Реферат
на тему:
Дизентерія
ДИЗЕНТЕРІЯ
Дизентерія — гостра інфекційна хвороба, яка характеризується явищами
загальної інтоксикації та місцевим запальним процесом у товстій кишці,
переважно в її нижньому відділі.
Етіологія. Збудниками дизентерії є бактерії роду Shigella (шигели). При
низькій температурі, у вологому середовищі, в темряві вони зберігаються
довго; швидко гинуть на сонячному світлі, при висушуванні, високій
температурі та у разі дії дезинфікуючих засобів. Найбільш поширені тепер
шигели Зонне. Певну питому вагу мають шигели Флекснера.
Епідеміологія. Джерелом інфекції є хворий і бактеріоносій.
Шлях передачі — фекально-оральний. Переважає контактно-побутове
зараження. Важливу роль у передаванні дизентерії відіграють руки як
хворої (джерело), так і здорової людини, яка сприймає інфекцію. Тому
дизентерію називають хворобою брудних рук. Контактно-побутавий шлях
зараження найчастіше характерний для людей, які не дотримують
санітарно-гігієнічних правил. Поширення дизентерії спричинюють мухи, які
механічно переносять шигели. Мухи є також своєрідним джерелом інфекції,
оскільки в їхніх кишках шигели довго зберігають життєздатність. При
інфікуванні харчових продуктів та води шигелами реалізуються відповідно
харчовий та водний шляхи поширення дизентерії.
Сприйнятливість до дизентерії дуже висока у всіх вікових групах,
особливо у дітей раннього віку. Імунітет нестійкий, зникає вже через
кілька місяців.
Патогенез. Дизентерія— типова кишкова інфекція. Збудник потрапляє в
організм через рот. У шлунку та кишках дизентерійні палички частково
руйнуються. Звільнений токсин всмоктується в кров, зумовлюючи явища
інтоксикації. Внаслідок токсичного пошкодження нирок дизентерійний
токсин компенсаторно виділяється слизовою оболонкою товстої кишки,
спричинює її пошкодження та сенсибілізацію. У зміненій слизовій оболонці
товстої кишки шигели фіксуються і завдяки своїм інвазивним властивостям
зумовлюють наступний розвиток місцевих запальних процесів (від
катаральних до виразкових).
Клініка. Інкубаційний період при дизентерії триває від кількох годин до
7 днів (найчастіше 2—3 дні). Початок хвороби гострий. Інтоксикація при
дизентерії проявляється загальним нездужанням, головним болем,
підвищенням температури тіла, нерідко — блюванням. У тяжких випадках
спостерігаються симптоми нейротоксикозу: судороги, порушення свідомості
різного ступеня та ін. Місцевий запальний процес у товстій кишці
проявляється болем у животі та частими випорожненнями. Біль у животі має
переймоподібний характер, спочатку відчувається по всьому животу, потім
локалізується переважно у лівій здухвинній ділянці, буває перед кожною
дефекацією і під час неї. Випорожнення мають спочатку каловий характер,
потім кількість калових мас зменшується, у тяжких випадках вони повністю
зникають. Випорожнень мало, вони містять мутний слиз та прожилки крові
(ректальний плювок). Кількість дефекацій тим більша, чим тяжче
захворювання. Зі зменшенням кількості калових мас з’являються часті
болісні позиви на випорожнення у зв’язку зі спастичним скороченням
м’язів прямої кишки (тенезми). При пальпації живота визначають болючу та
спазмовану сигмовидну кишку (симптом лівостороннього коліту). Анус
піддатливий або зяючий. Залежно від ступеня явищ загальної інтоксикації
та інтенсивності кишкового синдрому розрізняють легку, середньотяжку та
тяжку, або токсичну, форми дизентерії.
При значному харчовому зараженні перебіг дизентерії нерідко нагадує
харчову токсикоінфекцію. Спостерігаються явища загальної інтоксикації,
повторне блювання, часті рідкі випорожнення з домішками неперетравленої
їжі, слизу, зелені, рідше — крові. Розвивається зневоднення, порушується
гемодинаміка.
Дизентерія у дітей раннього віку має ряд відмінностей. Колітичний
синдром у цьому віці відносно слабкий або його зовсім немає.
Випорожнення рідкі, зберігають каловий характер, але мають зеленуватий
колір. Патологічних домішок (слизу та крові) звичайно мало.
Еквівалентами тенезмів є почервоніння обличчя та крик під час дефекації.
Анус піддатливий, зяяння його не спостерігається. Паралельно з явищами
кишкового токсикозу розвиваються зневоднення та гемодинамічні розлади.
Ускладнення. При глибокому ураженні слизової оболонки товстої кишки
можуть спостерігатися кровотеча, прорив кишки та наступний перитоніт,
рубцеві зміни, випадання прямої кишки.
При затяжному та хронічному перебігу дизентерії розвиваються гіпотрофія,
анемія, гіповітаміноз.
Після перенесеної дизентерії протягом тривалого часу Можуть зберігатися
зміни рухових функцій кишок (спазми, біль у животі, нестійкі
випорожнення).
Діагноз дизентерії встановлюють на основі даних клінічних проявів хвороби.
Велике значення у його встановленні має епідеміологічний анамнез. Для
підтвердження діагнозу, його етіологічного розшифрування застосовують
бактеріологічні (посів випорожнень, а в перші дні хвороби, якщо є блювання,
блювотних мас та промивних вод шлунка) і серологічні (реакції аглютинації
та непрямої гемаглютинації) методи. Для експрес-діагностики застосовують
люмінесцентні сироватки. Шкірна алергічна проба з дизентерином (реакція
Цуверкалова) має обмежене діагностичне значення. Вона є чутливою, але
не строго специфічною. Істотне діагностичне значення має копрологічний
метод—мікроскопічне дослідження випорожнень. При бактеріальній дизентерії
у випорожненнях є слиз, еритроцити та велика кількість лейкоцитів.
Певне діагностичне значення має загальний аналіз крові. Для дизентерії
характерним є нейтрофільний лейкоцитоз, зсув уліво, підвищення ШОЕ.
Об’єктивне уявлення про стан слизової оболонки термінального відділу
товстої кишки можна дістати при ректороманоскопії. У дітей
ректороманоскопію доцільно проводити уневиразних випадках для
диференціальної діагностики і вирішення питання
про повне видужання.
Лікування.
Організувати індивідуальний сестринський догляд за дитиною у
напівбоксованій палаті інфекційної лікарні.
Проводити ентеральну регідратацію в поєднанні з дозованим годуванням
хворої дитини.
Якомога раніше налагодити оральне введення глюкозосольових розчинів, щоб
не допустити розвитку явних ознак дегідратації.
Для проведення оральної регідратації протягом перших 4—8 год необхідно
використовувати пакети сухого порошку, розрахованого на розчинення віл
води. Обов’язково поєднувати сольові розчини з напуванням дитини 5%
розчином глюкози, бо саме глюкоза підвищує всмоктування води та іонів
натрію у тонких кишках. Можна використовувати стандартні розчини: 0,35%
розчин натрію хлориду, 0,15% розчин калію хлориду, 2% розчин глюкози,
0,25% розчин натрію гідрокарбонату (у домашніх умовах такий розчин можна
замінити розчином: на 1 л води 1 чайну ложку солі і 4 чайні ложки
глюкози або 8 чайних ложок цукру).
За призначенням лікаря застосовувати розчин: регідрону, ізотонічний
розчин натрію хлориду, 5% розчин глюкози, відвар ізюму, шипшини,
вітамінізований чай — давати по 10 мл кожні 10—15 хв, щоб перорально
дитина з дефіцитом маси І ступеня отримала 40—50 мл на 1 кг маси тіла
протягом 4 год., а з11 ступенем дефіциту — 60—90 мл на 1 кг маси
протягом 6 год.
Проводити контроль стану дитини через 2 год від початку проведення
первинної регідратації. Звернути увагу на ЧСС, ЧД, об’єм сечі, тургор
тканин, колір шкіри.
7. Проконтролювати, щоб приріст маси тіла за добу внаслідок проведення
ентеральної регідратації становив 7—8%.
Після того як вдасться ліквідувати ознаки дегідратації, перейти до
дозованого годування та підтримувальної регідратації.
Якщо поліпшення стану домогтися не вдалося й ознаки зневоднення
наростають, провести ін фузійну терапію під контролем лікаря.
Організувати проведення оральної регідратації у два етапи:
а) первинна регідратація, яка спрямована на ліквідацію дефіциту води та
електролітів;
б) підтримувальна регідратація, що поєднується з початком харчування
дитини.
Перейти до 2-го етапу регідратації через 4—6—8 год, якщо симптоми
дегідратації відсутні.
Протягом 1-ї доби давати дитині зціджене грудне молоко або адаптовану
суміш у кількості 20—50 мл, дефіцит об’єму їжі доповнити
глюкозосольовими розчинами. На 2-гу добу кількість їжі вже повинна
становити 1/3 фізіологічної норми; на 3-тю добу — 1/2; на 4-ту — 2/3; на
5-ту добу хвороби дитині можна давати їсти стільки, щоб задовольнити її
фізіологічну потребу в їжі.
Адаптовані суміші можна замінити на кисломолочні (ацидофільне молоко,
кефір).
Дітей старшого віку годувати ретельно механічно і термічно обробленою
їжею. Стіл № 4 в (виключити страви, які посилюють секрецію і виділення
жовчі).
Застосовувати травні ферменти: абомін, панкреатин, фестал, панзинорм та
біопрепарати: лакто- та біфідум-бактерин у вікових дозах протягом 3—4
тиж.
За призначенням лікаря проводити антибактеріальну терапію. Антибіотики
призначають усім дітям віком до 3 років, старшим дітям можна
застосовувати також сульфаніламідні препарати. Антибіотики необхідно
застосовувати з урахуванням чутливості мікрофлори і ті, що пригнічують
ріст грамнегативної флори. Перорально вводять: полімексин-М (100 мг на 1
кг маси на добу за 4 приймання); стрептоміцин, мономіцин (20 мг на 1 кг
маси на добу за 4 приймання). Для внутрішньовенного введення
використовують: гентаміцин (4— 8 мг на 1 кг маси на добу); ампіцилін,
ампіокс (100 мг на 1 кг маси на добу); цепорин (50 мг на 1 кг маси на
добу); карбеніцилін (100 мг на 1 кг маси на добу). Із сульфаніламідних
препаратів застосовувати фуразолідон, бісептол, невіграмон.
Обов’язково використовувати еубіотики для нормалізації мікрофлори кишок:
біфідум-бактерин, лактобактерин — по 3—5 доз 3 рази на день. Курс — 2—3
тиж.
Перед їдою дитині давати ферментативні препарати для поліпшення процесів
травлення: абомін, фестал, панкреатин, мізим.
Доброго терапевтичного ефекту можна досягти в разі додавання до
антибактеріальної терапії полівалентного дизентерійного бактеріофага
(таблетованого з пектиновим покриттям) або полівалентного
сальмонельозного бактеріофага (дітям віком до 6 міс — по 10 мл, до З
років — 20 мл, понад 3 роки — 50 мл протягом 3—5 днів).
Проводити дезінтоксикаційну і симптоматичну терапію.
Профілактика. Велике значення для профілактики дизентерії мають
санітарно-профілактичні заходи, особливо боротьба з мухами; правильна
організація санітарного режиму та медичного обслуговування дітей у
дитячих закладах; дотримання правил особистої гігієни.
Заходи у вогнищі. 1. Хворого на дизентерію ізолюють удома або
госпіталізують до стаціонара. З лікарні реконвалесцентів виписують не
раніш як через 3 дні після зникнення клінічних симптомів хвороби та
одноразового бактеріологічного дослідження випорожнень з негативним
результатом. Дітей, які відвідують дошкільні заклади, виписують після
дворазового бактеріологічного обстеження. Фекалії для дослідження
збирають не раніше ніж на 3-й день після закінчення антибактеріального
лікування. За реконвалесцентами дільничний лікар встановлює диспансерний
нагляд: після гострої дизентерії протягом одного місяця, після хронічної
— трьох місяців. 2. Контактних дітей у ди« тячих дошкільних закладах
обстежують бактеріологічно. Потрібно якомога раніше виявляти хворих з
клінічно вираженими та безсимптомними формами дизентерії, ізолювати
таких хворих і лікувати їх. 3. У вогнищі проводять заключну дезинфекцію.
4. За вогнищами встановлюють медичне спостереження.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
