька годин. З’являються виражена еритема та
набряк шкіри, які утримуються 2-3 доби, після чого розвивається некроз.
Має дуже повільний перебіг, на місці опіку утворюються рубці, часто
хронічні виразки.

IV — некроз шкіри і прилеглих тканин, який виникає при дозі більше 3000
рад., характеризується швидким розвитком некротичних процесів шкіриі
прилеглих тканин, відноситься до тяжких уражень. Ці опіки
характеризуються тривалим, в’ялим перебігом, на їх місці утворюються
великі рубці, які можуть перероджуватись у ракові пухлини.

Слід зазначити, що радіаційні опіки, особливо III і IV ступеня, як
правило, супроводжуються променевою хворобою.

Лікування. При променевих опіках необхідно швидко видалити радіоактивні
речовини, що потрапили на шкіру, за допомогою води або спеціальних
розчинів. При сильному болю дають аналгетики, наркотики, застосовують
футлярні новокаїнові блокади. Для профілактики вторинної гнійної
інфекції призначають антибіотики, сульфаніламіди.

Місцеве лікування передбачає накладання антисептичних мазевих пов’язок.
Пухирі надрізають і видаляють їх вміст. При загальних радіаційних
ураженнях одночасно лікують променеву хворобу.

Електроопіки виникають при дії електроструму напругою 24 В і більше.
Теплова дія струму, згідно із законом Джоуля, залежить від опору
?тканин, часу контакту з провідником і величини струму.

Клінічні ознаки. Тяжкі ураження, так звані «знаки струму», спостерігають
у місцях входу і виходу електричного струму де розвивається
коагуля-ційний некроз. Пошкодження тканин подібне до опіків
ИІ-ІУступеня. Рана має кратероподібну форму з сіро-жовтими краями,
інколи дном її є кістки. Поряд із цим, у судинах виникає агрегація
клітин крові: еритроцитів, тромбоцитів і лейкоцитів, що зумовлює тромбоз
дрібних кровоносних судин, порушення кровообігу і розвиток некрозу.

Крім місцевої дії, електричний струм викликає загальні зміни, що
характеризуються порушенням роботи в першу чергу серцевого м’яза
внаслідок електрохімічних і біохімічних змін. При дії струму високої
напруги виникає електрошок, який проявляється втратою свідомості,
зупинкою дихання, фібриляцією шлуночків серця, що може призвести до
смерті потерпілого. Характерною особливістю електричних опіків є їх
повна неболючість внаслідок ураження нервових закінчень.

Другою особливістю електроопіків є прогресування некрозу, який швидко
поширюється на підлеглі тканини. Внаслідок тромбозу кровоносних судин
ураження поширюється на м’язи, кістки та ін. При ураженні великих судин
може розвинутись гангрена кінцівки або інших частин тіла.

Лікування. При наданні першої допомоги ураженому електричним струмом
необхідно звільнити його від дії струму, провести реанімаційні заходи,
якщо в цьому є необхідність, накласти асептичну пов’язку на місце
електро-опіку.

При звільненні потерпілого від дії електричного струму слід пам’ятати,
що дотик до його тіла може призвести до ураження струмом. Звільнити
потерпілого від дії струму можна, вимкнувши вимикач, рубильник,
запобіжник; перерубати електричний дріт сокирою або лопатою з сухою
дерев’яною ручкою; відкинути дріт палицею, дошкою; відтягнути
потерпілого, взявши його за край одягу.

Якщо потерпілий знаходиться в непритомному стані, слід терміново
провести реанімаційні заходи (штучну вентиляцію легень, закритий масаж
серця). Найефективнішою є штучна вентиляція легень «рот до рота» (16-20
дихань за 1 хв). її краще проводити за допомогою трубки або спеціального
повітровода. Першу допомогу при зупинці серцевої діяльності необхідно
проводити якомога раніше, в перші 5 хв, коли ще живі клітини мозку. В
усіх випадках необхідно одночасно проводити закритий масаж серця з
частотою 50-70 натискувань на ділянку серця за хвилину і штучну
вентиляцію легень. Існувала гіпотеза про те, що оживити потерпілого
можна, закопавши його в землю. Але вона немає ніякого наукового
обґрунтування, а сама процедура є шкідливою, оскільки зумовлює асфіксію,
охолодження тіла і втрату часу. Після того як потерпілий прийшов до
свідомості, його необхідно напоїти (вода, чай, кава, але не алкогольні
напої), тепло закутати, на ділянки опіків накласти сухі асептичні
пов’язки. Всіх потерпілих від дії електричного струму негайно
госпіталізують.

Загальне лікування електричних опіків таке ж, як і термічних. На відміну
від термічних опіків, відмежування некротичних тканин від здорових буває
довготривалим. Хірургічну обробку опікової рани проводять у декілька
етапів. У разі ураження кісток виконують ранню остеонекректомію, при
обвугленні кінцівки — ампутацію. Рання ампутація попереджує розвиток
таких ускладнень, як кровотеча, сепсис, інтоксикація, ниркова
недостатність.

Ураження холодом

Відмороження — це ураження тканин, що виникають від дії низької
температури. При тривалому перебуванні людини в умовах низької
температури може настати загальне замерзання.

Основними причинами відмороження є: 1) низька температура середовища; 2)
підвищена вологість і швидкість вітру; 3) місцеві і загальні розлади
кровообігу (анемія, авітаміноз, виснаження, захворювання судин та ін.).

Клінічні ознаки. Розрізняють чотири ступені відморожень.

Відмороження І ступеня. Експозиція холодової дії невелика. При цьому
виникає блідість шкіри, яка при відігріванні набуває синюшного або
багрово-червоного забарвлення. Після відігрівання збережені тактильна і
больова чутливість, активні рухи в пальцях кисті і стопи. Набряк тканин
не прогресує. Біль у відморожених ділянках, незважаючи на легкість
ураження, може бути від нестерпного до помірно вираженого. Одужання
настає на 5-7 день хвороби.

Відмороження II ступеня. Характерною ознакою є утворення пухирів з
прозорою рідиною, яка, як і при опіках, є близькою за складом до
•плазми. Пухирі в основному утворюються на 2 день після холодового
ураження. Дно розкритих пухирів являє собою сосочково-епітеліальний шар
шкіри, який в основному покритий фібрином. Регенерація ушкоджених
ділянок шкіри при відмороженнях II ступеня відбувається повністю, без
утворення грануляцій і рубців, протягом 1-2 тижнів.

Відмороження III ступеня. Спостерігається некроз усіх шарів шкіри з
можливим переходом на підшкірну клітковину. Спочатку утворюються пухирі,
наповнені кров’янистим вмістом, шкіра набуває багряно-ціанотичного
кольору, на дотик холодна. Після цього формуються некротичні струпи,
після відпадання яких утворюються сполучнотканинні рубці. Середній
термін лікування становить 35-40 діб.

Відмороження IV ступеня. Характеризується змертвінням шкіри, прилеглих
м’яких тканин і кісток у вигляді муміфікації або гангрени. Уже в перші
години знижується температура шкіри, настає виражений набряк тканин. На
2-3 добу виникає муміфікація або розвивається волога гангрена

відморожених ділянок. До кінця першого тижня формується демаркаційна
лінія,- яка стає чіткішою наприкінці другого тижня, після чого може бути
визначена межа уражених тканин. Слід зазначити, що реактивний набряк
тканин при відмороженнях займає значно більшу ділянку, ніж зона некрозу.
Особливою формою дії холоду на окремі ділянки організму є примороження.

Приморожених виникає при повторних діях холоду (І ступеня). Уражаються в
основному відкриті частини обличчя (кінчик носа, вуха, повіки), кисті,
пальці стопи (при тісному , взутті). При примороженні шкіра стає
синюшною, часом червоного кольору, з пониженою чутливістю і холодною на
дотик. Набряк тканин в основному відсутній.

Траншейна стопа. Це ураження виникає у людей, які довгий час перебували
на холоді в мокрому взутті. Захворювання починається з поступової втрати
температурної чутливості в ділянці пальців, потім переходить на підошву
і тильну поверхню ступні. Розвитку «траншейної» стопи сприяє не лише
довга дія вологого холоду, але і повторне зігрівання стопи і знову дія
холоду. Дія повторного зігрівання і охолодження призводить до розладів
кровообігу, порушення трофіки, нервової чутливості, внаслідок чого
розвивається блідість, нечутливість і набряк стопи. Хворі не можуть
знову одягнути зняте взуття. Часто виникають пухирі або виражений набряк
стопи. У тяжких випадках виникає тотальний некроз стопи, що перебігає за
типом вологої гангрени.

Лікування. Основними завданнями при наданні першої допомоги при
відмороженнях є зігрівання кінцівки, відновлення температури тканин до
нормальних цифр і попередження розвитку інфекції.

Не можна розтирати відморожену ділянку тіла снігом, оскільки він ще
більше охолоджує шкіру, може містити крупинки льоду, що пошкоджують
тканини, крім цього, виникає велика небезпека інфікування уражених
ділянок.

До останнього часу дискутують про кращий спосіб зігрівання: форсоване
зігрівання потерпілого за допомогою гарячих ванн; інтенсивний масаж; чи
поступове відігрівання організму і ураженої ділянки тіла.

При наданні першої допомоги потерпілого необхідно зігріти у ванні,
температуру води в ній протягом 20-30 хв слід поступово підвищувати з
19-20 до 40°С. Одночасно необхідно проводити легкий масаж ураженої
ділянки погладжуванням від периферії до центру, до потепління і
почервоніння стопи. Хворим призначають ліжковий режим з підвищеним
положенням кінцівки, проводять тепле закутування і дають гаряче пиття.

Поступове зігрівання не порушує структури охолоджених тканин, у
потерпілих спостерігають менше виражену інтоксикацію. При повільному
зігріванні і подальшому проведенні лікування, навіть якщо не вдається
уникнути некрозу тканин, він, як правило, є сухим, а при швидкому,
активному зігріванні — вологим. Крім цього, при швидкому зігріванні
підсилюється больовий синдром, виникає виражена інтоксикація організму.

Зігріту ділянку тіла або кінцівку слід висушити, обтерти спиртом або
горілкою, накласти чисту (краще стерильну) пов’язку з товстим шаром вати
і укласти (кінцівку) на шину. При відмороженнях II-III-IV ступенів
потерпілому необхідно ввести профілактичну дозу протиправцевої сироватки
і анатоксин.

При подальшому лікуванні потерпілих з відмороженнями проводять заходи,
спрямовані на відновлення кровобігу в уражених ділянках, лікування
місцевого процесу, профілактику інфекційних ускладнень. Хворим
призначають спазмолітики (но-шпу, спазмоверин, баралгін або спасфон та
ін.).

Для зняття спазму периферійних судин та покращення мікроциркуляції в
кінцівках внутрішньоартеріально вводять суміш із 10 мл 0,25% розчину
новокаїну, 2 мл папаверину, 2 мл 1% розчину нікотинової кислоти і 10
тис. ОД гепарину. Вказану суміш переважно застосовують у реактивному
періоді (протягом перших 5 діб після травми).

Призначають антикоагулянти. Добова доза антикоагулянтів (гепарину)
становить 30-40 тис. ОД, можна вводити кальципарин, фраксипарин. Крім
цього, призначають вітаміни групи В, С та антибіотики широкого спектра
дії. При наявності змертвіння проводять некротомію, ампутацію
відмороженого сегмента, при необхідності — автодермопластику,
реконструктивні операції.

Загальне переохолодження (замерзання). У його виникненні має значення
вологість, швидкість вітру, температура повітря та стан людини.

Дія низької температури на організм може призвести до зниження
температури тіла і розвитку патологічного стану — гіпотермії
(замерзання).

Клінічні ознаки. У розвитку замерзання виділяють дві стадії. Спочатку,
незважаючи на низьку температуру навколишнього середовища, температура
тіла не знижується, а утримується на відповідному рівні. Цей період
охолодження називається стадією компенсації. В ній спрацьовують
механізми фізичної терморегуляції, спрямовані на обмеження тепловіддачі.
Це здійснюється завдяки рефлекторному спазму судин шкіри, зменшенню
потовиділення та посиленню обміну речовин. За умов тривалого або
інтенсивного впливу холоду механізми терморегуляції перенапружуються,
температура тіла знижується і настає друга стадія охолодження — стадія
декомпенсації. У ній знижується температура тіла, пригнічуються життєво
важливі функції організму. Смерть настає від зупинки серця і гіпоксії
мозку.

При загальному замерзанні у потерпілого розвивається слабість, адинамія,
сонливість, запаморочення, дихання стає поверхневим, виникає
брадикардія, знижується артеріальний тиск (90-80 мм рт.ст.) і
температура тіла.

При подальшому замерзанні і зниженні температури тіла нижче 25°С
поступово перестають функціонувати всі органи і системи. У разі зниження
температури тіла нижче 20°С повернути потерпілого до життя неможливо.

Лікування. При загальному переохолодженні в першу чергу необхідно
захистити потерпілого від подальшого охолодження. Його поміщають в тепле
приміщення, міняють мокрий одяг, дають гарячого чаю, їжу, алкоголь.
Найкращим засобом зігрівання потерпілого є ванна, початкова температура
якої 36°С і поступово підвищується до 40-41 °С протягом 15-20 хв. На
такому рівні температуру води підтримують до повного зігрівання хворого.
Поряд із цим, потерпілому вводять внутрішньовенно підігріті до 36°С такі
розчини: 40-50 мл 40% глюкози, 5-10 мл 10% розчину хлориду кальцію, 400
мл реополіглюкіну, перфторану та ін. Ефективність проведених заходів
оцінюється за відновленням дихання, покращенням діяльності
серцево-судинної системи (пульс, артеріальний тиск), підвищенням
температури тіла, відновленням функцій нирок і ін.

Використана література

Журавлева Антонина Ивановна, Граевская Нина Даниловна Спортивная
медицина и лечебая физкультура.- М.: Медицина, 1993.- 432с.

Медицина катастроф.- К.: Здоров’я, 2001.- 348с.

Український реферативний журнал «Джерело». Сер 1. Природничі науки.
Медицина.- : , 2001.-

Олеарчик Андрій Всесвіт хірурга.- Львів: Медицина світу — МС, 2006.- 800
с.

Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна .
Сер.:Медицина.- Харків: , 2002.- 134с.

Джерело: Український реферативний журнал: Серія 1. Природничі науки.
Медицина.2002.- К.: , 2003.-

Бисярина Валентина Павловна Анатомно — физиологические особенности
детского возраста.- М.: Медицина, 1968.-

Сердюк Александр Андреевич Глубинная медицина.- Запорожье: Дикое Поле,
2003.- 216с.

Похожие записи