Лекція

Доброякісні пухлини кісток лицевого черепа. клініка, діагностика,
лікування. остеогенні доброякісні пухлини кісток

 

П Л А Н

Топографо – анатомічні особливості кісток обличчя.

Класифікація пухлинних уражень кісток ЩЛД.

Остеогенні пухлини кісток ЩЛД.

Остеодистрофії і остеогенні пухлиноподібні утвори ЩЛД.

Особливості заміщення залишкових кісткових порожнин.

Вклад співробітників кафедри і медичної академії у вирішенні даної
проблеми.

Актуальність даної теми визначається поширеністю доброякісних пухлин,
складністю діагностики та лікування.

Топографо-анатомічні особливості кісток обличчя. До кісток обличчя
відносять верхню і нижню щелепи, піднебінну, виличну і під’язикову
кістки. Верхня щелепа утворена парними верхньощелеповими кістками. В
середині тіла щелепи розташована гайморова пазуха, вистелена слизовою
оболонкою. Ця пазуха з’єднується з середнім носовим ходом отвором,
розміри якого можуть зменшуватись при ринітах і пухлинах, розташованих
на носовій поверхні верхньої щелепи. Пухлини такої локалізації заважають
вільному проходженню повітря через відповідний носовий хід.

Пухлини верхньої щелепи локалізовані в гайморовій пазусі, довший час
можуть розвиватись безсимптомно. Внаслідок появи запального процесу
виникає типова картина гаймориту, що заставляє хворого звернутись до
лікаря. При Rtg-логічному дослідженні верхньощелепової пазухи виявляють
пухлину.

Пухлини з локалізацією на очній поверхні верхньої щелепи можуть
призводити до зміщення очного яблука і до диплопії. Здавлення
носослізного каналу призводить до сльозотечі.

Дуже скрито розвиваються пухлини з локалізацією на підскроневій поверхні
верхньої щелепи. Деколи першою ознакою пухлини є відчуття перешкоди при
відкриванні рота внаслідок того, що вінцевий паросток впирається в
пухлину. Болі при цьому немає.

При ураженні пухлиною лобного відростка верхньої щелепи деформація
виникає біля основи носа чи медіальної стінки очниці. Ці пухлини деколи
нагадують мозкові грижі. При ураженні пухлиною виличного паростка
верхньої щелепи легко виявити його розрушення на Rtg-грамі, зробленій в
передній прямій (носопідборідковій) чи напіваксіальній
(потиличнопідборідковій) проекціях.

Пухлини, які виникли в виличному паростку і поширені на горб верхньої
щелепи, можуть значно послаблювати його міцність. По цій причині під час
оперативного втручання, навіть такого, як видалення одного з зубів
верхньої щелепи може наступити відлом частини альвеолярного паростка.

В товщі альвеолярного паростка розташовані зуби, верхівки коренів яких
нерідко розташовані в порожнині гайморової пазухи. В ділянці
альвеолярного паростка виникають самі різноманітні доброякісні пухлини:
остеоми, одонтоми, остеобластокластоми, фіброми. Під час їх оперативного
видалення можна проникнути у верхньощелепову пазуху. Тому необхідно
перед операцією виготовити захисну пластинку, яка після ушивання рани
буде фіксувати пов’язку і захищати раневу поверхню від травм під час
їжі. При операціях на передній ділянці альвеолярного паростку верхньої
щелепи можна проникнути в порожнину носа. Виникаючі при цьому нориці з
великим трудом піддаються лікуванню. Цю обставину також необхідно
враховувати під час операції.

Виличні кістки дуже рідко вражаються доброякісними пухлинами. Але в
ділянці виличної кістки можуть розташовуватись вроджені пераурикулярні
кісти, які деколи помилково вважають пухлиною. Цю обставину слід
враховувати при диференціальній діагностиці новоутворів виличної кістки.

Нижня щелепа – єдина рухома зі всіх лицевих кісток. Вона складається з
тіла і двох гілок, на яких рорзташовані вінцеві і суглобові паростки. З
зовнішньої і внутрішньої сторони нижньої щелепи є добре виражена
компактна пластинка, в якій розташована губчаста кістка з незначною
кількістю кісткового мозку. В товщі тіла нижньої щелепи і частково в
нижній половині гілок розміщений канал нижньої щелепи, в котрому
проходять судинно-нервовий пучок і лімфатичні судини. В ділянці зубів
(2-х і 3-х молярів) канал розташований близько до верхівок їх коренів,
внаслідок чого видалення пухлини, розташованої в цій ділянці щелепи може
супроводжуватись пораненням судинно-нервового пучка, що призводять до
парестезії ділянки підборіддя, нижньої губи, а також до травматичного
невриту.

Доброякісні пухлини щелепових кісток розвиваються із різних тканин і
клітин, що утворюють кістку. Всі доброякісні пухлини щелепових кісток
можна розділити на одонтогенні, остеогенні, неостеогенні, неодонтогенні
пухлини і пухлиноподібні утвори, остеогенні пухлиноподібні утвори і
остеодистрофії, одонтогенні пухлиноподібні утвори.

Остеогенні доброякісні пухлини щелеп:

Остеома (os – кістка) – порівняно рідкістна пухлина щелеп, побудована із
відносно зрілої кісткової тканини, міститься у губчатій або кортикальній
речовині щелепи. Частіше локалізується на нижній щелепі, але може бути і
на внутріній стінці верхньо щелепової пазухи, в порожнині носа, а також
в товщі привушної залози. Виявляється у 2,73 % хворих із доброякісними
пухлинами. Росте дуже повільно, тривалі роки не даючи про себе знати.
Перші скарги хворого залежать від локалізації і об”єму пухлини:
виникнувши у товщі нижньої щелепи, пухлина викликає невралгічний біль у
нижньолуночковому нерві і асиметрію нижньої половини обличчя;
локалізуючись на вінцевому паростку, викликає поступово наростаюче
обмеження рухів нижньої щелепи а, проростаючи в порожнину носа —
затруднює дихання через відповідну половину носа. Найпізніше проявляє
себе остеома, яка вросла в верхньощелепову пазуху і поступово заповнює
її. При цьому остеома набуває форму порожнини і виявляється випадково
при рентгенологічному обстеженні додаткових пазух носа або верхньої
щелепи з іншого приводу, або в результаті поступового наростання
асиметрії оличчя, або розвитку контрактури нижньої щелепи. Контактура
буває пов’язана з деформацією і зміщенням горба верхньої щелепи пухлиною
дозовні.

Розміри остеоми залежать від того, на якому році росту пухлини
проводиться обстеження. Остеоми маленького розміру не спричиняють ніяких
функціональних чи косметичних розладів, вони розвиваються безболісно.
Однак, досягнувши великих розмірів, можуть не тільки деформувати обличчя
і викликати обмеження відкривання рота, але і змістити очне яблуко.

Гістологічно остеоми поділяються на компактні, губчасті і м’які. Перші
відрізняються від нормальної компактної кістки порушення архітектоніки і
вузькими судинними каналами. Губчата остеома має губчату, порзну
речовину, м’які остеоми складаються із кісткової речовини, яка
відрізняється наявністю великих кістковомозкових порожнини.

Діагностика компактних остеом не представляє труднощів: чіткий
рентгенографічний симптом симптом “плюс-тканина” свідчить про наявність
щільної остеоми, що виділяється на фоні більш рентгенпроникливої кістки.

Губчаті та м’які остеоми потрібно відрізняти від остеобластокластом,
солідних адамантином, кісткових дисплазій, а також остеофітів,
екзостозів, хронічних періоститів.

Особливі труднощі можуть бути при диференціюванні остеоми з
остеодисплазіями. Останні відрізняються незрілістю кісткової тканини,
яку виявляють при гістологічному дослідженні. При дослідженні шматочків
кістки, взятих з поверхні вогнища пораження, можна виявити ділянки
зрілої кістки з явищами розсмоктування і формуванням своєрідних.
структур. Саме ці структури деколи помилково сприймаються як губчата
остеома.

Лікування остеом тільки хірургічне – радикальне видалення пухлини при
функціональних і косметичних порушеннях, а також в зв’язку із майбутнім
зубним протезуванням.

Прогноз – сприятливий.

Остеоїд-остеому (м’яку остеому) деякі автори відносять не до істиних
пухлин, а до проявів реактивного запалення. Зустрічається рідко (0,5%
хворих з пухлинами). Локалізується в губчатій або короковій речовині
кістки або субперіостально. Розміри 5 – 20 мм в діаметрі. Проявляється
ниючим, періодично загострюваним болем, особливо в нічний час.
Характерною є болезаспокійлива дія аспірину. Локалізуючись поверхнево
викликає асиметрію обличчя. На Rtg визначається окреслена зона
просвітлення по периферії і підвищена рентгенпроникність пухлини в
центральній частині. Поставити діагноз без патогістологічного
дослідження практично неможливо.

Лікування: ретельне вискоблювання.

Прогноз: можливі рецидиви.

Остеобластокластоми.

Серед первинних пухлин щелепних кісток остеобластокластоми складають
приблизно 65%. Із них центрально розміщенні: 17% і периферичні — 48%.

Мікроскопічна будова остеобластокластом характеризується наявністю
основних типів пухлинних клітин:

а) багатоядерних гігантських клітин, які приймають участь в
розсмоктуванні кісткових балочок (остеокласти);

б) одноядерних гігантських клітин остеобластичного ряду, тобто, які
приймають участь в побудові кісткових балочок.

Уражають остеобластокластоми в основному молодих жінок (вік 11– 20
років). Локалізуються в основному на нижній щелепі в ділянці великих
корінних зубів, на верхній щелепі – в ділянці премолярів.

Скарги хворих різноманітні і залежать від локалізації і стадії розвитку
пухлини (переважно на наявність асиметрії обличчя внаслідок повільно
ростучої пухлини, тільки зрідка болючої). Деколи хворі скаржаться ще й
на періодично виникаючий запальний процес в ділянці пухлини, який
завершується виникненням гнійної нориці на яснах або на обличчі. При
цьому хворі деколи відмічають появу симптому нестійкості і рухомості
зубів, які знаходяться в зоні пухлини. Поява запальних нашарувань із
нориці є однією із відмінних ознак остеобластокластом щелеп (в трубчатих
кістках вони не ускладнюються запаленням). Поява запалення і нориць
пов’язана з наявністю каріозного зуба та інфекції порожнини рота.
Інфікування пухлини відбувається або маргінальним шляхом через
періодонт, або через рану, після видалення зуба чи самовільного
випадіння. Якщо пухлина локалізується поблизу висково-нижньощелепового
суглоба, хворий може скаржитися на біль при русі щелепи, особливо при
жуванні.

Клініка периферичної остеобластокластоми не відрізняється від типових
епулідів. Хворі рано звертають увагу на вздуття ясен “дике м’ясо” на них
і з цим звертаються до лікаря.

Об”єктивно на яснах визначається блідо-рожева пухлина, розміри її різні
в залежності від довготривалості хвороби. Основа, на відміну від
звичайного епуліда, широка, захоплює зону декількох зубів, більш чи менш
вже рухомих. Внаслідок травмування їжею з’являється звиразкування
слизової оболонки над таким епулідом, з’являється регіонарний
лімфаденіт, біль, субфебрильна температура тіла і відповідно запаленню –
зміни зі сторони крові.

Клініка центральної остеобластокластоми: Встановити початок розвитку
центральної форми остеобластокластоми важко, так як захворювання
розвивається повільно, непомітно. Тільки у деяких хворих раніше
з’являється біль у ділянці пухлини, або зуба, який в ній знаходиться.
Загальний стан довго не порошується, лише після досягнення великих
розмірів пухлини він порушується через затруднене приймання їжі або
інфікування пухлинної тканини.

Центральні остеобластокластоми проявляється у вигляді потовщення або
веретеноподібного здуття тіла щелепи, де слизова оболонка в кольорі
залишається довго незміненою. За своєю клініко-рентгенологічною
симптоматикою, остеобластокластоми поділяються на комірчасті, літичні та
кістозні.

Комірчата форма відрізняється повільним ростом, спостерігається вона в
зрілому та похилому віці, рідко призводить до стоншення коркової
речовини кістки. Зуби в ділянці такої пухлини переважно зберігають своє
положення і властиву їм ступінь електрозбудливості.

Літична форма спостерігається найчастіше в ранньому дитячому та
юнацькому віці. Відрізняється швидким агресивним ростом, руйнує кістку,
зуби розхитуються, поражаються кортикальний шар кістки і періост.

Кістозна форма спостерігається найчастіше в молодому віці. Хворі
скаржаться на наявність зубного болю. Розміщується пухлина в щелепній
кістці дещо ексцентрично, тіло щелепи здувається зі сторони присінку
рота, пальпаторно – симптом “пергаментного хрусту”.

При будь-якій формі центрально остеобластокластоми регіонарні лімфовузли
не запальюються, колір шкіри не змінений. Однак при гігантських розмірах
шкіра звиразковується, з’являються гнійні виділення внаслідок приєднання
остеомієліту.

Якщо до остеобластокластоми приєднається одонтогенний чи стоматогенний
запальний процес, клінічна картина різко змінюється за рахунок симптомів
запалення в слизовій оболонці, періості, кістковій речовині, шкірі і
регіонарних лімфовузлах. Може бути підвищення температури тіла,
з’явлення значних больових відчуттів. Після утворення норицевого ходу,
гострота запалення затихає, залишається пухлина із норицевим ходом на
яснах чи обличчі.

Пункція гігантоми дозволяє виявити рідину різних відтінків: від бурого
до світложовтого. Деколи можна одержати в невеликій кількості кров.
Ніколи не виявляється холестерин.

?

?

?

?

???????¤?¤?$???????)?о дрібних порожнин, відокремлених одна від одної
балочками-перегородками різної товщини. Ці балочки пересікаються в
різних напрямках, надаючи пухлині дрібнокомірчатий характер. Сама щелепа
виглядає веретеноподібною і витонченою, у два рази більша в порівнянні
із звичайними розмірами. Для літичної форми характерним являється
наявність однорідного дефекту кістки, що нагадує кістку. Однак на
відміну від кістозної форми, яка завжди має чіткі контури порожнини,
межі при літичній формі виглядають нерівними і змазаними. Нижній край
щелепи при кістозній і літичній формі буває різко стоншений і має вигляд
скарлупи. Корені зубів, що попали в зону пухлини, як правило, виглядають
резорбовані і “усіченими” на 1/3 або більше своєї довжини.

Згідно рентгенологічних даних розрізняють 5 фаз протікання
остеобластокластоми:

фаза початкових проявів пухлинного росту;

фаза прогресивного росту і біологічної компенсації;

фаза агресивного росту;

фаза зворотнього росту;

фаза злоякісності.

Діагноз: на основі пункції, рентгенографії, біопсії.

Лікування: хірургічне, поєднання ексхолеації їз вискоблюванням до
здорової кістки. Периферичні остеобластокластоми лікуються резекцією
альвеолярного паростку із розхитаними зубами в зоні епуліду.

Гемангіома щелепових кісток зустрічається надзвичайно рідко. Вона
зустрічається приблизно 0,5 – 1% від чисельності усіх пухлин кісток.
Протікає безсимптомно і може бути виявлена випадково в будь-якому віці,
як у чоловіків так і у жінок під час рентгенологічного дослідження.

Розрізняють ізольовану гемангіому щелеп і змішану, коли пухлинним
процесом ушкоджуються одночасно м’які тканини та кістка. Гемангіоми
щелеп обох видів являють велику небезпеку у тих випадках коли виникає
необхідність оперативного втручання дуже поширених стоматологічних
захворювань: хронічного періодонтиту, періоститу, остеомієліту.
Наявність гемангіоми в м’яких тканинах, на шкірі обличчя або на слизовій
оболонці ротової порожнини дозволяє уявити про можливість ураження
щелепових кісток цією пухлиною. У таких хворих будь-якому оперативному
втручанню повинно передувати ретельне рентгенологічне дослідження
лицевих кісток з тим, щоб передбачити профузну кровотечу з кісткової
тканини, яка виникає під час операції. Окрім звичайного дослідження слід
робити томографію та ангіографію, що дозволить скласти повне уявлення
про поширеність пухлини і про стан ураженої щелепи.

Незначне вздуття щелепи, невелика рухомість зубів, кровоточивість ясен є
першими і часто єдиними симптомами гемангіоми.

Гемангіома щелеп переважно буває кавернозною і пов’язана з патологією
венозних судин. З артерій гемангіоми утворюються надзвичайно рідко.
Характерні ознаки гемангіоми м’яких тканин: збільшення розмірів пухлини
і зменшення її після стискання, пульсація пухлини, яка виходить з
артеріальних судин, при кісткових гемангіомах повністю відсутня.
Ізольвана гемангіома щелеп може бути виявлена тільки при
рентгенологічному дослідженні.

На рентгенограмі щелеп виявляють зміни, які не властиві ні одному
патологічному процесу. Відмічається підвищена прозорість кістки,
утворення дрібнокоміркових структур у вигляді окремих ділянок
просвітлення неправильної форми без чітких меж. На фоні кісткової
структури патологічного вогнища розрізняють ділянки розрідження кістки
округлої форми діаметром до 0,5 мм.

Вочевидь, вони відсвітлюють хід великих кровоносних судин пухлини, які
розташовані паралельно ходу рентгенівських променів. Суцільного
остеолізу кістки ніколи не спостерігається, крапчасті склеротичні
включення відсутні. Іноді можна спостерігати тіні ангіолітів. Краї
дефекту кісткової тканини заключені в склеротичну кайму. Кортикальна
пластинка щелепи може бути здута. Окістя залишається інтактним і на
рентгенограмі не визначається.

Лікування гемангіоми щелеп слід проводити лише в тих випадках, коли
пухлина викликає деформацію обличчя внаслідок здуття щелепи,
кровоточивість під час їжі. Найбільш радикальний хірургічний метод, але
він може виявитись дуже травматичним при обширному розповсюдженні
пухлини в щелепі. Тому застосовують склерозуючу терапію, кріохірургію і
електрокоагуляцію.

Тактика при випадковому виявленні при операції видалення зуба:

негайно затампонувати лунку воском, стенсом і т.п.

госпіталізувати хворого в стаціонар.

Гемангіоендотеліома пухлина походить від ендотелію кровоносних судин
щелепи. По ступеню зрілості займає проміжне місце між гемангіомою і
гемангіосаркомою.

Спостерігається головним чином у дітей. Відрізняється від ангіом більш
швидким ростом і інфільтрацією і проростанням в оточуючі тканини;
частіше викликає кровотечу і звиразкування слизового покриву ясни.

Розташовуючись за нижнім зубом мудрості гемангіоендотеліома здатна
прорости дозаду і всередину в товщу м’якого піднебіння; при цьому
екстраосальна частина пухлини набуває бугристого рельєфу, вона дещо
болюча має м’яко-еластичну консистенцію. Регіонарні лімфовузли не
збільшені.

Якщо проходить переродження пухлини в гемангіосаркому при цьому
визначається обширна зона деструкції щелепової кістки.

Лікування: глибока Rtg-терапія з послідуючим радикальним видаленням
пухлини в межах здорових тканин.

Мікосома – доброякісна пухлина, побудована зі слизової тканини, яка
містить муцин. Зустрічається рідко, в будь-якому віці, однаково часто у
чоловіків і жінок. За даними А.А. Колесова (1969), вона складає 12 % від
числа всіх доброякісних пухлин щелеп.

Макроскоиічно міксома являє собою округлий еластичний утвір у вигляді
одиночного вузла без оболонки, через що відсутнє чітке відмежовування її
від оточуючих тканин. На розрізі має вигляд студенистої напівпрозорої
маси з безліччю дрібних кіст, виповнених слизистою кров’янистою рідиною.

Мікроскопічно в міксомі зірчасті, веретеноподібні анастомозуючі
відростками клітини, які розташовані в напівпрозорій з муцином основній
речовині, яка насичена кровоносними судинами, колагеновими і
аргірофільними волокнами. Деколи спотерігається інфільтруючий ріст
пухлини по сполучнотканинних просторах та по ходу крупних кровоносних
судин за межі пухлинного вузла. Капсули пухлина не має.

Локалізується пухлина в бокових вузлах верхньої та нижньої щелеп, росте
повільно, безболісно, проявляється здуттям кістки. При пальпації
визначають щільний безболісний вузол з гладкою поверхнею, вкритий
незміненою слизовою оболонкою. Деколи виявляють розхитування і зміщення
зубів. На нижній щелепі у випадку проростання пухлиною судинно-нервового
пучка визначається симптом Венсана. На верхній щелепі пухлина може
проростати у верхньощелепову пазуху і в порожнину носа.

На Rtg-грамі розрізняють округлої чи овальної форми вогнище деструкції.
Межі вогнища деструкції нечіткі, деколи воно поступово переходить в
незмінену кісткову тканину. В деяких випадках пухлина має крупнопористий
характер або нагадує кісткову кісту. Навколо пухлини кістка не змінена.

Диференціювати міксому слід з амелобластомою, остеобластокластомою,
кістою. Полегшити діагностику може дослідження пунктату пухлини.
Кінцевий діагноз встановлюють переважно на основі гістологічного
дослідження пухлини.

Лікування міксоми виключно хірургічне. Беручи до уваги, що в міксомі
часто виявляються поліморфні клітини з гіперхроматичними ядрами,
характерними для злоякісних новоутворів, а сама пухлина проявляє
тенденцію до інфільтруючого росту, показане радикальне видалення пухлини
шляхом підокісної резекції щелепи з одномоментною кістковою пластикою.
Рецидиви після такої операції переважно не виникають.

Деформуюча остеодистрофія – хвороба Педжета.

В 1877 році Peget описав досить своєрідне і рідкісне захворювання
скелета, яке автор вважав хронічним запальним процесом і назвав його
ostcitis deformans. Починаючи з робіт Stenholm (1924) це захворювання
вчені почали відносити не до запальних, а до остеодистрофічних процесів,
так само як і хворобу Енгдя-Реклінгаузена, вважаючи ці захворювання
різновидностями одного і того ж страждання. Однак в 1932 р. Schmorl
встановив, що ці захворювання повинні розрізнятися як в етіологічному
так і в патологічному відношеннях: при захворюванні Педжета кісткова
речовина має зовсім іншу структуру, ніж при захворюванні
Енгля-Реклінгаузена.

Етіологія і патогенез цього захворювання встановлені недостатньо. Були
спроби пов’язати це захворювання з такими захворюваннями, як ревматизм,
сифілітична інфекція, травма, антигенними впливами, конституційною
неповноцінністю скелета та всі вони потерпіли невдачу. Більш достовірним
слід визнати предположення А.В.Русакова про те, що хвороба Педжета
відноситься до диспластичних процесів, близьких до пухлин, а можливо, я
являє собою своєрідну кісткову пухлину. В основі такої точки зору лежать
дані про непервну функціональну перебудову кістки, в процесі якої
відбувається не тільки розрушення, але і ріст її, що нагадував ріст
пухлини.

Мікроскопічна картина хвороби еджета свідчить про посилену патологічну
перебудову кістки: з’являється велика кількість так званих ліній
склеювання, де процес розсмоктування кістки призупиняється, а пізніше
відбувається нашарування нової кісткової речовини. Безмежна зміна цих
двох процесів, що протікають поза фізіологічними межами зумовлює
характерну макроструктуру і мікроструктуру уражених кісток.
Розсмоктування відбувається з участю остеокластів і утворюються глибокі
лакуни, кістковий мозок замінюється рихло-волокнистою тканиною
розрослого ендоста. Вміст органічних речовин в уражених кістках
збільшено, а неорганічних – різко зменшено. На цьому фоні досить часто
розвивається остеосаркома.

Клініка. Деформуючий остеоз частіше спостерігається у чоловіків віком
старше 40 років, хоча виникає і значно раніше – в дитячому або
підлітковому віці. Schmorl розрізняє дві форми хвороби Педжета:

Монооссальна форма;

поліоссальна форма.

На відміну від хвороби Енгля- Реклінгаузена при поліоссальній формі
хвороби Педжета ніколи не уражаються всі кістки. Порушення, за звичай,
обмежуються тими кістками, які несуть значне механічне навантаження:
стегнова, великогомілкова, хребет, кістки мозкового і лицевого скелета.
При цьому уражені кістки піддаються різкій деформації. А саме, при
ураженні лицевих кісток виникає типова деформація: потовщення скроневих
кісток, западіння перенісся, потовщення підборіддя. Обличчя набуває
схожості із левинною мордою, що дало основу називати цей стан як
leontiasis ossea. При цьому є можливість розвитку невралгії гілок
трійчастого нерву. При локалізації процесу в мозковому черепі
відмічається головний біль, збільшення обсягу черепа, який може
досягнути 70 см. Поступово мозковий череп нависає над лицевим. Обличчя
здається маленьким, інколи виникає порушення психіки, паморочення
свідомості.

Діагноз.

На рентгенограмі кістки, ураженої хворобою Педжета, визначається
хаотичне чергування порівняно щільних і розрихлених ділянок, що нагадує
мозаїку із пластівцеподібних ділянок, подібних до комків вати. В ряді
випадків можна бачити дрібні кістозні порожнини, кістка потовщена.

Диференціальний діагноз необхідно проводити із захворюванням
Енгля-Реклінгаузена, сифілітичним ураженням і акромегалією кісток
обличчя. В зв’язку з цим необхідно пам”ятати, що порушень загального
характеру при хворобі Педжета не відмічається, в тому числі немає змін у
кількісному складі кальцію і фосфору крові, чим і відрізняється це
захворювання від хвороби Енгля-Реклінгаузена.

При генералізованій остеодистрофія, як і при хворобі Педжета,
відбувається розсмоктування старої і утворення нової кістки, однак
гістологічна різниця між ними суттєва: при хворобі Педжета поряд із
розростанням сполучної і остеоїдної тканин є гніздові вогнища
зневапнення новоутвореної кістки, які зумовлюють деформацію і нерівний
рельєф ураженої кістки. На відміну від гіпертіреоїдної остеодистрофії
при хворобі Педжета різко активізується остеопластична функція періосту.
Крім того, слід мати на увазі те, що генералізована остеодистрофія
уражає частіше людей більш молодого віку і переважно жіночої статі.
Сифілітичне ураження відрізняється тим, що воно не викликає збільшення
черепних кісток і рідко локалізується в епіфізах. Гумозні деструктивні
вогнища розміщені більш субперіостально, періостальна реакція при
сифілісі зустрічається досить часто, а при хворобі Педжета – відсутня.
Акромегалія не супроводжується структурними змінами кісткової речовини,
як це має місце при хворобі Педжета.

Лікування деформуючої остеодистрофії є симптоматичним і паліативним: для
зменшення головного болю, невралгії трійчатого нерва можна застосувати
променеве лікування. Призначають вітамінотерапію, гідротерапію, спокій,
посилене харчування. Хірургічні втручання у вигляді зколювання, різко
виступаючих частин кісток обличчя, носять сугубо косметичний характер.
Проводиться воно за допомогою долота, фрези або остеотома.

Еозинофільна гранульома – хвороба Таратинова (1913). Для неї характерне
розростання в кістковому мозку ретикуло-гранульоматозної тканини,
багатої еозинофільними лейкоцитами. Еозинофільна гранульома поділяється
на три форми:

Вогнищева;

Дифузна форма:

початковий період;

період виражених змін

Генералізована форма – уражаються не тільки щелепи, але й інші кістки.

Лікування – при вогнищевій формі вишкрябування патологічного вогнища,
при генералізованій – рентгенотерапія.

ЛІТЕРАТУРА:

Основы хирургической стоматологии. Ю.И.Бернадский, «Вища школа».

«Опухоли головы и шеи» А.И.Пачес. Москва «Медицина», 1983.

Заусаев В.И. и др. Хирургическая стоматология. – М.: Медицина, 1981.

Похожие записи